Богдан Марченко.jpg)
Відеоесе
Прошу поставити лайки, підписатися на канал і поділитися відео з тими, хто цікавиться нестандартною музикою.
Як казав один мій університетський викладач: «Театр творить місто», що, як я це розумію, означає не національна історія та мова споруджують урбанізований храм культури, а локальний менталітет, дух того самого місця. Ми знаємо багато прикладів локальних музичних сцен в історії, які тісно пов’язані з певним місцем або містом. Найзнаменитішим містом, яке по суті, що не дивно, стараннями фабрики мрій Голлівуду, вважається столицею світу, є Нью-Йорк. Одна Нью-Йоркська андерграундна хардкор-панк сцена вже сама по собі бренд, який, щоправда, майже не виходить за межі Штатів. Хто уважно дивився мої минулі ролики, може ще згадати про якусь ноу-вейв сцену з кінця 70-х, яка прижилася на околицях містечка, яке є однією великою околицею Бродвею. До речі, що хардкорщики, що ноу-вейвери так чи інакше ошивались навколо клубу CBGB, періодично там виступаючи чи приймаючи заморських гостей. Любителі ж екстремальнішого і водночас мелодійнішого музла не вибачать мені якщо я не згадаю Гетеборгську школу мелодік дет-металу, з її трьома фаворитами At The Gates, Dark Tranquility та In Flames. Характерними рисами всіх цих явищ, і взагалі феномена локальної музичної сцени, що передає ритм серцебиття та пульсації нейронів мозку міста, є загальна схожість звучання, взаємозамінність учасників музичних колективів та спільність ідей. Але серед усіх цих музичних течій, на стику топографії та урбаністки, є одна, яка особливо дорога моїй меломанській душі. І ні, це не сіетловський гранж рух, хоч він теж мені по-своєму милий. Мене більше тішить відгомін повільної південної сталі Новоорлеанської сладж метал сцени з розпусним жіночим ім’ям Nola.
Для того, щоб пізнати, що таке наркотична туга по-луїзіанськи, нам доведеться зазирнути в глиб історії міста де розташувався цей винятковий метал рух. Втім, якщо говорити за місце появи, то не музиканти обирали де їм окопатися, а радше саме місто на півдні США вирішило де народитися нашим героям. Сцена дуже сильно пов’язана тісними, майже кровними, узами зі своєю топографією та історією Нового Орлеана як міста, тому вважаю критично необхідним провести нетривалий екскурс в історію Луїзіани, що багато чого прояснить у ході розповіді про гурти, що складають кістяк Nola.
Я, конєчно, не претендую тут на жодну прискіпливість, але спочатку варто сказати, що Новий Орлеан, виходячи навіть зі свого найменування, був французьким містом. Якщо ви помітили, в Сполучених штатах, багато міст і штатів з приставкою Новий (New) у назві: Нью-Йорк, Нью-Гемпшир, Нью-Джерсі та інші там Ньюаркі та Нью-Хейвени по дорозі. Приставка Нью або Новий стала активно використовуватися в назвах новозбудованих міст за часів Великих географічних відкриттів, одним з найбільших з яких виявилася Америка, на незаймані лани якої встигли зазіхнути відразу три корони європейських монархій: іспанська, британська і французька. Тому Новий Орлеан багато в чому європейське місто, відносно інших великих центрів США, адже ці колонії ще довгий час належали французам. Місто було засноване в 1718 році і отримало ім’я на честь Філіпа II, герцога Орлеанського. Тільки в 1762 без відома самих луїзіанців Франція уклала договір з гішпанцями, за яким вона поступалася цими землями з усіма підданими нащадкам конкістадорів. Місцевих жителів такий розклад не влаштував, тому до 1769 вони регулярно повставали, поки над Новим Орлеаном все-таки не замайорів іспанський прапор, нехай жителі і урвали якісь автономні права в культурному полі, тому місто залишалося переважно франкомовним. Що цікаво, більшу частину історичної, іспано-франкської креольської архітектури міста було побудовано якраз за часів іспанського панування. Все це тривало до 1802, коли на нетривалий час місто повернулося під французьке правління, коли в Парижі вже засідав Наполеон. Ось якраз він і передав Нову Францію, дружнім, потихеньку міцніючим Штатам. Взагалі, нам європейцям у школах ніхто про це не розповідає, але в той час як Бонапарт вів війни з монархіями Європи, що зажралися, на іншому кінці Атлантичного океану американці в черговий раз відстоювали свою незалежність від підлої англічанки, в чому їм, як і вперше, вельми допомогли жабоїди. Про що будь-який американський патріот віддасть перевагу, звичайно ж, замовчати… Так Новий орлеан опинився в руках американців. Будучи великим центром на південному сході молодої держави, Новий Орлеан стає ключовим торговим портом, особливо трансатлантичної работоргівлі. Через своє зручне географічне розташування, болотиста Луїзіана стрімко наповнюється приїжджими креолами та африканськими рабами, багато з яких так і осідають у пункті свого прибуття, через теплий клімат і безліч цукрових і бавовняних плантацій, де так потрібні були робочі руки. Подібним чином і стало зароджуватися специфічне луїзіанське звучання, яке стало дитям сплетення безлічі культурних кодів міста. Як пояснював за матчасть Джиммі Бауер, ключова особистість для всієї Nola: «Орлеанське звучання торкається своїм корінням ще музики чорношкірих рабів, які грали свою народну музику на вулиці Congo Square, а у вихідні практикуючи свої релігійні обряди, що послужили основою для специфічного виду чорної хіромантії, котра називається «худу». Приплив людей забезпечив місту економічне зростання та розвиток в аграрній галузі. Тому з такою кількістю плантацій і тих, хто на них працює, вибір сторони в Громадянській війні для Луїзіани був очевидний. Багато в чому відданість Конфедерації досі сильна, що видно в оформленні сцени та південному душку всієї цієї компашки. І в них на це є своя правда, адже у тій війні вони воювали не лише за свої права, права володіти людьми, які не мають прав, а й свою культурну самобутність. Перше, що зробила армія Півночі, коли зайняла Орлеан – це ліквідувала права на використання французької мови в публічному просторі, прирівняла для своїх солдатів всіх жінок Орлеана до хвойд і випустила вчорашніх рабів, давши їм карт-бланш на грабіж та підпали плантаторських маєтків. Після закінчення війни, і з настанням політики замирення з аграрним Півднем, звичайно, багато прав штату було відновлено, особливо расова сегрегація, але певний ресентемент і усвідомлення свого програшу у війні, спаплюженої честі новоорлеанської діви, залишилися. За допомогою м’якої сили іммігрантів та комерції, англійська мова витіснила французьку, зробивши її мовою жіночих гуртків за інтересами.
І як на мене, це почуття поразки із солонуватим присмаком крові на язику найкраще позначилося на новоорлеанській сладж метал сцені, що відобразила всі складні напівтони луїзіанського менталітету. Садомазохістське бажання смакувати свої страждання, свою віктимність та поразку. Гидка короста, що змушує розтравлювати старі, давно забуті, закупорені запеченою кров’ю рани. Злість та розпач за знечещену жіночу плоть. Новий Орлеан з того часу так і залишився містом віскі, джазу, важких наркотиків і брудних постільних втіх, в обіймах дешевого повії з посіченою ножем сутенера шиєю… Доти, доки не з’явилися герої нашої історії.
За словами самих учасників, вони: Джиммі Бауер, Кірк Віндстейн, Майк Вільямс IV та ще пара людей, були просто купкою бовдурів. Хтось познайомився через місцеву групу Shellshock, як Віндстейн і Бауер, а хтось просто так, за накуркою, як у випадку Вільямса. Всі вони були ледащими оболтусами, яким подобалася випивка, трава і скорботно завиваючий дум-метал. Бауер називає купу різних гуртів, які їхня компашка слухала під «Марію Іванівну» у підвалі хати, чиїхось предків. Серед інших там слухалися перші ноу-вейв роботи Swans, бруклінські кросовер-хардкорщики Carnivore, на чолі з Пітером Стілом, і навіть підопічні минулого нашого ролика – Godflesh. Також вони були тими не багатьма кому зайшов вибрик Black Flag на звороті платівки My War. Коли всі хардкорні панки плювалися і жбурлялися банками з-під випитого бадвайзера, або ще якоїсь сечі, в Гену Роллінза і ко, пацанам з Nola – це був суцільний каєф. Саме те, щоб душно повтикати після розкуреного косяка. Однак найважливішою подією, яка визначила звучання майбутньої Орлеанської тусовки, став вихід першої повнометражки Melvin’s «Gluey Porch Treatments» у 1987 році. Перші два диски Мелвінов, до того, як вони пішли в стоунер, в цілому справили незабутнє враження на наших героїв і породили на світ, що називається і до цього дня sludge metal-ом. Тут важлива етимологія терміна, адже він безпосередньо пов’язаний зі своєю малою батьківщиною у 90-ті. Луїзіана здавна славиться своїми непрохідними болотами, будучи, по суті, гирлом однієї з найдовших річок у Північній Америці – Міссісіпі. А чого в болотах як бруду – того самого бруду, а точніше мулу. Це таке вдале формулювання, ще й тому що назва «мулистий метал» – ще й точно описує звучання подібної музики, як тягуче, в’язке, брудне, коли неквапливе, а коли здатне в мить засмоктати тебе у свій вир з кінцями. Хоча, здавалося б, більш несумісної ідеї важче було б й уявити – суміш хардкор панку та зловісного сатанінського мелодизму ранніх робіт Black Sabbath.
Гаразд, годі вже про історію, давайте тепер поговоримо предметно, про самі гурти та їхні роботи, які я із задоволенням збираюся вам відрекомендувати, як бажані до прослуховування. Я, звичайно ж, не розписуватиму кожен колектив маломірку, яка ошивається, на підсосі у великих дядьків, у тусовці, на кшталт усяких там Shrum-ов, Iron Monkey і Soilent Green-ов, а пройдуся по п’ятірці найвагоміших формацій. І обійдемося без Corrosion of Conformity і Buzzov-en, бо перші взагалі не сладж, а другі не з Луїзіани, нехай і по всіх рисах підходять під категоризацію.
Crowbar
Ну шо, проти лому нема прийому. Crowbar, у багатьох в першу чергу і асоціюються зі сладжем і Нолою, за що спасибі варто сказати MTV 90-х. Гурт у дрімучих 80-х заснував Кірк Віндстейн, ось цей бородатенький Торін Дубощит із пивним пузаніусом. Попервах гурт іменувався Slugs – слимаки, через своє повільне, липке звучання, але ім’я змінили на більш круте, чи то тому що вже був гурт з такою назвою, чи тому, що задрали жарти про сумарну вагу ансамблю та спосіб їх пересування. Здебільшого основну вагу групи і становить Кірк, бо він єдиний постійний учасник та лід-гітарист колективу. Як він сам у якомусь інтерв’ю говорив, «Цвяходер» був створений тоді, коли був популярний треш-метал, і був очевидною реакцією на нього. Насправді, Crowbar – найважчий гурт Nola, якщо не у всьому сладжі. Кірку хотілося додати типовій металічній групі з 80-х нотку саббатівського грува та глибини звучання. На виході отримали еталонний сладж, який періодично заходить на територію грув металу, з яким у Кірка свої мутки. Музика «цвяходерів» важка до меж, важка як втрата близької людини, як удари долі, що калічать, послані древніми богами злого року. Звичайно, мені не дуже до смаку хрипла манера виконання Кірком вокальних партій, але вона чудово передає маскулінний характер цієї музики, який силиться на межі людських можливостей. В агресивні моменти їхня гра – нищівно потужна, а в повільні – трагічно меланхолійна. Кірк дере горлянку, так ніби його катують у середньовічних казематах. Втім, цьому допомагає і загальна естетика групи, яка має космогонічний вайб. Кожен альбом Crowbar нагадує окрему битву богів-олімпійців із титанами, з циклу Титаномахії. Стикаючись з цією непереборною, всеосяжною стіною звуку, відчуваєш себе маленькою піщинкою у величезному всегалактичному каравані планет, про який співав стариган Оззі. Весь стиль групи націлений на демонстрацію чогось титанічного, всесильного та нещадного по відношенню до людської душі. На обкладинках трапляються сцени мужнього подолання страждань і мук античних героїв і богів, наче відбиті у камені. Атлант, що утримує нашу Землю, Прометей або Тантал підвішені за ослушання волі богів, чи Геракл, чи Одіссей, що розриває ланцюги, якими його скували серени-русалки, та й багатоликий Протей з обличь членів гурту на обкладинці Odd Fellows Rest, яку потім спиздили Metallica. Ну а правильно підібрані налаштування електрогітар, дозволяють гуртові відтворити звук давньогрецьких арф, що додають необхідну частку психоделії у загальну палітру краси. Якщо якась філософія стародавніх еллінів і була відображена у звучанні Crowbar – це стоїцизм. До слова про французьку спадщину Нового Орлеана, вона проявилася і в логотипі групи, що використовує геральдичну лілію Капетингів, яка символізувала до революції королівську владу. Цю ж лілію, у різних варіаціях, затягали й інші гурти Орлеана, оскільки вона позначає сцену загалом. Альбомів наклепали «Цвяходери» неміряну кількість, і всі з різними інструменталістами. Але перша слава прийшла з однойменним альбомом 1993 року, який спродюсував друг дитинства Кірка – Філ Ансельмо, який тоді вже зміцнився у статусі фронтмена мега-групи Pantera зі світовим ім’ям. Якщо ви не помітили, у кліпі на «I’m Broken» Філя відплясує якраз у футболочці Crowbar. Таким шляхом Ансельмо протягнув два сингли групи Кірка в ефір MTV: “Existence Is Punishment” та “All I Had (I Gave)”, один з яких навіть потрапив на профілактичне осміяння до Бівеса та Батхеда. Більше того, на альбом прокрався перероблений до невпізнання кавер на Led Zeppelin “No Quarter”. Загалом цей альбом став великим проривом для групи і жанру в цілому. Але мені більше до смаку наступний “Time Heals Nothing” (1995), що додав у швидкості та шаленій агресії. При всьому цьому, єдиним учасником, окрім Кірка, який аж до альбому “Sonic Excess in Its Purest Form” 2001 року, числився в гурті – басист-сумоіст луїзіанського розливу Тодд Стрендж. Усі 90-ті майже на кожній платівці колективу доводилося міняти невдалих барабанщиків. Подейкують, тих, хто сильно викабенювався, живцем, в один присест з’їдав Стрендж, для підтримки холестерину в організмі, а як результат – м’ясистості своєї гри на басу. “Sonic Excess in Its Purest Form” серед іншого, як на мене, їхній найкращий альбом, найтускливіший, сумний і безнадійний, що наближається за звучанням до традиційного думу в повільних номерах, що були натхненні героїновою залежністю Віндстейна. Класне барабаниво на платівці забезпечив Тоні Костанза, демо-барабанщик Machine Head. Багато треків з цього альбому, The Lasting Dose і To Build a Mountain, стали обов’язковими гвоздями програми на живих виступах. Від себе скажу, що найбільше чіпляє пісня «Empty Room», чудовий варіант, щоб насолодитися своєю екзистенційною самотністю та повтикати на голі стіни своєї халупи. Що не кажи, а при всій товстошкірості, музон таки пробиває на скупу чоловічу сльозу.
І зараз Crowbar продовжує робити свою справу, ось на початку 2022 вийшов їх новий повноформатник «Zero And Below». Все за стандартом: тяж, кач і багато м’яса.
Down
Не відходячи від каси, поговоримо про проект, який зібрав наш Ансельм Луїзіанський у себе на батьківщині ще за часів свого перебування в Пантері. Всім фанатам цього техаського вокально інструментального ансамблю відомо, що Філя прийшов пізніше за всіх до колективу, та ще й сам не зі штату, що відокремлює мексикосів від тієї Америки куди всі вони тікають. Ансельмо – Саузенр мен, як він багато разів про себе заявляв [White power]. Тому, коли в нього з’явилася вільна хвилинка довжиною в 95 рік, він – пішов ширяться геричем – і це теж, а також вирішив підтримати своїх земляків з Nola. Уся та движуха, яка там розверталася, дуже йому лестила, адже це він просував Crowbar і Eyehategod у маси, у спільних турах та по телеку. Тому з метою ще більшої популяризації сладжу створено супергурт Down. Вірно, ось так простенько вони себе назвали. Будучи начуваним, а ще важливіше – наслуханим, про те, що таке супергурти, можна було б уявити, яке це буде неймовірне гівно. Але раз на рік і не заряджена рушниця стріляє, і в 95 році вона все ж таки вистрілила альбомом з назвою Nola. Тільки найзатятіший фанат ковбоїв з пекла може не любити цей колектив, і то чисто тому, що він – БОРОНЬ БОЖЕ!! – Легше оригінальних груп з яких складається. А це вищеназвана Pantera, вищерозглянутий Crowbar, стоунер-роковий Corrosion of Conformity і поки що прибережений на солодке Eyehategod. Майже всі ключові гравці Nola разом, серед яких Кірк Віндстейн – гітара та Тодд Стрейнж – бас, Пеппер Кіннен – друга гітара, Джиммі Бауер – ударні, та й Ансельмо з мікрофоном у руках. Безпрограшна комбінація. І відносна легкість серед інших груп, зовсім не псує цю чорну перлину. Загалом, у цьому і була задумка, познайомити ширшу аудиторію зі звучанням луїзіанського металу, та полегшити поріг входження для новоприбулих. Тому в міксі виявилося дуже багато елементів так званого свамп-попу, який був популярним наприкінці 60-х і на початку 70-х, в особі таких гуртів як Creedence Clearwater Revival, Jefferson Airplane та окремих записів Капітана Біфхарта. Всі ці “Born on the Bayou” та інші кантрі наспіви, чуваків у капелюхах з фільму “Горбата гора”. Звучить гарно, скажемо прямо. Середній і низький темп дуже йдуть цій музиці, даючи час увійти у смак і розсмакувати льодяник перш ніж розкусити його. Але назвати це стоунер-роком – якесь блюзнірство. Просто це більш комерційний формат сладжу. Якщо всі інші колективи Ноли висвітлюють непривабливі і, скажімо так, відверто гнилі сторони життя в Новому Орлеані, то Down радше все оспівує і ушляхетнює. Виходить романтичний тур пам’ятками болотяного Міста гріхів: в’язницями, притонами, борделями, салунами, наркодиспансерами і потім прямо на цвинтар, де нарешті і можна спочити. Хоча в текстах періодично і йдеться про депресію та наркотичну ломку, музика не звучить так аж сумно, швидше навіть обнадійливо і життєствердно. В обоймі альбому є пару потужних синглів, на кшталт “Stone the Crow” або “Lifter”, які цілком можна пустити по радіо без зайвої шкоди вушкам автомобільних слухачів. Але мені, само собою, в душу запали Eyes of the South, Temptation’s Wings і рекреативний інструментал Jail, під який класно почилити. Він є своєрідним спадкоємцем «Planet Caravan» від бірмінгемських пращурів.
Потім було затишшя, тому що Філ був зайнятий записом двох останніх альбомів Pantera. Після ж трагічного розпаду головного гурту, в якому ключову роль зіграли бидляцтво і довбоєбізм Філа, Ансельмо покаявся, сльозно вибачився і пішов у монастир. Ось і казочці кінець, а хто … ДА НЕТ КОНЄЧНО ЖЕ!!! Він продовжив бухати, трахкати все що рухається і кидати зіги на сцені. І цей настільки неприємний, що аж прямо як рідний, засранець не підвів. Наступного року після смерті Дайма, в 2002, видавши «Down II: A Bustle in Your Hedgerow», тепер уже з Рексом Брауном на басусі, тим самим подарувавши нам ще більше того драйву, крутості і болотної атмосфери. Їх навіть запросили на Оззфест того року представляти луїзіанський металічний ландшафт. Разом із змінами у складі гурту, змінилася і музика. Вона стала пиздатішою, і в той же час, ніби подорослішала. Від пісень так і віє духом вікової досвідченості, як то кажуть Learn From This Mistake. Рифи, зіграні в хард-роковому запалі, стали ще зачотнішими, а вокал драматичніше. Наче оповідаючи розхожі байки про місто, ласкаво прозване «Вмираючою повією», котре розкинулося по обидва береги річки вздовж якої витають привиди Міссісіпі. Третій альбом «Down III: Over the Under» вийшов знову через багато часу в 2007, представивши все майже те саме, тільки з більшим металічним розмахом, від чого втратив особливого шарму. Ну а про частину четверту, що виходила шматками в проміжок між 2012 та 2014, я, мабуть, промовчу.
Superjoint Ritual
А навіщо нам далеко йти, ось ще один сайд проект все того ж саузерна мена, що став у 00-і його основним. Після турів на підтримку другого повноформатного студійника Down, всі розбіглися по своїм основним колективам, залишивши Ансельмо і Джиммі Бауера, гітариста Eyehategod і барабанщика Down, наодинці. Вони ще у 90-і утворили Superjoint Ritual, але ніяка звукозаписна компанія не хотіла їх записувати, поки Ансельмо на постійній основі співав у Пантері, тому проект залишався, скажімо так, для душі та весіль родичів. Але вже в 00-ті, коли правила в черговий раз змінилися, Філ сракою чув, що його депресивна, меланхолійна творчість в межах Down нікому нахуй не впала. Прийнято було рішення розгорнути судно їх з Бауером співтворчості у високооктановому хардкор-панк напрямку, додавши жменьку фірмового луїзіанського дисторшина та грандкор агресії. Багато хто відносить Superjoint то до хардкору, то до грува, але для мене це все школа Nolи, з символами растаманії та прапорами Конфедерації на обкладинках, і звірячою енергетикою на дисках. Первенець «Use Once And Destroy» виліз на світ з материнської утроби кулею в тому ж 2002, тому що матеріал швидше за все вже давно завалявся, але добре підійшов на час, коли з усіх щілин повилазили всілякі фарбовані підораси зі своїм дитячим поп-панком та емо-кором. Треба було показати кузькіну мать, цим молокососам із тоналкою під очима. І Філ разом з Джимом, що нарешті взявся за гітару, втерли їм шмарклі. З цим особливо допоміг старий друг, ім’я якого починається на M та закінчується TV. Філ періодично з’являвся в ті тухлі металкорні роки в ефірі телеканалу в ролі постійно гикаючого ведучого Headbanger’s Ball, чи то обкурений, чи то п’яний, як барило, не забуваючи при цьому ще й нагадати, що «у мого гурту Superjoint Ritual тут гастролі, чи не хочете завітати?». Також цей проект Філі прославився найугарнішим промо-роликами, знятими на задньому дворі хати Ансельмо в Луїзіані, тоді як бюджет зйомок складався з однієї пляшки віскаря, косяка трави та хворої фантазії учасників гурту. За бас-гітару, до речі, взявся Хенк Вільямс III, щоби це не означало. Начебто якийсь кантрі мульти інструменталіст із тих країв. Я спочатку думав родич вокаліста Eyehategod – та начебто нє.
На другому диску, що вийшов через рік, уже такої шаленої подачі та розковбасу не було, а шкода. Звучання стало більш зібраним, з’явилися повільні фрагменти, звичні для сладжулі, хоч бруду та агресії тут все одно вистачить на всіх.
Останній студійний альбом “Caught up in the Gears of Application” вийшов через аж 13 років, так що не скигліть, будь ласка, фанати групи Tool. Ми про це не просили, ми цього не бажали, але Superjoint все такий же охуєнний. Вокал Філ з роками похерив, але це анітрохи не заважає нам дати гарненько так просратися з пісень цього альбому. Тримають марку пердуни. Після виходу цього потужного фіналу, Ансельмо заявив про розпуск групи і що вона більше йому не цікава. Ну, нехай далі бурчить там свій depressivecore, а вам я пропоную закусити цим відбитим на всю голову шматком лайна на ім’я Superjoint Ritual, напередодні наступних двох метеорів, що впали десь у болота Нової Франції.
Eyehategod
Eyehategod – алкоголіки, хулігани, наркомани і туніядці… І як їм все це тільки вдається? Ця банда луїзіанських шльоциків стояла у витоків Nola і новоорлеанського сладжу, будучи однією з перших груп, на рівні з культовими Crowbar, хто тримали марку своєї малої батьківщини перед народом. Спочатку хлопці просто збиралися все в тому ж підвалі чиїхось предків і джемили окремі рифачі Саббатів. Подібні посиденьки могли затягуватися до вечора, підкріплюючись травою, що вибиває з відчуття часу і реальності. Двома головними тягачами, хоча тут швидше підійшло б порівняння з катафалками, всього цього бандформування були і залишаються вже згаданий мульти-інструменталіст Джиммі Бауер, у конкретному випадку ритм гітарист, і вокаліст Майк Вільямс Четвертий. Звичка називати себе третім чи четвертим, мабуть, також походить від французьких королів, які правили Луїзіаною. Щоправда, наші підопічні скоріше є королями Орлеанського спліну. Їм з дитинства подобалися Black Flag, але в той же час їм подобалися олдскульні чорносуботинці. Ця зловмисна ідея заколошматити гримучу суміш хардкор-панку з класичним думом і стала потрібним поштовхом до створення гурту. Перша демка «Garden Dwarf Woman Driver» колективу побачила світ ще в 89 році. Попри свою «обескураживающую» неслухабельность, вона все-таки здобула певний успіх серед відповідної публіки.
У наступному 1990, за рік до Crowbar, виходить їх перший тру андерграундний первісток “In The Name Of Suffering”, випущений на незалежному французькому лейблі Intellectual Convulsion. Назва ж платівки вже натякає, що вас тут будуть драти в усі отвори не по-дитячому. Обкладинка, швидкоруч зліплена в стилі класичних кавер артів хардкорщиків Discharge, що демонструє всілякі тілесні каліцтва, сексуальні збочення та потворності, відразу ж відлякала потенційного поціновувача подібної музики. Тому через два роки альбом перевидали з більш цнотливим оформленням на американському лейблі Century Media. Сам запис платівки обійшовся групі всього в штуку баксів. На своєму первородному синові «Очі, що ненавидять бога», представили світові свою версію безкомпромісного, абразивного, брудного луїзіанського звучання, що для багатьох у 90-ті стало прикладом, і знаком, того що не час радіти. Якість звуку на альбомі на той момент нижче нікуди, але все ж таки достатня, щоб розчути всю ту жесть і садомазохістські муки американського Півдня, що гине у відчайдушних спробах кровозмішування, так яскраво описаного в класичному романі Вільяма Фолкнера «Звук та лють». Eyehategod справжні спадкоємці давньої традиції американської готики, що малювала нам огидні пики непривітних жителів тих країв, що живуть у своїх замкнутих християнських громадах і практикуючих інцест. Якщо Crowbar найважча команда Nola, то Eyehategod найекстремальніша. Перший альбом викликає у мене стійкі асоціації з першородною дитиною Godflesh, особливо у підході до продакшина. Нігілізм чутний у кожному рядку тексту, що вигукується Вільямсом. Як і у випадку з Streetcleaner, імена композицій говорять багато про що: “Depress”, “Pigs”, “Left to Starve”, “Hit A Girl”. Уся музика побудована на хаотичному чергуванні швидкісних грайндкорних атак з басистими, грубими, неповороткими сіністровими рифами, що нагадують дихання пекельного звіра, що сидить у засідці і чекає свою беззахисну здобич. І щоразу, коли кривава м’ясорубка трапляється в найкращий і соковитіший момент, до цього моменту тебе підводили стільки, скільки потрібно для нагнітання атмосфери. Незважаючи на загальну кашеподібність і однотипність, погану запам’ятовуваність треків, у мене це улюблений опус богоненавистників, що слухається як один цілісний порнофільм для сліпих із категорії «ізврат».
Як правило, другий диск завжди виходить недорозвиненим рудиментарним сіамським близнюком першого, але не у випадку з Eyehategod. “Take As Needed For Pain” 93 став піком слави для Бауера і компанії, до піару якого долучився давній шанувальник і головний промоутер новоорлеанського металу Філ Ансельмо. Диск вийшов на порядок якісніший, ніж його попередник. Група змогла дозволити собі професійне обладнання та провела потрібні рокіровки у складі. Басиста з першого альбому Стіва Дейла виперли з гурту, і на його місце поставили колишнього лід-гітариста Марка Шульца, на посаду якого запросили Браяна Паттона. У такому складі Eyehategod записали свій найважливіший альбом у 10-річній кар’єрі жорстокого ставлення до інструментів та вух слухачів. Настільки важливим був цей опус для свого часу, що в 2017 році журнал Rolling Stone поставив альбом на 92 місце, у списку 100 найбільших метал альбомів в історії. У 2009 році журнал Terrorizer, охарактеризував платівку як: «Стрижневий звук гітари Тоні Айоммі, що тоне у ванні, повній віскі та брудних шприців. Можливо, йому не вистачає «хітовості» його наступників, але як каталізатор подальшого руху він абсолютно незамінний». Через зміну гітариста, звук став чіткішим і блюзовішим, відчувається шарм саузерн музики, її простота, дохідливість і почуття смачного дисторшина. З’їдені іржею, подібно до старого коміра шуби моллю, барабанні тарілки додали в характерності та звучності. Вокал Вільямса як ніколи пекучий та жовчний. Так кричить тільки налиганий, як чіп, незграбний алкаш, що заблукав у луїзіанських очеретах, і покриває матом усіх своїх знайомих до 7 коліна, поки того затягує на дно зловісна трясовина. Від загального звучання альбому віддає якоюсь вогкістю, мразотна вологість, в якій охоче розмножується пліснява, грибок, гризуни та інша погань. Оформлення конверту являє собою ту саму стилізацію під грайндкорний, хардкор колаж, з посиланнями на культ незайманої краси у язичників, лякаючі каліцтва, залишені на тілах ветеранів Першої світової війни і любовне послання першому альбому Swans «Filth» із зубами у різні боки посмішки. Весь тематичний вміст платівки недбало виплеснутий на обкладинку. Усі ті гріхи та вади, породжені життям у одноповерховій Америці південних, заболочених штатів. Зґвалтована сестра, дитяча проституція, расизм, ксенофобія, домашнє насильство, алкоголізм, наркоманія і вінчає всю цю Вавилонську вежу, що спускається в глибини луїзіанських болот, психопатія в союзі з шизофренією. Так, хлопці з Eyehategod добре засвоїли уроки епатажу Джі Джі Альона і готові піти на все у своїх текстах. Що, втім, дало неочевидний ефект у спільному турне Америкою, разом із Pantera та White Zombie. Як казав Вільямс: «Спочатку, ми здавалися тим локальним гуртом, який виступає на розігріві у хедлайнерів концерту, і який з освистанням і сміттям, що летить на сцену, проганяють фанати головного бенду. Але коли ми грали, то почули, як натовп підспівує нашим пісням. Звідки вони їх знають? Тоді ми зрозуміли, що ми у своїй тарілці, а люди вимагають ще добавки». Нехай усі ці заслуги й не скасовують очевидний мінус релізу, виражений у нойзово, споукен-вордовій другій половині альбому, яку слухати взагалі не обов’язково. Я віддаю перевагу перевиданню 2006, куди додали 6-трековий додаток, з такими хітами, що загубилися за всякими там демками, синглами, сплітами, як шабашниковській Southern Discomfort, драйвової Story of the Eye і шикарній Serving Time in the Middle of Nowhere. Після прослуховування цього запису хочеться піти прийняти холодний душ, щоб змити з себе всю цю гидоту.
З третім альбом, як на мене, такого дива не відбулося. «Dopesick» 96 найзатягнутіший, монотонний і перевантажений альбом «богоненависників». Відмінності між хардкорними, швидкісними секціями та думовим грувом стали сильнішими та різкішими. Black Sabbath помітно став переважати над Black Flag. На слух, наслідки затяжної, важкої та болісної наркотичної залежності. Музика стала стократно депресивнішою і похмурішою, що помітно навіть по обкладинці. Фідбек гітар так і б’є по вушних раковинах. Начебто в час запису цієї платівки Вільямс, що накачався наркотою і залився шмурдяком, влаштував дебош у студії, розбивши скло і почавши різати собі руки в процесі запису, після чого його під три чорти викинув зі студії, один з учасників Neurosis, який завідував тоді нею. Мені особисто «Dopesick» бачиться якоюсь спробою повторити звучання першого альбому, тільки, чесно кажучи, без урахування вогкості того запису.
“Confederacy of Ruined Lives” 2000-го був, по суті, останнім релізом канонічних Eyehategod-ів. Тепер їх хитнуло у бік “Take As Needed For Pain”, але діло це сильно не врятувало. Нестача нових ідей, мала запам’ятовуваність рифів і просто нудьга так і кричать про себе, при тому, що це найчистіший їхній альбом на той момент. Але після цього запису розпочалася низка нещасть, що закрила цей проект для нас на довгі 14 років. То спочатку героїнова залежність Вільямса і сайд проекти Бауера, то на Новий Орлеан обрушиться жахливий за своєю руйнівною силою ураган Катріна, у серпні 2005, і ще набагато страшніші соціальні наслідки цієї катастрофи. Після того, як ураган пройшов, Новий Орлеан лежав у руїнах. Вільямсу та його подружці з якою він тоді співмешкав довелося кілька днів виживати в умовах пост-апокаліпсису та первісної анархії, ночами крадучи препарати в покинутій аптеці, а вдень, замкнувшись у своєму будинку в Нижньому садовому районі Орлеана, здригатися від звуків пострілів на вулицях, що стали результатом масової хвилі пограбувань, зґвалтувань і вбивств, що прокотилася містом, яке стільки років руйнувало героїв нашої історії зсередини. Вільямса та його дівчину також торкнулося це божевілля, тому відбившись від грабіжників, їм довелося драпати до сусідів, позичати машину і валити з міста. Але при спробі заселитися в готель у них не виявилося паспортів, і власник готелю викликав поліцію, яка пов’язала Майка за зберігання наркоти. За ґратами йому довелося перебороти свою пристрасть до наркотиків та пройти болісний курс реабілітації. Після відсидки та очищення, він на якийсь час переїхав до Філа Ансельмо, який дав притулок тому, як старому другу.
До початку 10-х Eyehategod-и вже роздуплилися для запису нового матеріалу, але й тут на них чекав удар під дих. Від астми помер їхній постійний ударник Джоуї Ла Кейз, який встиг записати партії ударних для наступного релізу. Хлопці мужньо перенесли втрату. На місце Ла Кейза в 2013 був прийнятий до групи Аарон Хілл, і нарешті в травні 2014 вийшов довгоочікуваний реюніон альбом, який повернув нам все те, за що ми так любили «богоненависників». Провокаційна лірика, тягуча, липка гітарна техніка гри Бауера і атмосфера оновленого, переродженого Нового Орлеана, який вистоял після всіх випробувань, що прийшлися на його долю. Якість запису гідна, тепер можна насолодитись стогонами гітар і потужнішим фідбеком, в чому допоміг Ансельмо, який надав студію. Голос Вільямса став ще гугнявішим і гидкішим, що посилило нігілістичну атмосферу. Eyehategod – все та ж іржава, зазубрена, стара пила з дідівського сараю, так і норовить тебе при найменшому порізі обдарувати правцем, але при цьому все так само безцеремонно перегризає своїми зубцями будь-яку деревину. Це вам не блискучий хромом, милосердно продезінфікованого, зовсім новенького скальпеля, яким обробляють людські туші у своїх піснях мелодетові Carcass. В решті решт вийшов, за моєю суб’єктивною оцінкою, найкращий альбом того страшного року.
Ну і так, у минулому 2021 хлопці порадували нас ще одним студійним диском з важкою назвою «A History of Nomadic Behavior». На мою думку, реліз з неба зірок не знімає. Перетиснутий діапазон звуку, точно не пішов музиці на користь, тому приємний середнячок, враховуючи те, що зовсім недавно розродилися Crowbar. Може і Down зберуться, а то й зовсім ми побачимо друге пришестя мого остаточного і беззаперечного фаворита, про якого ми поговоримо зараз.
Acid Bath
Мабуть, варто почати з того, що Acid Bath група не з Луїзіани. Як це, так це? Точніше сказати, учасники Кислотної ванни не з Нового Орлеана. Спочатку було два гурти – Dark Karnival, що включав басиста-затєйніка Оді Пітера, та Golgotha, куди входив напівлегендарний вокаліст кислотних Дакс Ріггс. Вони були волоцюгами, шляхи яких у котрийсь момент життя перетнулися на перехресті, що зветься Новим Орлеаном. Той же Ріггс поневірявся, не знаходячи собі місця, з 13 років по всьому східному узбережжю Штатів, втікши з батьківського будинку, разом з дівчиною на пару років старше за нього. У дитячі роки цей хлопець виховувався вкрай релігійною матір’ю, тому з дитинства отримав щеплення від конформізму. У 91 році він та інші чуваки створюють Acid Bath. Загалом це звичайно сладж-сладжем, але, якщо розглядати кожну композицію з їхніх альбомів окремо, то виходить такий дивакуватий мікс. Це, звичайно, не Naked City чи Mr. Bungle Зорна і Паттона, проте чорт би їх узяв, це щось монструозне. Увібрати стільки різноманітних впливів і не звестися на гівно, це треба ще постаратися. Залишаючись в дуже умовних рамках сладжу, колективу вдається маневрувати між думом і трешем, на таких крутих спусках і підйомах, що дивуєшся, такій різкій зміні темпу, ритму і мелодії. Гітарна гра наповнена безліччю нібито імпровізованих мікросоло та брудних фідбек шумів.
Взяти приміром їх перший альбом “When The Kite String Pops” 94 року, з картинкою маніяка-педофіла Джона Вейна Гейсі, з якого свого часу злизав свого Пенівайза Стівен Кінг, на обкладинці. І на цьому божевілля не закінчується, враховуючи те, що в якості семплів до пісень використані фрагменти фільмів «Синій оксамит» Девіда Лінча та «Механічний апельсин» Стенлі Кубріка. Всім тим, малолітнім фанатам тупої брутал дет молотилки, які говорять, що “Fuck by Knife” Cannibal Corpse – ну зовсім межа жорстокості в ліриці, покажіть, будь ласка, вступну The Blue з цього альбому. Пісня “Tranquilized” описує те, як наркотичний кайф від чергової дози вибиває в тебе з-під ніг землю. «Finger Paintings Of The Insane» рясніє у фінальній секції закликами цілком по-Фрейду або на крайняк у стилі Джима Моррісона з The Doors «згвалтувати матір і вбити батька». «Scream Of The Butterfly» безмежно красива акустична психоделік балада в поетичній стилістиці дурманного дет-року, підкріплена потужним вокалом Ріггса. Його манера співу заслуговує взагалі на окрему розмову, бо для мене, його тремтячий тембр голосу, що зривається то на скрим, то на шаманські наспіви, якихось луїзіанських культистів, стоїть в одному ряду з вокалом Лейна Стейлі, Кріса Корнела та Глена Данцига. Злодійська композиція «Dr. Seuss Is Dead» у метафоричній формі підносить через образ смерті дитячого письменника та мультиплікатора Доктора Сьюза, який подарував нам Грінча, що вкрав Різдво, та охоронця лісу Лоракса, криваве закінчення дитинства. А “Toubabo Koomi” перекладається з мови африканського народу суахілі, як “земля білих канібалів”. Загалом у ліриці кислотників регулярно спливає мотив канібалізму, розставання, підкріплений символікою менструальної крові, наркоманії, божевілля, саморуйнування, заперечення релігії та іншої кріпоти. Тут нескінченно можна перераховувати впливи і стилі, від блек металевого тремоло в God Machine до дитячих лічилок в What Color Is Death. Щоразу ти не знатимеш, що тебе чекає за тим чи іншим вигином річки Міссісіпі, якою мчить ваш моторний човен з пропелером. Я в душі не чаю, як вони писали цей ШЕДЕВР, але таке враження, що в студію регулярно заходили язичницькі волхви і влаштовували ритуальні оргії під музику The Doors, Alice Cooper, Slayer, Celtic Frost і норвезького тру блека, внаслідок чого народився цей наелектризований монстр Франкенштейн, що витанцьовує чечітку на могилі колишнього рок-н-ролу. Неймовірний альбом, і точно один із моїх улюблених взагалі, у всій музиці.
Другий і на превеликий мій жаль, останній опус цієї компашки вийшов з перервою в два роки, за які Оді Пітер встиг заснувати експериментальний індастріл-сладж бенд Shrum, одного разу нами вже згаданий. “Paegan Terrorism Tactics” поменшав у жерсті, але залишився вірним своєму експериментальному попереднику. У стилістиці музики гурту виразно чути сіетловський гранж. Голос Ріггса став ще мелодійнішим. Трагізм і приреченість відчувається у цій музиці, ніби гурт передбачав, що з ним станеться через рік. У палітру фарб додався індустріальний відтінок, принесений вітрами від того самого Shrum-а. Гітари ніби сльозливо схлипують від своєї незавидної долі, будучи піддані катуванням з боку безлічі хитромудрих ефектів. Лірика на альбомі дуже поетична і містить багато чорного гумору, властивого Ріггсу. Дозування дорзовщини та рок-н-рольності збільшилося, чому свідчить відкриваючий бешкетний трек «Paegan Love Song», в якому Дакс описує випадок, коли на концерті у Флориді, фанати запропонували гурту спробувати дурман-траву, і як їх після цього крило вранці. А «Diäb Soulé» на каджуйському діалекті французької мови, поширеному на півдні Луїзіани в середовищі афроамериканців і донині, перекладається як – «п’яний диявол», де гітарист групи Семмі «П’єр» Дует представляється в ролі історичного прототипу свого псевдоніма, варіацією на тему “салемських відьом”. Крім цих наркоманських антропологічних експедицій, тут є ще безліч цікавостей. Але я виокремлю одну чудову пісню з цього альбому – «Venus Blue», балада від прослуховування якої вперше перехоплює дихання, а серце обливається кров’ю. Ось настільки щемить у грудях від цієї композиції. Якби не екстремальний вокал, то вона могла б стати просто продажним радіо хітом, а так ні, вона належить тільки нам. Та й без цього надриву у вокалі та чудової меланхолійної атмосфери, подібної до декадентських віршів Шарля Бодлера, це вже було б не то пальто. Прозвучить, звичайно, заяложено, але прослуховування цієї платівки схоже на поїздку на американських гірках, то вниз, то знову вгору, розумієте.
На жаль, все добре колись закінчується. Так ось у 97 закінчилися і Acid Bath. Точніше як, Оді Пітер, басист, бувший душею компанії, разом зі своїми батьками розбився на смерть в автокатастрофі на 24 луїзіанському шосе в січні 1997, з вини п’яного водія. Порушник правил дорожнього руху потрапив за грати, а Кислотна ванна на спокій, занурена в жалобу по близькому другу. Занадто ключовою персоною був Оді, все в колективі було зав’язане на нього. Семмі «П’єр» Дует потім створив якийсь галімий луїзіанський треш-блек проект Goatwhore, а Ріггс подався в дет-рокову сольну творчість, з якої можна виудити лише непоганий рок-альбом 2010 «Say Goodnight To The World», і кар’єру поета за нездійсненним прикладом свого кумира Моррісона в 70-ті. Але все-таки теплиться надія, що на тлі загального стоунер-сладжового пожвавлення останніх років, повернуться і ці хлопці, хоча б у якомусь вигляді.
Висновки
Який же висновок ми можемо з усієї цієї жахливої краси зробити? А такий, що мову та інфраструктуру, звичайно, переінакшити можна, проте культуру, генофонд і традиції перевиховати складніше, вони в Новому Орлеані багато в чому так і залишилися французько-креольськими. Тим це місто і підкупає, своєю відвертістю і тонким естетським почуттям європейського декадансу. Не даремно це чудове городище подарувало світові два головних жанри чорношкірої музики, один оспівує маленькі радощі життя, а інший – її сумну сутність. І новоорлеанський сладж гідний продовжувач цієї складної, сплетеної в єдиний вузол часом традиції, що увібрала в себе досвід цілих поколінь людей, які там жили. Всю ту багатовікову міфологію та міський фольклор, тугу, розпач, жагу саморуйнування та скорботи за втратами минулих днів.
На цій мінорній ноті змушений вас залишити наодинці із собою та макабричною романтикою болотяної Луїзіани. Ставте свої пальці вгору, пишіть коментарі та не забувайте періодично заходити на наш канал за підпискою. Залишайтеся з нами, далі буде лише цікавіше.