Реклама

🎸 Браян Джонсон: зародження бажання стати співаком. Уривок мемуарів соліста AC/DC про дитинство та мрії 

Навіть найсильніший удар долі можна пережити, якщо використовувати те, що маєш, замість нудити світом і жаліти себе.
Čytaty latynkoju
🎸 Браян Джонсон: зародження бажання стати співаком. Уривок мемуарів соліста AC/DC про дитинство та мрії 
  1. Головна
  2. Музика
  3. 🎸 Браян Джонсон: зародження бажання стати співаком. Уривок мемуарів соліста AC/DC про дитинство та мрії 
  • Сподобався пост? Став вподобайку!
  • 0
Навіть найсильніший удар долі можна пережити, якщо використовувати те, що маєш, замість нудити світом і жаліти себе.

Перш ніж прокинутися знаменитим солістом легендарного рок-гурту AC/DC, Браян Джонсон співав у церковному хорі, служив у армії і лагодив бите скло автомобілів. Понад десять років він намагався підкорити сцену в складі різних гуртів — гастролював, випускав альбоми, підписував невдалі контракти і навіть входив до музичних чартів, та до успіху, який чекав його попереду, було ще далеко. Попри все Браян Джонсон не відмовився від своєї мрії. І завдяки цьому у 1980 році зміг замінити вокаліста одного з найвідоміших рок-гуртів світу AC/DC Бона Скотта.

Від фантастичних злетів до болючих падінь — це відверта і повна гумору автобіографія хлопця, який йде до своєї мети, щоб врешті стати іконою цілої епохи. Ця історія вийшла друком у видавництві «Лабораторія». Читайте та надихайтеся як одного разу життя може змінитися назавжди.

Обкладинка книжки «Життя Браяна. Мемуари соліста AC/DC»

1958-й рік став для мене переломним. І в поганому, і в хорошому сенсі.

У поганому — бо я мав складати іспит «Одинадцять+» — надзвичайно важкий тест IQ, у поєднанні з питаннями зі шкільної програми.

Можна без перебільшення стверджувати, що в тогочасній Британії результати одного цього екзамену — в серйозному дорослому віці одинадцяти років — визначали, якою буде решта твого життя. Ті, хто здобув високу оцінку, потрапляли до гімназій, де готували до вступу в університет. Решта ішла до дуже середніх шкіл, де основна увага приділялась практичним навичкам на кшталт роботи з деревом або металом. Після таких шкіл ти мав більше шансів потрапити на Місяць, ніж здобути університетську освіту. Існувало ще кілька технікумів, у яких навчали різним професіям. Однак більшість професій можна було опанувати тільки безпосередньо на виробництві.

Іспит тривав від сорока п’яти до шістдесяти хвилин. Його не можна було перескласти. Тож тиск був неймовірний. Ситуацію погіршувало ще й те, що в Британії не змогли збудувати достатньо гімназій, щоб їх вистачило на всіх дітей, народжених після війни, тому питання щороку ставали складнішими.

Тато був у своєму репертуарі, єдиним видом підтримки, який він знав, було залякування. Він постійно повторював мені: «Гей, ти! Провалиш цей іспит — закінчиш тим, що все життя вулиці підмітатимеш!». Для мого батька підмітання вулиць було найгіршою роботою з усіх. А для мене найстрашнішим було стати шахтарем.

Звісно, батьку слід було знати, що залякуванням не можна налаштувати когось на хороші результати в справі, що потребує підготовки й холодного розуму, незалежно від того, наскільки ти розумний від природи. А я зовсім не готувався до іспиту. З дітей робочого класу до нього взагалі мало хто готувався, бо їхні батьки поняття не мали, як це робиться. Чесно кажучи, я досить сильно відставав від своїх друзів-однолітків. Я досі грався в ковбоїв та індіанців. І страждав від жахливого страху публічних виступів. Я досі його не позбувся.

Іспит став суцільним приниженням. Переді мною поклали завдання, і я закляк. Я так нервував, що мозок відмовився працювати, і я не тямив ні бе ні ме. Питання наче були написані шведською. Це були одні з найгірших шістдесяти хвилин у моєму житті. І ще гірше було від того, що в школі я вчився добре, завжди отримував золоті зірки й найвищі оцінки.

Десь через тиждень ми отримали результати. Ох то був і день. Раптом усі поділились на групки. Одну групу складали майбутні пілоти, лікарі, юристи. Серед них були і мої друзі, що вчились гірше за мене. Однак вони, очевидно, підготувались до іспиту і вміли не піддаватись паніці, коли це було потрібно. Коли назвали моє ім’я, то сказали йти до групи дітей, що зазвичай отримували оцінки D та E. У мене душа похолола — я, очевидно, провалив іспит. Мені світить тільки середня школа. Так, урешті-решт, це ні на що не вплинуло. Навіть найсильніший удар долі можна пережити, якщо використовувати те, що маєш, замість нудити світом і жаліти себе. Проте не буду брехати: коли діти, яких розподілили в гімназії, пішли в один бік, а я в інший… я почувався спустошеним.

Через кілька тижнів трапилось дещо чудове.

У той день я не пішов у школу — мабуть, почувався не дуже добре чи мав іти до стоматолога абощо — і не знав, куди себе подіти з нудьги. Я увімкнув телевізор і почав дивитись денну передачу BBC з дуже чіпкою назвою Farming — «Сільське господарство». Пізніше вони трохи її прикрасили — без сумніву, зчинивши скандал у радіотелевізійному світі, — і назвали «Сільське господарство сьогодні», Farming Today. Так чи інакше, у кадрі просто стояв чоловік у костюмі й говорив у камеру. У цьому випуску він розповідав про різницю між мульчею та перегноєм.

Ви, мабуть, думаєте, чому ж малий хлопець не перемкнув канал? Не забувайте: тоді BBC був єдиним каналом, Tyne Tees Television з’явився десь через рік. Тож вибір був невеликий: або дивитись нудний випуск «Сільського господарства» — ще й чорно-білий, для більшого ефекту, — або лежати, втупившись у стіну. А я вже надивився на стіну стільки, скільки одинадцятирічний хлопчик може надивитись за день.

Тож я сидів і дивився цю нудоту — очі вже почали злипатися, з рота потекла слина, — аж раптом пішли титри, і диктор BBC соковитим голосом сказав: «А зараз — інтерлюдія…».

Мабуть, я аж застогнав. Може, вам важко в це повірити, але ці бібісішні «інтерлюдії» були ще жахливішими, ніж їхні нудні передачі. Це завжди була якась нісенітниця на кшталт «Ось вам коротенький фільм про те, як рибка плаває у ставку» або «А ось літня шотландка прикрашає горщик», або «А зараз послухайте, як церковний хор співає гімн… дуже повільно».

Але того дня все було інакше. Того дня боги рок-н-ролу вирішили, що маленькому Браяну Джонсону на Біч-драйв, 1 настав час вдарити блискавкою в зад.

Замість нидіти за переглядом короткометражки про рибок я раптом сидів і захоплено дивився на чорношкірого чоловіка з тонесенькими вусиками і божевільною куделею на голові. На шиї в нього було намисто, на обличчі — макіяж, він був одягнений у блискучу сорочку в паєтках і тонку краватку. Від нього так очевидно віяло нестримною, відкритою, феєричною гомосексуальністю — але тоді все це для мене означало тільки щось радісне, щасливе. І ще довго слово gay асоціювалось у мене саме з радістю.

«Цей молодий американець називає себе Літл Річард, — розповідав диктор з пустотливим нотками в голосі, так, наче знав, що для BBC це занадто пікантно. — А це його найпопулярніша пісня… вона мала приголомшливий успіх по той бік Атлантики!»

Після цього Літл Річард відкрив рота і на все горло видав звук, що був втіленням чистої радості, сексу й свободи в одному флаконі. «a-wop bop a-loo bop, a-wop bam boom!»

Цю пісню — Tutti Frutti — багато хто називав першим криком рок-н-ролу одразу після народження. Це дуже доречне порівняння, адже саме в той момент у мене теж зародилось бажання стати співаком.

У мене було відчуття, наче в мені раптом увімкнули перемикач. Усе моє тіло раптом напружилось — від волосся й сосків до тих причандалів між ногами, якими я ще не знав, як користуватись. Я такого раніше ніколи не бачив, не чув і не відчував. У мене знесло дах.

Як і після будь-якого злету, щойно Tutti Frutti закінчилася, мені довелося стрімко вертатися на землю. Тепер же я хотів — ні, мені було необхідно — ще раз почути ці крики, слова, ці вигуки і нестримний ритм. Негайно. Але я був звичайним одинадцятирічним хлопчиком з Данстона. Замалим, щоб купувати щось у музичному магазині. У мене не було грошей. І навіть якби цей сингл магічним чином упав на мене з неба, у мене не було б на чому його програвати. Наш старезний грамофон грав тільки платівки на 78 обертів.

Це були нестерпні муки!

Кількома днями пізніше, ідучи зі школи, я почув на вулиці цей характерний крик рок-н-рольного екстазу, який ні з чим не сплутаєш. Я мерщій побіг шукати джерело цих звуків. З’ясувавши, що вони долинають з вікна першого поверху сусіднього будинку, я перестрибнув паркан і став як укопаний у чужому саду, слухаючи чарівні звуки музики. Тоді пісня закінчилась, і я зробив те, у що досі не можу повірити. Я постукав у двері будинку.

Мені відчинила жінка з бігуді на голові. Пам’ятаю, що тоді вона здалась мені надто старою, щоб слухати «мою» музику, але насправді їй було, може, всього дев’ятнадцять чи двадцять.

— Перепрошую, що турбую вас, місіс, — сказав я, відчуваючи, як у мене червоніють щоки, — але чи не могли б ви… поставити ту пісню ще раз?

Жінка дивилась на мене якусь мить, не зовсім вірячи власним вухам.

— Ну… як скажеш, — відповіла вона з легкою усмішкою. Тоді вона пішла всередину, я почув тріскучий звук голки на вініловій платівці, а потім о, так, о, так, о, так, о, так…

«A-WOP BOP A-LOO BOP, A-WOP BAM BOOM!»

За хвильку дівчина вже стояла біля мене на порозі і пританцьовувала. В мене від цього стріху знесло. Це було найкраще, що я бачив у житті. Я, звичайно ж, приєднався до неї, і так ми й танцювали — хлопчик, що нещодавно провалив іспит «Одинадцять+», і доросла молода жінка — на порозі будинку у вогкому й вітряному кварталі Данстона, з блаженними посмішками слухаючи таку дивовижну, наче інопланетну, таку збудливу нову музику. Це був, безперечно, найкращий вечір вівторка в моєму житті.

— Як тебе звати, любий? — запитала дівчина, ледь перехоплюючи дихання, коли пісня закінчилась вдруге.

Я сказав своє ім’я.

— Що ж, було приємно з тобою познайомитись, Браяне, — відповіла вона. — А я Анетт.

Анетт, якщо ти це читаєш, дякую тобі за те, що вказала мені шлях.

Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту:

Читайте Na chasi у Facebook і Twitter, підписуйтесь на канал у Telegram.

Share
Написати коментар
loading...