Alex Droptape
Відеоверсія
Slipknot – настільки нерівномірний гурт в плані творчості, що кожен раз не можу дати чіткої відповіді щодо ставлення до цього колективу з Айови. Чи и можу назвати себе шанувальником Slipknot? Скоріше за все – ні. Але чи подобається мені цей гурт? Так. Хочу пройтись по всій дискографії команди, щоб виділити як сильні сторони музикантів, так і поговорити про моменти, які не подобаються, або навіть викликають роздратування. Що ж, давайте разом дізнаємось, наскільки крутий гурт Slipknot.
Почнемо з дебютного альбому. Одразу скажу, що однойменний диск Slipknot 1999 року я люблю. Насамперед робота виділяється тим, що вона неймовірно божевільна. Це абсолютна каша з ню-металу, трешу, дету і бог знає чого ще! Це один з тих альбомів, який складно описати, коли говориш про нього з людиною, не знайомою з творчістю гурту. Є щось в тому, коли девять чокнутих людей збираються разом щоб творити відбиті речі. Такі унікальні гурти з’являються раз на 10 років у кращому випадку. Сліпнот увібрали в собі всі якості, щоб стати голосом покоління. Тому вважаю їхній успіх цілком заслуженим.
Основна фішка диску полягає в неприборканій злості. Саме в первісній. Неконтрольованій. Коли злишся на весь оточуючий світ і виплескуєш накопичений гнів назовні. Не знаю, чи підійде фраза “інфантильна злість”, але те, що щира – це точно. Як вже сказав, альбом є позажанровим. Тут знайшлося місце мелодизму, більш атмосферним та розміреним номерам. Велика заслуга хітовості матеріалу лежить на вокалісті Корі Тейлорі. Він вміє вигадувати чіпляючі партії і по великому рахунку не втратив цей хист навіть сьогодні. Рекомендую послухати альбом абсолютно всім, навіть супротивникам гурту. Якщо хтось в свій час не зрозумів цю роботу, або ж по якійсь причині обійшов її стороною – спробуйте повернутися до цього диску. Я не кажу, що він обов’язково має сподобатися, але, можливо, вдасться відкрити платівку з іншої сторони. Все може бути.
Перейдемо до альбому Iowa 2001-го року. Ситуація мені нагадує Korn, коли останні випустили дуже своєрідний однойменний диск, а потім релізнулися хоч і хорошим, але трохи нуднуватим другим альбомом. На момент виходу Айови – це був неймовірний реліз. Хлопці вирішили сконцентруватися саме на тяжкості та агресії, задвинувши на задній план експериментальні та авангардні елементи, які притаманні дебютнику. Диск звучить дуже щільно, насичено і, головне, дуже і дуже агресивно. Одразу можу назвати цілий ряд хітів, таких як People=Shit, Disasterpiece, My Plague (до речі, версія до осту Resident Evil мені подобається більше), Left Behind та Gently. Але помітив, що з часом я почав повертатися до цього запису найменше. Можливо прямолінійна лють і злість як такі давно в мені померли, тому диск не чіпляє саме на емоційному рівні. А може дійсно він просто є слабшим за дебютник і з часом, коли музична бібліотека розрослась, просто не бачу потреби повертатися до даного релізу. Думаю, правильна відповідь десь посередині.
В контексті Айови не можу не згадати концерт у лондоні 2002-го року. Цей період, починаючи з дебютного диску і закінчуючи легендарним DVD Disasterpieces – це для мене той Slipknot, який я полюбив усім серцем, коли був юнаком. Чесний, злий, божевільний і, певною мірою, страшний колектив із дев’яти чоловік, який ніс хаос і захоплював наші незміцнілі дитячі уми. Відчуваю до раннього Slipknot тільки теплі почуття. А ось все, що чекає гурт далі – це вже трохи неоднозначний та спірний матеріал. Але саме через нього замислювався цей матеріал.
Третій альбом гурту Vol 3: The Subliminal Verses вийшов в 2004 році. У проміжок між Айовою та цим диском у команди була думка розвалитися, тому вплив внутрішнього конфлікту дуже відчувається на цьому записі. В першу чергу альбом звучить зовсім інакше, ніж попередні роботи. Думаю, знайдуться люди, які скажуть, що з цим диском для них Slipknot закінчився. Я ж скажу, що я знайшов матеріал The Subliminal Verses досить цікавим. Він вчасно потрапив в такий переломний період, коли я став цікавитися трохи іншою музикою, не зацикленою на люті та важкості.
Першим треком, з яким я ознайомився, був Vermilion, коли вдалося його почути в титрах Resident Evil: Apocalypse. Пісня мене вразила атмосферою, темпом – та й взагалі всім. Вона настільки кардинально відрізнялася від того, що вони робили раніше, що я одразу побіг купувати альбом. Ось настільки я був заінтригований! Не можу передати свої емоції, коли вперше почув відкриваючий трек Prelude 3.0. Нове звучання Slipknot – це саме те, що мені було потрібно в той момент. Композиція тягуча, похмура і дивна зрештою. Можу сказати, що досі це один з найулюбленіших треків в їхній дискографії. Але! Після вступного номеру все пішло кудись не туди. Альбом дуже нерівномірний і рваний. Візьму пісню The Nameless за приклад. Трек стартує неймовірним драйвом, а потім різко настає момент, коли музиканти страшенно провалюються в динаміці. І це звучить так нохайно і непродумано. На рівні відчуттів – некомфортний трек, який я так і не зміг полюбити. Також є питання щодо розташування композицій. Якщо початок-середина платівки відчувається більш-менш рівно і хітово, то кінцівка альбому страшенно змазана. По черзі йдуть баладна Vermilion, та ж The Nameless, абсолютно нецікаві The Virus of Life і Danger – Keep Away, які заставляють нудьгувати та затягують альбом, забиваючи його зайвими номерами. Загалом саме через фінал диска я не можу назвати його вдалим. Розумію тих, хто називає цей альбом найкращим у дискографії Slipknot. Це хороший альбом і заслуговує всіх дифірамбів в свій бік, але для мене він не спрацював.
До речі, Корі Тейлор сказав, що працювати з Ріком Рубіном в якості продюсеру йому зовсім не сподобалося. Він скаржився, що в нього були більш вдалі вокальні дублі, які не попали у фінальну версію альбому, а мастеринг платівки міг бути набагато кращим. Але ні Рубін, ні інший техперсонал не справились зі своєю роботою. І я охоче йому вірю, адже Vermilion пересвів Террі Дейт. Звук став щільнішим, насиченішим, глибшим, чудово чути басову лінію і, як на мене, якщо б альбом був зведений саме в такому ключі, то перехід на нове звучання відчувався більш гармонійним і природним. Ось вона – сила майстерингу! Отже, за ідею гурт отримує найвищий бал, але реалізація підкачала. На жаль.
Що ж, черга поговорити про All Hope Is Gone 2008-го року. Я, чорт забирай, захищав цей альбом з першого дня виходу. Багато хто в моєму оточенні сприйняв його в штики і сильно критикував, хоча, як на мене, він є логічним продовженням The Subliminal Verses. Платівка має більше хітів, треки стали структурованими і цілісними, але головне – тут нормальний звук! Щільне і насичене звучання сильно контрастує з попереднім диском, роблячи The Subliminal Verses на фоні цього альбому зовсім сірим і унилим. Думаю, саме таке звучання замислювалося на попереднику, але реалізувати задумане вийшло лише з другої спроби. Альбом досить грувовий і динамічний. All Hope Is Gone в повній мірі дозволяє простежити, як змінюється агресія Сліпів з часів дебютника. Важкість і лють стали зовсім іншими, бо самі музиканти змінилися і сприймають навколишній світ інакше. Це абсолютно нормально, адже дивно якраз те, коли гурт роками не змінюється. У мене одразу виникають питання до музикантів насамперед як до людей.
Але є у All Hope Is Gone схожі проблеми з Сублімінлом – невиразні і зовсім нехітові номери. У диска дуже потужний початок, але жахливо провисаюча середина: я зовсім не в’їжджаю в треки на кшталт Vendetta, Butcher’s Hook чи Gehenna – всі вони проходять абсолютно повз мене. Заключна частина платівки може похвастатись рядом крутезних композицій, наприклад, драйвовою This Cold Black, красивою баладою Snuff і потужною однойменною All Hope Is Gone. Але якщо відкинути нікудишню Wherein Lies Continue, яка затисалася між цими піснями взагалі не в тему. Якщо закрити вуха і зробити вигляд, що цієї пісні не існує, то можу сказати, що аутро лонгплею вийшло досить грамотним, на відміну від The Subliminal Verses. Але так, все ж таки деякі недоліки попереднього диска просочилися і сюди. При цьому назвати альбом невдалим в мене язик не повернеться.
Говорити про The Gray Chapter чи We Are Not Your Kind дуже важко. Після смерті Пола Грея Сліпи стали зовсім іншими: як люди, як музиканти, як бізнесмени, і, найголовніше – як гурт. Я пам’ятаю їхні голослівні та пафосні заяви, мовляв, ми не мислимо свій гурт хоча б без одного нашого учасника. Подібна нісенітниця викликала сміх навіть тоді, а що вже говорити про теперішній час. Загинаємо пальці, кого немає в гурті: Пола Грея, Джої Джордісона (царство їм небесне), Кріса Фена і може ще когось, але це вже абсолютно не важливо. Проблема цих альбомів спільна: намагаєшся серед всього унинія виділити бодай щось, що можна назвати пристойним матеріалом. І якщо один трек з десяти заходить, то вважаєш це успіхом. А потім забиваєш навіть на цей трек.
Якщо на The Gray Chapter в свій час мені сподобалося всього пару треків, то We Are Not Your Kind, на мій погляд, вийшов трохи сильнішим. Пам’ятаю, що в цілому він створював симпатичну картину. Але з моменту виходу я жодного разу не повернувся до цієї платівки. Навіть перед створенням цього матеріалу. Тому не зможу назвати конкретні пісні, бо банально їх не пам’ятаю і мені лінь гуглити. Незважаючи на те, що The Gray Chapter і We Are Not Your Kind є найновішими альбомами гурту, вони віддають лютою антресолью: в них немає ні цікавих ідей, ні сміливих експериментів, навіть банально класного звуку – й того немає. Ось настільки я вважаю Slipknot потрібним гуртом в наш час.
Slipknot з’явилися в потрібний момент в потрібному місці. В кінці 90-х і на початку 00-х були зовсім інші тренди та запити на музику. Цей гурт ні в якому разі не став би таким масштабним і популярним, якщо б з’явився саме зараз і з таким-то матеріалом, як на останніх двух платівках! Slipknot – це вже ностальгія і гурт свого часу. Якщо б я почув цей коллектив вперше саме зараз і це були б останні альбоми, то я б не запам’ятав навіть назву гурту і забув би про його існування в ту ж секунду, коли б виключив трек.
Але залишається одне важливе питання: чи переоцінені Slipknot? Ні. На початку своєї кар’єри це був дійсно унікальний гурт зі своїм індивідуальним почерком, впізнаваним звучанням і образами, які запам’ятовуються. Взагалі не здивований, чому Slipknot вплинули на величезну кількість сучасників. І я злукавлю, якщо не скажу, що деякий вплив Сліпи оказали і на мене. На жаль, зараз Slipknot – тінь самих себе. Гурт, який займається експлуатацією старих хітів на концертах, не більше.
Якщо по якійсь гурт весь час обходив вас стороною, то однойменна платівка – той реліз, з яким цікаво ознайомитись навіть сьогодні – досить еклектичний запис. В наступних роботах можна знайти цікаві треки серед засилля прохідного матеріалу. А ось в останніх двох лонгплеях прохідняк переважає хітовий матеріал, тому треба бути готовим, що під час прослуховування може чекати безпросвітна нудьга.
Що ж, ось таким вийшов мій ролик про легендарний гурт Slipknot. Незважаючи на те, що в цілому мені подобається цей колектив, він точно не входить в число найулюбленіших. Але вважаю, що гурт був створений для успіху і весь той вплив, який він оказав на сучасні метал-команди – заслужений. Проблема лише в тому, що Slipknot вчасно не відійшли від справ і стали гуртом, новий матеріал яких слухаєш по інерції. Бо саме таким чином цей матеріал і пишеться. А чи подобається вам Slipknot? Є улюблені альбоми чи, можливо, взагалі неперварбєте цей гурт? Пишіть свою думку в коментарях. На сьогодні в мене все, побачимось у наступних випусках, слухайте тільки хорошу музику!
- Ютуб-канал про метал-музику: https://www.youtube.com/droptape
- Другий канал про відеоігри та кіно: https://www.youtube.com/droptapelive
- Твіттер: https://twitter.com/Asp1re1nsp1re
- Телеграм: https://t.me/droptape