Богдан Марченко
Відеоесе
Текст
Як правило, коли мова заходить за концептуальний альбом, ми звикли уявляти собі, якесь повне фарб велике полотно, де всі пісні підкоряються одній єдиній загальній ідеї або оповіді. Завше з відірваним від реальності сетінгом, що уносить нас в далечінь на зустріч неймовірним пригодам, далеким від звичайних людських проблем. Щось таке фантасмагоричне, міфологічне. Те що можна було б визначити, як епос. Всі ці мандри у часі Dream Theater, цикли становлення героя у Mastodon, або спалахи технократичного майбутнього людства у Fear Factory. Та хоча б чергові пригоди марсіанина Зіггі Стардаста на альбомах Боуві. Але є один, альбом, який ще у далеких 70-х заклав основу для розкриття доросліших та серйозніших тем у рок музиці, ніж приємного, але такого примарного ескапізму. І цим альбом була, на жаль на сьогодні забута, ціла рок-опера відомого поета і співака Лу Ріда «Berlin» 1973 року.
Написання альбому почалося з ідеї підкинутої Ріду його тодішнім продюсером Бобом Езріном. Льюіс Алан Рабінович – так, дійсно, це його справжнє прізвище [вставай страна огромная] – в той час був на підйомі після виходу свого другого сольника Transformer, що зробив його головною зіркою в глем році після Девіда Боуві, яким і був спродюсований. Альбом непогано продавався, як для Лу Ріда, і усім в цілому сподобався, тому від критиків стариган Лу отримав певний кредит довіри. Тоді й Езрін у розмові, якось сказав, що історії в піснях Ріда мають чудовий початок, але ніколи не мали гідного кінця. Зокрема, Езрін хотів би взнати, що трапилося з парою з “Берліна” – пісні з першого сольного альбому Ріда. Езрін розпалив в душі Лу полум’я амбіцій, і той вирішив написати історію, яка ні в чому не буде поступатися кращим творам Шекспіра і Достоєвського, і зрештою покласти її на ноти.
Берлін пісня за піснею розповідає історію трагічного кохання пари Джима і Керолайн, набиту під зав’язку наркотиками, проституцією, депресією, домашнім насильством і в решті-решт суїцидом.
Пісня, що відкриває альбом, однойменна Berlin – є ідилічною картиною, в нуарних тонах, першого знайомства пари наших героїв. Історія оповідається від імені Джима, що познайомився зі своє майбутньою дружиною у кафе біля берлінського муру, з таким же ім’ям, як і в пісні. Місце рокової зустрічі персонажів було обрано не випадково. Західний Берлін в ті роки, та й у подальші, був оповитий особливою славою міста наповненого специфічною творчою атмосферою. Девід Боуві, Іггі Поп, Нік Кейв усі так чи інакше переїжджали туди у пошуках натхнення та незвичного середовища. Берлінський мур, як метафора, втілений в реальність символ відчуження, розділення, стіни, що виростає між людьми. Я до речі, ще не казав, що Боб Езрін продюсер славнозвісної епопеї «The Wall» Pink Floyd. Сама ж вступна «Berlin» – це похмуріше переаранжування пісні з дебютника, яку Рід вперше, в живу виконав у складі The Velvet Underground, разом з Ніко та Джоном Кейлом. Запис того виступу можна було, до виходу дебютника, подивитися лише в особистому музеї Енді Воргола, ще одного, між іншим, вихідця з наших етнічних земель – Лемківщини, крім єврея Рабіновича.
У номері, що продовжує мізансцену «Lady Day», змальовується перше побачення та секс Джима з Керолайн, яка в той час працювала співачкою в кафе Берлін. Вже з цієї композиції альбом набирає, деякої жартівливої манери. У записі альбому взяли участь багато різних сесійних інструменталістів, і на «Lady Day», ми в змозі насолодитися грою Б. Дж. Вілсона на ударних, яким чудово підігрують духові.
Потужна «Men Of Good Fortune» езопівською мовою дає нам зрозуміти скрутне матеріальне положення пари, та неможливість Джима влаштуватися в житті та знайти стабільне джерело заробітку. Така ж розкішна барабанна гра вже іншого ударника Ейнслея Данбара, котрий співпрацював з дюжиною інших соло артистів та колективів. Також тут виділяється бас-гітарна партія, що приємно доповнює загальну картину. А блюзовий текст вкотре показує непринадну долю ледарів, волоцюг та тих хто хотів жити легким життям, у суспільстві бджолиного вулика.
Грайлива «Caroline Says I», показує перші труднощі у стосунках, з якими стикається пара Джима і Керолайн. Керолайн виявляється, ще тим стервом, що у шлюбі не втрачає принагідної можливості всіляко принизити чи образити Джима. «Caroline says that I’m just a toy / She wants a man, not just a boy». Але Джим продовжує терпіти ці нерівні стосунки, де жінка виступає домінуючим над чоловіком суб’єктом. Джим проявляється, як каблук, котрому подобається таке положення. Керолайн, як жінка-вамп принижує його чоловічу гідність, тим часом, як Джиму кохана продовжує ввижатися, цитую: «Still she is my Germanic Queen / Yeah, she’s my Queen». В тексті, до того ж, вперше з’являються завуальована згадка про вживання наркотиків Керолайн, скоріш за все героїну, через незадоволеність сімейним життям.
«How Do You Think It Feels» дає вихід електрогітарі Стіва Хантера, що уславився своєю хард рок манерою гри при співпраці з Елісом Купером на «Billion Dollar Babies» та «Welcome to My Nightmare», якої ми всі заждалися. Соковиті гітарні соло нарешті пестять наш слух. В тексті позначаються напівпрозорі натяки на ускладнення вже навіть сексуального життя Джима та Керолайн, через наркотичну залежність другої. Вона втрачає контроль над собою, і боїться залишатися на одинці, що виводить з себе Джима та паскудить йому життя.
«Oh Jim» перероблена з вельветівської «Oh Gin», починається з такої ж приголомшливої гри на ударних. Гучні духові та гітарні соло вказують на початок кінця стосунків, і те що тріщина у взаєминах пари стає все більш помітною, виливаючись у подружні зради Керолайн, яка спить зі своїми прихильниками з кафе, і Джима, який приймається за побої невірної, коли в нього вривається терпець. Композиція ділиться на дві частини, починаючи з 3:20. У другій половині, минула бравурність випаровується і залишається атмосфера камерних концертів Ріда з його акустичною гітарою, де він співає про те, що Керолайн все-таки розбила серце головному герою і він полишає сім’ю.
«Caroline Says II» виходячи з назви, є продовженням першої пісні, але кудись подівся увесь той бешкетний запал. Керолайн все глибше провалюється на дно наркотичної залежності та моральної деградації. Тепер вона вимушена підробляти повією, на прізвисько «Аляска», аби заробити на чергову дозу. Сама ж композиція також була переробкою архівної “Stephanie Says”, котра з’явилася лише на компіляції Вельветів VU 1985.
Інструментальна складова примітивізується з кожною композицією, підкреслюючи падіння героїні. На Kids темп уповільнюється, гітари стають блюзовішими. Звучання стає бруднішим, в той момент, коли служба по правам дітей забирає в Керолайн її дочок. В якийсь момент фоном починають звучати крики та плач дітей, які записав Боб Езрін. Він натурально сказав своїм дітям, що їх мама померла, щоб зробити цей запис. Ось тепер і думайте, щодо «мистецтво потребує жертв» та «сльозинки невинної дитини».
А The Bed наганяє інтимної обстановки, аби розповісти нам про те, як Керолайн наклала на себе руки, відкривши вени і заснувши вічним сном на спаскудженому нерозбірливою хіттю подружньому ложі. Дійсно моторошна кульмінація.
І вінчає усю цю трагічну повість одухотворена «Sad Song», з масштабним аранжуванням та хором на підспіві. Джим сидить на тому ж самому ліжку, де були зачаті їх з Керолайн діти, й дивиться на бліде тіло своєї колишньої дружини, котру він не встиг врятувати. Все що йому залишається, це з жалем пригадувати уламки їх спільного життя та споглядати його рештки, у перетвореній на брудну домовину їх сімейного щастя, квартирі. Фінальна секція пісні зі струнними немовби підносить нас на небеса, на зустріч омріяному світлу. Воістину прекрасний фінал.
Лу Рід потім в інтерв’ю казав, що лейтмотив платівки – це ревнощі, котрі відсторонюють людей, не дають їм відкритися та бути чесними один з одним. Видно, саме ці почуття переповнювали критиків в рік виходу альбому. Бо преса рясніла просто розгромною критикою стосовно цього диска. Рецензенти вже встигли тоді похоронити кар’єру Ріда. Осьочки, полюбуйтесь, авторитетний журнал Rolling Stone: «Альбом Лу Ріда – це просто кошмар, що занурює слухача у викривлений світ параної, шизофренії, деградації, наркотичного насильства та суїциду. Деякі пісні образливі настільки, що хочеться якось помститися їхньому виконавцю фізично. Єдиним вибаченням Ріда за подібне дійство може бути те, що це був фінальний акорд колись багатообіцяючої кар’єри. Прощавай, Лу». Щоправда, через 30 з гаком років вони його вже в «500 найвеличніших альбомів» включали. Отака мінлива доля. Аудиторія 70-х не була готова до такої відвертості та щирості в музиці. Нехай Берлін і виявився продуктом свого часу, коли яскрава обкладинка, не рідно відповідала глибокому змісту. Цей прог і глем в єдності змушує пінкфлойдовський The Wall звучати, як «детский утренник» в дитсадку. Тому коли інфантильність пізніх 70-х і неонових 80-х вивітрилася, у 90-ті з’явився попит на похмурі, інтимно-інтровертивні фрески духовного занепаду окремо взятої особистості. І щось мені підказує, що це багато в чому сприяло реабілітації Лу Рідівсього Берліна. Не здивуюся, якщо це саме він виявиться прадідусем легендарного «The Downward Spiral» Nine Inch Nails.
Хоча, по правді, сказати Берлін і на чверть не такий депресивний, як Спіраль. Рід радше вдається до прийомів брехтівського очуднення та дедраматизації – коли музикальний нахил кардинально протилежний змісту подій. Це особливо помітно в першій половині платівки, збагаченій помпезним аранжуванням. Наприклад, замість мінорного нахилу в «Oh Jim», обирається мажорний. Щось подібне, я пам’ятаю в «Танцюристці в темряві» Трієра, з Бйорк в головній ролі, де всі починали танцювати та співати в сумні моменти.
Через всі вище наведені якості, не бачу жодних припон, для тих хто зацікавився, не познайомитися з цим опусом як можна ближче.