🎸 Sleep – трава породжує сон розуму: огляд усіх альбомів Sleep

Відеоесе:

Ви не знаєте, як стати легендарним вокально-інструментальним ансамблем, на який буде рівнятися уся важка музика наступних декількох декад, породивши десятки, якщо не сотні підлабузників та послідовників, тим самим до краю заповнивши цілі гілки жанрового дерева своїм однотипним гітарним звучанням. І попри це, по сьогодні залишатися актуальним та затребуваним колективом в середовищі хіпстеруватої аудиторії Spotify та різного роду стрімінгових сервісів, записавши всього 4 з половиною альбоми за своє більш ніж 30-річне існування, з періодичністю виходу майже у 10 років. Короче кажучи, бути чистісіньким культом з культів для обраної публіки вистрижених борід, окулярів з оправою та крафтового пива. Якщо ви не знаєте відповіді на це питання, пропоную звернутися за нею до конопляних стоунер рок фанатиків під лаконічною, але від того не менш монументальною, назвою Sleep.

В них ніколи не було традиційної кар’єри, в розумінні, рік за роком кліпати альбом за альбомом, у намаганні повторити славні успіхи минувшини. Ні, це не про них. Sleep завжди обирали найскладніші путі, прокладаючи собі шлях до думового п’єдесталу крізь хащі андеграунду та інді. І за цих умов все одно постати дотепер найбільшим ім’ям у власній вельми помітній жанровій ніші, їм вдалося. Обдаючи своїх вірних прихильників дражливим ароматом священних трав, котрий вони перевели з газоподібного агрегатного стану в чисту звуко-хвильову есенцію. Розпадаючись, збираючись і засідаючи на довгі роки в студії вони так чи інак на покоління вперед ствердилися у званні головних друїдів важкого року сучасності, перейнявши свою майстерність на пряму від чаклунств чорно суботівців та іже з ними. Нині ми споглядаємо ціле покоління музикантів – від гуртів середнього штибу на зразок Earthless, Red Fang та Fu Manchu до чогось рівня Electric Wizard, Neurosis та Sunn O))), котрі народилися, виросли, розвинулися з плодів тяжкої праці Sleep у ранішні 90-ті.

Одначе хто б міг подумати, що все це колись починалося з маленької локальної банди з Сен Джонсу, штат Каліфорнія, під строкатою назвою Asbestodeath, яку вигадав, як і заснував гурт, вокаліст/басист Ел Сіснерос, разом з барабанщиком Крісом Хакіусом і гітаристом Томом Чоєм. Здається, ми поспіхом загубили ще один дуже важливий інгредієнт цієї їдкої суміші, який потім відіграв ледве не доленосну роль у формуванні унікальної гітарної манери виконання колективу – багатострунного гітариста Метта Пайка з пришестям якого, Asbestodeath розширилися до квартету і записали свої перші демки. Чой згодом скінчився, як гітарист, і йому на заміну взяли Джастіна Марлера, за якого група й прийняла нову назву, більш таємничу та відповідну до характеру робіт колективу. Першу з яких, в такому складі, вони й випустили в 1991 році.

Volume 1

Масова слухацька пам’ять воліла б не помічати повноформатного дебюту сліпців, що був затьмарений наступними двома класичними роботами групи. Тим паче це легко собі уявити, ніби то до Holy Mountain, як і до Великого потопу нічого й не було. Весь архаїчний пласт творчості колективу неначе змило кислотним цунамі стоунер року. Навіть до відрази непрезентабельна назва, заявляє про себе, як про якесь кострубате демо, ніяк не повноцінний альбом. Volume 1 – дитя часу, коли сладж знаходився у стадії активного нуртування в болотах Луїзіани. Правда, ось яка заковика, в Каліфорнії, звідки походять Sleep, як виявляється, нема болот, і довгих річок з дельтами теж. Тому природнім джерелом натхнення для нашого поки що квартету слугувала пустеля, що ближче до істини, точніше до стоунера, але це вже опісля огляду доканонічного періоду. Тоді Sleep ще грали нестерпно повільний сладж дум, стиль який приймає та включає в себе органічне та недосконале виконання, через що відчувається значно природніше за традиційний дум метал. Усе прослуховування не покидає думка, що слухаєш, якусь спонтанну джем сесію, записану в гаражі когось з учасників. Потворно викривлені саббатівські рифи, що занурюють тебе з головною в сипучі піски, де на декілька геологічних шарів вниз містяться залишки того всього, що було перетравлено і відторгнуто в процесі свого становлення гуртом. Ті ж розмазані по першій половині трекліста композиції The Suffering, Anguish та фіналізуюча Scourge, мігрували з доісторичної спадщини Asbestodeath, від чого і сприймаються найменш структуровано. Нігілізм текстів імпліцитно виголошує бунт супроти провінційного болота, в якому учасники гурту виросли. Такий собі лайт варіант занепадницьких Eyehategod, без якихось помітних збочень, з більшим упором на природню метафорику та старозавітний катастрофізм. Альбом сповнений дуболомної сладжової напористості, яка наче потиличниками підганяє тебе качати головою в такт. Безладний вокал і монотонні ударні, кульгава ритміка, що вибухає то хардкорним дебошем, то злісним прискоренням, що поступово набирає оберти. Короткі язви-соло, що верещать немов розчавлені комахи, і перебиваються німими паузами. Булькаючий бас, що буркотить в розслаблених джазово-блюзових перебивках. В цілому на записі бруду більше, або в рівно пропорційній кількості, що й музики, через що одне від одного відокремити не є можливим.

В оформленні ж обкладинки був використаний м’який автопортрет Сальвадора Далі зі смаженим беконом. Пластичність та в’язкість сюрреалістичних полотен Далі добре візуально ілюструє сальну плинність музики Sleep. На думку ще й одразу ж спадає картина «Постійність пам’яті» того ж вусатого іспанського ексцентрика, з розплавленими наче сир під дією сонячних променів годинниками. Саме цей стан гнучкості та липкості світу навколо передає музика первістка. Це магічне почуття сюрреальності, що міститься у одному лише слові Sleep. Безкрайній пустельний пейзаж, що вигинається, тане на сонці та переливається наче пухке, замішане тісто перед випічкою – ось як в моїй уяві виглядає Volume 1 у форматі замальовки. Нескінченні грязьові ванни дістершену, груву, фьюжену та фітбеку, чекають на вас, мої любі сладжолюбиві замурзяки.

Одразу після запису гурт покинув другий гітарист Джастін Марлер, остаточно обрізавши Sleep до тріо. Причина для такого кроку вельми… поважна, він постригся у православні монахи. Мабуть, захотів відмити душу у святій купелі після такої бридоти, як Частина Перша, хех. Втім релігійний підтекст надалі не оминатиме жодного з опусів Sleep.

За цим прослідувало EP Volume 2, де вже намічалися позитивні зрушення у плані стилю. Слухати його більш ніж необов’язково, хіба що заради демо версій пісень з наступного релізу, бо кавер на Саббатівський «Lord of the world» вельми прохідний. Мені в цьому плані більше заходить їх стоунерівська інтерпретація іншого стандарту – Snowblind зі збірника Masters of Misery Tribute 97. Раджу зацінити й інші кавера з цього требьюта великій групі, благо грядку Earache зібрав не хілу, тут вам і Godflesh, і Anal Cunt, і Old Lady Drivers, повний стильовий бед тріп, так би мовити.

Такі ж триб’ют альбоми каверів на золоту класику укурків з 70-х, видавалися ще мейджор лейблом Roadrunner Records та, з більш авангардним підходом у підборі виконавців, Hydra Head Records. Дивлячись на це, мені здається 90-ті були просто ідеальним часом для відродження цінностей старозавітного металу, таким яким його задумували та грали Айоммі і компанія, без подвоєних гітарних гармоній, неокласичних соло та усіх цих технічних наворотів, які прийшли в музику лише з інструментальними онаністами на кшталт Ван Галена чи Ренді Роудса. Сирість, грізність та тваринний примітивізм, ось що поважали у ті архаїчні часи сили та слави. В будь-якому випадку Volume 1 Sleep був одним з перших каменів у город усім тим гармоніям та мелодіям, які вже тривалий час панували на металічній сцені.

Sleep’s Holy Mountain

Ех, я вже давно поклав вухо на цей визначний альбомик. Власне кажучи, не я один. Sleep’s Holy Mountain – це демо, яке хлопці спочатку відправили Earache Records, аби всього-навського потрапити на прослуховування, але ті продюсера настільки були під сильним враженням, що не забравшись релізнули його без жодних правок, як другий повноформатник Sleep вже в 1992. Ще й під такою патетичною назвою Sleep’s Holy Mountain, з натяком на те, що дивись це ті самі, майбутні легенди стоунер року – самісінькі Sleep.

Платівка, яка прямо таки містить слово «стоунер» у текстах двох пісень і обкладинка якої включає листя канабісу, не могла не стати наріжним каменем на еволюційному шляху стоунер-року. Вона опинилася у фаворитах хеві-метал-преси того рік, і тріо було проголошено лідером нової стоунер сцени разом із Kyuss.

У чом ж його секрет цього вашого Sleep’s Holy Mountain, спитаєте ви? Я вам відповім. Рифи! Все обертається довкола рифів. Риф на рифі, і рифом поганяє. Мет Пайк дере струни свого старенького Гібсона, наче дика кішка пазурами спійману здобич, видавлюючи всі соки з фаз-педалі.

На своєму другому, більш зрілому альбомі хлопці досягли небувалої щільності звуку та зіграності. Перехід від хльосткого сладжу до легшого, менш різкого та агресивного стоунер року, чи строунер-думу, як хтось бажає казати, відбувся плавно та невимушено. Ще більш текучий фідбек, гучніший фон та загальна задимленість саунду. Пропала бувала агресія? А де ви бачили растамана, який б ганявся за кимось із сокирою, га?

Електрогітарна гра і повне розкриття цього засадничого для рок музики інструмента у середньо-темпових та низько-темпових композиціях – це очевидно головне, проте не останнє чим може порадувати диск. Тематичне різноманіття пісень та їх упорядкування в треклісті теж тішать. Хочете драконів? Є дракони. І друїди? Ось вам друїдів. І космічних кораблів? Та хоч цілу флотилію. І рептилоїдів ще до купи, як Метт Пайк любить. Оце справжній, укурений до бісиків в очах, стоунер без будь-яких домішок. Головне, що тексти лаконічні, Сіснеросу вистачає декількох рядків аби донести потрібну думку, і не заважають інструментальній частині, яка тут заправляє балом. І тільки не кажіть, що аби врубитися в це, треба скурити ледве не ящик коноплі. Ні, це так не працює, за власним досвідом знаю. Травичка ніякого побічного ефекту не дасть. Скільки б я не пробував, мене більше перло від якогось дет металу в такому стані, типу Carcass, ніж від стоунера та сладжу. Заведено вважати, ще з часів золотої епохи психоделії з Вудстоками та Літами любові, що для повноцінного експіріенса, треба вживати певні рекреаційні чи медикаментозні речовини, однак суть психоделії в музиці з самого початку полягала у тому, аби передати ті емоції, той стан в який входить людина, після вживання психотропів, без самих психотропів, за допомогою однієї лише музики. Це автори за законом збереження енергії конвертують свої враження у нотний стан відповідних творів, реципієнтам котрих зовсім не обов’язково входити у той же самий стан, що й провідникам цієї креативної енергії. Тому пам’ятайте дітки – наркотики – це погано.

Те в якому порядку розставлені треки – це теж окремий кайф. Альбом не є звісно ж заумкувато концептуальним, але в нього є чітка, просто зразково-показова структурна драматургія розташування треків, позичена в тих же саббатів. Якщо й проводити такі нав’язливі паралелі з прабатьками, то Sleep на цьому диску – це Black Sabbath, якщо б ті разом з Люсею у небі діамантів та Марією Хуанівною пережерли стероїдів. Настільки смачний грув та оглушливий фітбек. Хто б міг собі уявити, в кавер-гурту Black Sabbath стало, ще більше Black Sabbath, в тому числі в вокалі а-ля Оззі Осборн. Заради справедливості варто сказати, що все ж таки тут багато чого й від інших культових банд, на кшталт doom металістів Saint Vitus, Trouble і гаражного есід року Blue Cheer.

З огляду на це, тим дивніше виглядає рішення відправити гурт у турне разом з Cannibal Corpse в 1993. Цікаво де цільова аудиторія цих двох абсолютно різних гуртів має збігатися? Хіба що у ступені задимленості дуррю мізків Кріса Барнса, я гадаю.

Але аби говорити предметно, розглянемо треки в їх послідовності прослуховування на диску. Dragonaut починається, як легка гітарна розминка і поступово вводить тебе у транс, своїм повторюваним, качовим рифінгом. А у кінці квакаюче бас соло. The Druid починається жвавіше і потужніше зі вступного, короткого чотиривірша, де славиться міфічний друїд, в лиці якого взнається володар солодких листів Гізер Батлер. Рифова еквілібристика з цього, другого за рахунком сінгла-бенгера платівки, на довго осяде у вашій пам’яті. Evil Gypsy/Solomon’s Theme перший двоголовий думовий монстр на нашому шляху, який готує до того, що буде на нас чекати далі. Вперше коли пісня на альбомі перетинає позначку в 7 хвилин. В музикальному полотні залишилася ще маленька частинка сладжу, з хардкорною динамікою всередині. Нарочито не акуратний і брудний стоунер, що кидає виклик усталеним уявленням про дум, психоделію та швидкісний екстремальний метал загалом. Акустична перерва Some Grass розважає нас милозвучним кантрі. Тільки-но ми розчулені кумедним інструментальним інтермецо втрачаємо пильність слуху, тут вривається здається найдрайвовіший трек платівки Aquarian, з гітарою, що заливається дивовижною палітрою звуків у соло партіях та виносить з ноги викрученою шиворіт-навиворіт психоделічністю рифів. Останні ж три треки – це початок грандіозного кінця. Holy Mountain – паломницький підйом на величну гору, з якої ми раз у раз падаємо, зриваючись з уступів, обдираємо долоні в кров, і все одно видираємося під жаром безжально пекучого сонця на заповітну вершину цього світу, де на нас чекає довгоочікуване вознесіння. Далі ж, в Inside the Sun, ліричний персонаж прямує на зустріч тому самому сонцю, вступаючи у двобій з непереборною стихією, добираючись до серця всесвіту. Трек за своєю побудовою нагадує знов ж таки їх більш сладжовий матеріал з дебютника. From Beyond – 10-хвилинне блаженство, вихід у четвертий вимір де немає звичних часово-просторових координат, купання у вселенському ефірі, космічному океані енергії, котра заливає все теплим дроуновим кремом, закупорюючи цю пляшку з джином до наступних повторних відкриттів та перевідкриттів.

І що це було? Безкінечне розкурювання фіміаму перед ликом пресвятих Black Sabbath? Лізергіновий наркорок із Задзеркалля? Кульмінаційний момент в історії стоунера, як стиля? Я точно не можу відповісти на це питання. Але, що я точно знаю, більше ніколи не буде подібних цьому альбомів в історії рок музики. Епохальний, монументальний і мій, я думаю ви вже здогадалися, най- най- най- улюбленіший альбом з усієї дискографії Sleep’s Holy Mountain.

Dopesmoker

The darkness drops again; but now I know

That twenty centuries of stony sleep

Were vexed to nightmare by a rocking cradle,

And what rough beast, its hour come round at last,

Slouches towards Bethlehem to be born?

Темрява спадає знову, але тепер я знаю

Ті двадцять століть кам’яного сну

Були мучені до кошмару колисковим колиханням,

І що грізного звіра, котрого нарешті час настав,

Схиляється голова до Віфлеєму, аби народитися?

«The Second coming» Вільям Батлер Єйтс

Окрилені піднесеними відгуками критиків, котрі все-таки вкурили фішку їх минулої роботи, та теплим прийомом від вже сформованої фанбази, Sleep приступають до запису одного з найамбітніших проектів у відносно нещодавній історії рок музики. Гурт активно гастролював Європою на підтримку Sleep’s Holy Mountain в компанії Cathedral і спейс рокерами Hawkwind в Сполучених Штатах, коли відчув, що настав час писати новий матеріал. Грядущий альбом мав складатися з всього однієї пісні, довжиною в бісову годину. Цей Левіафан був написаний та відпрацьована на саунд-чеках, у номерах мотелів і в будинках друзів. Метт Пайк казав, що процес написання пісні був тривалим і що вони: «працювали над [піснею] близько чотирьох років. У нас також було ще дві пісні, над якими ми працювали, і вони також були дуже довгими — наприклад, 15 і 20 хвилин. Але ми ніколи не записали їх».

Sleep були готові записати альбом вже у 1995 році, але перечекали до 1996, оскільки група все ще мала контракт з Earache. Сіснерос згадував, що «юридичні суперечки між їхніми менеджерами та юристами в Earache тривали близько півтора року» і що власник Earache Дігбі Пірсон «чекав, аби створити для себе найвигідніші умови, перш ніж відмовитися від контракту». Sleep вели переговори як з London Records, так і з Elektra Records щодо випуску свого наступного альбому. Вони вирішили підписати контракт із Лондоном, бо їм обіцяли повну творчу свободу та більше грошей, а оскільки на лейблі не було інших важких колективів, Sleep очікували, що до них буде особливе ставлення. Учасники Sleep жили в злиднях з якимось дріб’язком в кишені, і витрачали більшість грошей, які надходили від London Records, на покриття боргів. Однак, як ми в котре переконаємося, чорт тільки те й робить, що людей у спокусу вводить!

Пісня була записана на Record Two Studio в Компче, Каліфорнія. Під час запису, щось пішло не за планом, і вона почала розвиватися не за початковим сценарієм. Пайк заявляв, що «пісня ставала все повільнішою і повільнішою, а потім це стало дивним. Ми почали спотикатися і самі грати навдогад». Запис альбому дався важко. Пайк згадував, що «для цього альбому потрібно було так багато запам’ятати, і нам довелося зробити це у трьох різних частинах, тому що бабінний магнітофон вміщує лише 22 хвилини. Це було справді круто, але це була одна з найскладніших речей, котрі я коли-небудь у своєму житті робив». Sleep відбували у студії один місяць, потім йшли додому репетирувати й поверталися ще на місяць, на другий і третій заходи. Пайк зазначив, що у підсумку вони створили дві або три різні версії пісні. На цей раз Sleep вирішили рухатися у форваторі закриваючої композиції попереднього альбому From Beyond, з його мега повільним, дроун звучанням, котре перевалюється через край. Фірмове звучання пісні було досягнуто завдяки створеним на замовлення підсилювачам, сконструйованим так, аби вони були настільки гучними, що ніхто з гурту не міг зайти в одну кімнату з ними і не поплисти, як після 10 косяка. Щоб вловити звук від підсилювачів, було використано понад півдюжини мікрофонів. А ще самоскиди, ні просто нафтові танкери, дурі було випалено в процесі створення цього монумента. Ел Сіснерос підтвердив, що куріння канабісу було важливим для процесу творення пісні: «Я дійсно залежав від простору, у який потрапляв, коли я його вживав, і деякі тексти пісні про це… Рядок ‘Drop out of life [with bong in hand], на той момент був свого роду кредо для нас». А також Біблія, так Біблія, не в сенсі, що вона була скурена разом з дурман травою, а в тому, що священний текст використовувався Сіснеросом у ролі поетичного референса для нарративу альбому. У тексті неодноразово згадуються Ізраїль, ріка Йордан, Назарін, Зіон та Едем. Dopesmoker відправляє слухача у подорож, в якій ми знаходимо себе посеред пустелі, де палюче сонце сліпить очі, а по поверхні цієї спекотної планети рухається караван, що доставляє сакральні коноплі до Єрусалиму. Один величезний, колосальний за своєю міццю риф, який у різних варіаціях подається в різних секціях композиції за допомогою гітари, басу і барабанів. Все обертається навколо невщухаючих ударних, що ведуть своє власне оповідання не гірше за писаний текст. Монотонний і водночас ламповий гуркіт Кріса Хакіуса з м’якими збивками та методичним плескотом тарілок. В’язка музикальна тканина у своєму неспішному розгортанні концентрує стан – укуренне ціпеніння свідомості – і трохи вище на сходинку просвітлення – трансцендентальна медитація. Звук гітарного фітбеку імітує велетенський космічний горн, що закликає всіх до ритуалу розкурювання трубки миру. Такого ефекту могли добитися лише самовіддані стилю і цілком поглинуті ідеєю канабіоїдної проповіді фанатики. Небагаточисленні, враховуючи хронометраж диска, хриплі вигуки Сіснероса подібні до слів пастора, що скликає паломницьку ходу. Тільки-но вокаліст заводить свою гортанну мантру, титанічні завивання заливають усі складові тонами піску. В якусь мить на думку спадає те, що Dopesmoker насправді ближче не до року чи металу, а до індійської музики для медитацій та поринань у нірвану. Що Пайк, що Сіснерос завжди виявляли живий інтерес до орієнтальної музики, нехай це індуїстські мантри чи близькосхідні народні мотиви. Метт ще й, взагалі, за якимись даними має турецьке коріння. Довжина, темп, неквапливість не розраховані на те, аби ошаліло мотатися по кімнаті й качати головою в приступі ейфорії. Заміс на манер Holy Mountain буде лише в одному місці, на початку останньої третини треку. Все решта – чистої води чіл і дроун. Так, щоб любити Dopesmoker ти повинен мати терпіння, синку.

Які я можу дати рекомендації для прослуховування. Я слухав Dopesmoker повністю за все життя лише 3 рази. Вперше, коли тільки взнав про нього. Вдруге, коли читав якийсь з томів «Тихого Дону» під не маленькою дозою А-Дістону та ось, як раз, під час написання тексту для цього відео. І якщо казати чесно, то найвдалішим досвідом ознайомлення з цим, як вважається, магнум опусом Sleep, був другий. Я звісно не закликаю бахати бояру кожного разу коли хочеться послухати чогось етакого – просто раджу налаштуватися на правильну хвилю, аби дослухати це чудовисько до самого кінчика його довжелезного хвоста. Це не так легко, як може здатися, це далеко не розважлива прогулянка інопланетними пейзажами, і однозначно потребуватиме витримки.

Добре, скільки ще ми будемо додавати до обсягу, і уникати змісту. Час повертатися до реальності, якою б вона неприємною та безжалісною не була. Протягом кількох тижнів після підписання з Лондоном член A&R, який вів перемовини з Sleep, був переведений і замінений. Відправивши готовий альбом до London Records, лейбл повідомив Sleep, що не збирається випускати альбом у його поточному форматі. London Records доручив Девіду Сарді зробити ремікс альбому, однак лейбл все ще не розумів, що робити з ним. Спитати б, на що вони очікували, на радіо ранжирування? Sleep рішуче відмовилися випустити альбом у будь-якому відредагованому варіанті, що призвело до глухого кута у стосунках між лейблом і групою. Учасники Sleep сумнівалися, чи варто було взагалі братися за цей альбом. Сіснерос вважав, що його не слід було випускати, тоді як Пайк був задоволений його випуском, мовляв: «Ми виконали всю роботу, тож навіщо залишати це просто так?».

В 1997 гурт припиняє своє існування, через творчі розбіжності та шлейф фрустрації після фальш-старту останньої платівки. В результаті цієї великої схизми утворилася нова церква важкої духовної музики Om від апостолів Сіснероса і Хакіуса та войовничий орден High on Fire магістра Пайка.

До 2009 року було випущено чотири версії альбому: рідкісний рекламний диск London Records, бутлег з обкладинкою від Аріка Ропера, альбом Music Cartel Records і реліз Tee Pee Records. Випуск Music Cartel був несанкціоновано обрізаною версією, випущеною в 1999 році під прізвиськом Jerusalem. Єрусалим триває 52 хвилини і являє собою єдину композицію, порізану на шість треків з однаковими назвами, наперекір початковому задуму. Версія альбому під назвою Dopesmoker була випущена 22 квітня 2003 року Tee Pee Records на компакт-диску та вінілі тривалістю 63 хвилини. Сіснерос позитивно відгукнувся про випуск Dopesmoker 2003 року, сказавши: «Я не думаю, що Dopesmoker – це точна версія, яку ми представили, але це найближча версія з усіх чотирьох. Якби мені довелося вибрати фаворита, він був би цим».

Фрагменти пісні, згодом, були використані у фільмі Джима Джармуша «Зламані квіти». Джармуш навіть заявив, що він фанат Sleep і назвав їх разом із Earth і Sunn O))) – впливами на створення фільму: «Мені подобаються такі візуальні пейзажі, які вони створюють, і вони справді надихнули мене на створення мого фільму «Межі контролю». Тобто видно, що американський класик контркультурного кінематографа шарить, і взагалі свій чєл.

У березні 2012 року Southern Lord Records оголосив про плани щодо розкішного перевидання альбому, додавши до релізу, що очікується на випуск: «аудіо стало чіткішим, голоснішим і, нарешті, дає справжнє уявлення про понад годинну хроніку Weedian Sleep». Перевидання містить нову обкладинку художника гурту Аріка Ропера, запис, знятий з оригінальних студійних плівок, і лайв версію пісні «Holy Mountain». Оформлення конверта зроблене Ропером нагадує пустельні краєвиди планети Татуїн зі всесвіту Зоряних Війн. На іншопланетність даного арту вказує космічний корабель в лівому верхньому куті. Істоти ж, що ведуть той самий трав’яний караван доводяться близькими родичами Джавасів чи Тусканів з тих же Star Wars. Ця версія альбому зайняла 14 місце в чарті Top Heatseekers.

The Sciences

Проект Sleep перебував у царстві Морфея з моменту свого закриття 97 цілих 12 років, аж до 2009, коли стогнання і ниття хіпстерів за недооціненими геніями стоунер-року ставали дедалі незноснішими. Реюніон відбувався у рамках британського музикального фестивалю All Tomorrow’s Parties. Однак не довго тривало свято єднання, бо після першого ж виступу барабанщик Кріс Хакіус вирішив взагалі піти з музики, ну там здаєте, завести дружину, дітей, сім’ю створити в кінці кінців. Його замінив на барабанах Джейсон Редер з не менш шанованого на американській метал ниві гурту Neurosis. Хоч колективи приблизно ровесники, але мені здається Neurosis багато чого навчилися в Сліпців, на початку 90-х. Та й до того ж обидві формації об’єднує схожий сладжовий саунд.

«The Clarity», перший сингл і новий студійний матеріал після Dopesmoker, був випущений у 2014 році, нічого з себе хоч трошки цікавого не представляє, тому його можна сміливо оминати. В інтерв’ю NPR Music про вихід цього синглу гурт написав: «Sleep спорадично пише рифи вже деякий час… Немає попереднього уявлення про те, яким має бути новий матеріал. Це було б об’єднання зусиль десятиліть занурення в рифи». З часом відбувся анонс, у доволі цікавому форматі. У 2017 році група опублікувала повідомлення азбукою Морзе на своєму веб-сайті, підтверджуючи, що новий альбом наближається до завершення. Під час перерви в турне по Північній Америці останній на сьогодні повноформатний реліз The Sciences вийшов 20 квітня 2018 року.

У музикальному відношенні The Sciences – це еталонний стоунер-роковий альбом, побудований на спотвореному, зниженому та уповільненому басі, що грає крок в крок за такою ж низькою гітарою. Розкотисті акорди Мета Пайка, що закінчуються вінтажним вібрато, як в Sonic Titan. Між іншим, перевиданим у складі цього альбому, треком з якогось видання Травокура. Утробне порпання басу Ела Сіснероса. Хаотичні соляки Botanist, що зачаровують і відправляють тебе у невагомий космічний дрейф, як на обкладинці. Використання повторюваних рифів і пасажів, що утворюють «гіпнотичний ефект», доповнюється м’якшим та просторішим, медитативним вокалом Сіснероса, взятим зі його роботи в Om.

Згідно з естетикою Sleep, велика частка текстів пов’язана з марихуаною та викладена в благоговійній, «квазірелігійній» манері. Пісня «Marijuanaut’s Theme», яку Pitchfork назвав найліпшим треком альбому, починається зі звуку бульбулятора, який заварює вокаліст. Окрім посилань на канабіс, The Sciences, вже традиційно, робить численні алюзії на бірмінгемських піонерів хеві-металу Black Sabbath. У тексті згадується боженька рифів всіх укуришів Тоні Айоммі, а пісня «Giza Butler», ну ви самі прекрасно розумієте, є грою слів між назвою міста Гіза та іменем басиста Гізера Батлера. Про його сольник, як і про сольник Айоммі, я вже колись розповідав, раджу пройти за підказкою в кутку. На The Sciences продовжується й культивування наукової фантастики для укурків. Скажімо, пізніше в «Гізі Батлер» згадуються кілька речей з роману Френка Герберта «Дюна» 1965 року.

Як бачте, на зміну пустелі, яка завжди слугувала джерелом образності музики Sleep, прийшла інша стихія, не менш всеосяжна – космос, з його амбівалентно-холодною тональністю, що позначила деяке уповільнення музики гурту і загальну пост-роково-метальну прогресію, яку, мабуть, приніс з собою ударник Neurosis. Матеріал дійсно більше нагадує Dopesmoker, ніж все те, що було до нього.

На цьому, в цілому та й все. Чотири треки, які легко перерахувати по пальцях на руці дуже задумливого слюсаря. Все решта – мєх, якісь зайві відростки від тулуба альбому, включно з невдалим вступом. А чого ви очікували? Чого я очікував? Та загалом нічого, тим паче коли цей альбом виходив. Я тоді в 2018 звісно знав про Sleep, але лише про декілька крутих пісень з Sleep’s Holy Mountain. The Sciences – точно не ті Сліпці, котрих я полюбив саме по тому альбому, але й тут є непогані речі. Я розумію, що я кожного разу коли заходить мова за реюніони, звучу, як підстаркуватий ретроград, але ніде й правди діти. Раніше трава була веселіше, а небо було зеленіше. Просто в кожного гурту є свій зоряний час, чи золота епоха, період розквіту. І в Sleep вони неминуче пройшли, залишивши довгий трав’яний шлейф в хроніках рок музичної епопеї. Маємо те, що маємо.