Alex Droptape
Відеоверсія
Linkin Park – чудовий гурт. Я завжди буду вдячний колективу за те, що він свого часу відкрив для мене, як не дивно, світ неметалічної музики. Зокрема говорю про хіп-хоп. За допомогою Linkin Park я познайомився з багатьма талановитими реперами. Деякі з них досі є моїми улюбленими виконавцями, забираючи рівно стільки уваги, скільки й метал-гурти. Однак якщо у мене запитати: чи подобається мені вся творчість Лінків, то тут моя відповідь не буде однозначною. Гурт кардинально змінювався майже на кожному альбомі. Це дозволяло уважно стежити за їхньою творчістю, бо завжди було цікаво, в який бік Майк Шинода з компанією направлять звучання наступного разу. А ось вже про сам матеріал цих альбомів треба говорити окремо. Одразу зазначу, що я не дуже в захваті від пост-метеорівського періоду. Але перед тим як ви скажете: та ти просто патлатий металіст, якщо немає гітар, то тобі музика перестає бути цікавою – я одразу зарубаю цю тезу, бо вважаю найсильнішим альбомом гурту – Reanimation. Отже, давайте поговоримо про неоднозначну творчість такого гурту як Linkin Park.
Linkin Park належить до тих гуртів, з якими жоден лейбл не хотів підписувати контракт. Час все розставляє на свої місця, і ця команда розрослася до планетарних масштабів, ставши легендами рок-музики. Завжди тішило, як LP звинувачували у попсовості, вішаючи різні ярлики. Один із найпопулярніших – це гурт, за яким стоять виключно продюсери. Хоча тему продюсера ми ще піднімемо. Так ось, якщо так поміркувати, то рок і метал музикою здебільшого цікавився лише Честер, тоді як решта музикантів до цих жанрів має опосередковане відношення. Вже точно ні в кого з інших хлопців метал не займає навіть половин повсякденного плейлиста.
Тому не дивно, що в звучанні команди відобразилося все те, що їм подобається: альтернатива, хіп-хоп, електроніка, поп і т.д. Це природний синтез із того, що люблять музиканти. І якщо забігати наперед, то можна зрозуміти, що з усіх названих жанрів саме важкий напрямок найменш цікавий для самої групи. Але наприкінці 90-х гранж і альтернатива були на піку популярності, тому немає нічого дивного, що рок-гурт-початківець вирішив поекспериментувати з цими напрямками. Тим більше, Честер був величезним шанувальником Stone Temple Pilots. Переслуховуючи їхній перший міньйон Hybrid Theory 1999 року, я знаходжу його звучання досить цікавим. EP-шка за рахунок сирого звуку дозволяє хлопцям мати брудний відтінок, характерний більше для гранж-стилю або раннього ню-металу.
Якщо говорити про перший повноформатний диск 2000-го року Hybrid Theory, то звук на ньому порівняно з міньйоном вилизаний просто до ідеалу, що, можливо, навіть б’є по його шарму. Мені завжди подобався їхній перший міні-альбом, адже всього за півгодини гурт продемонстрував увесь свій музичний потенціал. Ідеї з цього мінійону так чи інакше розвиватимуться надалі. Hybrid Theory ЕР може похвалитися сумішшю альт-металу, гранжу, хіп-хопу та електроніки. Все змішане в ідеальних пропорціях і я без сорому можу назвати цей реліз одним із найулюбленіших у команди. Він дуже контрастує навіть на тлі дебютного альбому, адже за звучанням вони абсолютно різні.
Коли сказав, що до теми продюсера ми повернемось, я мав на увазі Дона Гілмора, який ідеально вписався в команду. Він зміг вичавити з музикантів усі їхні найкращі якості та ідеї, створивши альбом, який багато хто називає шедевром – той самий Hybrid Theory. Тож усі ті, хто звинувачує групу в тому, що за нею стоять продюсери – так, ви маєте рацію. Але лише частково. Майже за кожним хорошим альбомом стоїть талановита людина, яка компонує всі ідеї музикантів, відкидуючи зайве та правильно подаючи кінцевий варіант слухачам. Дон Гілмор став знахідкою для гурту і хлопаки зробили ставку на правильну людину.
Складно підібрати слова про альбом, який знають напам’ять, мабуть, усі. Навколо і навколо ходити немає сенсу – це чудовий диск. На висоті абсолютно будь-який його елемент: продакшн, зведення, мастеринг, сонграйтинг та лірика, що чудово відображає як свій час, так і стан підлітків навіть сьогодні. Чи маю до нього запитання? Насправді так. Але дуже незначні. Загалом це приголомшлива робота, під зав’язку набита хітами. Прості, але качові ню-метал рифи, вїдливі семпли, чіпляючі хуки від Честера, класний речетатив Шиноди – та що тут казати – альбом свого покоління. Так, до нього можна причепитися за рахунок його вторинності після таких гуртів, як Rage Against the Machine, Limp Bizkit і т.д. Але заперечувати ту якість матеріалу, яку видали музиканти в рамках жанру – безглуздо.
Але який диск абсолютно позбавлений вторинності – Reanimation. Це не номерний альбом, а компіляція реміксів на перший міньйон та дебютник. На початку ролика я сказав, що вважаю цей реліз найкращим у дискографії. Це абсолютно так, але буде правильним поговорити про цей альбом в окремій статті. Зараз я опишу його в загальних рисах. Reanimation – бенефіс Шиноди. По суті, кожен трек з цього альбому важко назвати реміксом. Це повноцінні нові пісні. Кожен трек має або нову структуру, або повністю змінив жанр, або ж представлена ядерну суміш стилів в рамках однієї композиції. Над всіма піснями працювали різні продюсери і виконавці, які привнесли частинку свого унікального стилю. Також на кожній пісні є гостьові партії як від зірок хіп-хоп музики, електроніки чи металу. Це настільки позажанрова і унікальна робота, аналоги якої я навіть назвати не можу. Як виявилось, не треба грати чисту нюху, щоб писати цікаву музику. Але, як сказав, про Reanimation поговоримо окремо. Поки просто скажу, що захоплююсь цим альбомом і Linkin Park асоціюється в мене в першу чергу з цим шикарним релізом.
Немає нічого дивного в тому, що коли вийшла Meteora в 2003 році, професійні критики поставилися до Лінків прохолодно. Ні для кого не секрет, що музиканти пішли на поводу фанатів, які просили зробити альбом максимально наближеним до Hybrid Theory. Гурт справився з задачею і фанати залишилися задоволеними. Але питання: а сама гурт? Все ж таки вважаю, що Reaanimation – це великий крок вперед. Причому такий крок, який уже тоді показував, наскільки музикантам тісно в рамках ню-металу жанру. Але є що є, Метеора побачила світ. Якщо дивитися поверхово, можна сказати, що альбом сильно схожий на дебютний диск. Звучання Лінків стає похмурішим і депресивнішим, а вже надалі ці риси стануть невід’ємною частиною звучання гурту. Мені подобається цей диск, тому що на ньому збережено баланс між важкістю та напівбаладними речами. Рифи в деяких композиціях звучать дуже м’ясисто, тоді як окремі треки виділяються тягучістю і трагічністю. Знайшлося місце зовсім неметалевим номерам, наприклад, драматичній Breaking the Habit або електронній інструменталці Session. В Breaking the Habit Шинода та Дон Гілмор пішли далі в плані аранжувань, тому всі оркестрові партії були записані вживу. Найбільш холодно я ставлюся до синглів Faint і Numb. Справа не в тому, що це погані пісні, швидше, тут відіграє роль те, що вони встигли набриднути на момент виходу, оскільки звучали звідусіль мало не 24 на 7. Ні для кого не секрет, що навіть хороші речі можуть набридати. Оскільки ці дві композиції ніколи не були моїми фаворитами, їхня досить агресивна ротація ще більше віддалила мене від них. Але завдяки тому, що Numb пішов далеко за межі рок-тусовки гурту вдалося зробити перший по-справжньому великий крок на шляху до світової слави.
Наступний альбом Minutes to Midnight вийшов у 2007 році. Музиканти нарешті змогли відійти від кайданів ню-металу і, як вони самі кажуть, це їм дозволило відчути себе вільно у творчому плані. Кумедно, що, можливо, творчо вони стали вільнішими, але за іронією Minutes to Midnight – вкрай слабкий альбом. Мене дивує, що вже на третьому треку йде баладна Leave Out All the Rest. І взагалі всі ліричні номери йдуть через один. У результаті альбом створює емоційні гойдалки, не даючи сфокусуватися абсолютно ні на чому. Музиканти начебто самі не знають, чи потрібен їм взагалі важкий матеріал. Все, що більш-менш пов’язане з їхніми ранніми роботами, відчувається невпевненим та зайвим. Якщо на Метеорі інтро Foreword здався таким собі референсом у бік Nine Inch Nails, то трек Shadow of the Day показав, наскільки пильно Майк поглядає у бік творчості Трента Резнора, оскільки є подібність до легендарної Closer.
Наскільки можу зрозуміти, Шинода побоявся повністю позбавляти альбом важких рифів, але думаю, що хлопці додавали їх через силу, настільки вимучено вони звучать. Це очевидно хоча б тому, що A Thousand Suns 2010 року повністю позбавлений хоча б натяку на якусь рок-складову. І я скажу так: ось цей альбом хоча б звучить цілісніше. Забігаючи наперед, зазначу, що з усієї пост-метеорівської епохи він найбільш цікавий і завершений. Хоча б тому, що це концептуальна робота. Також можна простежити, наскільки музика Linkin Park стала депресивнішою. Meteora вже багато в чому схилялася до меланхолії, але наступні альбоми безперечно досягли в цьому успіху. A Thousand Suns критикували набагато більше, ніж Minutes to Midnight. Думаю, саме відсутність будь-якого натяку на минуле гурту. Такий радикальний підхід, звісно, мав зустріти масове обурення. На Minutes to Midnight Шинода з компанією побоялися піти на такий радикальний крок, і я вважаю, що дарма. Через це альбом 2007-го року звучить непереконливо, немов дебютна робота гурту, яка не знає в чому його суть. Не скажу, що в захваті від A Thousand Suns, але назву цей диск просто приємним. У всякому разі, саме він більше підходить під шинодівське визначення про творчу свободу.
У величезну оману вводить Living Things 2012 року. Альбом стартує треком Lost in Echo, який дуже вміло пускає пил в очі. Складається враження, що Linkin Park знайшли баланс між повністю електронним звучанням, але при цьому зуміли надати йому ню-металевого обєму. Цей диск мав усі шанси увібрати в себе всі найкращі ідеї попередніх робіт, але гурт вирішив цього не робити. З одного боку він дійсно розвиває ідеї “Тисячох Сонечок” і додає гітарного звучання. Але звучить це так незграбно, що краще б цього гітарного звуку не було зовсім.
Linkin Park ніколи не були про технічність звучання. І це не той гурт, якому це потрібно. Іноді музика може бути музикою без віртуозного нарізання інструментів. Взяти той самий Hybrid Theory. Ми його любимо якраз за прямолінійність та простоту. Майк і Бред могли зіграти кілька рифів, які миттєво в’їдалися в память. Загалом нічого не змінилося і Linkin Park не пішли в техно-нетрі. Але ось який нюанс. Взяти будь-який трек з Living Things, будь-то Burn It Down чи Castle Of Glass – не важливо. Таке відчуття, що гурт поняття “просто” зводить до абсолюту. Я розумію, що команда вийшла на світовий рівень та почала грати музику, що охоплює слухачів за межами рок-музики. Але невже масовий слухач настільки невибагливий, що для нього подібні лід-партії – це нормально? Вони не те, що прості – вони до жаху тривіальні. Ось у чому проблема. Не важливо, що Linkin Park повністю змінились стилістично. Мене більше дивує, куди подівся креатив? Шинода постійно говорить про те, що йому більше не цікавий ранній матеріал, але в мене зустрічне питання: а чому ранні роботи звучать набагато простіше, але при цьому в рази цікавіше? Я вже не кажу про Reanimation, який у плані продакшену кладе на лопатки Сонечка і Living Things. Рифи на тому ж With You чи One Step Closer прості до божевілля, але енергії та життя в них набагато більше, ніж потуги в тому ж Victimized, записаному немов для того, щоб знову просто засунути важкий трек для галочки. При цьому композиція звучить як незакінчений огризок – пісня обривається прямо на кульмінації. Якщо вам так не цікавий тяж, то не мучте не те що слухачів, а хоча б самих себе.
Особливо це стосується гаражно-рокового The Hunting Party 2014 року, де гурт знову, навіщось, вирішує показати, що “повертається до коренів” і записує гітарний альбом. Нічим хорошим це не закінчується. Той момент, коли я щойно сварив попередні альбоми, але тепер мені хочеться їх хвалити на тлі цього диска. Найнеживіший реліз у всій дискографії. Виділю трек з Пейджем Гамільтоном – він вийшов, на диво, бадьорим. Але решта матеріалу – те, про що говорив вище. Дивуюсь, що в гурті не змінювалися музиканти. Це точно люди, які писали рифи на Метеорі, обох Хайбіридах і Реанімейшені? Далеко ходити не треба: у Шиноди був сольний реліз у Fort Minor і він займався саундтреком до фільму Рейд. Чому ці роботи, які не мають відношення до рок-музики, звучать цікавіше основного проекту? Чому вони відчуваються експериментальніше, чому в них відчувається креатив, чому в них банально є життя? У мене складається враження, що Linkin Park, як гурт, Шиноді зовсім перестав бути цікавим. А враховуючи, що крім нього, Честера та Джо Хана ніхто особливо нічого не представляє як музикант, то всі композиторські обов’язки падають на плечі Майка. І щось мені підказує, що музику він почав писати без особливого ентузіазму. Інакше я не розумію, як ще обґрунтувати настільки лінивий підхід до сонграйтингу. Що заважає хоча б один трек, не важливо, в електронному, хіп-хоп, ню-метал стилі, але довести до ума і зробити його масштабним, на що гурт, бляха, здатний. Це люди, котрі стали голосом покоління. Але чомусь матеріал звучить ніби з-під палиці.
Якщо говорити про One More Light 2017, який виконаний у повноцінному поп-стилі, то він, як на мене, звучить чесніше, ніж Hunting Party. Але! Як його важко слухати, якщо починаєш вникати в лірику. У мене виникає величезний дисонанс і відчуття незатишності, коли чую про що співає Честер. І це все під настільки меланхолійну музику, що хлопці з Paradise Lost поступаються місцем Linkin Park. А ще знаючи, яка трагедія сталася з Честером, я просто обходжу цей реліз стороною і боюсь його як вогню.
Постараюся передати, що я відчуваю, коли слухаю їхні останні релізи. Вже на Метеорі відчувається похмурість та відхід у депресивні чігіря. Він звучить набагато темніше за Хайбрід. А вже починаючи з Minutes to Midnight гурт повністю йде в меланхолію, з кожним наступним диском занурюючись у цю темряву. Піковий момент настає саме на One More Light. Загалом суть лірики не особливо змінилася. Честер протягом всієї кар’єри розкриває себе, виставляючи своїх демонів напоказ. І якщо на перших роботах відчувалося, що він із ними бореться: через крик, через агресію, через виплеск емоцій, то після Метеори складається враження, що залишилося лише розчарування та пригніченість. Атмосфера цих дисків відчувається так, ніби цю музику грають зламані та втомлені люди, які прийняли незворотність. Після кожного з останніх альбомів я відчуваю лише тужливість та порожнечу, наскільки мені після них важко на душі. А я шанувальник дум-металу між іншим. І у цьому різниця. Незважаючи на похмурість, скажімо, Katatonia, відчуваєш світло, що пробивається назовні. Але чому альбом із такою світлою назвою як One More Light залишає по собі лише непроглядну темряву? Це жахливо.
Я не можу залізти в голову Шиноді, тим більше Честеру, але саме так гурт бачить свою творчість та шлях розвитку. Мені залишається лише приймати те, що намагаються донести музиканти. Але я не можу заперечувати той факт, що коли слухаю Hybrid Theory чи Reanimation, я відчуваю піднесення та сплеск емоцій. Але саме з цієї причини не можу слухати їхню пізню творчість, тому що починаю відчувати пригнічення. Незважаючи на їхню легкість, вони слухаються вдвічі важче за ранні роботи. Але при цьому якщо відкинути смислове навантаження, то як сказав вище, музично я ними теж не задоволений. Хоча, якщо чесно, знаючи трагічну історію гурту, для мене останнє вже не так важливо.
Не хочу закінчувати на пригніченій ноті. Давайте краще про щось хороше і втішне. Як круто, що Честер встиг перед смертю записати трек Cross Off для сольника Марка Мортона, гітариста Lamb of God. Наскільки Марку вдалося розкрити вокал Честера повною мірою, показуючи весь спектр його можливостей і, головне, нищівну міць! Композиція вийшла посмертно і ось вона якраз і стала тим самим останнім променем світла. Спочивай зі світом, Честер Чарльз Беннінгтон.
Ось таким вийшов мій екскурс з творчості Linkin Park. На жаль були злети та падіння. Команда взяла відмінний старт, але з кожним наступним диском я все більше втрачав інтерес до гурту. Справа далеко не в тому, що вони перестали грати ню-метал. Ця теза мене турбує в останню чергу. Все ж таки, це той випадок, коли потрібно як мінімум зрозуміти внутрішній стан людей, щоб, можливо, правильно відчути той нерв, який музиканти вкладають у композиції. Але мені вдається бачити лише безпросвітну безвихідь. Я перед собою уявляю людей, які опустили руки і відмовилися боротися, чого точно собі б не дозволили ті самі гарячі голови початку 00-х, від яких Майк Шинода так намагається відхреститися. Загалом, настав час закруглятися. Якщо сподобався матеріал, то не забудьте перейти на ютуб-канал, поставити лайк відео і підписатись на мене. На цьому все, побачимось найближчим часом на сторінках сайту. Слухайте тільки хорошу музику!
- Ютуб-канал про метал-музику: https://www.youtube.com/droptape
- Другий канал про відеоігри та кіно: https://www.youtube.com/droptapelive
- Твіттер: https://twitter.com/Asp1re1nsp1re
- Телеграм: https://t.me/droptape