Богдан Марченко.jpg)
Відеоесе
От буває ж таке, що виконавця пам’ятають не за те, чим він насправді цінний, а за якусь дишманську лажу, котра у свій час грала з кожної праски й легко насвистувалася від балди. Приблизно таким мені видається спадок такої маститої особистості для сучасного екстремального металу, як Пітер Тагтгрен. Вибачайте матусині лінгвісти з кафедри германо-скандинавських мов університету імені Грінченка, для вас в мене погані новини, бо я за всі три відео про шведський метал остаточно задовбався правильно вимовляти шведські імена, тому на цей раз буду називати винуватця сьогоднішніх урочистостей Пітером, а не Петером, – як безграмотний вестерн жорналіст.
Настав час, після невеличкої відпустки, у вигляді написання диплома та співпраці з благодійним фондом, – це я так відмазуюсь, типу – завершувати наш оглядовий екскурс у шведську екстрім метал сцену, що затягнувся. Як на мене, немає більш об’єднавчої персони для метал сцени такого райського куточка землі, як Швеція, ніж цей напівбожевільний волохатий дід. Навіть у порівнянні з Даном Сваньо, в ролику про якого я першочергово й порушив тему продюсерства та мультиінструменталізму в цих північних краях, не настільки велика спадщина. Певна річ, Тагтгрен не може зрівнятися зі Сваньо за еклектичністю та чудернацькістю своєї музики, але за кількістю та стильовою палітрою цілком. Такий талант багатоверстатника не може не приводити мене у захват, як любителя шведської сцени та гітар, які роблять «бжш». Правило про те, що талановита людина талановита у всьому, як бачте, в усій своїй красі. Я б навіть так сказав, багато музикантів можуть бути добротними продюсерами, але не всі продюсери можуть бути водночас тямущими музикантами. О, привіт Боб Рок і Metallica кінця 90-х! Для цього потрібно бути справжнім студійним богом і провідником творчого процесу, аби вичавлювати з кожного гурту з котрим працюєш по максимуму та розкривати його музикальний потенціал. Пітер, як ви зможете переконатися, – саме з таких.
Правда, повертаючись до дилеми-проблеми окресленої на початку, знає про його здобутки мізерна кількість людиськ. Більшості норм під пілікалки з Pain угорать, і цю лабудєнь від іншого поїхавшого дєда Ліндемана смакувать. Shut your mouth у свої часи пристойно так поплавила мізки школярикам у 2000-ві, коли кожний поважаючий себе засранець взяв за моду ставити на свій допотопний горіхокол цей «хіт» у вигляді рінгтону. Не дивно, чому вони зрештою знайшли один одного з Ліндеманом. Любителі заробляти гроші на сінтовому індастріалі вони, як лайно, завжди взаємо притягуються. Були звісно, ще й декілька зашкварів з продюсуванням обісраних Sabaton, ну знаєте, ті що в скрєпи увєровалі, регулярними турне в останні роки по «нєоб’ятной» та експлуатацією разчлєнінградских знімальних майданчиків для своїх кліпів.
Проте ми тут не за цим. Я хотів би оглянути по аналогії з дзеркальним топом робіт Сваньо точно такий же список альбомів, вартих вашої уваги, від батька шведського екстремального мейнстріма. В жанрово-стилістичному плані тут повний стіл фуршет: дез, треш, блек, грайнд і ще купа їх відгалужень та протиприродних сумішей – тому нудьгувати буде ніколи. Біда тільки в тому, що велика кількість проектів має статус чисто студійних, тому ви періодично будете відловлювати когнітивний дисонанс, коли я буду казати Пітер, а на футажах буде якийсь інший чорт. Поза цим, пропоную вам заварити печива і взяти собі погризти чаю, бо на вас чекає довга дорога імені металічного грому.
The Abyss
Добре починати з якісного сайд-проекта прославлених Hypocrisy. The Abyss – гурт перевертень чи рудиментарний темний брат близнюк Лицемірів, в якому стара трійця, що складалася з Пітера Тегтгрена, Ларса Сьоке та Мікаеля Хедлунда вирішила пограти холодний та морозний блек шведської школи. Вийшло варто сказати дуже навіть бадьоро та автентично. Увагу пригортають нетрадиційні інструменти на яких грає склад Hypocrisy кінця 90-х. Пітер сів за ударку, та взяв на себе бас з вокалом, а два інших учасника запилюють дикі блекарські тремоло на подвоєних гітарах. На хвилі популярності норвезької сцени, шведам доводилося тримати удар і на рівних конкурувати з грізними та голодними до нової крові західними сусідами. І це за умови того, що Тагтгрен згодом сам докладеться до розбудови міфу про суворий норск метал, ставши постійним продюсером та сотоваришем Immortal. А поки, в 1995 році, він з колегами по Hypocrisy записав перший і останній гідний альбом The Abyss – The Other Side. Що вигідно виділяє цей реліз на фоні решти блек металічного шлаку тих років, так це просто відмінний продакшн і якість запису. Барабани, гітари, скрімуючий вокал – все зроблено тютілька-в-тютільку. Не дарма, Пітер, як справжній газда, заснував власну студію під тим же ім’ям, що й обговорюваний нами студійний проект. По всім канонам блекарської автентики пісні заспівані рідною мовою виконавців, тобто шведською, а в музикальній палітрі панує непроглядна темрява та блідий смуток. Насамперед доставляють професіоналізм та віртуозність музикантів. Потім вже змарнілі, як наш світ, меланхолійні вставки, як у вступі Slukad і в кінці Tjanare Af Besten. У другій взагалі цей ідилічний та гармонійний фінал так відпускає після 3 хвилин невпинної блекарської колотнечі, наче почуття піднесеності та легкості солодкого розпачу. Навіть дивно, що реліз був записаний без застосування клавішних аля Emperor. Присутній на альбомі й зовсім не дурний кавер на сирий ідеал усіх тру блецкєров Hellhammer, з їх бутлегерським хітом Massacra.
У звучанні разом з тим відчуваються й ремінісценції від іншого швейцарського колективу Тома Варіора – Celtic Frost, головним чином в кінці другої третини Psycomantum, де присутня думова гітарна давка у зниженому строї, як на To Mega Therion.
Більше нічого подібного за наповненням тріо не видало, тільки прохідну другу платівку 96 року, яку потім аби ще трішки бабла наварити об’єднали з дебютником і перевидали у 2001 році. Але на прикладі цього студійного проекту, котрий існував у короткий період з 94 по 98 роки, можна побачити інтерес Тагтгрена до темніших за Hypocrisy-вський напрямків металу та особистий підхід до блеку, який Пітер продемонструє вже під час роботи над записами інших команд.
Amon Amarth
Що це за дурний жанр такий, не знаєте, – вікінг метал? Ніяк не можу збагнути в чому ж ознаки його за котрими ми зараховуємо той чи інший гурт у Вальгаллу. Може це загальна північна естетика та варязька атрибутика? Ні, бо носити бороду і вбиратися у хутра з рогатими шоломами кожний другий скандинавський бенд може, що вони успішно й робить, між іншим. Можливо там є якась специфічна тематика в текстах? Ну якщо за цим критерієм, то – Вітаю! Led Zeppelin з їх Immigrant Song перший в історії вікінг метал. Насправді ж весь цей карнавал з двосічними сокирами та магічними рунами затіяв батько всієї шведятини Квортон, на своїй нетлінці «Blood, Fire, Death», вже дооформивши цей жанровий симулякр на своєму наступному альбомі Bathory «Hammerheart».
Тільки от яка притичина, навіть ці два записи зіграні були в різних стилях. Не говорячи вже про інші колективи типу Enslaved, Windir та Amon Amarth, в котрих жанрова приналежність коливається від блеку до мелодік дету. Останніх розглянемо у деталях, бо до випуску їх перших 3 саг у світ безпосередньо причетний Пітер Тагтгрен. На початку 90-х Amon Amarth, ще не грали той нудний, фестивальний шмурдяк для європіен металхедів, що складається на 80% з Manowar і на 20 з «Перстня Нібелунга» Ріхарда Вагнера, вкрившись мохом та коростою безідейність, і були доволі перспективним екіпажем гостроносого дракара, на котрому вони розсікали просторами шведської метал сцени, періодично вчиняючи набіги й кудись за частокіл рідного городища. Одін благоволив молодим асам, тому слава про їх мужність ширилася, як табун нестримних скакунів по небокраю в час Дикого гону. Так на них поклав своє всевидяче око американський лейбл Metal Blade, що спеціалізувався на екстремальному металі, правильніше сказати його видоюванні. Он, подивіться на нескінченну м’ясорубку Cannibal Corpse, це їх рук справа. Тому коли настав час писати перший матеріал, наші славні варяги надумали записуватися у студійній вотчині Пітера Тагтгрена. Увесь їх початковий період пройшов під знаком співпраці з нашим улюбленим продюсером. Цей же період подобається особисто мені найбільше за свою свіжість та відсутність пізнішої фальші. Якщо обирати, то нехай це буде їх другий альбом The Avenger 99 року випуску. На першому з демками вони ще не на повну розкочегарили свою пекельну кузню Велюнда, де надалі виплавлятиметься загартована у вогні мелодичного металу сталь. А на третячку «The Crusher» Тагтгрен, як на зло, взяв і залажав якість звуку, від чого прослуховування, не відрізнити від кари «кривавого орла». Відтак вибір на користь другого для мене є очевидним.
Більшу частину платівки музика тримається середнього темпу, навіює приємну ненав’язливу мінорну мелодику з помірною, не гіпертрофованою важкістю, як у «North Sea Storm». На диску, як і у всій творчості Amon Amarth, панує атмосфера безперервних битв, буревіїв та героїчних подвигів, у яких бере участь ватага відважних норманів. І все це з нордичним розмахом «Старшої Едди», не менше. Соло – немов проріхи в небі, що роздирається штормами, з тривожністю і сумом, які невпинно ллються, немов хвилі, мелодією лідуючої гітари. На записі є 3 довколо-хіта. Вступна «Bleed For Ancient Gods», що нагадує своєю невгамовною енергетикою шторми на північному морі або хуртовини в скелястих горах рідного льодового півострова. God, His Son And Holy Whore де виражена та первісна міць та грубість, властиві епосі героїв та богів. Ну і духопідйомний бойовий гімн Metalwrath, який виділяється своєю драйвовою динамікою, від якої з перших нот перехоплює дух. На новіших виданнях і ремастерах, ще додали лайви, один навіть не такий й поганий – Legend Of A Banished Man, раджу зацінити. Мені особливо гріє душу, як там зал починає підспівувати в середині композиції відбиваючи ритм. Решта диска безбожно пробуксовує у своїй одноманітній монотонності, що з кожним альбомом ставатиме, ще більш показовим. Вокал теж діло не рятує, справляючи враження якогось старечого бурчання. Хоча можливо якимось любителям олдскульного дез металу, котрим тільки б макітрою потрясти, така гущина та рівність музичного полотна неодмінно прийдеться до смаку. В будь-якому випадку, на цьому записі ще добре відчувається та сила скандинавської архаїки, що розбурхувала уяву і надихала чимало виконавців по всьому світові, і яка зазнала з часом ганебної вульгаризації на пізніших релізах Amon Amarth.
Destruction
Черга дійшла до чогось зужиткованішого та звичнішого слуху глядачів. Прабатьки тевтонського трешу Destruction дуже в ціні у металічних ортодоксів, але тільки не в мене. Вони завше асоціювалися з тією когортою гуртів, які існують лише завдяки своїй ядерній аудиторії душніл, що ну ніяк не можуть відпустити 80-ті з цими безкінечними треш-бойовиками, барабаними збивками та адреналіновими гітарними пробіжками, що ніяк не вщухають. По правді кажучи, саме тому я не поспішаю казати, що я якийсь там металіст, бо приблизно з отаких спільнота й складається, яким треба треш, треш, тільки треш. При цьому вони дуже люблять злим словом пригадати клятих позерів, альтернативників та молодь, яка не слухає справжній метал, котрий був в їх часи! Правда, не зовсім зрозуміло коли це – «їх часи», бо вони всі здебільшого в кінці 90-х народилися чи взагалі в 00-ві. Але ми тут не задля них стараємося, правильно? Як і будь-які треш маніяки, Destruction в 90-ті переживали тяжку кризу і марно намагалися раз у раз увійти в одну й ту саму ріку з молодняком типу Pantera та Machine Head, граючи млявий грув метал на мінімалках.
Скінчилося це з приходом 00-х, коли прийшов час повертатися до коренів. Олдскульний треш знов актуалізувався на хвилі висхідної популярності нових стилів споріднених з ним: мелодік дет металу та металкору. Тоді ж ветерани тевтонського трешу звернулися за адресою в Abyss Studios до Пітера Тагтгрена аби оновити своє звучання, підігнати, так би мовити, під тодішні стандарти.
На озброєння вони взяли заборонені всіма конвенціями ООН апокаліптичні збивки на здвоєних бас-бочках, незнаючий жалю ріфворк і повну високооктанової агресії швидкість німецького трешу старої школи. Соціалістичні змагання «догнать и перегнать» віднайшли своє друге дихання у поверненні моди на надшвидкісні запили та віртуозну техніку в середовищі металюг старої закваски. Гітарний звук став щільнішим та жирнішим, в чому проглядається заслуга Тагтгрена, який вочевидь був тільки радий попрацювати в студії над новим альбомом дідуганчиків, котрі колись навчили його тому, що можна грати зліше, швидше та екстремальніше за осоружний хард рок, Kiss-івського розливу. До того ж йому ще й дали заспівати деякі бек вокальні гроул партії. У результаті такої співпраці, світ побачило декілька свіжих реюніоністських альбомів, з котрих я виділю платівку 2001 року The Antichrist, як найвдалішу. Антихрист починається зі злизаної у вступі з радісного гімну Освенциму «Angel of Death» Slayer «Thrash Till Death». На захист композиції, варто сказати, що версія Destruction мені подобається порядком більше. Платівка продовжується адреналіновими, енергійними бойовиками з купою мелодійних ліній та цікавих моментів, за які так і чіпляєшся вухом. Просто еталонний приклад того, як треба реформувати тевтонський метал в ранні 2000-ні, від гурту котрий ніколи мені не подобався в плані своїх класичних релізів 80-х, але з легкістю бере гору над одноманітністю Kreater та невизначеністю Sodom тих років. Таким класичний треш мені подобається найбільше. Тому рекомендую ознайомитися навіть тим, хто не слухав Destruction-івський нафталін з епохи усюдисущого трешу в другій половині 80-х.
Marduk
O boy, o boy! Коли я вперше включив це чудовисько, я думав, в мене зараз потече кров з вух. Якщо ви довго шукали надшвидкий, безкомпромісний, травмонебезпечний блек – то ви його знайшли. З радістю готовий вам представити опус шведів Marduk 1999 року виходу «Panzer Division Marduk». Більшість слухачів дропають цей диск з перших секунд, по собі знаю, бо вважають його найэбанутійшим з усієї дискографії скажених шведів. І не дарма. Воєнні марші, непідробний лемент німецького винищувача, що пікірує на тебе, гуркіт підбитої на марші танкової колони – вся ця ораторія війни, крик жаху і відчаю, що суне на тебе. Все це є на цьому диску, і в достатній кількості аби шокувати непідготованого слухача до гикавки та нервового сіпання. Marduk доклали максимум зусиль аби передати цим рекордом хаотичність, і водночас механістичність воєнних зіткнень першої половини 20 століття. На відміну від героїчних саг і скальдівського епосу Amon Amarth – війна в інтерпретації Marduk випалено сіра та дегуманізована, де немає місця індивідуальному подвигу чи величі особистості. Такою вона предстала перед людством упокореним технологіями у 20 столітті, столітті масового виробництва засобів масової погибелі. Повне винищення всього живого на нашій змарнілій планеті. Все на диску відчувається механічно і до абсурду жорстко. Інтенсивність гри кожного з інструментів просто зашкалює. Минулі декілька альбомів цих шведських майстрів чорного металу мені не дуже ласували, через сухість та мінімалізм в підході до складання матеріалу.
Першочергово вони знаходилися у підпорядкуванні Дана Сваньо, який записав, замікшував та виколихував, одним словом, їх перші три платівки разом зі шкандальним EP 91 року «Fuck Me Jesus», яке викликало резонанс своїм непотребствуючим оформленням. «Dark Endless» 92 в першу чергу цікавий тим, що на вокалі тут майбутній гітарист Edge of Sanity Андреас Аксельсон. Тоді ще Мардюки на повноформатному дебютнику грали недорозвинений приблекований дет. Розгорнулися ж на повну шведи зі своїм другим повноформатником «Those of the Unlight», де і мелодій цікавих, на манер Dissection, стало значно більше і фентезійна тематика почала відтіняти суто чорнокнижну, що зробило цей реліз моїм улюбленим у ранньому каталозі творчості колективу. А втім, це й був їх останній запис з Йокімом Гьотбергом, що на півставки бумцав на барабанах не забуваючи волати у мікрофон. Вже на наступному Opus Nocturne 94, Гьотберг звільнив руки й в гурт прийшов професійний драмер Фредрік Андерсон, який і подарував унікальний саунд альбому про котрий ми зараз говоримо. Ледве не найбільший внесок у впізнаваність стилю Marduk зробив своєю барабанною молотаркою цей псих, що вибивав всю душу з ударної установки, доводячи покажчики драмометра до трьох знаних чисел. На перших трьох його роботах, які, як на мене, звучать вельми сухо та прісно, це надто швидко набридає, але на нищівному Panzer Division, подібний, бронебійний підхід у виконанні драм партій виявився вельми доречним.
Замучивши до напівсмерті Сваньо постійними проханнями змікшувати їх новий запис, той порадив їм звернутися до свого старого друга Пітера Тагтгрена, і Мардюки кинулися на всім вже добре відому The Abyss. Пітер виконав усі забаганки упоротих блекарів з приводу саунду, вклавши у цю роботу всю свою душу, встановивши новий рекорд екстремальності в такому, здавалося б, і так людиноненависницькому та мізантропічному жанрі, як блек. Навмисно різкий та шорсткий продакшн. Разом з Пітером Marduk на цей раз здається видали свій не останній, але однозначно найкращий диск.
Я б навіть сказав, що це не блек метал, а радше war metal, чи як його називають деякі bestial black, з усією цією машино-гусеничною подачею ударних партій та концентрованою люттю в вокалі. Складається стійке враження після прослуховування, ніби твої мізки запхали у дуло танка і вистрілили ними на декілька ярдів, поки вони не спіклися в повітрі, перемішавшись з пороховим попелом. «Panzer Division…» не залишить каменя на камені від вашої тендітної дитячої психіки, малята. Не жаліючи нікого цей залізний звір проїдеться по вашій голівці перемолов її у 100% якісний німецький фарш. Чому німецький? На оригінальній обкладинці зображено шведський основний бойовий танк Stridsvagn 104, модифікація британця Centurion Mk5. Проте вже на обкладинці перевидання фігурував прославлений у багатьох історичних стрічках німецький важкий танк Panzerkampfwagen VI Tiger, який брав участь у Курській битві в липні 1943. Саме з німецької перспективи написані всі тексти на цьому опусі, присвяченому Другій світовій війні. Наприклад, трек «502» стосується 502-го важкого танкового батальйону, який брав участь в блокаді Ленінграда. Частина лірики на записі походить з “Panzerlied”, однієї з найвідоміших пісень вермахту. Правильно, адже погані хлопці завжди вболівають за негідників, а ніяк за якусь там м’якотілу демократію та червоних визволителів. При цьому, не зважаючи на тематику пісень, Marduk NSBM-ом не вважаються. За задумом гурту, альбом символізує вогонь, коли Nightwing символізує кров, а La Grande Danse Macabre – смерть, формуючи таким чином трилогію, що уособлює бачення групою того, з яких компонентів складається справжній блек-метал. Також цей знаковий ряд присвячений вже вдруге за цей випуск згаданому альбому «Blood Fire Death» Bathory.
Безупинні бластбітові атаки, хаотичне вирування гітарних пасажів та загальний вал звуку приголомшує та не дає відпочити ні на секунду. Наполегливо рекомендується усім кому мало і хто бажає розширити свої рамки жорсткості до меж.
Lock Up
Lock up утворилися спонтанно, по грайндкорному! Аби передати ті обставини, процитую одного з ідеологів проекту басиста Напалмів Шейна Ембері: «Я тусувався з Ніком Баркером, який у той час грав на барабанах для Cradle of Filth. Ми… напивались і слухали наші улюблені треш, спід та грайндкор гурти. Увесь час ми просто хотіли зробити щось, що було б поверненням до днів From Enslavement to Obliteration і World Fall від Terrorizer. Це було зроблено дуже швидко, дуже спонтанно та базувалося на енергії та виконанні… З Lock Up ми хотіли повернутися до старих часів, коли ми мочили платівку за платівкою та відновили те почуття колишнього захоплення». За паспортом Lock Up гурт британський, але складом колектив вийшов цілком інтернаціональним. Спочатку корифеями були басист Шейн Ембурі та гітарист Джессі Пінтадо з Napalm Death. За барабани посадили Ніка Баркера з Cradle of Filth, котрий також на початку 00-х грав у Dimmu Borgir. Не вистачало лише вокаліста. І тоді покликали з північних широт Тагтгрена відричати партії на їх першій, найвдалішій платівці.
Не важко здогадатися, що Lock Up, власне кажучи, задумувався, як сайд проект Смерті від напалму. Шейну та Джессі набридло грузнути у грув металічному застої Напалмів кінця 90-х, тому всі ті грайндкорні ідеї, які на той час не могли бути реалізовані в рамках основного бенду, були обкатані на «Pleasures Pave Sewers» 99, перш ніж повернутися до кореневого стилю на ширшу аудиторію. Матеріал дався легко, тому час студійної сесії склав всього один день, без жодного мікшування. Саме таким злим і голодним, записаним натщесерце, так би мовити, і повинен бути справжній грайнд. Швидкісні бласт біти й люті рифачі, втім не позбавлені вбивчої мелодичності та навороченості на деяких треках. Все це поєднується з вокалом самого Тагтренича, голос котрого тільки підсилює всю хаотичність та експресивну агресію музики, на цьому шикарному релізі. Просто бальзам на душу після нудного і банального «Words from the Exit Wound». Назвати «Pleasures Pave Sewers» чистим грайндкором було б, звісно, необачно, оскільки Пітер таки зі своїм скрімінгом придав детовості платівці. Зіграно все напрочуд технічно, не дорікнеш, хоча хто за стільки років у жанрі не навчився б грати, та й по панковому брудним грайнд був лише в 80-х, коли всім було просто по фану лабати якусь ширшаву дичину. Зараз кожна помітна грайнд команда має, як мінімум одного вправного виконавця у складі. Pig Destroyer не дасть збрехати. А хоча… секундочку!
Що принадно, цією несамовитою роботою я бачу, як був прокладений місток, котрий врешті-решт сполучив грізні часи «Fear, Emptiness, Despair» 94, в обхід теж непоганій, але все-таки більш альтернативній трійці альбомів кінця 90-х, з відродженим та осучасненим грайндом «Enemy of the Music Business» та інших для мене вже іконічних платівок цієї легендарної формації в 00-ві. Пізніше Пітеру, який і не збирався затримуватися на довго, довелося піти з робочих причин, і на заміну йому взяли героя нашого минулого випуску Томаса Лінберга, з At The Gates.
Либонь його помітили у шведській краст панк банді Skipsystem, але відчуття були вже не ті, що на дебютнику. Втім Тагтгрен і тут допоміг чим міг.
Bloodbath
Шведська збірна ліга з гри в дет метал також засвітилася в послужному листі Пітера Тагтгрена. Як така іменита банда, що складається з еліти шведської екстремальної сцени, могла пройти повз прославлену особистість лідера Лицемірів. Bloodbath буквально був створений з бодуна в 1999, коли після гучної алкогольної вечірки старого складу, що колись подарував нам депресивно естетський Brave Murder Day, на ранок Мікаель Акерфельд разом зі своїми кататонічними друзями вирішив записати жменьку дез металічних пісень в стилі класичних гуртів першої половини 90-х: Entombed, Dismember, Grave. Давлячись блювотиною Акерфельд і компанія з похмілля записали свій перший матеріал для нового сайдпроекта, який став відкриваючим EP в історії кривавої ванни, Breeding Death 2000 року. Слідом вирушив перший лонгплей «Resurrection Through Carnage» 2002, що відродив олдскульний шведський дет в очах слухачів нового тисячоліття.
Попри всю неймовірну крутість запису, вокаліст вимушений був покинути формацію, через свою зайнятість у основному колективі Opeth. Не менш відому заміну Михайлику підшукали в обличчі Пітера Тагтгрена, що вже уславився лінійкою класичних робіт Hypocrisy. Як і очікувалося, з прибуттям лідера Hypocrisy Bloodbath придбали у звучанні від цієї формації. На своїй єдиній роботі з гуртом «Nightmares Made Flesh» 2004, Тагтгрен, чудово знаючи своє діло, дотримувався тих же інтонацій, що й Акерфельд, але все одно привніс трішки свого фірмового скримінгу, чим прикрасив загальну палітру червоно-кров’яних кольорів та переплюнув Міхасіка за гнучкістю свого замогильного горлання. Крім того, в групі з’явився новий ударник – Мартін Аксенрот, який вже набив руку у безлічі груп, перш ніж вступити у криваву ванну, де його помітив Мікаель і з часом запросив до Opeth. Дан Сваньо переключається на другу гітару, чим змістив акцент з ударних у бік гітар. У музикальному плані матеріал на диску являє собою вже трохи не той сирий дет-метал, що побутував на двох попередніх записах, а мелодійніший і легший дез, що нагадує про, насамперед, Hypocrisy, як в інструментальному, так і вокальному плані. Музика зіграна на якомусь фізіологічному рівні, некрофільська лірика, на штиб соковитої Eaten, так само вражає своїм несмаком, що й найгірші м’ясні страви Cannibal Corpse. Чого варта одна шикарна «Brave New Hell», де Тагтгрен зловтішно волав про те, що скоро все ублюдочне людство здохне в жахливих муках тільки-но батько Сатана прийде – порядок наведе, а нам, дармоїдам, так і треба! Тексти, як бачимо, стали містичнішими, хоча не втратили людожерської брутальності. Настільки грубо і по варварськи, що все це разом породжує якийсь диявольський шарм. Через це ледве не половина лайв сету з Акерфельдом на концертнику 2008 The Wacken Carnage складалася з пісень з «Nightmares Made Flesh», настільки Міхасіку він виявляється зайшов. Особливо раджу «Cancer Of The Soul» у його виконанні, як то кажуть, просто пальчики оближеш, а може й надкусиш.
Гітарних соло побільшало, музикальні ходи стали різноманітніше і немає тієї прямолінійності, як на дебютнику. Менш колюча гітарна текстура підвищила чіткість партій. Цим м’ясистим опусом Bloodbath вдруге підтвердили свою крутість й укріпилися в титулі королів шведського дезу старої школи.
І тому вельми скорботно, що нині їхні гнилострунні рифи не борознять цю нудну планету, так само жваво як у минулому. Щось вони підздулися на останніх релізах, включно з нещодавнім «Survival of the Sickest» 2022 року, з Ніком Хоулмсом на вокалі. Зате Bloodbath все-таки зайняли свою теплу, смердючу нішу у світі металічного некро-просвітництва, поряд з рештою маніяків різників.
Hypocrisy
Все, можете розслабити булки, буде вам Hypocrisy, не турбуйтеся за це, я про них не забув. Хто б ще забув, у ролику про самого Пітера Тагтгрена і не згадати хоча б одним маленьким слівцем головний проект всього його життя. Pain, Lindemann, численні продюсування та просування різного роду колег по цеху – все це аби гроші заробляти, а ось живе наш осатанілий уфолог-соціолог лише заради однієї групи. Заздалегідь було зрозуміло і те, що Hypocrisy в моєму топі бути, і, певна річ не на останньому місці, хоча це з якого кінця подивитися.
Аби не бути закоржавілим душнілой якому лише дет подавай, я обрав, на мою особисту думку, вершину, квінтесенцію, пік творчого шляху інопланетного тріо – їх однойменник останнього року минулого тисячоліття. Як і багато видатних витворів мистецтва, однойменний Hypocrisy народився з очевидної кризи, що спіткала гурт в 97 – кризи творчої й кризи жанру, що здавалося б вже не здатний був з себе нічого кардинально нового народити на світ. Пітер вважав, що останнім на той момент релізом він все що міг сказав, і з чистим серцем усіх розігнав, закриваючи, здавалося б, лавочку назавжди. Зараз, сила-силенна альбомів по тому, це звісно не містить того драматизму, але пригадайте як називався попередній концептуальний опус? The Final Chapter, ага ж. Взагалі-то кажучи, ці два диска ставлять в один ряд, говорячи, нібито вони є продовженням один одного. З цим я згоден лише почасти, бо є одне малесеньке зауваження, а саме таке – що за задумом «Фінальна глава» повинна була являти собою подібну за успіхом і гармонійністю що і її молодший братик платівку, проте зрештою виявилася багато де недопрацьованою.
З цих причин, Тагтгрен був налаштований раз і назавжди зав’язати з Лицемірами та повністю присвятити всього себе продюсерському ремеслу. Однак, щось переконало його в протилежному – ні, варто продовжувати. Такий цілющий вплив на нього справила участь в фестивалях типу Wacken та Milwaukee Metalfest, де гурт був дуже тепло прийнятий публікою. Починаючи з назви дійсного опуса, в нього закладався певний сенс, за словами фронтмена реюніон ознаменував початок нового Hypocrisy. Однак під час безпосередньо запису, проект нового альбому мав назву Cloned. У зв’язку з наявністю ще деякої кількості записів з такою назвою учасниками було прийнято рішення змінити його на те, під яким ми його таки знаємо. Self-titled за своїм вмістом – є перехідним записом для гурту, відходом від кондового звучання старих Лицемірів, в якому відчутним стало значне посилення ролі клавішних у створенні потрібного настрою навколо композицій.
Його поява на світ в далекому 99 змусила цей самий світ здригнутися. Музикальна складова замішана на мелодік деті, яким його грали лише тільки Тагтгрен, Хедлунд і Сьоке, голлівудських саундтреках до велико бюджетних фільмів катастроф, науковій фантастиці з далекого космосу та постійній зміні тональностей та темпоритмів пісень. Розмитий звук гітар повністю віддається мелодиці та гармоніям вільно, невимушено і граційно плаваючи поверх пекельного вогню ритм секції. Створюється атмосфера чогось грандіозного, масштабного, епічного. Теми є в наявності справді виключно красиві. Не будь тут скрімінга та жирних перенавантажених гітар – платівка могла б здобути чи малий респект серед поціновувачів більш традиційних форм металу. Hypocrisy – не є симфонічним металом, але звучить ще як симфонічно. Це не приметалкорені In Flames 00-х і не модернові Транквіли – це дещо більше.
Такого глобального епіка з клавішним хоровими аранжуванням, як Fractured Millenium гурт до цього не видавав ніколи ще, навіть Roswell 47 залишався у статусі хіта лише в межах своєї ніші. А тут…
Більшість композицій витримано в середньо-темповій манері з безліччю симпатичних для людського вуха переборів, котрі приваблюють любителя металу немов міфічні сирени мореплавців, що заблукали в океані. Музика не давить на мозок і не входить у конфронтацію з реципієнтом, як той же оглушливий Marduk, а потурає природньому бажанню людини в усьому шукати мелодійність, м’якість та гармонію.
Безумовно, хтось визнає частину пісень одноманітними, але для фенів ця одноманітність – як манна небесна. Чесно кажучи, так воно і є, музикою Лицемірів складно перейнятися одразу, відкривається вона після двох-трьох прослуховувань, як мінімум. Але тільки перший поріг несприйняття виявляється пройденим ви, вважайте, запеклий фанатик.
Вокальна техніка Пітера відрізняється залежно від конкретної композиції, з’явилося багато чистого співу, чого раніше не спостерігалося. На відміну від минулого концептуального альбому, лірика однойменного присвячена широкому колу проблем і просочена рефлексією на теми наукової фантастики, онкології, питань життя і смерті та подорожей у часі. На контрасті добре працюють забойні бойовики Time Warp, Apocalyptic Hybrid і бонусний Fuck U, розбавляючи перенавантажену патетику решти треків. Бонуси до цього – окреме задоволення, без них нікуди.
З огляду на всі вище перелічені переваги цього релізу, не бачу жодних підстав заперечувати значущість цієї роботи для всього майбутнього розвитку, та й що ж ламати душу, занепаду мелодичного дет металу. Адже кожна неопізнана летюча тарілка має свій зворотній затемнений, бутафорський бік.
Висновки
Ех Пітер, Пітер Тагтгренович. Для когось він лицемір, любитель дармових грошей і взагалі мало того що не тру, ще й розбещує молоді таланти вставати на слизьку стежку співпраці з великими лейблами. Для інших, серед яких і я, людина, яка знаходиться на своєму місці й намагається зробити індустрію екстремальної музики трішки комфортнішим та різноріднішим місцем для новоприбулих. Такий він цей бізнесмен від світу металу. І понині «занятой» немов Марко в пеклі. Я вочевидь не оглянув, ще декілька проектів до яких Тагтгрен має стосунок, але з ними розберемося якось окремо іншим разом, як і з повною дискографією Hypocrisy. Покладаю велику надію на те, що мені вдалося розкрити творчу діяльність головного продюсера всія Скандинавії під дещо іншим кутом, під яким ви досі її не помічали, і разом з тим зачепити якнайбільше колективів з простору між балтійським і північним морями.