🎧 Ковбой Картер: як Бейонсе стала найзнаковішою жінкою сучасної поп-культури

Жила колись у Техасі дівчинка з суворим татом та музичними задатками. Мала за своїм іменем пітона на прізвисько Фенді, дівочий колектив зі своїми подружками Girls Tyme і травматичний програш на телевізійному конкурсі Star Search. Одна з тисяч дітей в родинах, одержимих успіхом, якого ті, в більшості випадків, ніколи не досягають.

Проте впродовж трьох наступних десятиліть саме у цієї дівчинки Бейонсе Жизель Ноулз-Картер з’явиться 32 «Ґреммі», понад 200 млн проданих альбомів та статус найвпливовішої жінки в історії сучасної музики.

Чим Бейонсе відрізнялася від інших дівчат зі схожими історіями та чому все, що вона робить впродовж останнього десятиліття, призводить до землетрусів та тектонічних зсувів у популярній культурі, спробуємо з’ясувати зараз.

Акт I. Дитинство

Бейонсе Жизель Ноулз (поки що не Картер) народилася 4 вересня 1981 року у Г’юстоні, штат Техас, в родині продавця медичного обладнання з музичним минулим Метью та перукарки Тіни.

Все дитинство юна Бейонсе займалася творчістю: співала в хорі, танцювала балет та брала участь у місцевих конкурсах талантів. Професійна кар’єра дівчини почалася з Girls Tyme — герлз-бенду, в який, окрім самої Бейонсе, було ще п’ять дівчат.

Через декілька років саме цей гурт трансформується у Destiny’s Child під проводом батька співачки, Метью Ноулза. На початку 1998 року Destiny’s Child у складі Бейонсе, Келлі Роуленд, Латавії Роберсон та Літої Лакетт випустить дебютний однойменний альбом, а у 1999 — другий під назвою The Writing’s On The Wall.

Час для колективів чорношкірих дівчат був вдалим: за декілька років до Destiny’s Child чарти захопило тріо TLC, яке стало творчим натхненником для омріяного проєкту Метью, а також десятки інших подібних відомих гуртів.

Друга половина дев’яностих знаменувалася остаточним прийняттям американським суспільством культури чорношкірих американців до мейнстриму. Не можна стверджувати, що расизм закінчився в 1999 році, але залишкові прояви сегрегації майже припинилися саме тоді, що й призвело до зростання популярності таких колективів, як TLC. Метью Ноулз відчував свій час, тому перші два альбоми Destiny’s Child, які закрили 90-ті, звучали в одну ноту з трендами.

Та перед релізом третього альбому у Destiny’s Child сталася велика сварка — не всі дівчата гурту погоджувалися з тим, що саме Бейонсе має бути лідеркою колективу. Так, ще під час роботи над другим альбомом, Лакетт та Роберсон розповіли, що їм дуже не подобається керівництво Метью. На думку співачок, менеджер сильно виділяв свою доньку та нерівномірно розподіляв прибутки.

Сама Бейонсе, хоча й значилася копродюсеркою кожної пісні герлз-бенду, власних доленосних рішень у Destiny’s Child ще не приймала. Контроль за творчістю, графіком та грошима гурту з боку батька Бейонсе був тотальним. Проте ще тоді, в дуже маловідомому інтерв’ю-візитівці вона скаже наступне:

Мій характер у групі — лідер. Я відповідаю за серйозність, я — мати цього гурту. Та, хто намагається зібрати усіх.

юна Бейонсе

А в іншому місці відео Бейонсе заявить, що її найбільша мрія — мати власну студію звукозапису та буду продюсеркою. Амбітність та вміння ставити далекі, стратегічні цілі видно було ще тоді.

Метью Ноулз був людиною суворою, якщо не жорстокою: пітона Фенді він врешті решт викинув, доньку змусив співати вголос, бігаючи крос стадіоном та загалом приймав багато інших рішень, які точно не радять робити підручники з виховання дітей. Тож на цьому тлі можна лише уявити, яке ставлення у нього було до бізнес-партнерок по колективу.

У лютому 2000 року, коли вийшло відео на доленосний хіт Say My Name, Лакетт та Робінсон були шоковані — на їхньому місці були дві інші дівчини, Мішель Вільямс і Фарра Франклін. Остання теж не протрималася довго — за кілька місяців вона теж оголосила про відхід з гурту через надмірний тиск. Так сформується найбільш відомий склад Destiny’s Child: тріо Бейонсе, Келлі Роуленд та Мішель Вільямс.

Акт II. Перші сольні альбоми та перша місія

Destiny’s Child знаходилися на піку своєї популярності й у новому складі випустили ще декілька своїх культових хітів — зокрема, Survivor і Bootylicious. Однак тоді ж, з 2000 року Метью Ноулз почав готуватися до розгортання сольної кар’єри всіх учасниць гурту, в тому числі й своєї доньки.

Перший сольний альбом Бейонсе — Dangerously in Love — вийшов у 2003 році. Для артистки він був унікальний тим, що їй вперше дозволили самій обирати гостей та продюсерів на альбомі. Тож на релізі були надпопулярні репери Міссі Елліотт, Шон Пол та Jay-Z, а за звучання відповідали найтрендовіші продюсери Timbaland та Скотт Сторч, за участі яких відбувалося усе найцікавіше в поп-музиці двохтисячних.

Тріо Destiny’s Child («Дитя призначення/долі») востаннє збереться у 2004 році заради п’ятого, фінального лонґплею з символічною назвою Destiny Fulfilled («Призначення здійснене»). Після цього Destiny’s Child закінчать свій тур Destiny Fulfilled … And Lovin’ It та отримають у 2006 році свою зірку на Алеї слави — що стане крапкою в історії одного з найпопулярніших гуртів усіх часів.

Через зайнятість Бейонсе у записі Destiny Fullfiled, на виробництво другого сольного альбому в неї пішло три роки. Реліз B’Day відбувся у 2006 році та також мав комерційний успіх. На цьому альбомі Бей вперше спробувала новий метод роботи — збирати велику кількість продюсерів у різних місцях та змушувати їх працювати паралельно одне одному.

Цей спосіб їй підказав Jay-Z, а також познайомив співачку з легендарними реп-продюсерами, як-от гуртом Neptunes (зокрема, Фарреллом Вільямсом) та Swizz Beatz. В той самий час (буквально одночасно, в чотирьох різних студіях) над платівкою пітніли Річ Гаррісон (Get Right у Дженніфер Лопез / Crazy in Love у Бейонсе), Darkchild (I Love Rock ‘n’ Roll у Брітні Спірс) та Шон Ґарретт (Yeah! від Usher). Через розмаїття звучання саме з B’Day Бейонсе перестала асоціюватися тільки з жанром сучасного R&B.

Третій та останній альбом під проводом свого батька — платівку I Am… Sasha Fierce — Бейонсе випустить у 2008 році. Концептуальний альбом мав дві частини: I am…, наповненої баладами та традиційним для артистки R&B, та Sasha Fierce, яка під звуки зухвалого синтпопу та євроденсу вперше представляла публіці альтер-его артистки.

За задумом Бейонсе, Саша Фірс була вільною, емансипованою та впевненою в собі жінкою — такою, якою сама Бейонсе на той момент себе не відчувала. Сьогодні (та й тоді) у це важко повірити, однак Бейонсе мала страх перед сценою, була сором’язливою та підкреслено скромною, в тому числі в інтерв’ю, і майже не ділилася особистим на публіці. За допомогою Саші Фірс артистка долала свої страхи з перших днів своєї сольної кар’єри.

Реліз містив багато хітів, які Бей співає й досі: Single Ladies, Diva, Halo, Sweet Dreams. Крім того, разом з цією платівкою вона поставила свій перший «Ґреммі»-рекорд та зрівнялася за кількістю статуеток зі своєю культовою натхненницею Лорін Гілл. Попри успіх, життя видуманої Саші Фірс виявилося недовгим — незабаром Бейонсе відмовиться від образу, який колись допоміг їй подолати страхи й переживання.

Інтерлюдія

Альбом «4» 2011 року стане першим релізом, де Бейонсе самостійно виступить продюсером, без свого батька. З цим альбомом артистка задумала зробити ультимативний реліз з R&B для радіо — проте цього разу домінувала її лірична сторона.

«4» став першою дійсно дорослою роботою для Бейонсе, сповненою складних вокальних прийомів, та з текстами, в яких артистка багато розмірковувала про дорослішання. Звісно, не обійшлося й без бадьорих синглів, як-от Run The World (Girls). Проте з іншого боку альбом нікого не здивував — попри участь цікавих продюсерів та деякі жанрові експерименти, він не приносив нічого нового до вже сформованого образу Бей.

Після цього альбому Бейонсе оголосить, що чекає на першу дитину від Jay-Z — дочку Блю Айві. Артистка емоційно натякнула про це прямо на сцені — виконавши пісню Love On Top на премії MTV VMA, вона жестом продемонструвала публіці свою вагітність. Схоже, це стало новиною не лише для твіттера, який обговорював Бейонсе зі швидкістю 8 тис. твітів на хвилину, а й для Jay-Z — його реакція також потрапила на відео.

Після декретної відпустки Бейонсе повернулася до кар’єри з новими силами. По-перше, провела концерти, щоб «продемонструвати матерям, що їм не потрібно припиняти кар’єру, попри те, що у них є діти». По-друге, анонсувала роботу над новим альбомом.

Акт III. Фантомне щастя

13 грудня 2013 року (дата містично невдала, забігаючи наперед), немов грім з ясного неба, на здивованих слухачів звалився однойменний альбом Beyoncé.

Релізу не передувало жодного анонсу, оголошення чи синглів на підтримку, як це буває зазвичай. Процес запису тримався у такому секреті, що проєкт навіть мав кодове ім’я «Лілія», за яким його знали не лише в команді артистки, але й в Apple, Facebook та стримінгових сервісах.

Подія була безпрецедентною для того часу, і згодом у музичному середовищі народився термін “to pull a Beyonce” («утнути Бейонсе»), який означав випуск альбому без масштабної промокампанії до релізу. З того часу «утнуло Бейонсе» багато артистів, однак не всім вдалося досягти подібного ефекту, такою потужною була сила віданної й масивної фанбази артистки.

Замість очікуваної критиками після «4» висококласної, та все ж стабільності, Бей пішла значно далі, оновивши своє звучання та перейшовши на наступний рівень.

Альбом повністю змінив атмосферу музики Бейонсе й вперше продемонстрував артистку такою, якою ми знаємо її вже у нинішні часи. Річ у тім, що цього разу над альбомом корпів не лише дрім-тім з продюсерів попередніх платівок, але й багато електронних продюсерів, що раніше не працювали з Бейонсе. Вони навіть у певний період жили разом, щоб добре спіймати «вайб» одне одного — теж практика, яку артистка підгледіла в свого чоловіка і його тодішнього друга Каньє Веста.

Загалом у записі брало участь 44 продюсери (!), чимала частина з яких на той час була нікому не відома. Це позначило ще один принцип, який залишиться з Бейонсе й надалі — використовувати та просувати маловідомі, локальні таланти та надихатися сміливими ідеями — і список цей можна почати з гурту бек-вокалісток The Mamas, що супроводжує її в турах, танцювального дует Les Twins, що залишається з артисткою вже багато років, та кліпу, знятого за допомогою iPhone на балконі тоді, коли навіть самій Apple це було складно уявити.

Завдяки цьому, Бейонсе майже повністю уникнула самоповторення, попри роботу у своєму «домашньому» жанрі, і змогла досягти хітовості без використання очевидних поп-прийомів.

Вокальні здібності артистки, що вийшли на пік, також стали предметом захвату критиків. Рецензенти розхвалювали співачку, порівнювали Beyoncé (2013) з дебютником, відзначали зростання за десять років і навіть протиставляли її чоловікові.

Зокрема, якщо на спільному з Jay-Z треку Crazy In Love з першого альбому артисти звучали рівновісно, то його сиквел 2013-го року — трек Drunk in Love — показує, що Бейонсе здатна переграти чоловіка навіть на рідному йому реперському полі, не говорячи вже про вокал. Настільки, що його присутність там ніби й необов’язкова.

Тексти еволюціонували вслід за музикою. Весілля, вагітність та самоаналіз призвели до того, що Бейонсе ще краще навчилася жонглювати рядками. Рядки, своєю чергою, стали гостріше та й теми більш серйозними — артистка досліджує власний еротизм, розміркує про фемінізм та материнство загалом.

Знай, я не та дівчина, яку ти думав, що знаєш, і яку ти хотів

Під гарним обличчям ховається щось складне

Я принесла з собою неприємності

Але я знаю, що саме тому ти залишишся зі мною.

No Angel

У своїх віршах Бейонсе робила не зовсім те, що, скажімо, Ріанна чи Майлі Сайрус. Якщо ці співачки тоді просували власну сексуальність та ідентичність завдяки відвертим трекам про сексуальну свободу, то Бей доводила, що розквіт жінки — особистий, професійний і особливо сексуальний — може відбуватися в стабільному романтичному партнерстві.

Таким чином Бейонсе пішла проти популярних тоді у музиці тем полігамії й почала доводити, що це — не єдиний варіант емансипації та самоствердження дорослої жінки. Тільки Бейонсе періоду 2013 року могла поставити пісні про збудження до свого чоловіка та про материнство в одному альбомі й майже поряд.

На прикладі це виглядає так — у пісні XO вона заспіває до Шона Картера:

У найтемнішу ніч, я буду шукати в натовпі твоє обличчя

Я віддам тобі все, крихітко, кохай мене в темряві.

А через пару пісень, в аутро усього альбому та пісні Blue про свою першу доньку, Бейонсе співає:

Щодня я відчуваю таке благословення, дивлячись на тебе

Бо коли ти відкриваєш очі, я відчуваю себе живою.

Альбом Beyoncé увійшов до списку 500 найкращих альбомів усіх часів за версією Rolling Stone, що не дивно, та головне — несподівано став не піком, а лише проміжною вершиною в її кар’єрі і нульовою відміткою для нового сходження туди, де побувало загалом не так багато артистів.

У відео на треку ***Flawless, Бейонсе використає архівний фрагмент того самого конкурсу талантів Star Search, де її гурт Gyrls Time програє чоловічому рок-бенду Skeleton Crew, що проіснує лише декілька років і не залишить по собі практично жодного спадку.

Моя мама навчила мене гарному домашньому вихованню

Тато навчив мене любити моїх хейтерів

Сестра сказала, що треба говорити те, що думаєш

З моїм чоловіком я почуваюся до біса добре, я бездоганна

Бейонсе

Акт IV. Якщо життя підкидає тобі лимони, зроби з них лимонад

Лейтмотивом музики Бейонсе зразка 2013-го року була впевненість у собі, своєму шляху та гордість за свій шлюб, за сумісництвом і творчий союз, адже Jay-Z так чи інакше брав участь у записі кожної платівки дружини. Це зіграло з нею злий жарт.

Вже за кілька місяців після релізу цього зухвалого альбому до мережі потрапляє скандальне відео, на якому Соланж, молодша сестра Бейонсе, у ліфті б’є Jay-Z. Згодом публіці стане відомо — чоловік Бейонсе зрадив.

Можливо, кар’єра артистки пішла б зовсім інакше, але саме особиста драма Бейонсе спонукала її до творчих пошуків, що згодом призведе до появи шостого альбому артистки Lemonade, що змінив популярну культуру, розділивши її на «до» та «після».

Lemonade, що вийшов у 2016 році, виявився справжньою медіабомбою. Альбом ледь не повністю розкривав деталі шлюбних негараздів Jay-Z та Бейонсе, але також крізь призму свого романтичного союзу Бейонсе почала дивитися на всю американську історію, становище чорношкірих жінок і чоловіків та як психологічна травма передалася крізь покоління і проявилася в їхньому з Шоном Картером шлюбі.

Альбом багато в чому відтворює модель Кюблер-Росс — п’ять стадій прийняття неминучого. Потреково Бейонсе починає від заперечення — невіри у те, що чоловік їй зрадив, доходить до прощення, а завершує, ніби привідкриваючи свій майбутній шлях, що раптово перед нею відкрила ця драма.

Втім, багато музикантів розповідають персональні історії. Чим же цей альбом особливий?

Фактично Lemonade вийшов напрочуд глибокою культурологічною роботою у форматі музичного альбому на теми расизму, сексизму, токсичної маскулінності, сегрегації в Америці, з інтерсекційним (комплексним) поглядом та намаганням дослідити, як психологічні травми передавалися крізь покоління і продовжують впливати на повсякдення чорношкірих американців.

На другій пісні з альбому — Don’t Hurt Yourself — Бейонсе використовує семпл When the Levee Breaks, що є найбільш відомим у виконанні гурту Led Zeppelin. Проте артистка нагадує — мелодію, яку використовують у When the Levee Breaks, спочатку написали темношкірі блюзові виконавці Канзас Джо Маккой та Мемфіс Мінні.

Це підіграє сенсу — зафіксувати перші емоції після зради чоловіка та довести йому, що вона й без нього все ще велика жінка. Тож на пісні, де вона вперше констатує зраду Jay-Z та емоційно погрожує йому зрадити у відповідь, їй акомпанує Джек Вайт. Звісно, що фронтмен The White Stripes — сам по собі легендарний музикант, проте він тут зовсім з іншою метою — він також співвласник стримінгу Tidal, бізнесу Jay-Z.

Метафорично Бейонсе повертає собі чоловіка, якого у неї увела інша жінка — і разом з тим повертає рок до чорношкірих американців, які забули про своє коріння у цьому жанрі. Порівняння зради свого чоловіка зі зрадою Америкою темношкірих, втілюються у такі рядки:

І залиш собі свої гроші, у мене є свої

Я посміхаюсь, коли залишаюсь одна

Ти засранець з комплексом Бога

Але я мотивую тебе, як Малколм Ікс.

Кивки в сторону історичних явищ чи особистостей — таких як відомий захисник прав чорношкірих Малколм Ікс, — на альбомі повсюдно. Інколи Бейонсе навіть залишає важкі й контроверсійні метафори, які може дозволити собі не кожен артист — наприклад, у Freedom порівнює власне звільнення від травми зради зі скасуванням рабства.

Я сама розірву кайдани

Не дам власній свободі гнити в пеклі

Я продовжую свій шлях

Тому, що переможець ніколи не опускає руки.

Freedom

Музично Бейонсе теж залишає посилання на історію свого народу — тому у Freedom, пісні про соціальну нерівність та жагу до свободи, цитуються церковні промови 1940-х та співи темношкірих ув’язнених.

Найцікавіше ідеї особистого та історично-політичного переплітаються у пісні Daddy Lessons. Препаруючи свій шлюб далі, артистка звертається до свого дитинства та батька, який також зрадив Тіні, матері Бейонсе, через що їхній шлюб врешті решт розпався. Ось про що йдеться у приспіві:

Коли він пішов, він сказав мені:

«Ось що ти маєш робити

Коли в місто приходить біда і з'являються такі, як я»

Мій тато сказав «Стріляй».

Проте водночас:

Тато змушував мене битися, це не завжди було правильно

Але він казав: «Дівчинко, це твоя Друга поправка».

Друга поправка до Конституції США надає право громадянам на володіння зброєю. Таким чином, Бейонсе рефлексує на тему порад свого тата, його поведінки, визнаючи його неправоту, проводить паралелі з власним вибуховим характером, поведінкою свого чоловіка, та культурою, що є прийнятною в американському суспільстві, і серед темношкірих зокрема.

І саме тут врешті решт доходить висновку, що події, що відбулися з її шлюбом, а також мільйонами інших подібних можуть ховатися в цілих поколіннях чорних американців.

У своїй статті для Vogue вона писала, що «походить з роду розірваних стосунків між чоловіком і жінкою, зловживання владою та недовіри», зокрема рабовласника, який одружився з рабинею.

Тільки тоді, коли я це чітко усвідомила, я змогла вирішити ці конфлікти у власних стосунках. Зв'язок з минулим і знання нашої історії робить нас одночасно пораненими і прекрасними.

Бейонсе

Під ліричний наратив — відповідна музика. Пісня починається з джазового програшу, записаного як немов на одній із численних чорних вечірок початку століття, а потім несподівано переходить у кантрі. Артистка, хоч і народилася у Г’юстоні, є нащадком креолів Луїзіани (через бабусю та дідуся матері) — народу, серед якого саме кантрі й зародилося. Тим самим вона ще й нагадує усім, що кантрі — це жанр, у витоків якого стояла музика вихідців з Африки, а вже потім його апропріювали «білі».

В інших піснях також повно цікавих цитувань та фокусів. Наприклад, 6 Inch є посиланням на піонера соулу з Мемфіса Айзека Гейза — у пісні можна почути бас в його стилі.

Альбом сягає апогею в останній пісні — Formation, яка перетворює крапку наприкінці релізу на кому. Напочатку артистка відкидає теорії змови про неї, говорячи:

Ви всі, ненависники, банальні з цим ілюмінатським безладом.

Цей рядок необхідний не тільки, щоб висміяти хейтерів, а ще й для того, щоб остаточно підкреслити одну з основних ідей «Лимонаду» — темношкірим жінкам доводиться досягати успіху не через зв’язки чи фінансовий спадок поколінь (якого в них нема), як білим аристократам, а через наполегливу ​​працю та визнання їхнього таланту.

Далі Бейонсе нагадує про своє походження, пояснюючи, що усе, що було на цьому альбомі — історія її людей та її регіону, яку вона не дозволить привласнити чи загубити (як кантрі або рок):

My daddy Alabama, Momma Louisiana

You mix that negro with that Creole

Make a Texas bama

Або:

Мені подобається моє волосся та волосся моєї дитини з афро

Мені подобається мій негритянський ніс з ніздрями, як у Jackson Five.

Врешті решт Бейонсе розповідає шанувальникам про свої подальші плани. Так, у пісні можна почути крутий вордплей:

Заробила усі ці гроші, і не дозволю відібрати у мене кантрі/країну.

Ну й наприкінці пісня перетворюється на великий маніфест. Фактично, Бейонсе запросила усіх на культурну революцію.

Гаразд, дівчата, ставайте в стрій

Доведіть мені, що у вас є координація

Вбивайте (вражайте) всіх, поки й вас не позбулися.

Бейонсе випустила Lemonade як свій другий візуальний альбом, оскільки разом з платівкою вийшов і цілий фільм. У ньому вона розкритикувала культурний імперіалізм та нагадувала про спадщину свого народу через моду, мову та навіть зачіски.

У фільмі та кліпі на Formation, Бей наводить фокус і на інші культурні знахідки — документує степпінг, темношкірих ковбоїв, джазові похорони, паради Марді Гра, поетесу Варсан Шайр, художницю Лаолу Сенбанджо або маршируючий оркестр Едни Карр. Й, звісно, усе це — не уривки та випадкові цитування, а поступовий переказ культури темношкірого населення США, особливо південних регіонів.

З іншого боку, не обійшлося й без тих, кому концепція не сподобалася. Через увагу саме до темношкірих жінок, деякі люди побачили у цьому персональну образу та намагалися «скасувати» співачку, зокрема, й перед другим виступом в перерві Суперкубка. Іронічно, що в той день біля стадіону не побачили жодного хейтера Бейонсе — була лише сотня тих, хто вийшов її захищати.

Lemonade став для Бейонсе найвищою точкою та головним альбомом кар’єри на той час. Якщо до цього вона вже була поп-артисткою з вищої ліги, то «Лимонад» вивів її статус на захмарні висоти поза конкуренцією та остаточно встановив у один ряд з іншими легендами популярної музики.

Lemonade надихнув багатьох темношкірих жінок на самоаналіз та пошук свого місця у сучасній культурі США — настільки, що люди й досі розмірковують про вплив альбому на «темношкірий фемінізм». Проте Бейонсе лише починала.

Інтерлюдія II. Дар

Після приголомшливого успіху Lemonade, артистка доведе шанувальникам, що у неї та Jay-Z у стосунках тепер усе чудово, випустивши спільну з ним платівку Everything Is Love під ім’ям The Carters. Хоча і так було ясно, що свої уроки з ситуації винесли обидва учасники — Шон брав активну участь і в записі «Лимонаду». Кліп на лід-сингл з платівки пара запише у Луврі — явне відсилання до культового треку Jay-Z — N**as in Paris.

Разом із закриттям питання з особистою драмою, «Лимонад» натомість відкрив для Бейонсе новий шлях — вона продовжить досліджувати власне коріння та ділитися знахідками з шанувальниками.

Саме тому, коли Disney запропонує їй створити альбом-саундтрек до нового «Короля Льва», артистка не поставиться до цього формально, а зробить це в притаманному їй стилі.

Для створення The Gift Бейонсе так само найняла багато африканських артистів і продюсерів. Так, альбом продовжив класичні для Бей теми: фемінізм, любов до себе, духовність та родину. Проте ідейно The Gift мав нову концепцію, і немає для цього гучнішої платформи, ніж фільм від Disney.

Саме ці рішення дозволили Бей записати не рядовий саундтрек для касового фільму, а продовжити ідеї Lemonade та створити цілий маніфест невідомої масам музики темношкірих. Якщо на «Лимонаді» Бейонсе нагадувала усім про вплив темношкірих американців на музику в США, то на альбомі The Lion King: The Gift (або просто The Gift) вона вже намагалася репрезентувати маловідому американцям африканську музику.

Артисти з Нігерії, Гани, Камеруну та Південної Африки продемонстрували свої регіональні жанри у поєднанні з популярним американським звучанням. Щоб це зрозуміти, послухайте трек My Power, де Бей разом з Tierra Whack, Moonchild Sanelly та Nija під впливом жанру gqom розповідають про стійкість чорношкірих дівчат. Або Mood 4 Eva — Jay-Z та Childish Gambino допомагають артистці переосмислити семпл малійського виконавця Oumou Sangaré та представити світу такий жанр, як «музика васулу».

Альбому також вдається досліджувати, як один жанр впливав на інший. Таке можна помітити в Already — сингл неначе демонструє, як музика з Гани еволюціонувала до творчості Major Lazer.

The Gift в прямому сенсі став «дарунком» світу від Бейонсе та африканських митців — завдяки артистці вони отримали можливість поділитися своєю локальною культурою на всю планету. Це мало й комерційний ефект — наприклад, афробіт, який хоч й був відомий в США до Бейонсе, проте отримав друге дихання після 2019 року.

Втім, хоча The Gift став результатом ідеальної суміші допитливості та перфекціонізму Бейонсе, це був «крок у сторону» для артистки. Така собі робоча відпустка.

А поки Бейонсе музично відпочивала на теренах історичної батьківщини, на стінах маєтку у кліпі Formation висіли портрети темношкірих предків у стилі Ренесанс та чекали свого часу.

Акт V. Ренесанс

Концепція триптиху з музичних альбомів сформувалася в Бейонсе під час пандемії коронавірусу. Проте перші зерна ідеї проросли саме з 2016 року та Lemonade.

Після того, як артистка закінчила The Gift, вона взялася за створення трьох «актів» — робіт, що символічно повернуть темношкірим історичні явища, які апропріювала біла культура.

У 2022 році світ побачив першу частину триптиху — альбом Renaissance. Перший з актів Бейонсе задумала як альбом, що має на меті репрезентувати клубну культуру 1970-х та течію ballroom — підпільні тусовки темношкірого ЛГБТК+ населення США у ті роки, з яких виросла практично вся сучасна танцювальна музика. Тут артистка знову мала особистий мотив — про ballroom вона дізналася від свого дядька Джонні, який був частиною течії до своєї смерті під час епідемії СНІДу в Америці.

Renaissance вийшов в найкращих традиціях артистки. Музика на альбомі досліджує майже усю електронну сцену, яка встигла з’явитися після 70-х — це й хаус, й диско, й детройтське техно, й garage, й dancehall, й jersey club. І, що важливо, демонструє, які саме чорні американці створили електронну сцену.

Альбом посилається на Chic, Найла Роджерса та Донну Саммер — короля й королеву диско; на Адоніса, який першим в США грав ейсід-хаус; на Робін Стоун та неповторний звук синтезатора Korg M1 Organ 2; на Clark Sisters, під час семплу яких вона звертається до Бога. На «Ренесансі» є навіть reese bass з ключового для детройт-техно треку Just Want Another Chance від Кевіна «Reese» Сондерсон.

Усе це — всі елементи паззлу електронної (і не тільки) музики — поєднуються в єдине зображення на альбомі. Навіть ті музиканти, яких інтерполювала Бейонсе, високо оцінили ідею платівки й музикознавство артистки.

Цього разу Бейонсе не лише займається виконанням своєї високої місії з репрезентації чорної ЛГБТК+-культури, а й не забуває повеселитися сама. Вже в інтро, пісні I’m That Girl, Бейонсе згадує важливого для ballroom культури та для себе художника Жана-Мішеля Баскію й дає шанувальникам зрозуміти, що зараз буде «гуляночка»:

Захоплюємо увесь район

Так, що зриває Баскію зі стіни

Ось так я граю.

Якщо підхід до музики на «Ренесансі» залишається традиційно перфекціоністським, то у текстах загалом є зміни в інший бік. Так, цього разу любовні балади Бей пише більше про себе, ніж про чоловіка, а пісні «про хлопця» стають відвертішими та навіть хтивими. Так, на головному синглі з альбому, Cuff It, Бей продовжує тему власної сексуальності:

Hypersonic, sex erotic

On my body, boy, you got it

Hit them 'draulics while I ride it

Got me acting hella thotty.

Renaissance ідейно вийшов дуже скрупульозним з боку реалізації, проте дуже простим з погляду ідеї — але це не синонім поганого. Після ковіду Бейонсе хотіла повернути собі ту частинку життя, де є танці, клуби та банальні веселощі — й саме про це велика частина лірики «Ренесансу». Бей так і каже слухачам — ви самі собі начальники, насолоджуйтесь тим, ким ви є.

Але не варто вважати, що альбом не містить драматичних моментів. Так, у пісні America has a problem, співачка розмірковує про засилля кокаїну в США, в тому числі серед ЛГБТК+ спільноти — метафорично, співаючи від імені наркотику:

Я змушу тебе знесиліти від мене

Змушу тебе чекати на мене цілий тиждень.

Те, що анонсувала Бейонсе на Formation, нарешті почало втілюватись у життя.

На Lemonade все зародилося. The Gift став умовним прологом. А Renaissance почав повернення культури чорношкірих законним власникам і нагадав світу, наскільки важливою вона є частиною світової спадщини.

Акт VI. Ковбой Картер

Коли стало відомо, що «Ренесанс» був лише першим з актів, усі затамували подих від очікування продовження. Другий акт — альбом Cowboy Carter — виходить 28 березня 2024 року.

Найбільш особистий альбом Бей містить пісню Daddy Lessons — фактично, її першу кантрі-пісню. Довгий час вважалося, що кантрі — це музика «білих». Натомість уродженка Техасу та луїзіанських креолів нагадує усім про те, що один з чотирьох ковбоїв в часи експансії був чорним, а кантрі корінням іде саме до темношкірих американців та африканських музичних інструментів.

Культура чорних ковбоїв, яку фактично вирізали з історії музики США, не могла не привернути увагу Бейонсе — для неї це фактично «повернення додому». Бей неодноразово казала, що зростала на кантрі та музиці зайдеко в дитинстві, і навіть виступала на родео. Помножте це на те, що в останніх альбомах артистка висвітлює коріння регіонального мистецтва, особливо Півдня США, й у вас не залишиться питань, чому саме кантрі.

Тому артистка знову має місію — довести, що американці забули справжню історію кантрі-музики. Альбом ще не вийшов, але головний сингл з нього вже декілька тижнів не залишає перші місця чартів. Як й у випадку з електронною музикою, кантрі — це лише черговий жанр, в якому Бейонсе має на меті відновити історичну справедливість — й буде робити, як завжди, за допомогою інших маловідомих музичних «нердів».

Так, на банджо (інструменті, що походить з західної Африки) у пісні Texas Hold ‘Em грає знаменита фолк-музикантка Ріаннон Ґіденс. Це виконавиця, яка вже багато років зі своїм гуртом Carolina Chocolate Drops досліджує темношкіре коріння у начебто «білих» жанрів. Тому можемо бути впевнені, що технічно альбом буде як завжди на найвищому рівні. «Історично», очевидно, також.

Після релізу Texas Hold ‘Em та 16 Carriages, що ввійдуть на альбом Cowboy Carter, деякі г’юстонські радіостанції відмовилися їх крутити. Причина, на їхню думку, у тому, що Бейонсе хоче апропріювати їхній локальний жанр, і насправді не має жодного відношення до кантрі. Саме це є узагальненим «ворогом» Бейонсе — несправедливість та упередженість — що в музичній історії, що в житті.

Тим більше, що це далеко не перший випадок. Раніше Бей вже піддавали критики за Daddy Lessons. Після того, як артистка разом з кантрі-гуртом Dixie Chicks виконала цю пісню на CMA Awards 2016 року, користувачі мережі накинулися на співачку з расистськими коментарями. Боягузи-організатори премії врешті решт видалили відео з виступом. Як потім розповідала фронтвумен Dixie Chicks Наталі Мейнс, видалення є свідченням того, що «церемонія «прогнулася» під расистів».

Навіть Академія звукозапису, попри любов до Бейонсе, відмовилася номінувати пісню у жанрі кантрі з формулюванням, що трек «недостатньо кантрі».

Можна не любити музику Бейонсе чи її саму як артистку, проте вона однозначно заслуговує поваги за невтомну роботу зі збереження та представлення унікальної культури своїх людей. Саме слово репрезентація вже відчувається як синонім Бейонсе.

Так само вона дає можливість репрезентуватися своїй команді — африканським музикантам на The Gift або маловідомим продюсерам з п’ятого студійного альбому; дует Les Twins взагалі каже, що вона «витягла їх зі дна». Те, що артистка почала ще з часів в Destiny’s Child, вона продовжує зараз, попри досягнення захмарного рівня слави — тому, коли у Бей прямо під час виступу сповзає сукня, один з близнюків Les Twins технічно прикриває її власним тілом.

Ретроспектива останніх альбомів допоможе зрозуміти, чому Бейонсе — це не просто популярна поп-співачка, а культурна ікона, вплив якої помітний в усіх мистецьких сферах. Вона не перша жінка-новаторка, але, одна з небагатьох, для кого експерименти й звернення до коріння не протирічать світовій славі, комерційному успіхові та соціальному активізму. Тому тих, хто дійсно слідкує за Бей, не дивує поява ані кантрі-, ані можливого рок-альбому.