Богдан Марченко.jpg)
Відеоесе
Текст
Тут нещодавно Droptape розродився серією роликів про мелодік дет метал. Тому я вирішив хайпануть. Гаразд, жартую. І мені є про що розповісти, а точніше, про кого. Про шведських легенд мелодету At The Gates.
Продовжуючи свою оповідь про нордичний метал, півночі Європи, At The Gates за великим рахунком група погано знайома широкому загалу слухачів. Якщо мова й заходить про мелодет, то всі першим ділом чіпляються за In Flames, максимум Arch Enemy або Carcass-івців. Ворота ж залишаються в тіні своїх поплічників по Ґетеборзькій сцені та мелодичному звучанню. А дарма, бо серед усіх вони були першими хто відкрив браму у потойбічний світ мелодичного дету. Вони є першовідкривачами цього стилю в металі й, як на мене, кристально чистим еталоном в плані звучання. Затим, я й узявся, відчуваючи певну несправедливість стосовно творчості гурту в нашому сегменті, зробити огляд дискографії цього непересічного колективу.
Можливо це також обумовлено тим, що At The Gates найтяжчий мелодік з усієї класики. Проводячи паралель з американською 4 трешу, At The Gates – це Slayer. Брутальний, жорстокий, безкомпромісний, певний час андеграундний, але неймовірно впливовий та визначальний гурт, для усіх майбутніх поколінь важкої музики. Через аскетичну грубість, їх аудиторія не зовсім звичні мдм-щики.
Закладений фундамент Воріт був у 1990 році. Кістяком для формації послугувала шведська чи то дет, чи то блек, вони тоді ще поки не визначилися зі своєю орієнтацією, група Grotesque. Від неї залишилося хіба що демо-ЕП In the Embrace of Evil 89. Але в ній були оригінальні ритм гітарист Альф Свенссон і відомий вокаліст етзегейтсів Томас Ліндберг. В тому році до бенду приросло, ще двоє учасників – брати Андреас Бйорлер та Йонас Бйорлер. Лід і бас гітара, відповідно. За назву спершу взяли уривок з лірики якоїсь пісні британських готик рок вейстлендерів Fields of the Nephilim «The Dwellers at the Gates of Silent Memory» – Мешканці воріт мовчазної пам’яті. Однак, за зрозумілою причиною, назву вирішили вкоротити, до просто At The Gates. Так і запалала одна з найяскравіших зірок на мелодік дет небокраї. В наступному 91 році в них вийшов дегустаційний міні альбом Gardens of Grief. Ця проба медіатора допомогла хлопцям записатися на авторитетний у світі екстремального металу лейбл Peaceville Records, на якому вони й видали свій нестямний дебютник.
The Red In The Sky Is Ours (1992)
Буду відвертим, я просто приголомшений цим диском. І так, не БУВ приголомшений, а й досі не можу відійти від цього враження. The Red In The Sky Is Ours для свого 92 року просто феноменальна робота. Той випадок, коли ми справді маємо справу з тим, що називається англійською hidden gem, забутий, покинутий, нікому непотрібний скарб. Заборонений плід завжди солодкий, а той для пошуку якого треба докласти зусиль тим паче. На дебютнику гурт постає перед нами у відмінній формі від того, що більшість чує на класичному Slaughter of the Soul. Структури пісень перенавантажені до такої ступені, що дивом дивуєшся як це взагалі можна було скласти, записати й зіграти, запам’ятавши кожну трикляту нотку. З першого ж альбому At The Gates показують найвищий рівень майстерності у володінні інструментами. Стільки рифів, стільки музикальних ходів і варіацій їх виконання. Загалом написанням матеріалу для перших двох студійних альбомів займався вищеназваний ритм гітарист Альф Свенссон, йому треба завдячувати за всю цю красу. Перша платівка At The Gates – в дуже похмурому сенсі цього слова барокова музика. Якийсь агонізуючий ренесанс, з усіма цими композиційними нашаруваннями, вивертами та різкою зміною темпу і ритму пісень. Свенссон багато експериментував привносячи у звичну формулу тодішнього шведського дез металу джаз, класичну музику, скандинавські народні мотиви та елементи тоді лише пагонів норвезького black metal, що були засіяні й тепер проростали на цій замерзлій землі. При цьому, враховуючи такий рівень еклектики та синкретичності музики, майже неможливо віднайти першоджерела натхнення. Це несхоже, ні на що інше. Я можу лише припустити, що хлопці слухали “Deathcrush” Mayhem, але далі я гублюся у здогадах. Скрипка, котра звучить у Through Gardens Of Grief чи Within, то прокидається то засинає, немов короткі спалахи просвітлення, скорботного жалю до себе, періоди ремісії якоїсь болючої хвороби. Все це м’ясо на записі суголосно з тим, як ліричний герой піддає себе нелюдським тортурам. В текстах пісень немає місця драконам, лицарям, чаклунам і магії, лише страшному, давньогрецькому року, почуття якого переслідує тебе протягом усього прослуховування. Хотілося б ще окремо виділити ударні Адріана Ерландсона. Барабанні партії граються немовби й бластбітами, але завдяки композиційній навантаженості та складності, звучить це – просто магніфік. Ударна установка має дивний звук, водночас і подрібнений, і неабияк звучний. Ніде я ще такого не зустрічав. Що точно вам запам’ятається після прослуховування, так це ритм секція. Мінімалістична обкладинка з абстрактною плямою кров’яно-червоного кольору, на диво, – є влучним візуальним еквівалентом настроїв, що панують на записі. Суїцидальні нотки в інтонаціях Ліндберга укріплюють The Red In The Sky Is Ours в статусі дійсно лячного, некомфортного альбому, сповненого первинного жаху й екзистенціального відчаю. Слухається дебют цілісно, тому мені важко обрати декілька головних тем, крім вже вище згаданих, проте нехай ними буде сингл Kingdom Gone, потойбічна Windows та палюча Neverwhere.
With Fear I Kiss The Burning Darkness (1993)
Не вдалося втілити свою любов до довгих назв у імені гурту – чуваки вирішили відігратися на другій своїй платівці. «With Fear I Kiss The Burning Darkness» – плоть від плоті, кістка від кістки продовження дебютника. Все та ж атмосфера середньовічної меланхолії та складно узгоджені програші на гітарах та барабанах. Сіквел знизив оберти у хаотичності та синкретичності музики, тому мелодику стало легше розпізнати посеред оскаженілих барабанів та істеричних воплів Ліндберга. Голос фронтмена вже тепер нагадує не крики та благання про порятунок якогось бідолахи, що зібрався вкоротити собі віку, а горлання гуля, що тільки-но виліз з розритої могили, аби по вурдалацьки скуштувати свіженької чоловічинки. Принагідно згадати, що при всій монструозності свого вокалу Томас Ліндберг в буденному житті працює шкільним вчителем, де викладає економіку та соціологію, гуманітарні, як бачите, науки. Для нас можливо це звучить ніяково, та якось не співвідноситься з іміджем суворих металістів, втім для Швеції, і взагалі скандинавських країн, це звична практика.
Диск має в запасі доволі прогресивні гітарні малюнки на кожній з пісень та містичну атмосферу. Мені особисто найбільше подобається «Raped By The Light Of Christ», з епічним вступом, де перші рядки, що виголошуються Ліндбергом, чомусь мені віддають манерою виконання Браєна Джонсона з AC/DC. Сам не можу збагнути звідки в мене такі асоціації. Можу також виділити The Break Of Autumn з її акустичними вставками та мелодіним полотном просякнутим герменевтичним мотивом, мотивом пошуку якоїсь істини. Ну і Stardrowned, де відчуваються залишки джазу. Гітарний звук моментами нагадує зовсім вже загублену в нетрях метал архіві канадську треш/дет формацію Slaughter, яку очевидно вельми люблять хлопці. Дуже таке вінтажне музло з бензопильними гітарми. Вона максимум може бути комусь відома, через те, що там якийсь час, лише в живу, грав Чак Шульдінер.
.jpg)
Головною бідою, що спіткала «With Fear I Kiss The Burning Darkness», крім синдрому другого альбому, котрий завжди відчувається вторинно, стала якість чорт забирай запису. Все ж було просто прекрасно на першому, чого тут не склалося? Чи то я ремастери якісь слухав, я не знаю? Звук на цьому придушений, ледве чутний та не такий соковитий, як на попереднику. Така якість вмить вбиває половину властивих тільки At The Gates принад і переваг. Як з тими ж ударними, наприклад. Андреас Бйорлер в інтерв’ю казав, що «With Fear I Kiss The Burning Darkness» – найтемніший альбом в доробку і має важчий продакшн. Не знаю щодо важкості та темряви про яку каже гітарист, але диск сприймається холодніше за дебют, в усіх розуміннях. На це натякає й обкладинка оформлена у синіх тонах, яка мені подобається значно менше, ніж минула.
Вокаліст про неї розповідав таке: «Обкладинка […], мабуть, моя улюблена. Це витвір мистецтва, створений шведським автором/художником/композитором Аке Ходеллом. Твір називається «Двісті двадцяти вольтовий Будда». Аке дозволив нам використовувати його безкоштовно після запиту, коли дізнався про музику гурту та наш підхід, як тільки він зрозумів, що ми некомерційні. Він написав кілька абстрактних музичних творів, писав радіоп’єси та романи. Можете вважати його модерністом на зразок Володимира Маяковського. Для мене було честю працювати з ним, і я думаю, що блакитний тон ідеально поєднується з абстрактною музикою платівки. Аке помер у 2000 році. Дуже сумую за ним». Як бачите, на колір та смак, усі фломастери різні. Саме через перелічені недоліки, друге дитя At The Gates вважається мною найслабшим твором гурту на той час, хоча знов ж таки, якщо порівнювати з суцільними шедеврами метал музики, з яких складається весь класичний каталог цього колективу.
Terminal Spirit Disease (1994)
З цього альбому все починає стрімко змінюватися. Потяг At The Gates сходить з рейків, намічених гітаристом Альфом Свенсоном, котрий вирішає піти з гурту і зайнятися татуюваннями та ілюстрацією графічних романів. На його місце беруть Мартіна Ларссона, а до керма стають Томас Лінберг та Андреас Бйорлер. Після втрати головного ідеолога прийшов час змінювати вектор розвитку, і адаптуватися до нових умов. Курс був обраний на ущільнення саунду та орієнтацію на більш, якщо не радіофрендлі, то MTV-friendly зразки. At The Gates наче озахіднилися, стали ближче до англо-американського розуміння металу, випрасувавши надмірну європейську складність, північну скорботу. Геть розбитість та суперечливість європейської душі, її багатоступеневість та апеляції до класичних зразків культури, нехай живе англосаксонська лаконічність, чіткість виразу музикальної думки та раціональність в підході до майстерності композитора. Не дарма вже в 1993 році воротарям все-таки вдалося потрапити на улюблений телеканал всіх дітей 90-х. Вже на «Terminal Spirit Disease» 1994 проступає лик того, що в майбутньому жартома назвуть «At The Gates-core», як це б немилозвучно не звучало. Колектив підняв ставки підучи в супереч очікуванням старих фанатів. На «Terminal Spirit Disease» гурт зазвучав простіше, але від того більш вивірено та важко. В міксі стали відчуватися сякі-такі грув та інерція, під які можна трясти макітрою, попередньо не заплутавшись у хитросплетіннях композиторської думки. Тут таки вдалося приборкати безумний вереск гітар. Симфонічні аранжування розлучили з основним тілом пісень, виділивши в окремий інструментальний трек And The World Returned. Колишня меланхолія та фаталістичний погляд на наш шолудивий світ збереглися в ліриці та настрої платівки. Мені однаково подобаються всі треки з цього запису, але нехай лідерами будуть титульна Terminal Spirit Disease та непереборна The Fevered Circle. Досі не зрозуміло, як класифікувати цей диск, бо першочергово хлопці хотіли випустити ЕП, аби промацати реакцію кор-аудиторії, проте лейбл зобов’язав їх до випуску лонг плею. Зійшлися посередині на тому, що додали ще декілька лайв версій старих пісень в кінець. Також цей диск ознаменував початок співпраці гурту зі шведським музикантом і продюсером Фредеріком Нордстрьомом, який майже самотужки виколихав усю шведську мелодичну сцену. Так чи інакше, але «Terminal Spirit Disease» все одно відчувається розігрівом, генеральною репетицією перед тим, як увійти в історію зі своїм тріумфальним magnum opus-ом Slaughter of the Soul.
Slaughter of the Soul (1995)
Я певен, що хто тільки про цей альбом що тільки не казав. І найкращий метал альбом всіх часів і народів, і золота класика мелодету, і останнє слово в жанрі. Стільки епітетів та пишномовних фраз, але пропоную знизити градус фанбойства. Для кого як, а для мене це явно не найкращий альбом в історії металу, і навіть At The Gates-ів. Я завжди керуюся критичним підходом в оцінці тих чи інших музикальних творів. Хоча це і не заперечує того факту, що Slaughter of the Soul культовий та важливий опус. Просто, він, як на мене, значною мірою переоцінений, через ріст популярності мелодичного металкору в середині 00-х, представники якого піднесли цю платівку ледве не до рівня Священного граалю чи Втраченого ковчега.
Slaughter of the soul цікавий не стільки стилістично, бо всі ви його по декілька десятків разів чули у виконанні якихось стандартних металкор банд, на кшталт As I Lay Dying чи-то Shadows Fall, а обставинами свого створення. Після складних, довгих поневірянь у вигляді Санта Барбари з пошуком нового лейблу та розрахуванням за боргами, команда нарешті потрапляє на Earache Records. В ті роки, цей лейбл був просто землею обітованою для екстремального металу. І там їм дають шанс записати свій найбільш ідейно-довершений твір. На запис виділили не так багато часу наскільки я знаю, але хлопці впоралися і без довгих вагань. Контрапунктом та другорядним орієнтиром для диску, за словами Томаса Ліндберга, послугувала музика індастріал. Точно не можу сказати який саме індастріал мається на увазі – первинно-органічний чи сінтіпоп бастард з кінця 80-х, але впливи чуються не озброєним вухом. Як от у семплованому вступі Blinded by Fear, інструментальній інтерлюдії Into the Dead Sky чи закриваючій The Flames of the End, повністю побудованій на індустріальних засадах. Щодо геніальної обкладинки! Її намалював відомий шведський художник Крістіан Вайлін, який доклався до створення ще десятків оформлень для платівок з того ж скандинавського півострова. До того ж, він грав у першому гурті Ліндберга Grotesque. Вони разом шалендалися зброярськими магазинами і склепали такий кльовий арт. Ударник Ерландсон виявився трохи спантеличений обкладинкою, бо тоді тримався доволі консервативних поглядів на релігію. Мені ж вона дуже подобається, це взагалі культовий кавер арт, він в ідейному плані гарно відображає сутність людської ворожості та тяглість людожерства нашого роду. Ісус оформлений у візантійському стилі з Євангелієм в руках, в оточені механічних нутрощів пістолетів та револьверів, наче фресок в древньому храмі. Що взагалі може бути крутіше?!
Коли вперше включаєш головний осліплюючий сингл з платівки – тебе, як товарним вагоном зшибає натиск та міць, нехай і учасникам вона подобається найменше. Пісня без зайвих прикрас гідно виконує поставлені перед нею цілі втягуючи слухача у світ безкінечної агресії та металічного куражу, представлені на цьому диску в усій своїй величній красі. Однойменна композиція Slaughter of the Soul – є продовженням масштабного бенкету. Для крику Go! Ліндберга на початку знадобилося близько 40 дублів, поки Нордстрьом не обрав найкращій. Мені б таку усидливість, якщо чесно. Головним скарбом Cold є неокласичне соло, авторства та виконання гітариста King-а Diamond-а та Death на альбомі Individual Thought Patterns Енді ЛаРока, якого гурт спеціально запросив на цей трек. Написана гармонія в кінці другої третини пісні вважається одним з найкращих соло в історії металу, а Бйорлер зізнається, що досі не може цілком чисто зіграти її на живих виступах. Хоча я нічого такого приголомшливо красивого в музикальному плані тут не бачу. Рятує рівновагу на диску рекреативна «Into the Dead Sky», яка починається як типовий акустичний інструментал, але з ходом композиції набирає космогонічного вайбу. Немов ти та міріади невідомих, далеких зірок у холодному і безкрайньому космосі. Suicide Nation повертається до бою, врубаючись одразу ж зі звуку зведеного курка пістолета, як виявилося згодом, поцупленого в одного з персонажів фільму Квентіна Тарантіно «Скажені пси». Ну і World of Lies, з маршовим ритмом. Останній епічний, так би мовити, трек на платівці. Після нього диск починає гальмувати та провисати у своїй монотонності, типова спадкова хвороба усіх подальших металкорників. На Slaughter of the Soul чутний вплив прямолінійної, грубої брутальності Reign in Blood. Ось справжній духовний нащадок слеєровського дітища. На диску немає композицій довше 4 хвилин. В принципі, мене на цьому моноліті не влаштовує рівно теж саме, що й на Кривавому володарюванні. Сирість, недовершеність, відсутність бас гітари у міксі (наче вона раніше була). Чергова спроба вмістити у формулу хардкору усю важкість та силу металу одразу, скомпресувавши її та подавши у концентрованому вигляді, з усіма своїми неодмінними недоліками та перевагами. При всій шикарності Slaughter of the Soul, я все одно не можу до кінця полюбити цю роботу.
Одначе, що з того, якщо альбом отримав успіх. Кліп Blinded by Fear добре заряджав народ по MTV, а платівку номінували на шведське Греммі. Проте At The Gats зрештою стали жертвами «головокруженія от успехов», і швидко розбіглися, як заколотники після організації перевороту в жанрі. Творчі розбіжності та особисті негаразди прикінчили гурт в 96. У всіх учасників потім були сайдпроекти. У Ліндберга їх набереться цілих 4, усі різної ступені хардкорності. Один з таких – це The Lurking Fear, гідний продовжувач оригінальних ідей At The Gates, з гітаристом Edge of Sanity Аксельсоном.
Час йшов, фанбаза росла та міцніла, плекаючи у своїх вологих мріях повернення легенд. Спочатку відбувся реюніон на сцені усіх найбільших метал фестивалів 2008 року, де At The Gates збудили старих фанатів і здобули нових. А вже у 2014 році гурт порушив присягу мовчання і видав свій реюніон реліз At War with Reality.
At War with Reality (2014)
Ну що сказати, могло бути гірше. Реюніон точно вдався. Традиційний, без надмірностей мелодичний дет-альбом, який підпадає під усі основні ознаки стилю. В крісло продюсера з такого приводу повернувся Фредрік Нордстрьом, накрутивши хлопцям звуку. Авжеж не обійшлося без модерновішого саунду та технічних здобутків звукозапису останнього десятиліття. Менше з тим, впоралися і без цукру, синтів для вбогих ню-даун-корщиків та гіпермелодійності, як це буває на сучасних релізах. Все бенч, правда, от виділити толком нічого. «At War With Reality» – точно не запам’ятається, як нова класика мелодету. Можливо дав про себе знати грішок сучасних рекордлейблів штучно розтягувати обсяг платівки, коштом економії музикальних ідей на кожному треці. Знову жертвуємо якістю на користь кількості, а-я-яй. Зате, альбом вважається концептуальним, бо побудований на музикальній інтерпретації деяких оповідань зі збірки в жанрі магічного реалізму аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса «Алеф».
А назва треку «El altar del dios desconocido» взята з роману «Про героїв та могили», іншого аргентинського автора – Эрнесто Сабато. Як хтось гарно підмітив у рецензії Pitchfork на цей альбом, нічого спільного з творчістю Борхеса чи кого-небудь іншого цей реліз немає, у всякому разі це непомітно. Хоча ні, один мотив Борхеса At The Gates вловили – це постійне повторення, повторення самих себе. Може скластися враження, що реюніон не склався, але тут насправді є хороші треки, типу «The Circular Ruins», «The Book Of Sand (The Abomination)» та «Eater Of Gods». Проте їх доводиться вишукувати по всьому альбому, замість того, щоб слухати його цілком. Але це все ще квіточки у порівнянні з тим, що піде далі.
To Drink From The Night Itself і The Nightmare Of Being (2018-2021)
Гаразд, огляну ці два вилупки в одному розділі, вони все одно не дуже різняться. Яким би світлим не був би реюніон, Андреас Бйорел, другий оригінальний гітарист, вшився з формації. Залишився тільки його братик Йонас. На місце гітариста взяли якогось ноунейма, а Нордстрьом відмовився продюсувати колектив далі. Всі повноваження перейшли до Томаса Ліндберга, але разом з тим і вся креативна сила впала на його шию. Чувак з вже дряхлим вокалом продовжив місити, щось таке що лише віддалено нагадує минулу славу воротарів. Зужиткований мдм, в якому нізащо зачепитися вухом. Музика «To Drink From The Night Itself» 2018 нагадує зжовану пережовану жуйку з якої висмоктали всі соки, до тих пір поки її просто не розтягнули як гумовий виріб. Перші дві композиції, разом з інтро звісно нічо так, але це мать його сингли, вони повинні бути не нічо так, а ого-ого! Все що після них, взагалі неможливо відрізнити один від одного. Якась каша з набором стандартних мдм рифів. Видно Ліндберг хотів повернутися до формули перших двох релізів, чим складніше – тим краще, але й тоді Свенсона треба в групу повертати якось, а то з ноунеймами діло зовсім не йде.
Тож To Drink From The Night Itself – це халтурка, а ось The Nightmare Of Being – це халтурка з претензією на оригінальність та експерименти. Тут і фьюжину підігнали, і прогресиву, і навіть щось від пост-панку з готикою загубилося по дорозі в Cosmic Pessimism, на якому голос Лінберга урешті-решт приємно зазвучав. В Garden Of Cyrus бодай саксофон засурмив, і те добре. В решті випадків, коли The Nightmare Of Being не нудний, він банальний, коли він не банальний, він осоружний, коли він не осоружний він знов ж таки до позіхання нудний. Але у цього хоча б був шанс, на відміну від попереднього, де матеріл просто сміття. Тут йому не вистачає саме якоїсь композиторської вигадливості, обробки ідей. Я б чесно був би тільки радий, якби Лінберг звернув увесь курс гурту в такому напрямку, в якому була записана одна ця композиція про Космічний песимізм. Зрештою про що і був At The Gates, про неможливість пізнання того, що за цими клятими воротами, нескінченні спроби вирватися за рамки цього звичного сприйняття реальності. Паралельні світи, інші галактики, загублені цивілізації – музика At The Gates завжди слугувала порталом у цей дивний світ фантазій натхненний космогонією Говарда Філіпса самі знаєте кого. Тому не бачу сенсу застрягати на вже пройденому етапі мелодік дет метал епопеї. Краще звернутися до справжньої реінкарнації класичних At The Gates – вищезгаданого The Lurking Fear, в яких в тому ж минулому році вийшов другий повноформатник «Death, Madness, Horror, Decay», який показав себе в набагато вигіднішому світлі на фоні останнього релізу Воріт.
Нескінчений колообіг лавкрафтіанських світів, котрі пожирають один одного. Життя і смерть у своїй єдності.