Богдан Марченко
Відеоесе
Текст
Нерідко гортаючи каталог певного гурту, ловиш себе на думці, що крім однієї-єдиної такої впливової та важливої дебютної роботи гурт нічим похвалитися, в цілому, й не може. Саме для цього я створив окремий розділ на каналі «Великі альбоми», для коротких рецензій на якісь визначні релізи. А ще тому, що мені просто ліньки плескати язиком про всю дискографію формації, яка викликає в мене почуття глибокої байдужості. Але це таке!
Питання! Ви помітили такий цікавий момент, що готичний рок в лиці його найвизначніших представників, являє собою майже виключно британський феномен. Можливо, тут вирішальними є якісь культурні коди. Хоча здавалося б, готика, як архітектурний стиль спершу виникла у Німеччині та Франції. Просто в Великобританії вона трішки так затрималася на декілька століть і добре наклалася на ментальність жителів вічно мрякого та вологого Альбіону. Дійсно, майже неможливо назвати жодної почасти помітної готик-рок банди з країни молодшого кузена Британії – Сполучених штатів. При всьому тому, що культурна традиція ніяк не заважає, а навіть вимагає. По, Бірс, Фолкнер, «південна готика» і все таке. А хоча… Завждіть, здається я щось таке пригадую, правда ніяким чином не пов’язане з декадентськими настроями американського півдня. Як щодо американського молодшого братика британської готики – death rock-а? Я ще згадував про нього у розповіді про Acid Bath, в ролику про сладж. І ні, він має жодного стосунку до стилю в металі, з такою ж смертельною приставкою в назві.
Переважно ставлення до дет року в мене більш ніж прохолодне, але є один альбом, котрий прийшовся мені до смаку в цю осінню пору журби та меланхолії. Час заварити чайку, всістися біля віконця замилувавшись пожовклим листячком та послухати альбом каліфорнійського дет рок гурту з провокаційною назвою Christian Death «Only Theater of Pain».
Добре, брешу-грішу. Американський дет рок не зовсім те, що з себе представляє британський первісток, в сенсі похмурості. Та й назва, вигадана вічним Розом Вільямсом, була скоріш саркастичною грою слів над іменем відомого французького модельєра Крістіана Діора.
Перший і останній, фірмовий, так би мовити, альбом дет року вийшов у дрімучому 1982 і являв собою дивне поєднання холодного заокеанського пост-панку, каліфорнійського рок-а-біллі та неабиякого артистичного таланту лідера дохлих християн Роза Вільямса. Темп музики трохи жвавіший за класичний пост-панк. Постійно варіюється від скрипучих повільних пасажів до пришвидшених гітарних пробіжок, у стилі раннього панк-року. Такий підхід одразу ж слухачу презентує відкриваючий трек «Cavity – First Communion». Бас-гітара, як і у решти готів виведена на передній план, а електро використовується для вилучення нестямних шумових ефектів, покликаних збентежити слухача і створити ірраціональну атмосферу жаху. В музиці, відчувається немала театральність, особливо в вокалі Роза та аранжуванні, в стилі старих голлівудських горорів 30-х. Ні в чиєму іншому голосі не відчувається стільки болю та того самого напів-еротичного впивання своїм власним стражданням. Голос Роза говорить з тобою, на тій солодкій хвилі, котрою спілкуються коханці, що знемагають від передчуття плотолюбивих втіх. Це почуття гарно вдалося в збоченому треці «Dream For Mother», з усіма цими фрейдівськими «Mother – Father» та іншою дорзовщиною. Подекуди додаються елементи східної арабіки, як-то в «Stairs – Uncertain Journey», де Роз ніби гіпнотизує своїм співом кобру, а ударник відбиває шаманські ритми на екзотичній перкусії. Але є і чисто панкові номери, типу «Spiritual Cramp» де гітарист Рік Егню бере гору над зовсім вже знахабнілим басистом. Ну і нарешті, головний хіт платівки «Romeo’s Distress», з Joy Division-івською динамікою та витонченим гітарним темпоритмом, котрий в якісь секунди приспіву ніби дає вдихнути тобі повні груди свободи, а потім опускає на дно темного озера, де твій розум шматують чорні думки та передчуття. В новіших виданнях альбому, в кінці, бонусами, додали треки з першого EP «Deathwish», що був записаний за рік до дебютника. Там є нерелізнуті пісні й демо тих, що вже маються на диску. Може комусь і зайде інше, більш сире звучання матеріалу. Роз надихався при написанні альбому, як класичним пост-панком, так і прогресуючим індастріал рухом, в обличчі такого чуда в пір’ях, як Throbbing Gristle. Не обійшли його увагу і театралізовані шоу шок-рокера Еліса Купера.
В ліриці платівки запропоновані душевні муки Вільямса сповнені глибокої відрази та ворожості до християнства, усіх конфесій. Наш стражденний митець вільно оперує що есхатологічними образами католицизму, що категоріями блага протестантизму, ятрячи їх. Це не просто богохульство заради епатажу та виклик пуританській моралі, а більш особистий підхід до релігії, з усіма відповідними теологічними нюансами. Діло в тому, що Роз Вільямс ріс у суворо догматичній південноамериканській баптистській сім’ї, завіти якої мали в край репресивний вплив на його приховану, нереалізовану гомосексуальність, що вилилося у відверте фрікацтво та артистизм хлопця. Проте чистим геєм Роза назвати важко, бо він був одружений з Євою О, бек вокалісткою Christian Death, і щось мені підказує, що в них були не лише платонічні стосунки.
«Only Theater of Pain» справляє дійсно гнітюче враження та наповнений непідробною містичною атмосферою, чому вторить навіть обкладинка оформлена Розом.
Альбом після виходу мав попит у тодішніх рок-слухачів, але критики від нього плювалися, віддаючи перевагу британцям. Порадувала й реакція релігійної громадськості. Один коментатор-проповідник навіть зламав копію диска в прямому ефірі ТБ. В принципі, чого і добивалися музиканти. Одразу ж після виходу першачка в 82, гурт розпадаєтеся, через наркотичні забавки учасників колективу. Однак Роз в тому ж році приєднується до Pompeii 99, потоваришувавши з їх лідером Валором на одній з вечірок. Валор скористався цим і перейменував свою клячу на відому й шановану в готичній тусовці групу Christian Death. Перші пару альбомів Роз Вільямс, ще був вокалістом, до поки Валор не випер нашого страждальця. В цілому, нічого путнього вони й разом не видали, тому плакати не варто. Нехай Вільямс потім і став культовою особою, змученою душею, в середовищі квір-імбіцилів. Він запам’ятався усім своїм незвичним, доведеним до повної андрогінності, іміджем, що впадає в око, і шокуючими арт перформансами. Потім він ще пробувався навіть у кіно, звісно ж арт-хаузному, знявши короткометражний фільм-трилер Pig, сюжет якого не розуміє, мабуть, навіть сам автор. Стилістично нагадує «Eraser Head» Лінча… еееее… іншого Лінча.
Після цього всього в 1998 році, Роз накладає на себе руки, але навіть при цьому залишається людиною-загадкою. Як розповідав його співмешканець по квартирі: в той вечір вони дивилися фільм про Ісидору Дункан, але той пішов спати, на що Вільямс відповів: «Але ж ти не будеш знати чим все закінчиться?!». На що квартирант відповів, що Ісидора буде задушена власним шарфом, що зачепиться за спицю колеса її ж автомобіля. Після чого оповідач цієї дуже позитивної історії на ранок 1 квітня знайшов Роза висячим у зашморзі в їх квартирі. Жарт вдався на славу, нічого не скажеш. Розу було 34 роки, число яке, якщо скласти з датою смерті, дасть 1334. Дивний набір цифр, який тут і там зустрічався у творчості цього неординарного митця.
А що ж до магнум опусу всієї творчості Роза і Християнської Смерті, то головною ознакою визнання нехай послугує список тих, кого ця призабута класика надихнула. Згадані сладж металісти Acid Bath і Eyehategod, діди Celtic Frost, особливо на альбомі Into The Pandemonium. Тембр голосу Тома Варіора там точно повторює розівський на «Only Theater of Pain». І нарешті той, думка про якого при першому ж погляді на прикид Роза Вільямса сама напрошується – Мерелін Менсон, котрий здається усім хотів походити на свого очевидного кумира.