🎸 No Wave — звук порожнього покоління. Що це таке та найкращі No Wave гурти: Sonic Youth, Swans...

Відеоессе

Прошу поставити лайки, підписатися на канал і поділитися відео з тими, хто цікавиться нестандартною музикою. 

Я стільки говорив про нього, я стільки згадував про нього, що це було лише питанням часу коли я зроблю випуск про нього. Про No Wave. І нарешті, цей час настав. Відправна точка для розвитку стількох андеграундних напрямків рок і метал музики: індастріалу, нойз року, сладж металу, грайндкору і навіть гранжу.

Що це таке, цей ваш No Wave, спитаєте ви? Питання резонне, бо навіть в англомовному сегменті YouTube-а мало чого можна знайти на цю тему. Хтось визначає No Wave, як сцену, хтось як жанр музики, а хтось взагалі загально мистецький напрямок. І всі ці версії мають право на існування. Але неодмінно в розмові про No Wave спливає згадка про столицю світу Нью-Йорк, і ні, не той, що в Донецькій області. З одного боку, так – ноу вейв походить з Нового Амстердама, з іншого – це відео доведе вам, що ні, не обов’язково, і охоплення цей музичний напрямок має воістину інтернаціональне.

Start spreading the news

I’m leaving today

I want to be a part of it

New York, New York – як співав всім вам відомий Френк Сінатра. Хоча, якби він пожив у тому Нью-Йорку про який йде мова, він радше за вив би, як вовк на луну, від такої задухи. Місто мегаполіс в ті роки, в кінці 70-х – це ніяка не Мекка західної цивілізації та навіть не втілення Американської мрії. Хіба, що її дійсний зловтішно лицемірний бік, втрачених надій, та марних старань. В результаті економічної кризи, для якої, я так розумію, взагалі нема приводів, щоб не статися, місто на Східному узбережжі Штатів перетворилося на один великий живий смітник, де люди копошяться, наче таргани. Багато людей збанкрутувало, а в місті почали ширитися депресивні, антисоціальні настрої, що спонукали до більш впевненого виходу на денне світло організованої й не дуже злочинності, наркоторгівлі, проституції й хтозна ще чого. Гарно цей період другої Великої Депресії в пост-в’єтнамській Америці відобразив культовий фільм Мартіна Скорсезе «Таксист» (1976), живе полотно пекла на землі та розпаду капіталістичної цивілізації. Люди полишали своє звичне місце проживання, через несприйнятливу економічну ситуацію та криміногенне середовище, просто не виносячи цього почуття повільної ентропії ландшафту. В наслідок цього, на околицях міста почали утворюватися цілі райони-привиди, так звані «сміттєві острови», схожі на декорації для якогось пост-апокаліптичного фільму. Покинуті оселі, руїни багатоповерхових будівель, уламки автомобілів та побутової техніки, і тони, просто плавучі океани залишків людської життєдіяльності. Деякі з таких депресивних районів почали називати «war zone» – зона бойових дій, через постійні сутички представників місцевого криміналітету з правоохоронцями та визрівання в подібних лепрозоріях маргінальних ідеологічних гуртків на кшталт комуняк, анархістів та сатаністів. Найгірші пропагандистські агітки Совка про жахи капіталістичного устрою суспільства з «а у вас негров вешают» стали непідробною реальністю, тут в Нью-Йорку, на околицях головного досягнення Заходу, Нового Вавилону цього тисячоліття. Нью-Йорк став однією великою компостною ямою, де все змішалося: конфлікти на расовому ґрунті, наркотики, СНІД, відходи та всезжираюча бідність. Подібною хворобою шкіри були заражені декілька районів міста серед яких виділялися найбільше Бронкс і Нижній Іст сайд, колишня колиска американських іммігрантів. Саме Нижній Іст Сайд став притулком для багатьох неординарних та нестандартних творчих особистостей, неформалів та контркультурщиків, тих хто не звик слідувати суспільним нормам і правилам, тих хто завжди обирає свій власний шлях, фріки й вічні аутсайдери. Нижній Іст Сайд став первинним осередком No Wave тусовки, в якому музиканти, артисти й навіть деякі молоді режисери селилися по методиці скватерства – зайняття покинутого приміщення, замешкання там без згоди власника. Найвідомішим серед таких молодих бунтівників був головний режисер незалежного американського кіно Джим Джармуш. Перші його роботи «Відпустка без кінця» (1980) та «Більш дивно, ніж в раю» (1984), та решта його фільмів з 80-х, першого періоду його творчості, належать до напрямку ноу вейву в кіно. Можна було б назвати й інших режисерів, але ми тут мовимо про музику.

В такій нігілістичній, брудній та безнадійній атмосфері постійної тривоги та параної зростав ноу вейв, поступово перебираючись з блювотних квартирників до панк-рок клубів та малих концертних залів. Покоління в якого нічого немає всередині, ні кумирів, ні авторитетів. Ноу вейв являв собою музичний редукціонізм в чистому вигляді. Поки навколишній світ деградував, музика, живопис, кінематограф проводили свої онтологічні пошуки. До чого можна низвести чи спотворити форму, і при цьому залишити первісним зміст? Де проходить тонка межа між просто шумом і музикою? Навіть хардкор-панки, коли чули цей потворний авангард, казали, що це повна маячна і ніяка не музика. Уявіть собі, навіть для панків – це було занадто, настільки було примітивізовано звучання. Як казав лідер ноу вейв гурту молодшого покоління Sonic Youth та кумир альтернативи Тьорстон Мур: «Sex Pistols і Ramones не зруйнували рок-н-рол, вони так і грали акорди Чака Беррі». Курс був обраний на повну руйнацію храму рок-н-ролу та вбивство ідолів у вигляді Джона Ленона, Пола Маккатні, Кіта Річардса та Міка Джагера. Відійти від блюзових стандартів, які переслідували навіть бунтарський панк рок. Під впливом оточення все, включно з музикою, ставало якимось не живим, поламаним, недоробленим, бракованим.

No New York

Цей рух так і був би непомічений, якби не видатний британський продюсер і музикант Браян Іно. В 1978 році він прибув у Нью-Йорк для запису другої платівки свого нью вейв коллективу Talking Heads. Водночас в Нью-Йоркському «Artists’ Space» проходив андерграундний рок-фестиваль, в якому брав участь увесь світ молодих No Wave гуртів: DNA, The Contortions, Mars і Teenage Jesus and the Jerks. Знічев’я Іно відвідав фестиваль і був приємно враженим. Іно вирішив, що цей рух має бути задокументований, і запропонував записати компіляційний альбом із собою у ролі продюсера. 4 гурти, по чотири люди в кожному.

Так і народився на світ No New York, головний альбом, що презентує нам ноу вейв у своєму соку та в найкращій формі на свій час. На відміну від інших платівок Іно, в роботу над якими він дуже сильно втручався з технічної сторони справи, No New York був записаний в живу в студії, без сепарації між інструментами, без додаткових ефектів, просто як документ свого часу. Хоча в 1979 Іно все ж таки на своїй лекції «Студія в якості композиційного інструмента» сказав, що «На ‘Helen Thormdale’ Mars з альбому No New York, я чітко додав ехо на гітарну партію і використав її, щоб викликати компресію на всьому треку, тому вона звучить, немов лопаті гвинтокрила». Альбом має саркастичне звучання, він ніби знущається, кепкує з тебе своєю несамовитою галасливістю. Дуже багато дисонансів, хаосу в міксі та авангардистської какофонії. No New York може здатися просто випадковим набором звуків. Вокал більше нагадує нечленороздільні викрики дитини, що своєю чергою ріднять його з дадаїськими деклараціями митців авангардистів початку 20 століття. Музичний критик Річард Уоллс від журналу Creem відзначав: «Якщо ви досить безстрашні, щоб хотіти почути це, вам, ймовірно, доведеться докласти трохи зусиль, щоб розкусити цей альбом, тому що він не прийде до вас сам». При прослуховуванні раджу концентруватися на композиціях DNA і Mars, бо їх більш-менш адекватних за якістю записів в усьому білому світі не знайдеш, як вітра в полі. А про інші два гурти ми поговоримо зараз докладніше.

Teenage Jesus and the Jerks

Teenage Jesus and the Jerks в першу чергу відомі своєю скаженою шельмою вокалісткою Лідією Ланч. Вперше про неї я почув на записі лекції, якогось одеського музичного критика від компанії Technology Group, де він її назвав: «тьолкай Ніка Кейва». Ну до Кейва ми ще дійдемо, а сама ж лярва-істеричка Ланч прибула в Нью-Йорк тільки втікши з рідного дому. «Не така, як всі» крутилася в колі фанатів панк року, навколо нью-йоркського гурту Dead Boys. Вона була справжньою группі, точніше просто брудною давалкою, і навіть своє прізвисько Ланч отримала приносячи учасникам гурту з якими спала хавчик. В 1976 в Нижньому Іст Сайді вона заснувала гурт, після знайомства із саксофоністом The Contortions Джеймсом Чейнсом та переїзду на його 2 кімнатну халупку, де вона почала експериментувати з поєднанням своєї абразивної та експресивної поезії з грою на акустичній гітарі. Згодом в клубі CBGB вона знайшла собі гітариста, котрого зробила барабанщиком, а потім басистом, перед цим авжеж лишивши його цноти. [свист ха] Як то кажуть, дефлорація басиста Teenage Jesus and the Jerks в прямому ефірі, без смс і регістрація 18+. Ланч узагалі переслідувала дурна слава оторви та мачалки, яка стрибає у ліжко з абиким. Інші інструменталісти підтягнулися згодом. На перших парах в гурті також був Чейнс, але він пішов до свого колективу, вважаючи його перспективнішим. І зрозуміло чому, бо ж Teenage Jesus найбільш жорстка банда з першого покоління ноу вейву. Рублені атональні гітарні рифи, безупинний ритмічний дріб на ударних та божевільні воплі Ланч. Наша діва зовсім не вміє співати й навіть не намагається потрапляти в ноти, заливаючись цими істериками на сцені. Її декламаційній, стогнучій формі виступів – це й не потрібно. Вона перейняла такий зухвалий стиль вокального перформансу в Патті Сміт, яка точно так само епатувала слухача відсутністю чіткої мелодії у співі. В той час це набирало популярність, згадати, хоча б Джонні Роттона з Public Image Ltd. чи Сьюзі Сью з Siouxsie and the Banshees по ту сторону Атлантичного океану. Сама Ланч казала в інтерв’ю: «Ідея була в тому, щоб – як висловилися пізніше Sonic Youth – “вбити своїх кумирів”. Все, що тоді впливало на мене — Патті Сміт, The Stooges, лу-рідівський Berlin, — здавалося надто традиційним. Свого часу все це було чудово, але настав момент для чогось радикальнішого». Народилася б Ланч не у 20 столітті, а на 100 рочків так раніше, втрапила б у психлікарню з діагнозом «жіноча істерія». Записів в цього біснуватого гуртка психопатів дуже мало, це майже виключно жива група. Крім вже згаданого No New York можу порадити компіляцію Everything (1995) та збірку Live 1977-1979 (2015). Остання чудово розкриває істину міць формації та її гучний шизоїдний потенціал.

А, так, ще, ледве не забувся! Визначення No Wave теж вигадала Ланч, хоча вигадала надто гучно сказано. Якось після концерту її спитали: «Ви граєте New Wave?», на що вона жартома відповіла: «Радше No Wave!». Ось від такої безпосередності й з’явилося визначення цілого руху. Але воно прижилося, завдяки своїй влучності. Ноу вейв – заперечення самого поняття стилю, заперечення будь-яких сторонніх впливів.

James Chance and The Contortions

Повернемося назад до Чейнса. Цей хлопець найлегший та найвеселіший з усієї тусовки. Як вже вище згадано, Джеймс Чейнс – саксофоніст. Тому треба розуміти, що його музика – своєрідний мікс панку, фанку та фрі джазу а-ля Орнетт Коулмен, якщо це ім’я взагалі про щось каже. Саме він задавав тон усій платівці No New York своїми саксофонними лічилочками та холеричною грою на інструменті. Після колоборації з усіма іншими представниками сцени в 78, він продовжив грати в The Contortions, тільки поставивши себе поперед назви, бо ім’я музиканта вже стало більше важити на слуху нью йоркської богеми, ніж сам гурт. Чейнс, ще той ексцентрик та стиляга. В нього на кожний випадок життя приготований смокінг відповідного кольору з метеликом, в якому він частіше за все виступає. Не найпрактичніший вибір вбрання, враховуючи чим частіше за все закінчувалися виступи гурту. Більше своїх смокінгів Чейнс, певна річ полюбляє влаштовувати махачі зі слухачами, сам їх же й провокуючи на агресію. Спочатку це була лише спроба залучити пасивну нью-йоркську публіку поціновувачів джазу, що страждає від невимовного снобізму, але, як повідомляється, ця практика дещо зменшилася після того, як аудиторія почала очікувати фізичних зіткнень і сама їх влаштовувати. Між іншим, Чейнс був у романтичних стосунках з Ланч, якщо в цьому можна знайти хоч якоїсь романтики. Але після перших же записів Teenage Jesus and the Jerks, змився з колективу. Мабуть, не витримав дефлорації басиста і хтивого характеру дами в чорному. Ні плакав, ні кривився, лише жалібно дивився.

З платівок, Чейнс нам подарував непоганий авангард джаз альбом з дражливою назвою «Buy» 1979 року, де гурт грає в більш звичній для ноу вейва імпровізаційній манері ламаних мелодій та дивних синкопованих гітарних акордів. Однак в тому ж році з’явився, інший проект, вже під іншим псевдонімом, все того ж музиканта – James White & The Blacks з альбомом «Off White». По суті все теж саме, тільки Джеймс трохи намагався змінити звучання в бік диско.

Glenn Branca

Якщо The Contortions схильні до джазу у своїй інтерпретації No Wave-у, то творчість такої персони, як Glenn Branca тяжіє до академічного авангардизму та мінімалізму. Цей впливовий американський композитор і гітарист починав свій шлях з гурту Theoretical Girls, але з часом еволюціонував до сольної творчості. Задумом всього його мистецтва є ідея створення «гармонічних серій», які, як вважає сам автор, є базовою структурою не тільки музики, а й усього людського буття. На початку 80-х Бранка зайнявся написанням творів для гітарних ансамблів, якими й були дві його найвідоміші роботи в межах ноу-вейву «Lesson No. 1» (1980) та «The Ascension» (1981), котрі насправді чимось нагадують класичну музику. Музика Бранки – це симфонії для оркестрів електрогітар та ударних, в котрих поєдналися індустріальна какофонія, квазі-містицизм та вища математика. На своїх альбомах композитор хотів дослідити резонанс, який виникає, коли гітарні струни, налаштовані на одну ноту, грають на великій гучності, тим самим утворюючи стіну звуку без жодної шпаринки. Звук подвоюється та виникає неймовірна щільність, що здобувається багатоступеневою репетативністю гри на інструменті. Прогресія ж в окремо взятому треці досягається за рахунок зміни темпу гри трьох гітар, які грають у різних октавах, басом і барабанами. Структура усіх композицій Бранки побудована навколо повторюваних гармонік. Тут важлива інтенсивність, натиск гітар та фінальне крещендо, до якого веде уся решта композиції. Важко зрозуміти й дуже по задроцькии, але хто казав, що ця музика для всіх? Опис каналу читали, га? І з кожним наступним опусом гітаристів в оркестрі ставало все більше і більше. Тоді Бранка вже береться за паличку і виступає в ролі диригента, відбиваючи ритм та потік музичної есенції в рухах свого тіла. Від цього гітарні сесії нагадують релігійні ритуали, а у хвилях музики відчувається кантівське трансцендентальне. Бранка під час цього перебуває у якомусь дивному потойбічному стані, ніби торкаючись тканини всесвіту. Що цікаво, серед тих хто співпрацював з композитором в ролі гітаристів були й учасники Sonic Youth та Swans. Гітарист Лі Раналдо особисто взяв участь у записі альбому «The Ascension», тому не дивно від кого подібний спосіб поводження з гітарами успадкувала його група. Якщо буде замало цього, можу порадити його запис 2010 «The Ascension: The Sequel», з найцікавішого. А для найстійкіших меломанів можу запропонувати хіба що його композиторський доробок у вигляді симфоній, з яких виокремлю Симфонію номер 6.

Та й на цьому і закінчився звичний No Wave рух в Нью-Йорку, яким всі звикли його уявляти. Як раз в 1981 році. Початок каденції Рональда Рейгана в тому ж 81 віщував оптимістичні перспективи для міста. Завдяки економічним реформам неолібералів сміттєві острови поступово розсмокталися і були забудовані. Багато в чому навіть передвиборча компанія Рейгана будувалася на тому, що він нарешті відвідає цю юдоль людську. Однак через це й зникло те особливе середовище в якому існували митці. Щоб не робили політики, творчій інтелігенції все не так. Правда кумедно, те що вбило No Wave, а саме лібералізація економіки, породило в Великобританії грайндкор, як наступника. Хоча вже одразу після запису No New York, наступного року Лідія Ланч взялася за сольну кар’єрою, про що я сподіваюся ми поговоримо окремо, бо є про що, а Чейнс з Бранкою зайнялися іншими проектами та концепціями. Здавалося б, на цьому все і закінчилося. Але не в усьому світі. Подекуди в інших країнах теж з’являлися окремі No Wave команди.

This Heat

Наприклад, британський колектив все того ж періоду This Heat. Більшість критиків визначає проект, як експериментальний рок, пост-панк чи щось таке. Причина тому – участь музикантів This Heat, до утворення гурту, в прогресів рок колективах Кентерберійської школи, що допомогло їм в опануванні музичних інструментів. Хоча на мою думку група є саме ноу вейв формацією, на що мені вказує великий упор на перкусію та ударні, юродивий вокал та дивакувата дрімотна атмосфера їх робіт, з поміж яких виділяється диск Deceit 1981 року. Джазова, хроматична гітарна гра, схожа на те, як павук щипає сплетену павутину, аби промацати здобич, котра заплуталася в білих тенетах. Усі учасники тріо співають, при цьому в різних мелодіях, котрі коли перетинають, а коли розходяться впоперек одна одній. На релізі відчувається нестабільний стан свідомості, що межує з психопатією, в котрий занурюють слухача музиканти грою на своїх інструментах.

Тематика ж альбому передає істерію з приводу Холодної війни, настрої що домінували тоді в британському суспільстві. Від мрійливих, казкових пригод фентезійних героїв з прог рок баллад ми повертаємося до жахів реального світу з його почуттям неминучого кінця, Страшного суд над людством, якщо бажаєте. На альбомі прослідковуються мотиви страху перед атомним апокаліпсисом, третьої світової війни, невідворотного зіткнення світових наддержав у цьому політичному протистоянні, колоніалізму та інших жахів сучасності, котрі й на зараз на жаль актуальні. В пісні S.P.Q.R. оспівуються блага якими нас обдарував «Римський світ», таким чином прирівнюючи, цілком у манері ноу вейву, деградацію, гниття цивілізації 20 століття з падінням древнього Риму. Як вам такі Шпенглерівські думи? Або A New Kind Of Water, де описується той колапс в який зануриться світ, після вичерпання природних ресурсів Землі. Композиція ж Independence – буквально декларація незалежності колишньої колонії від метрополії.

Deceit містить багато відтінків одного й того ж темного кольору. Ідейній складовій альбому відповідає й обкладинка, зроблена у методиці копіювального колажу художником Лоури-Реєм Чемберленом та учасниками гурту. Фотомонтаж зображень атомного гриба, картами ядерного арсеналу і фотографіями Рональда Рейгана, Леоніда Брежнєва та Микити Хрущова. Фотографія обкладинки альбому була створена за допомогою вирізаних зображень із брошури «Захисти себе і виживи», які потім були зібрані у форму маски, сфотографовані та спроектовані на обличчя басиста-клавішника гурту. Отакий унікальний проект, котрий став культовим лише з часом.

The Birthday Party

Так ми й дійшли до страшилок товариша Кейва. Австралійський колектив The Birthday Party теж можна зарахувати до ноу вейва, нехай він і найбільш музикальний, якщо можна використати такий термін. Це була перша велика група Ніка Кейва перед створенням Bad Seeds, та увічнення в пантеоні альтернативної музики. Гурт за свою рідну землю вважає пекучий континент на задвірках світових карт – Австралію. Спочатку це був шкільний гурт де за штурвалом стояли співак Нік і гітарист Мік… Харві, котрі грали кавери на Боуві, Еліса Купера та Roxy Music. Проте, вихід перших панк-рок релізів підштовхнув хлопців до написання власного матеріалу та виступу з ним. І вони з цим, жодного разу не прогадали. Кейв, котрий з малих літ полюбляв писати віші, виявився одним з найсильніших та неймовірно здібних лірицистів взагалі в усій рок музиці. Компанія мішала у своєму звучанні блюз, рокабіллі, панк, фрі джаз поза жодними рамками категоризації. Тому і постає велике питання куди зараховувати The Birthday Party, перед котрим більшість з критиків здаються та опускають руки. Навіть для панку – це занадто агресивний авангард, для нойз року, якось зарано, а готика й в половину не така гаряча за експресією. Тому відповідно до часу, я зараховую День Народження в транзитний напрямок ноу вейву, з котрого кожний з вище наведених стилів взяв, щось своє. Назву ж гурту вигадав Кейв ґрунтуючись на неправильних або навмисно неправильних спогадах про якусь апокрифічну сцену з днем народження в романі «Злочин та кара» Фьодора Достоєвського. З поміж своїх однолітків гурт Харві та Кейва видавався невпинною енергетикою та дисонансним звучанням. Фідбек гітар та мінімалістичні ударні. В музиці ансамблю без сумніву присутні нотки кабаре та циркової музики, що підтримують брудний та аморальний настрій цієї кунсткамери. Деякий, такий собі нездоровий карнавал збочень. В ліриці переважає одвічна для Кейва тематика богохульства та мерців. Страшні вбивства, фатальні жінки та постійні посилання на господа нашого Христа. Але не спішіть записувати The Birthday Party до нудних християнських гуртів для цнотливих хлопчиків та дівчаток у футболочках з написом «Jesus Christ is my hero». Кейв ще той декадент і слизький типчик. Це найкращим чином відбилося і в його стилі виступів та поведінці на сцені, взявши все найгірше від Ігуани Попа. Є навіть ціла пісня Nick The Stripper з повільним, хтивим та бридким, протяжним звучанням. Кейв не стільки співає скільки вивергає, зригає вокал з середини свого нутра. Якась темна магія натхненна похмурою поезією Едгара Алана По і фільмами «майстра саспенсу» Альфреда Гічкока, котрі вже тоді стали прижиттєвою класикою.

Уся історія гурту The Birthday Party – це череда пиятик, похмілля, концертів з бодуна, водіння в нетверезому стані, вкачування чергової ін’єкції якоїсь отрути у вену, гармидер вечірок та інших проявів вільного життя. Не чекаючи нагоди гурт перебрався у Лондон, де і записував усі свої найвизначніші релізи. Найкращім альбомом у кар’єрі одноголосно визнаний Junkyard 1982 року, з цокаючими та лязгаючими, як металеві деталі інструментами. Як в такому контексті не згадати безумні жахалки «Dead Joe» та «Halmet (Pow,Pow,Pow)», ревучу шумову гранату, а не пісню, «Big-Jesus-Trash-Can» та готичний бугі-вугі трек «Release the Bats», ну й решту блюзового стафу. Хоча так в кольорах можна розписати майже кожний, навіть найменший, реліз компашки від дебютного Prayers on Fire (1981) до прощальної компіляції, на якій навіть з’являється вперше Блікса Баргельд, «Mutiny/The Bad Seed», назва ніби вже натякає. В мене ж найулюбленіші пісні з усього цього творчого бардака – це «King Ink» з м’ясистою, об’ємною грою їх фактурного басиста-ковбоя Трейсі Поува та темна й зловісна «Deep in The Woods», що оповідає про вбивство коханої. Потім гурт зробив дранг нах остен і осів у анклаві Західного Берліну, де і переформатувався в Nick Cave and The Bad Seeds. Чесно скажу, The Birthday party мені набагато більше подобається ніж сольна творчість Ніка, але це не заважає зробити огляд і на неї.

Не зважаючи на це, на поліпшення рівня життя в Нью-Йорку, зміни не поспішали ставати наочними. Тому ще залишався той слід від плачевного становища міста в кінці 70-х. Це приваблювало молодих студентів мистецьких вузів та волоцюг, які й стали кістяком молодого покоління, нової генерації нью-йоркського No Wave-у.

Sonic Youth

Найвідомішим гуртом з пізнього ноу вейву і напрямку в цілому є кумири молоді 90-х та легенди альтернативного року – Sonic Youth. Більшість знає їх по пізніших альбомах, на кшталт «Daydream Nation», «Goo» та «Dirty». Однак, до того, як стати бажаними гостями на студентських радіостанціях, вони пройшли ще два періоди своєї творчості. No Wave-вовий та Нойз роковий. Мову ми ведемо, звісно ж, про перші релізи групи Кім Гордон, Терстана Мура та Лі Рональдо.

Перший реліз цих представників золотої молоді Нью-Йорка вийшов у 1982 і так і називався Sonic Youth. Багатсько критиків вважає його невдалим, та й ЕПішка пройшла не поміченою, але, як на мене, в цих 5 треках вже помітна експерементально-нойзова сутність квартету. Без сумніву хлопці та дівчина поки ще бавляться з перкусією, але в гітарній техніці вже проступає, щось таке таємниче та загадкове, що повною мірою розкриється на їх повноформатному дебютнику «Confusion Is Sex» 83. До речі, здогадайтеся яким чином гітарист Лі Рональдо потрапив у гурт? Правильно, Соніки виступали на фестивалі Noise Fest, де і познайомилися з гітарним оркестром Глена Бранки. Після прослуховування, найлютішого гітарного бенду, котрий коли-небудь чув у своєму житті Тьорстон Мур, Соніки запросили Рональдо у свій гурт. Записувалися вони на батьківському для другої хвилі ноу вейву лейблі Neutral Records.

Дебютний альбом з самого початку вводить тебе в напівмлявий, напівнасторожений стан своїм дзвінким звучанням гітар. Створюється неприємна, моторошна атмосфера підозрілості та збентеженості. В якості обкладинки був використаний ескіз портрета Тьорстона Мура намальований Кім Гордон, який ніби показує ту саму редукціоністську природу цієї музики. Залишилися лише контури, нічого зайвого, ніяких деталей. Якась звукова плутанина та повна анархія, що затягує тебе у прірву. Навіть назва нагадує про дивне відчуття в чоловіків після статевого акту, описане Артуром Шопенгауером у «Метафізиці статевого кохання», коли переживаєш свою самотність та порожність. Начебто світ не справжній, якийсь ілюзорний. Перші дві пісні «(She’s In A) Bad Mood» та «Protect Me You» присипляють тебе, уводячи в невротичний транс. Здається, що щось повинно статися, щось невідворотнє та катастрофічне. «Freezer Burn» – є рамковим кавером на відомий гаражний панк рок стандарт «I Wanna Be Your Dog», виконання якого в живу ви могли спостерігати у минулому моєму ролику. В «Inhuman» Лі Рональдо грає на екзотичному щипковому інструменті цитра, а вокал Мура пропущений через гучномовець. Текст до психоделічної композиції «The World Looks Red» написав лідер гурту Swans Майкл Джира, з котрим Соніки встигли добре потоваришувати. У «Confusion Is Next» відчувається одночасно і розчарування і месіанський запал. Текст написаний Муром, схожий на програмний документ контркультурної революції, що підіймається з глибин андерграунду та набирає силу – вибухаючи в кінці хаосом. Нагадаю, що Тьорстон вчився на факультеті літератури, тому вони з його дівчиною Гордон складають два полюси Sonic Youth. Частіше за все найбільш бойові композиції писала Кім, в той час, як абстрактна поезія була віддана на відкуп Тьорстону. Ну і нарешті, той самий бойовий трек «Making The Nature Scene», що описує з надприроднім рівнем радикалізму в інтонаціях Кім розкладання та занепад суспільства навколо. На ньому ви можете, як і на «Freezer Burn», почути гру наступного ударника гурту Боба Бьорта. Все це дуже класно, але не йде в ніякі порівняння з наступним альбомом.

«Bad Moon Rising» мій улюблений альбом Соніків, названий на честь пісні Creedence Clearwater Revival. Його розробка почалася з того, що після чергового виступу у вічному рок клубі CBGB музиканти препарували свої інструменти так, за методикою Бранки, аби не мати можливості більше грати старий репертуар. Так вони взялися за написання та запис нового матеріалу, яким і став їх останній No Wave альбом, вже з помітним тяжінням до нойзу, «Bad Moon Rising». Цей опус майже концептуальна робота, бо являє собою імпресіоністичний портрет американського суспільства того періоду в мряких тонах аномії великого міста. Термін був уведений в науковий обіг французьким соціологом Дюркгеймом, на позначення стану при якому суспільство дезорганізовано, втрачає будь-які орієнтири та поринає у нестабільність та невизначеність. Позначається деморалізацією та розходженням між проголошуваними суспільством цілями та доступністю для маси людей законних засобів їх досягнення. Втрата віри в американську мрію, ось що таке «Bad Moon Rising». Він починається доволі жваво з інтро та «Brave Men Run (In My Family)», але не обманюйтеся, це все той же мертвий пейзаж руїн західної цивілізації, на яких зростало порожнє покоління ноу вейву. Фішка альбому в тому, що кожна композиція закінчується там де починається наступна, відгомоном інструментів, це ніби безупинний ланцюг пісень, чи навіть шумовий ландшафт, суцільне полотно, так би мовити. Подальші номери «Society is a Hole», «I Love Her All the Time», «I’m Insane» майже усі висять на одній-двох нотах, дурманячи голову, до тих пір поки з ноги не вривається головний хіт альбому «Death Valley ’69». [Кліп на пісню] Створений за участі ноу вейв діви Лідії Ланч, який вона і написала, і заспівала. Нерівний темп, то набирає то втрачає напругу. Чергування монотонності та агресії. Лихий мікс серф року з саундтреками фільмів жахів. Текст відсилає до вчення «Сім’ї» Чарльза Менсона. По згадках, в тій самій «Долині смерті» вони хотіли перечекати Кінець світу. Ну і в кінці, перед фінальним нойзом «Hallowe’en». На початку спокійний та розслаблюючий трек, але з часом, він набирає силу під дією поетичного потоку думок Кім Гордон.

Починаючи з цього опуса Sonic Youth можна вважати пост-модерністським арт-проектом, при врахуванні всіх тих тем, які увібрала ця платівка. Вони створюють такий собі тематичний колаж з метафори «суспільства – вигрібної ями» в «Society is a Hole», нав’язливих думок про тьмяний образ коханої в «I Love Her All the Time», посилань на першу зустріч пілігримів з корінними американцями у «Ghost Bitch», психічні розлади в «I`m Insane», криваву епопеї з Менсоном в «Death Valley ’69», сатанинську паніку та насмішки над металістами в нойзо-індустрільній «Satan Is Boring» та вияву революційного фемінізму Кім Гордон у «Flower». Це вже потім Соніки стали комерціалізуватися та нуднішати, з усією цією коледж фан базою та гламурними відео кліпами. А поки, на «Bad Moon Rising», вони були ще справжніми митцями, живописцями, які малювали свої пейзажні не пензлями, а гітарним звуком. Несамовито крутий альбом, що тріумфально ставить крапку в історії ноу вейву в 1985 році.

Swans

Можливо Sonic Youth і завершили ноу вейв, але не їм вдалося записати альбом, який би презентував та одноосібно представляв напрямок загалом. Цим альбомом стала багаторазово згадана мрія аудіо-мазохіста «Filth» Swans 1983 року виходу. О повелителю наш сатана, це не альбом, а справжнісінький Парк Юрського Періоду. «Filth» один з найбрутальніших альбомів, котрі я коли-небудь чув. Навіть пресловуті металісти тих часів, якийсь там New Wave of British Heavy Metal виглядають жалюгідними шмаркачами на фоні цього безкомпромісного релізу. В альбомі відчувається вся та злість та ненависть його автора Майкла Джира, на довколишній світ, що накопичилася в нього в середині за стільки років життя на околицях Нью-Йорку. В той час Джира був середньостатистичним різноробом, який то працював вантажником, то підробляв на будівництві. Без стабільної роботи, без сім’ї, без чітких перспектив на майбутнє, і навіть його бачення. Місто гнітило Майкла, залишаючи йому єдиним прихистком від зовнішнього світу його однокімнатну нору десь на задвірках. Як побачимо далі, це похмуре середовище виявилося життєво необхідним для нищівного звучання раннього матеріалу Swans. В якості хоббі, у вільний час Джира виступав у всяких гадюшниках, разом з тими ж Sonic Youth. Так він познайомився з постійним гітаристом Swans з Детройта – Норманом Весбергом. Ідею для назви гурту сам Джира пояснює так: «Лебеді – величні, красиві істоти. Зі справді огидним темпераментом». Так і з’явилася ідея в Джира виплеснути на диску, сублімувати у творчість, все те, що накипіло на душі. Filth не найжорсткіший альбом у дискографії Лебедів, про яку теж варто було б поговорити, але він звів до єдиного знаменника усі напрацювання гурту на той час.

Похмурий, різкий і навмисно вайлуватий звук. Задушлива, потворна та страшенно нестямна атмосфера панує на цьому диску. Неймовірно жорстока музика, що ламає кістки та змушує морщитися від прослуховування. Настрій альбому ідеально доповнює обкладинка, зроблена дівчиною одного з басистів, котрих тут цілих два. Для запису цього монстра, Джира залучив по парі басистів, які наполегливо дублюють один і той самий акорд, та по парі ударників, котрі відстукують примітивні, доісторичні ритми, граючи хаотично та незграбно, час від часу змішуючи перкусію з гітарою Нормана Вестберга, що викривляється та звучить, як скрегіт металу. Музика грається болісно і не менш болісно слухається. Вона немов заламує тобі руки аж до пароксизму. Джира точно той садист кричить на тебе: «Так, страждай, страждай сучий сину, ти повинен страждати, так як і страждав! Біль, біль в голові? Та що ти взагалі знаєш про біль, огидний слизняче!». Тому знайте, якщо під час прослуховування вам стало зле, Джира все-таки досяг свого. Лірика охоплює теми соціальної деградації, корупції, зґвалтувань і зловживання владою. Вокал Майкла більше схожий на накази, замкнені у нескінченній петлі провокацій, наповнені безкінечними натяками на насильство, гниль і сексуальні збочення над слухом реципієнта. Альбом наче знущається з тебе, представляючись одним цілісним, чорним, як донецьке вугілля, шматком музикального-насильства. Filth розвинений індустріально. Пляски та стогони замордованих гітар намагаються зламати тебе, підкорити своїй волі. Улюблені треки з цього 9-членного чудовиська: схожий на гонитву Big Strong Boss, нігілістичний Power to Power та злий танок-смерті Thank you. Відлуння цього альбому однаково чутно, як в індастріалі, так і грайндкорі, як в сладжі, так і альтернативі. Підтвердження тому – слова героя нашого позаминулого ролика, лідера індастріл-метал гурту Godflesh Джастіна Бродріка про ще один альбом того ж ноу вейв періоду: «EP Slave був звуком, який я завжди хотів почути, найпохмурішим і найчорнішим. Мінімалістичний підхід до музики, ось що справді вплинуло на мене. Це було поза жанрово, з повною відсутністю багажу… суто абстрактним, сюрреалістичним і жорстоким. Це вразило мене в дуже особливий спосіб і навчило, що важкий метал можна позбавити всього й звести до його найпервіснішої форми… Swans проклали мені дорогу». В край конфронтаційний реліз, і один з найкращих в моєї улюбленої групи.

Висновок

Якщо і є звучання деменції, то це звучання ноу вейву. Музика з низів великого мегаполісу, цивілізаційної столиці усього західного. Втілення величності та непохитності американської мрії. Ще одна скрипка в багатомільйонному оркестрі «імперської столиці», як їх називав Освальд Шпенглер. Місто-титан, вершина того на що здатна Західна цивілізація, де сплавляються в одному великому казані люди, культури, політичні рухи та еманації думок. No Wave – це побита як ціннісною, так і економічною кризою душа Нью-Йорку свого часу. І все що вам залишається після цього чергового екскурсу, це поставити лайк цьому відео, підписатися на канал і написати коментар. Залишайтеся з нами, далі буде лише цікавіше.