Богдан Марченко
Відеоесе
Текст
Золоте правило музикальної індустрії полягає у тому, що є рок-зірки, а є музиканти. Першими народжуються, а другими стають. Як ви встигли сподіваюся переконатися, цей канал зовсім не про перших. А щодо других, сьогоднішній колектив, відмінний приклад цієї аксіоми, і ім’я йому Helmet.
Helmet ніколи не відповідали звичним уявленням публіки про те, якою повинна бути типова рок група 90-х. Ні своїм кричущим про урівноваженість та нормальність іміджем, ні академічною освітою Пейджа Хамільтона, під егідою, якого і сколочена була банда. Народився і виріс Хамільтон у типовій американській сім’ї середнього достатку. Він міг би стати високопрофільним лікарем або завжди потрібним юристом, як першочергово і планували його батьки, слідуючи завітам американської мрії. Все б нічого, але все це лише до тих пір поки Пейдж у підлітковому віці не почув 4 альбом Led Zeppelin, що надихнув його зайнятися гітарою. Тому, навчаючись у Лейн Комьюніті коледж, він обрав музикальну спеціальність, вивчаючи академічну музику та оволодіваючи джаз гітарою. Вчителі по літературі та філософії підтягнули йому рівень літературного слогу, що потім допомогло у написанні текстів пісень. Там же він познайомився з двома джазовими гітаристами, які навчили солагу Пейджа тому, наскільки важливим у музиці може бути простір. Як він в інтерв’ю казав: «Необов’язково грати все що ти знаєш, тільки-но схопивши до рук гітару». Тоді ще, Пейдж не сприймав рок музику серйозно, віддаючи перевагу джазу з його ширшою палітрою засобів виразності. По закінченню технікуму батьки Хамільтона пріхує… точніше, були, м’яко кажучи, не в захваті, від вибору професії сином. Однак Пейджу попри це вдалося вирватися зі свого маленького містечка, більше схожого на Твін Пікс, ніж Гравіті Фолз. І куди б ви подумали? Авжеж, так, куди ще, в Нью-Йорк, на пошуки видатного музикального майстра сучасності, в котрого Пейдж міг би пройти практику та повчитися. І ним був, здогадайтеся хто – гість нашого випуску про No Wave, композитор авангардист Гленн Бранка. Тоді ж Хамільтон ознайомився з творчістю проекту асоційованого з Бранкою – Sonic Youth. Самому ж Хамільтону пощастило зробити свій внесок у запис 6 симфонії, де той був одним з десятків гітаристів залучених до цього надприродного ритуалу. Це був той досвід, що остаточно сформував Пейджа, як музиканта. Він пізнав силу гітарного дисторшену та нарешті побачив у рок-музиці дещо більше, ніж купку людей, що купається у грошах та засмагають у проміннях слави, пестячи своє непомірно роздуте его. Світ року представ перед Хамільтоном, як безкрайнє поле для експериментів зі звуком та тональністю, що чекає на сім’я, котре він посіє в результаті плодів своєї творчості. Після незабутнього досвіду з Бранкою, Пейдж ким тільки не працював, аби вижити. І патрульним поліції, і барменом, при цьому усім заливаючи про ідею гурту, який би він назвав Helmet.
Набравши музикантів по оголошенню та дозрівши нарешті для запису першого матеріалу, Пейдж у 89 злабав демо-EP «Born Annoying», а в наступному році видав свій дебютний повноформатник.
Strap It On (1990)
Strap it on був спродюсований Уортоном Тайерсом – барабанщиком та продюсером Глена Бранки, котрий ще співпрацював з Sonic Youth, Dinosaur Jr. та іншими нойз рок гуртами. З цього факту вже стає очевидним який напрямок для свого колективу обрав Хамільтон в 1990 році. З першого треку Repetition диск зустрічає нас міцною гітарною атакою. Від нього ще тхне затхлим повітрям підпільних хардкор-панк клубів Нью-Йорка та сирістю, недовершеністю продакшена. Відчувається стара школа CBGB. До вокалу Пейдж намагається прибігати якнайменше, розуміючи свою слабину в цій площині виконання. Через це голос у порівнянні з гітарами засунутий на другий план. Чутні лише окремі вигуки, що ледве не доходять до гроулу, як на треці Rude. Дійсно, дуже грубий. На платівці немає стандартних гітарних соло, до яких звикли патлаті металюги, все скрипить і скреготить, ніби якась купа нікому непотрібного металобрухту, котрий перетравлюється в жерлі величезних смітникових компресорів. В приспіві Bad mood багато від нойз року Соніковського розливу, з тремоло та багатошаровим фітбеком. Але трек все одно дає в жбан. Менше з тим, головним відкриттям, чи скоріше навіть закриттям епохи нью-йоркського нойз року, стала пісня Sinatra. Атмосферна та гнітюча, не така як решта більш метал-орієнтованих, пришвидшених композицій з альбому. Лірика побудована на парафразі відомого естрадного співака епохи джазу Діна Мартіна: «It’s Sinatra’s world/We just live in it (Це світ Сінатри/Ми тільки живемо в ньому)». Пісенька навіть увійшла в якийсь там «топ 30 визначних нойз рок треків» від журналу Stereogum. Багато хто з критиків виділяє цю пісню, як перші бруньки того, що в майбутньому назветься пост-металом, хоча на решті платівки ми маємо справу з тим, що зветься пост-хардкором, під маркою загальнішого поняття альтернативний метал. Абревіатура FBLA розшифровується, як Future Business Leaders of America, де Пейдж по суті співає про те ж, про що заведе свою вічну сумну пісеньку Курт Кобейн через декілька років. Будь ти хіпі, чи панком у молоді літа, все одно у майбутньому ця вся енергія піде в конструктивніше русло, як-то маркетинг чи фінансова справа. Приборкання бунту поколінь, так би мовити, хоч в ліриці Хамільтона – це подається в більш позитивному – я навіть не знаю, мабуть – ключі. Ну і решта пісень з диска, будь це Blacktop чи Distracted, де спостерігається залізобетонний мінімалізм, котрий прямує на зустріч первинному хаосу брутальної реальності. Все звучить поки що доволі вайлувато та рудиментарно. Але тональність гітар – ось що підкупає.
Meantime (1992)
Вже через рік після виходу дебютника Helmet виходить нірванівський Nevermind і лейбли Шоломів Interscope та Amphetamine Reptile всерйоз беруться за гурт Хамільтона. В ті часи часто можна було прочитати в журналах думку про те, що Helmet – це наступна велика «вешчь» після Nirvana. Тому видавці взялися протиставляти колективи один одному, кажучи про те, що Helmet – це теж саме, що й Nirvana тільки жорсткіше, тяжче та екстремальніше, як і усе в 90-ті. Хамільтон про це казав так: «Вони зацікавилися нами, ще до того як Nirvana розпалася. І це добре, бо ми очевидно були не такі. Я навіть спілкувався з одним хлопцем з A&R на одному лейблі, який казав нам, що ми наступні U2. В якийсь момент це стало просто сміхотворним». Тому Meantime 92 став дійсно великим релізом, а не якимось ехом з 80-сятівського нойз рок андеграунду. Інженером запису виступив той же Уортон Тайерс, але до роботи над окремим синглом підключили ще двох майстрів студійної справи Стіва Альбіні, про якого я вже певний час подумую якось зробити відосик, і Енді Воулеса. Вони повинні були зайнятися бенгерною піснею In The Meantime і підготувати її до виходу у великий світ, тобто на МТВ та радіо. Кумир Хамільтона Альбіні, автор нойз рок проекту для інцелів Big Black, зайнявся інжинірингом. Він прагнув добитися максимальної насиченості звуку на записі, як він це вже продемонстрував у співпраці з The Jesus Lizard. Для нього головне – це м’ясо. Однак у підсумку, результат його не задовольнив, позаяк він вважав запис надто вилизаним, через що срався з Воулесом. Тому навіть вже при записі легендарного In Utero Nirvana в контракті Альбіні окремою строчкою вказав, що запис ні при яких умовах не може бути перемікшованим Воулесом. Щодо самого треку, так той вийшов такий собі зразковий представник роду groove metal-у, що святкував свій тріумф в тому році разом з Vulgar Display of Power Pantera. Інший сингл, котрий я точно знаю що ви чули, бо всі ми меленіали грали в GTA: San Andreas і хоч разочок включали Radio X, був Unsung. Лейбл спеціально наполягала на чомусь такому гранжовому, ну знаєте, як Nirvana!!! Боже милостивий, в цьому прараграфі стільки разів зустрічається слово nirvana, що складається стійке враження, що ми говоримо саме про цей гурт, а не про Helmet. Але якщо абстрагуватися від потреб тодішньої музикальної індустрії клепати ще більше Nirvan, чорт забирай, то на цьому треці ми бачимо, як Пейдж вправився зі своїм вокалом, чого явно не вистачало на минулому релізі. Тут ми чуємо доволі сопливо-відсторонені інтонації, які нас будуть супроводжувати усі наступні альбоми гурту тою чи іншою мірою. А що ж решта альбому, яку продюсував Тайерс. Спойлер – вона майже жодного разу не підвела. Meantime – це був найпряміший місток між металом та альтернативною музикою. Формація добре прижилася на нью-йоркському пост-хардкорному ландшафті тих років, серед Biohazard, Life of Agony та ранніх Type O Negative. Ба більше, ще й з таким заумкуватим корінням де можна знайти як ноу вейв з нойз роком, так і хардкор. Прогресуюча репетативність Ironhead, вдале продовження FBLA II або цинічний натиск Role Model. Обертайте що заманеться вашій нещасній шиї, качається однаково травмонебезпечно. Та ж гарячкувата Turned Out вперше з’явилася на демо з далекого підпільного минулого, спродюсованого тим же Альбіні. Грі інструментів властиві різкі зупинки. Рифи – стрій на якому тримається вся музика Шоломів, граються як стакато, вдаряючи по голові немов годинник. Музика справді звучить механічно, деяким може навіть здатися, що бездушно. Весь цей жорсткач розбавляє хіба що більш продумані в деяких місцях соло вставки та звучний бас Генрі Богдана. Став лайк, якщо ти теж БОгдан!
Усі казали, що це буде наступна Nirvana, але музикальні ділки промахнулися. А ось хто не промахнувся так це Пейдж Хамільтон подарувавши нам один з найкращих альбомів у дискографії гурту та безумовну класику такого сухого та непривітного альтернативного металу 90-х.
Betty (1994)
На третьому своєму повноформатнику Пейдж і ко вирішили зайнятися експериментами. Час був обраний вдало, як раз після покидання гурту його австралійським ритм гітаристом Пітером Менгеде, який завжди тягнув гурт кудись в хардкорний степ. Відтепер Пейдж узяв нового гітариста Роба Ечеверріа, котрий як далі виявиться, не факт що був слухняніший за Менгеде. Зазвичай Betty 94 вважають найбільш експериментальним альбомом хелметів. Він включає багато впливів від джазу і блюзу, того чому Пейдж кілька років поспіль вчився в колязі. Цитуючи Хамільтона: «Я намагався направити музику в трішки іншому напрямі. Я знаю, багато фанів були розчаровані, але я думаю важливо пробувати рости в музикальному плані». Підписують під кожним словом. Своїм орієнтиром при роботі над Betty Хамільтон обрав таку складну, але таку різноманітну дискографію Девіда Боуві. Тому диск вийшов найцікавішим з усієї творчості шоломів на мій смак. Пейдж перебрав багато стилів та напрямків на цій платівці, від чого вона зазвучала справді по рок-н-рольному. Кожна пісня, як іграшка на великому новорічному дереві намагається сяяти яскравіше за інші. В крісло продюсера на цей раз всівся Т-Рей, який спеціалізується на хіп-хоп артистах, і це дало свої переваги. Він як людина з незамиленим оком, з іншої сфери, зміг розглядіти потенціал в цій купці музикальних задротів. Сингл Milquetoast, як завжди був відданий на поталу іншій людині, а саме Батч Вігу, який, блядь твою ж матір, знов ж таки продюсував Nevermind Nirvana. Я вже не знаю, це якесь прокляття гуртів початку 90-х, чи що? Хоча трек всім сподобався, і навіть потрапив у обожнюваний мною фільм «Крук» того ж року Алекса Прояса з Брендоном Лі. Трек – не мій вибір, надто стандартно, але кадри з фільму послугували кліпом на пісню. На платівці зачотно все! Карбовані рифи, Helmet перші хто спустив стрій гітар до Drop D, ще до Korn і всіх цих ваших брудних, немитих ню-металістів. Бронебійні барабани Джона Стеньєра, особливо малий гівнюк, якого так ненавидять олдскульні фанати Metallica. І приємна, як подушка безпеки при лобовому зіткненні бас-гітара Богдана. На диску повно експериментів з формою та змістом, як от Biscuits for Smut в стилі Faith No More, з якими гурт турив тоді, фанкова споукен ворд штучка The Silver Hawaiian і реверанс у бік коренів класичного хард року Sam Hell. Остання зіграна в брудній, блюзовій манері, нахабно копіюючи звучання старих записів зі співом якихось чорношкірих блюзменів з півдня, які підігрували собі ледве не долонею по колоді. Дідько, тут навіть є якийсь кавер фальшивка на старезний гітарний джаз номер Beautiful Love. Проте мої фаворити тут очевидні – злючий грувач Tic і I Know, що ніби прокидає тебе від нетривкого сну на початку своїм гучним гуркотом, а потім готує до бою з буденними проблемами, які під кінець виявляються ще глибшим міражем. Недолік, тільки в тому, що немає явних хітів, як на Meantime. Втім я завжди був більше за загальну якість матеріалу, ніж стрімке, але таке швидкоплинне задоволення від синглів та бенгерів.
Також важливою подією, котра можливо вплинула на зміну курсу групи на цій платівці може бути пісня Helmet «Just Another Victim» записана спільно з хіп-хоп виконавцями House of pain для саундтреку фільму «Судна ніч» 93. Про сам фільм нічого хорошого не чув, тому скоріш за все рідкісне лайно, але багато хто вважає саундтрек прототипом того, що ми побачимо в обличчі прийдешнього Nu-Metal-у. Направду, такі гурти, як Deftones та Linkin Park позначають Helmet серед своїх джерел натхнення. Перші пам’ятаю записали кавер на Sinatra з першого альбому, а другі запрошували Пейджа в якості гостя, на якійсь пісні. Саме скоріш за все тому Betty в мене якось асоціюється з «Songs of Love and Hate» вже оглянутих раніше мною Godflesh.
Що ще сказати, на додачу? Шикарний диск, просто еталон альтернативного металу для найкращого року в історії цього напрямку. І єдиним питанням, що залишається на останок, хто ця щаслива дівчина з обкладинки?)
Aftertaste (1997)
Для запису свого 4 сина Helmet витратили на рік більше звичної дворічки. І на це були свої причини. Гітарист знов втік з гурту, тому Хамільтону довелося все записувати в чотири руки в трьох членному складі. Міксував альбом ніхто інший, як сам Террі Дейт, людина якій ми повинні бути вдячні майже за всі канонічні релізи Pantera та два крутих альбоми Soundgarden «Louder Than Love» та «Badmotorfinger». Але і тут не без неподобств. Ця особистість також була причетна до випуску 3 альбомів мать його Limp Bizkit. Хоча годі, зізнавайтеся, коліться, все одно ж підшумок слухали, і навіть подобалося. Ось тому, Aftertaste (1997) вийшов найважчим альбомом золотого складу хелметів. З першого треку Pure хлопці запрягають свою рифову стокато машину. Чистого вокалу стало набагато більше. Та й в цілому, Aftertaste з порівняно сухуватими та скупими на експресію минулими трьома платівками став набагато більш емоціональним. Пейдж ледве не зривається на записі. В палітрі звуків побільшало драми, як у Birth Defect та Broadcast Emotion. Кожна композиція, як один день в міському пеклі, хитросплетених провулків. На платівці чутна та вулична енергія, родом з неблагополучних районів Брукліна. Про це наче каже й обкладинка, яка більше підійшла б для якогось гагста-репу. Саунд повернувся до того шумового буревія ревучих гітар з дебютного Strap It On. У грі відчувається об’єм та довгий, з таким собі шлейфом фітбеку. Музика стала в декілька разів більш меланхолійною, з таким собі пост-металічним присмаком, чи точніше після-смаком, якщо брати до уваги назву диску. Очевидним хітом платівки є Driving Nowhere, але мені більше заходять бойова Harmless та бонусна Complete, яка з’явилася у кіберпанк фільмі «Джонні мнемонік» з Кіану Рівзом того року. Ну і звісно ж Diet Aftertaste, яка в котре нагадує про те, що найсоковитіша мить пісні – це пауза перед шквалом гітарних атак, що вдаряють по пиці.
Альбом супроводжувався турне на підтримку релізу, для якого Хамільтон найняв гітариста Кріса Трейнора з пост-хардкорної формації Orange 9mm. Говорячи про останнє в золотого складу турне він згадував, як плакав у готельному номері після концерту в Манчестері, оскільки знав, що Helmet неминуче розпадеться і йому не залишиться жодної іншої групи, де він міг би грати. Так і сталося. На тлі тривалих приватних суперечок учасники вирішили припинити роботу. На запитання про розпад Хемілтон відповідав так: «9 років, 1600 концертів, 5 альбомів, нам було просто важко дивитися один на одного». Ударник потім казав: «Helmet розпався, і це був справді поганий розрив. Це залишало неприємний післясмак у роті». Цим закінчується історія оригінального складу, але не ідеї самої групи.
Міжальбомний період
Поки гурт був у необмеженій відпустці Хамільтон не сидів склавши руки. Йому було чим зайнятися, й разом з тим відпочити від рок музики. Він наприклад співпрацював з голлівудським композитором Еліотом Голденталем над саундтреками до таких стрічок, як «Сновидіння» та дивної екранізації Шекспіра «Тітус» 99 року. Це була вже друга спільна робота після «Сутички» (1995) Майкла Манна, де він був частиною «гітарного оркестру» під назвою «Deaf Elk» разом з іншими гітаристами. Хамільтон, крім його студентських років, вже стикався зі світом «серйознішої» музики. За рік до виходу Aftertaste Пейдж зробив запис з німецьким гітарним авангардистом Каспаром Брьотцманом.
Це чортзна-що і збоку бантик назвали «Zulutime», і являє воно з себе страшнючий авангардний лайв нойз, на якому ці два поважні пана по черзі ґвалтують свої гітари всякими там приладами та ефектами, викривляючи їх до невпізнання. Звучить як катування, значить і слухається, як катування. Хоча таким аудіомазахістам як я, може й підійде. Також в цей період часу Пейдж зрештою втілив свою підліткову мрію та зіграв декілька концертів зі своїм кумиром Девідом Боуві. Пейдж в інтервью казав: «Боуві знав Helmet — ми познайомилися два роки тому на фестивалі в Німеччині — я зустрів його, і він сказав: «Helmet? Я люблю Helmet!» І я починаю сміятися, типу «Так… правильно. Правильно!»». Девід запропонував йому зіграти декілька концертів, і так воно і сталося. Боуві вдало попався Хамільтону тоді, бо як раз вмерла його основна група, а він був у стані розлучення з дружиною, тобто на самому дні свого життя.
Size Matters (2004)
Проте Helmet все одно якось відродився, у 2004 році. Спочатку Хамільтон відправив запрошення двом оригінальним учасникам гурту, але і Богдан, і Стеньєр відхили пропозицію, тому Пейдж набрав інших музикантів. Склад був посилений колишнім барабанщиком White Zombie Джоном Тампеста, а бас віддали вже турившому з гуртом Крісу Трейнеру. Коли були гастролі на підтримку реюніон альбому, то останньому все-таки віддали ритм гітару, бо місце басиста тимчасово просів Френк Белло, учасник знаменитих треш металістів Anthrax. Само собою, Богдан і Стеньєр були незадоволений і жбурлялися фекаліями в Пейджа в пресі, але це була передбачувана реакція. І все ж таки дозолю собі стати на сторону фронтмена і сказати в його захист, що той одначе пропонував їм приєднатися до реюніону – вони відмовилися, решта їх проблеми. Цитуючи Хамільтона: «Я розумію, чому Джон (ударник) засмучений. Є люди, які вважають, що лише оригінальний склад може скласти групу. Але є інші, яким це байдуже. Мене більше хвилює те, чи музика хороша». Потім він ще додав: «Я не намагаюся комусь замилити очі. Це новий Helmet». В мене такої проблеми не було, бо коли я ще давно познайомився з творчістю гурту, то для мене не існувало розподілу на періоди золотого складу і нового Шолому. При прослуховуванні реюніону просто не треба надягати рожеві окуляри й підгодовувати завищені очікування. «Size Matters» 2004 не дотягує до Betty та Meantime, але він є прямим продовженням Aftertaste за своїми напрацюваннями. Продакшен осучаснився і став ще більш вилизаним. Стів Альбіні гидує вами засранці. На «Size Matters» панує більш чадова атмосфера. Альбом слухається, як якийсь типовий бут рок для радіостанцій, на кшталт Disturbed або Godsmack. Більше хуків, більше приспівів і моментів, що добре запам’ятовуються. Загалом, звук став чіткішим та легшим для сприйняття, але водночас більш вибухонебезпечним. Кожна пісня претендує на статус хіта та бенгера. До речі, що цікаво, в період роботи над диском Хамільтон зустрічався з актрисою Вайноною Райдер, і деякі тексти пісень були натхненні їхніми стосунками. Вона була давньою фанаткою Helmet. За її словами, улюблені альбоми в неї Aftertaste і цей. Хто б сумнівався.
О бозє, які вони милі!
З цього альбому мені найбільше подобаються відкривачка Smart, присвячена як раз Райдер, відтяжна Everybody Loves You та Throwing Punches, яка ще засвітилася у саундтреці першого Underworld-у з Кейт Бекінсейл. З примітного ще можу згадати Enemies з її індустріальним вступом, що нагадує мені про Godflesh і Crashing Foreign Cars, якій вділили місце в саундтреці гоночної гри Burnout Paradise.
Monochrome (2006)
Наступний реліз в оновленому складі виходив вже не з такою помпою. Можливо тому він мені сподобався трішки більше ніж минулий. Наприкінці 2005 року компанія Interscope відмовилася від Helmet після слабких продажів Size Matters. Monochrome 2006 був записаний і спродюсований Вортоном Тайерсом, з який були записані перші два альбоми, і це дається в знаки. Хелмети стали гучніше, жорсткіше та загалом більш механічно звучати. Монохромна обкладинка добре підкреслює настрій платівки. Хамільтон вважає цей альбом поверненням до коренів, тільки з кращою якістю запису. Для альбому він і Трейнор повернулися до студії з новоспеченим барабанщиком Майком Джостом. Грає на цимбалах він не гірше за своїх попередників. Мені особисто навіть більше подобається, ніж на Size Matters. Хамільтон крім своєї звичної тональності співу, ще спробував лічилочки, які були популярні у ню-металістів, типу тих же Korn чи Coal Chamber. Повернулася колишня гітарна нойзовість та хаотизовані соло, як у пісні Brand New. Все на альбомі таке злюще, тільки вокал такий же протяжно меланхолійний залишився. Заглавний трек Monochrome, котрий ніби передає вітання Сінатрі, навіть потрапив у третю частину Пили, кліп відповідний. Так на Monochrome менше грува та ігор з фітбеком, щільний звук та приземлена стилістика, але альбом все одно чомусь мені імпонує.
Пізніше група розійшлася з Warcon через низку фінансових суперечок між Хамільтоном і власниками лейблу. Форнтмен казав: «Amphetamine Reptile й Interscope були для нас фантастичним досвідом, а Warcon був першим випадком, коли я справді зіткнувся з будь-якими проблемами з лейблом. Я довірився комусь і мене обдурили. Я не горюю через це, але я втратив багато грошей. Вони ніколи не платили мені гастрольну підтримку, яку вони зобов’язувалися платити за контрактом. Було багато речей. Я ніколи не бачив жодного пенні гонорару від них, але зараз я володію платівкою [Monochrome], тому це мій рекорд».
Seeing Eye Dog (2010)
У вересні 2006 року Кріс Трейнор оголосив, що покидає групу після майже десяти років роботи з Пейджем Хамільтоном. Кілька днів потому Майк Джост також залишив колектив, по сімейним обставинам. Через зміни у складі Хемілтон був змушений скасувати багато концертів, запланованих на кінець 2006 року в США та Європі. А я нагадаю, що Helmet відкривали Guns N’ Roses в їх туру грудня 2006. Після такого кідалова, Хамільтон набрав всяких ноу неймів, і продовжив працювати з ними. Сьомий студійний альбом Helmet, «Seeing Eye Dog», був випущений 7 вересня 2010 року. І я буду відкритим, за що купив, за те й продаю. Seeing Eye Dog найнижча планка в кар’єрі Helmet. Хамільтон вирішив помішати музику гурту з пост-роком. Вийшло ну дуже не дуже. Все якесь нудне, розтягнуте і затягнуте. Від платівки смердить тим альтернативним болотом, в яке занурилися усі нойз рок гурти 80-х після виходу Nevermind. В списку композицій навіть є ембієнт «Morphing» і лажовий кавер на Beatles. Правильно, коли немає власних ідей забивай альбом всяким шумовим лайном, видаючи його за авторське бачення та концептуальність, і обов’язково, обов’язково – кавер на якусь відому пісню. Кліп на одну з пісень, виконаний в коміксній стилістиці, виглядає просто жалюгідно у порівнянні з високобюджетними, гарно змонтованими та можна сказати голлівудськими кліпами з Meantime чи Betty. Цікавим видається мені тут хібащо обкладинка, котра нагадує картину французького художника Рамона Касаса «Юна декадентка». Є звісно тут і гарні треки, як от вступна «So Long» або титульна «Seeing Eye Dog», але це мізер порівняно з іншими платівками колективу. На цьому моменті стає зрозуміло, що хтось перегорів до своєї творчості.
Dead to the World (2016)
Dead to the World. Dead to the world – це як я себе почуваю кожного разу, коли закінчую огляд дискографії якогось гурту, але мені бракне слів. Ця пізня дитина Пейджа Хамільтона вийшла, через цілих 6 років перерви. Усе, фінішна пряма, Пейдж зостався один, точно постать на обкладинці, з купкою салаг, таких же яким і він коли прийшов до Глена Бранки. Протяжні акорди з жирним фітбеком дарують почуття якоїсь безкінечної самотності, чистоти й повної абстракції. Dead to the World після Seeing Eye Dog видається ковтком свіжого повітря і не поспішає давити тебе своєю важкістю. Додалося пост-металічної неспішності та легких поп акордів. Атмосфера Expect the World не душить одразу ж, а укутує тебе у почуття виснаженості та приреченості. Розпач, відчайдушний розпач з посмішкою на вустах Die Alone. Рок-н-рольне завзяття I Love My Guru і минула різкість та напруга Drunk in the Afternoon. Dead to the World смакує, як келих ароматного вина багаторічної витримки. Очищене від лушпиння та зморшок обличчя Helmet. Хамільтон влив краплю свіжої крові від шугейзу і старе тіло Helmet ожило, видавши, як на мене, свою лебедину пісню.
На цій ноті, пропоную вам поставити лайк цьому відео, написати коментар, підписатися на канал і розпрощатися. До нових зустрічей.