Станіслав Троянов
Вечором суботи 17 грудня погляди мільйонів українських глядачів були прикуті до екранів телевізорів і моніторів. Вперше Національний відбір на Євробачення проходив під час повномасштабної війни, вперше на станції метро — з міркувань безпеки, вперше так багато українців дивилося шоу не з власних домівок, а зі сховищ та з-за кордону. Та головною несподіванкою того концерту була перемога гурту Tvorchi. Парадоксально, в очікуванні перемоги інших артистів, гуртові віддали високі бали як глядачі, так і професійне журі.
Тепер Tvorchi представлятимуть Україну на конкурсі у британському Ліверпулі з піснею Heart of Steel, натхненною захистом «Азовсталі», та ефектним номером з доповненою реальністю.
Про неочікувану перемогу, творчість гурту, ставлення до «байрактар-попу», ресторанний бізнес, подкаст та інші теми поговорили з Петром Заставним, продюсером Tvorchi.
— У лютому цього року відбувся фінал відбору на Євробачення-2023, де перемогли Tvorchi. Яка була твоя перша думка, коли ти дізнався про перемогу і що ти відчував у той момент?
Якщо чесно, я був з тих двох-трьох людей єдиних, які вірили в перемогу, але навіть при цьому за кулісами був такий настрій, що всі знали хто переможе. Це були не ми. Тобто всі знали, що переможе KRUTЬ і можливо їхньою конкуренткою буде Jerry Heil.
Ми були, як аутсайдери і навіть так жартували, бо букмекерський коефіцієнт на нас був 22.0 і я казав, що можна поставити $1000 і виграти $22000.
Це було в метро, нацвідбір відбувався на станції Майдан Незалежності. Ми були зверху і дивилися по телевізору все, біля гримерок, просто з командою і навіть не сподівалися на перемогу. Команда, яка була готова святкувати зі своєю учасницею, була знизу, біля сцени.
Коли ми дізналися, для мене це був такий трішки шок і перша моя думка була «Що робити з Євробаченням?». В нас нічого не готово. Ми не готувалися до цього. Що буде далі? Я чомусь навіть не зрадів, а злякався. Швидше страх з'явився, а далі — ще більше і це дуже відповідально
— Як зараз триває ваша підготовка до Євробачення? Чи немає у вас відчуття відповідальності за свій виступ, бо всі очікують лише перемоги?
Я б свою відповідь поділив на дві частини. По-перше, це наша підготовка. Вона дуже складна насправді, тому що є дуже багато обмежувальних факторів. Наприклад, ми просто півтора місяця з командою готували документи, щоб податися на мистецький конкурс і щоб саме наша команда виграла і брала участь в Євробачення. Типу щоб наша команда ставила нам номер.
— Тобто канцелярський формалізм все ж таки є?
Він не просто є, він на якомусь 100 рівні зараз, мені здається. Під час війни всі ще більше переживають, ще більший бюрократизм на супер високому рівні. Через дозволи зараз ситуація дуже складна, але ми розуміємо для чого це. Бачимо інших артистів, які не повертаються.
Ми розуміємо для чого така ускладнена система, але, на жаль, ми дуже багато подій пропускаємо. Є ж ставки букмекерські на Євробачення. Спочатку ми були на першому місці і мали 38%. Зараз ми на третьому з 13%. І кожен виступ, кожна подія на якій нас не має у Європі, це мінус 1-2%. Це рейтинг, який мінусується, ми зараз падаємо
Наприклад, ми мали їхати в Швецію, де зараз наші основні конкуренти — 40% на перемогу шведів. Все було домовлено і в останній момент вони скасовують наш виступ і одразу автоматично нам мінус 2%, а в них плюс 2%. Тому що в них плюс одна платформа, щоб про себе заявити, а ми просто мовчимо.
Ми не маємо можливості поїхати зробити великий промотур. Зробити великий промотур Європою — це один з великих ключових факторів, який впливає на перемогу, який не можна недооцінювати. Ми трошки провалюємо цю історію.
Щодо очікувань, то тут дуже цікаво. З погляду українців — Україна заслуговує тільки на перемогу. Через війну у нас все дуже гіперболізовано. Людям ніякий інший варіант крім перемоги не підходить, все інше — це поразка, і ми це відчуваємо. Ми бачимо це по тому, що відбувається навколо. Настрій суспільства такий «Ми маємо перемагати. Інші варіанти нам не потрібні».
Друге — європейська музична спільнота. Всі в курсі, що Євробачення — трошки політичний конкурс, але все рівно шанси в музики завжди є. І музична спільнота думає «Окей. Минулого року ми віддали перше місце Україні».
Хто б не поїхав від України рік тому, він би виграв
Вони це розуміють. Але по суті для простого музиканта, який їде на Євробачення, це просто наче в них забрали рік. І другий рік вони не мають наміру віддавати. Їм це не сподобалося звичайно.
Європейське ком’юніті, суспільство також це розуміють і для них це також дуже неприємний момент. Є багато єврофанів, які люблять Євробачення, які дуже за ним слідкують і ми бачимо по кількості коментарів навіть на YouTube, що люди навіть можуть писати типу, що мені подобається пісня, класний виступ, але другий раз підряд перемагати — це занадто. Типу «Мені нормально, але Україна свою перемогу вже отримала. Хватить давати ті перемоги». Щось в такому форматі, це ще я дуже лайтово сказав.
Є дуже багато гнівних коментарів. Людям не сподобалося, що минулого року виграв Kalush Orchestra. Ми стикаємося з таким трошки булінгом, з неприємною емоцією, тому складно. Українці не розуміють, на жаль, що в Європі трошки інші настрої стосовно нашого виступу і України зараз.
— Ще до появи Tvorchi ти успішно вів ресторанний бізнес і активно розвивався, як блогер. Але в якийсь момент у тебе з’явилася ідея спробувати себе як продюсера. Якими були твої перші кроки?
В мене дуже дивна відповідь. Я побачив у Парижі, в одному з барів дуже класний гурт, який виступає в такій синергії в барі, в тусовці. Всі всередині, там багато людей, цей гурт грає. Мене це настільки заразило, вразило та надихнуло, що я захотів цю історію продублювати в Тернополі. Я написав в сторіз: «Друзі можливо хтось хоче виступати з піснями, скидайте мені ваші демки».
Мені прийшло близько ста різних треків. Ми з дружиною їх слухали і наткнулся на два треки, які нам дуже сподобалися і виявилося що це два треки одного гурту. Я з ними зустрівся і сказав: «Друзі, вашу музику мають почути мільйони. Давайте я вам в цьому допоможу»
Потім крок за кроком, роблячи нереальні помилки, дорогі помилки, просто «методом тику», ми розвивалися. Якщо, наприклад, інші продюсери часто народжуються з індустрії, працюють в індустрії і розуміють, як це робиться і потім пробують щось зробити в ролі продюсера, то я напевно єдиний виняток, який не був в індустрії до цього. Просто так склалося, що мені сподобалася музика і я прийшов та почав вчитися, як працюють тут. Все це зайняло дуже багато часу і ми дуже довго розкачувалися.
— Чи не розглядаєш ти можливість продюсування інших артистів? Є хтось хто тебе зараз цікавить чи наразі ти плануєш зосередитись, принаймні до Євробачення, на Tvorchi?
На жаль, у мене дуже великі амбіції. Якщо говорити відверто, то український ринок шоу-бізу дуже малий. З самого початку в мене принципова позиція була така, що росія це не для нас. Російський ринок нам не підходив ще три-чотири роки тому, коли нам пропонували якісь виступи в росії за трикратні гонорари. Ми відмовлялися, хоча це були важливі гроші.
Тому для мене Tvorchi — це музика більш європейська, американська, вона трошки інша, тому нам дуже важко в Україні, бо український слухач звик до іншого стилю. Але те, що ми пробиваємося і свою лінію гнемо, це означає, що у хлопців велике майбутнє. Я бачу дуже великий міжнародний потенціал в них, тому мене це запалює.
На жаль, я не зустрів артистів в Україні, яким би я міг би допомогти, щоб здобути успіхи і визнання за кордоном. Я бачу чудових артистів, які мені дуже подобаються і я знаю, що вони в Україні будуть через декілька років розриватись, але можливо це не мій варіант і ми одне одному будемо корисні лише короткостроково, а короткострокова історія мене не дуже цікавить.
— Чи було в тебе колись бажання кинути музичну сферу? Яке було взагалі відношення близьких, коли ти почав займатися цим всім?
Найбільше пам’ятаю момент перед треком Believe, я прям задумався, що все. Це було вже два роки гурту, в мене нічого не виходило. Я вже вкладав на той час для мене дуже великі кошти і розумів, що в мене нічого не виходить. Потім хлопці прислали трек, який мене повернув назад — це Believe. На жаль моєї експертності на той момент не вистачало, щоб розкрити цей трек. Я вважаю, що це хіт, який неправильно був розкритий в минулому. Я впевнений, що ми його розкриємо в майбутньому і він ще зазвучить та точно стане міжнародним хітом.
Я пам’ятаю, як колись тато мене відмовляв. Він сказав, що я просто витрачаю час. Враховуючи те, що акумулюючи цей час, вже був готовий бізнес, яким я займався, міг би дати набагато кращий результат. Я погоджуюсь, але моя творча натура вимагає зміни обстановки і щось нового. Тому мені дуже комфортно мати декілька різних бізнесів і між ними маневрувати. Під настрій, під натхнення видавати максимально більший ККД в кожному з них.
— В березні 2021 році трек Tvorchi «Віч-на-віч» прозвучав на російському радіо. Тоді ти зробив пост в своєму Інстаграмі, де ти сказав, що це маленька перемога. Яка у тебе була б реакція, якби те саме відбулося зараз? Чи можеш ти взагалі таке уявити?
Можу, чому ні? По-перше, раніше це питання того, що все таки культурно ж росія цю війну виграла, якщо говорити відверто. На початку війни ми можемо зайти в рекомендації в YouTube і все зрозуміти, хто тут виграв, а хто програв. Навіть зараз я заходив декілька днів тому і побачив, що третє місце в рекомендаціях Ані Лорак. Типу, це як? Ще до цієї війни я розумів, що потрібно впливати, і це треба розуміти не як історію деяких артистів, що ми починаємо грати на радіо, а потім їдемо давати концерти. Була принципова позиція не їхати туди і не виступати там.
Я навпаки вважав, що чим більше нашої музики буде там грати і чим більше буде запитів на нас, як на артистів і буде більше розуміння людей «Хорошо было бы, чтобы к нам приехали Tvorchi». Постає питання, а чому до вас вони не приїжджають з концертами? А відповідь така: «Друзі, з 2014 року ми не можемо до вас їхати і не хочемо до вас їхати»
Можливо, це якось би щось змінювало. Зараз питання в іншому. Чи може там грати наша музика? Може, тому що це країна-пірат. Вона може що завгодно, їй не потрібні ніякі дозволи, не потрібні ніякі ліцензії. Вони можуть що завгодно. В них може грати наша музика легенько.
— На твою думку, слухач Tvorchi: який він? Якою ви бачите свою аудиторію і чи є якась різниця поміж українськими слухачами й іноземними?
Я спілкувався з іншими продюсерами і розумію, як побудований їхній бізнес-проект. Це календарна історія, коли ти враховуєш скільки вкладаєш, коли й скільки відбиваєш. Дуже класно мати кампанію на 3-4 роки вперед. Там про бізнес, там про гроші. В нас можливо трошки інша історія. Ми більше про те, як ми відчуваємо. Через те ми ніколи не робили дослідження своєї аудиторії. Ми не знаємо, на яку ми аудиторію.
Можу сказати, яка аудиторія нас слухає, дивлячись на статистику Spotify, YouTube — це вік 18-35. При чому, що для нас було дивно, це чоловіки та жінки 50 на 50. Хоча раніше ми думали, що нас будуть більше жінки слухати, а насправді половина на половину.
На початку нас дуже часто слухали айтішники. Жартували, якщо в нас замовляють корпоратив, то це айтішники. Їм подобається така музика більш неординарна. Можливо вони більш сучасно підходили до вибору музики і любили експериментувати
Щодо європейської аудиторії, ми також не вивчали, але ми колись робили посів музики, таргетували музику на Англію і на Америку та порівнювали її з українським таргетингом, і розуміли, що на нашу музику у Європі і в Америці натискають в два з половиною рази частіше. Тобто наша музика там актуальніша.
— 22 лютого минулого року вийшов твій останній пост в Інстаграмі до повномасштабного вторгнення, де ти пишеш, що в Україні почався активний патріотичний постинг, «але він трішки попахує якоюсь показушністю». Чи можеш ти сказати, що зараз в Україні є така показово патріотичність і в чому вона взагалі виражається?
Я вважаю, що так, на мою особисту думку. Я це відчуваю, я це бачу.
Починаючи від того, що є люди, які в соцмережах супер патріотичні і показують себе супервеликими патріотами України, а коли ти спілкуєшся з ними в більш вузьких кругах, то вони просувають ідеї а-ля «Блін, не встиг з'їбатися» і ти такий типу «Як це? Що це за сюр?». Вони це розуміють і кажуть «Суспільство хоче бачити патріотичну картинку, значить ми їм будемо показувати патріотичну картинку». Мені це лицемірство не подобається. І так, я помічаю такі історії коли люди хочуть показувати якусь картинку, а не бути. Так сказати, робити вигляд
Ще варіант — використання патріотизму. Це, наприклад, купа брендів, які ліплять вишиванки, прапори просто на все підряд, на шкарпетки, труси. Це якийсь сюр, мені це дико. Я розумію, що є ситуативний маркетинг, актуальний, цікавий, новаторський. А ця історія просто, щоб заробити грошей, давайте вальнемо прапор на якусь річ, мені це не близько.
Це патріотичний крінж. Я не думав про це насправді, не задумувався, тому що навіть не хочеться. Я навпаки хочу думати про щось класне, велике, брати приклад за кордоном, надихатися чимось, створювати щось круте і класне, тому що (коли — ред.) ти зациклюєшся на таких зашкварних речах, крінжових, це може бути навіть висміювання, але якщо ти досить довго навколо цього, то тебе починає засмоктувати.
— На початку минулого року (ще до війни — ред.) ти створив свій подкаст «ФОП 3-ї групи». До 24 лютого тобі вдалося викласти вісім епізодів. А потім була пауза. Як взагалі війна змінила твій подкаст? Чи став він іншим в порівнянні з тим, як ти планував його робити?
На жаль, так. І тому зараз в мене пауза. Було пару випусків, які ми видалили, коли вони вийшли, які були про війну. Я зрозумів, що я надто сильно емоційний та рефлексую, і я не політолог, аби говорити про війну.
З самого початку у моїх подкастів була концепція про розмови про все на світі в мене на кухні. Я з тої квартири з’їхав, в якій починав знімати, й в мене вся команда помінялася. Тому концепція помалу почала руйнуватися і змінюватися. Зараз трішки вона мені не подобається і я в пошуку, що мені близько, про що я хочу далі. Я точно буду записувати далі подкаст, але він буде в якомусь іншому форматі. Хоча це ніякого відношення до успішності не мало, бо проект був дуже успішний і все було дуже класно.
— Якби ти міг створити подкаст з путіним, то щоб ти його запитав?
Не хочу спілкуватися. Але якщо я був би змушений з ним записати подкаст, тут ще питання чи обов’язково він має мені відповідати правду чи це буде така розмова ні про що. Якби він мені відповідав правду, я б задавав більше екзистенційні питання. Тобто я все рівно не розумію, як людина може приймати такі рішення.
Це буде розмова на рівні, якщо б мені потрібно було зняти подкаст з Гітлером, про що б я з ним говорив? Мені б було цікаво, які його життєві рішення, як він думає, призвели його до цього стану. Що в людині може призвести до таких диявольських рішень, до такої злості, агресивності, до такого жаху. Мені більше нічого не цікавить в його житті
— 80 років тому твій дідусь Василь Панасович воював у складі УПА проти радянської Росії в часи Другої Світової. Він жив у Бразилії, а потім у США й обіцяв повернутись в Україну тільки коли вона стане незалежною. Він стримав свою обіцянку й за твоїм спогадами ти бачив дідуся декілька разів в дитинстві. Як взагалі він і його історія вплинули на тебе й на твою свідомість як українця?
Суттєво. Для мене було шоком дуже багато речей. По-перше, ще малою дитиною я зрозумів, що наша країна рухається не в тому напрямку. Я пам’ятаю, як він другий раз приїздив. Він приїхав зі своїм онуком Джейсоном, моїм троюрідним братом.
Я його бачив, коли мені було пʼять чи шість років і бачив, коли мені було 26. Він тоді приїхав з кольоровим фотоапаратом, який робить одноразові фотографії. Він привозив якісь м’ячі для регбі, відеокамеру справжню портативну. Він дитина десятирічна і має портативну відеокамеру! Для мене в моєму уявленні вони були супер багачі. Ми з ними говорили. Вони були супер середньостатистичною сім’єю в Америці.
Я вже тоді відчув наскільки між нами різниця ментально і по економічному розвитку. Тобто для мене це був шок. Як так? Ми вважалися середньостатистичною сім'єю, а тут приїжджають якісь мільйонери до нас в гості. І я розумію, що в тій країні вони такі самі середньостатистичні. Я тоді ще малим відчув ту історію, що в тій країні люди живуть набагато краще
Друге. З точки зору патріотичного виховання, для мене був шок, що мій дідусь в дуже юному віці виїхав з України і дуже довго не повертався. Десятки років він не був в Україні і його сім’я говорить українською мовою в Америці. Для мене це був шок. Тому що він ходив в українську церкву, його діти спілкувалися українською і він вчив маленьких онуків української мови.
Це люди, які десятки років не були в своїй рідній Україні і вони знають мову. Вони мають вишиванки. Вони показували фотографії, де святкують День незалежності. Вони, не маючи десятки років ніякого контакту з Україною, там були патріотами своєї країни. Для мене це було вражаюче і 100% мало якийсь вплив
— Як взагалі часто ти згадуєш свого дідуся, можливо в якісь скрутні моменти, коли тобі погано чи ти відчуваєш якусь невизначеність. Чи є в тебе таке?
На жаль, ми були не дуже близькі, я пам’ятаю це, як спогади дитинства. Але для мене він приклад такого правильного бандерівця, українця-патріота, правильного націоналіста. Він говорив дуже подібно до Чорновола, в них була одна манера.
Фото дідуся з сімейного архіву Петра:
Я знаю багато прикладів поганих бандерівців-націоналістів, але в мене в той же час був приклад ось таких людей, як мій дідусь. Я пам’ятаю з якою ненавистю він говорив про росію і про комуністичну владу, коли перебував вже тут в Україні. Для мене, як для дитини, це просто сусідня держава, а він з такою ненавистю говорив. Він говорив: «Поки буде такий сусід, нам ніколи не буде вільно дихати». Це він говорив у 2000 році. Дійсно та пропаганда на глибинному рівні ту ненависть зруйнувала частково за десятки років. А ми мали б усі, напевно, думати, як він.
— Якби ти знав, що почнеться 24 лютого рік тому то, щоб ти робив? Можливо ти щось сказав би собі? Чи якось можливо якось готувався?
Я пам’ятаю, що за день, за два до того, я зустрічався з командою, і Юля, менеджерка Tvorchi, мій партнер, вона казала, що пішла в ТРО і пройшла навчання на медсестру та першу допомогу. Я сміявся: «Юля в нас несеться, роботи мільйон, а ти тратиш свої вихідні на це. Типу для чого? Яка війна?». Я настільки в це не вірив.
Якби питання було, що б я змінив… На жаль, мене війна застала, що я був в одному місці, моя дружина була в іншій країні, а моя дворічна дитина була на той момент ще в іншому місті. Я б точно не розділявся. Це єдине, що б я змінив.
Звичайно можна говорити, що зібрав би речі, що не треба так було хвилюватися. Потрібно більше працювати. Тому що дуже багато часу я потратив, як і більшість, скролячи Telegram-канали і новини. Це тижні, як я просто сидів і просто скролив, а міг би більше часу витратити на щось інше.
— Яким ти взагалі бачиш майбутнє України? Можливо, які в тебе вже є плани на цей рік?
Дуже складно говорити. Майбутнє я бачу важким, тому що зараз у нас є одна велика ідея, яка об’єднує українців. І то ми бачимо вже починаються подекуди якісь сварки, з’ясування, хто більше, хто краще. Я розумію, що це тільки початок. А коли ми переможемо, а ми розглядаємо тільки хороший, оптимістичний варіант, то всередині країни розпочнеться дуже велика криза.
Я не знаю, як це буде, але я розумію можливо навіть можуть повернуться 1990-і, оскільки дуже багато зброї в людей. Не знаю чи потрібно на цьому загострювати увагу, але в нас був такий випадок, як до нашого ресторану зайшов військовий і почав кричати, що «ми там в окопах, а ви тут сидите в закладі». І типу закінчиться війна, ми своє заберемо.
Як я кажу, що в одного на язиці, то в тисячі на думці. Трошки страшно насправді. З іншої сторони, ми не будуємо ніяких бізнес планів, але відкриваємо бізнеси. Ми з дружиною за війну відкрили два магазини одягу великих, зараз відкриваємо ще ресторан і плануємо ще один. Там вкладені сотні тисяч доларів в ці бізнеси і все це в Україні. Хоча, як і всі, боїмося, що буде далі, але це штовхає економіку вперед? Штовхає. Дає робочі місця? Дає робочі місця. Окей, погнали.
— Чи є в планах розширювати географію свого ресторанного бізнесу? Відкривати нові заклади в інших містах України: в Києві, у Львові чи в Івано-Франківську?
Так, я дуже хочу у Львові. Раніше дуже мріяв про Київ, але зараз не відчуваю це місто. Тим більше, що раніше я жив 10 років в Києві. Зараз мене не тягне туди. Не знаю чому, навіть не можу пояснити.
Перед початком повномасштабного вторгнення я їздив захищати великий проект. Це мав бути дуже великий проект, по моїм міркам це прям всеукраїнський масштаб, але війна змінила плани. Тому я розглядаю варіант Львова. Київ зараз мене трошки менше цікавить, а Львів є дуже близьким логістично, що також дуже важливо.
— Якби ти відкривав заклад в іншому місті, це якого типу був би заклад? Це була б кав’ярня, чи ресторан, чи ще щось?
Це або італійський ресторан, або бар з коктейлями. Просто у нас класно виходить ця тема і всі, хто в Тернопіль приїжджають, їм дуже подобається. Це гості з Києва і з усієї України. Ми вже розуміємо, що точно зайде людям.
— У мирному житті ти дуже багато подорожував світом. Куди б ти хотів поїхати, коли закінчиться війна?
Мені було 27 років і я на день народження складав список цілей, які я ставлю перед собою є. На першому місці для мене це подорожі. Коли ми з дружиною починали зустрічатися, то вже через місяць ми мали першу спільну подорож. Ми всі гроші, які заробляли тупо брали і їздили. Для мене це дуже надихаюча історія. Потім карантин два роки, потім війна і по суті вже три роки, як відсутня можливість подорожувати
Ми жартуємо з дружиною, що наступна велика поїздка буде Ліверпуль з Євробаченням. В двадцятих числах лютого минулого року ми мали летіти на місяць на Балі. Це була моя маленька мрія. Але ми, через велику кількість роботи, перенесли це на початок березня. Тому я хотів би здійснити цю мрію і на місяць полетіти на Балі відпочивати.
— Уяви, що тебе зараз почує вся Україна. Щоб ти хотів сказати?
Я б хотів, щоб ми всі разом ставали більш толерантною нацією і більш аналітично думали. Два пункти, які для мене дуже важливі і дуже болючі. Я б хотів би, щоб ми працювали над цим, як народ, як нація: ставали толерантнішими один до одного, до всіх, включали аналітичне мислення і розвивали його.