Alex Droptape
Відеоверсія
Ніколи не міг назвати себе великим шанувальником британського гурту Bring Me the Horizon. При цьому знайомий з командою майже з початку її існування, тобто аж з 2004 року. Нещодавно натрапив на виступ гурту на церемонії нагородження NME Awards 2022, на якій Брінги зіграли кілька пісень. По-перше, виступ дуже крутий, а по-друге, британці грали під українським прапором. Олі Сайкс навіть вийшов з промовою, що якщо Київ не вистоїть перед агресією з боку росії, то весь вільний світ паде. Ось такі слова підтримки всім нам від одного з найпопулярніших метал-гуртів сучасності. Цікаво, що саме в цей час я майже безперервно слухав їхній міні-альбом Post Human: Survival Horror. Досить довго реліз не вилазив з мого плейлиста. Повернувшись до попередніх платівок, я зрозумів, що саме відокремлює цей міньйон від інших альбомів британців. Оскільки прослуховування Брінгів співпало з їхніми словами підтримки українцям, я вирішив, що більш ідеального шансу поговорити про творчість гурту вже не буде.
Спочатку трохи загальної інформації. Bring Me the Horizon утворилися в Йоркширі, в місті Шеффілд в 2004 році. Більшість учасників грає в команді з початку заснування колективу, але не буду загострювати на цьому увагу. Думаю, достатньо того, що більшість знає їхнього лідера Олівера Сайкса, навіть якщо не чув жодної пісні Брингів. Свою назву гурт взяв з фрази Джека Горобця, яку він вимовив в першому фільмі саги Пірати Карибського моря. В цьому ж році новоутворена команда випускає два міньйони: The Bedroom Sessions і This Is What the Edge of Your Seat Was Made For. Всерйоз зараз про них говорити досить важко, адже це дуже сирий деткор, який дійсно випущений прямісінько з цього самого “бедрума”. Але чого в них не відняти – юнацького запалу, драйву і агресії. Вже в 2006 році виходить перший лонгплей під назвою Count Your Blessings.
Загалом музиканти притримуються стилістики попереднього міні-альбому, граючи досить агресивний і прямолінійний деткор, який не позбавлений мелодизму. Причому гармонічні ходи дуже навіяні шведським мелодик-детом, яким, насправді, в той час надихалося дуже багато метал-гуртів не тільки в Європі і Штатах, але й в Японії. Візьму на себе сміливість припустити, що на Оллі Сайкса з компанією повплимвали не тільки шведські, а американські гурти. Якщо не помиляюсь, Оллі колись говорив, що любить творчість Darkest Hour, які, в свою чергу, одні з перших поєднали європейську школу мелодету з американським хардкор-панком, зробивши цей синтез таким, яким його знає більшість слухачів мелодичного металкору.
В будь-якому випадку, юнаки випустили досить бадьорий реліз для свого часу, який сподобався прихильникам деткор-жанру. Брінги спіймали хвилю, бо саме в цей час деткор набирав популярність і колективу вдалося зайняти своє місце в серцях фанатів стилю. Але слухаючи роботу зараз, я ловлю себе на такій думці: наскільки ж цей реліз є дженерік-альбомом свого часу. Я розумію, що є свій шарм в сирому і шорсткому звучанні, в юнацькому задорі, непрофесіоналізмі і тому подібному, але реліз звучить скоріше як затягнутий міньйон, аніж повноцінна студійна робота. Не знаходжу жодного сенсу слухати цей альбом, якщо на ньому не виріс або не ностальгуєш по минулим часам.
Думаю, багато хто зі мною погодиться, що саме другий лонгплей Suicide Season 2008 року приніс Брінгам той самий горизонт, який розпахнув їм двері в металічний мейнстрим, зробивши гурт по-справжньому популярним. Сезон самогубств починає вимальовувати індивідуальне звучання команди: рвані рифи з легким нальотом гранжевого бруду, бадьорі й потужні брейкдауни і, найголовніше, саме на цьому релізі повноцінно проявляється впізнаваний вокал Оллі Сайкса. Віднині він використовує не тільки екстрим-техніки, а й дозволяє собі урізноманітнити партії за допомогою чистого вокалу. Такі треки, як The Comedown та Chelsea Smile стали досить великими хітами. По суті, більшість слухачів почали впізнавати гурт самое по цим композиціям. На альбомі погостили Джей Джей Питерс з австралійських Deez Nuts та Сем Картер з британських Architects.
Suicide Season – це дійсно великий крок вперед в порівнянні з минулим релізом. Безперечно, альбом є за що любити і хвалити. Але! Діло в тому, що він як не захопив мене у 2008 році, так і не визвав особливих емоцій зараз. По великому рахунку, якщо відкинуть сингли, то банально на релізі нічого слухати. Композиції будуються здебільшого на потужному шквалі з репетативних рифачів, хоч мушу визнати, що деякі з них дійсно круті, або ж на погано структурованих секціях, чим, мушу зазначити, Брінги грішать навіть по сьогоднішній день. Щоб зрозуміти що я маю на увазі, приведу в приклад інтерлюдію No Need for Introductions, коли команда з чілового ембієнту переходить в бласти, шинкуючи їх гроулом, викриками і всім, що тільки потрапляє під руку. І це всього-навсього за одну хвилину. Розумію, що інтерлюдія зроблена заради жарту і я б не став навіть акцентувати на ній увагу, аби вона досить точно не відображала невміння команди будувати структуру композицій. Ще як приклад – It Was Written in Blood. Очевидно, що пісня писалась спираючись на головний риф з приспіву. Тобто, хлопці придумали риф, який їм сподобався, але зробити на основі нього цікавий трек в них не вийшло, тому все що не пов’язане з рифом – можна сміливо викидати в смітник, особливо вокальні лінії Сайкса.
Навіть якщо ми переносимось в 2008 рік, то давайте поглянемо на сусідні команди: Suicide Silence вже рік як релізнули The Cleansing, також в тому ж 2007 році вийшла робота The Ills of Modern Man від канадців Despised Icon, поряд проходили Animosity з диском Animal, The Black Dahlia Murder з Nocturnal, а в тому ж 2008 році релізнулись Carnifex з альбомом The Diseased and the Poisoned і, звісно ж, Whitechapel з потужнішим This is Exile. І це я назвав гурти, які мені спали на думку саме в цю секунду. Я веду до того, що на фоні цих релізів Suicide Season просто губився і переходив в розряд альбомів, які можна послухати, якщо є вільний час. Як би там не було, але Сезон самогубств став останнім альбомом в деткорній ері команди, бо вже на третій платівці гурт зробить суттєвий крок вперед та почне кардинально змінюватись.
Альбом з неймовірно довгою назвою There Is a Hell, Believe Me I’ve Seen It. There Is a Heaven, Let’s Keep It a Secret вийшов в 2010 році. Важливо наголосити, що до Брингів приєднується гітарист і засновник австралійського металкор-гурту I Killed the Prom Queen Джона Вайнхофен. Перед тим як стати повноцінним учасником Bring Me the Horizon, він в 2008 році разом з американцями Bleeding Through випускає диск Declaration – один з моїх найулюбленіших альбомів металкор-жанру. Джона довго не затримується в Блідінах, бо йому не подобається жити в Штатах. Він перебирається в Англію, де й приєднується до Брінгів. Прихід досить технічного і талановитого музиканта позитивно відображається на творчості гурту. По-перше, це вже третій повноцінний реліз музикантів. Який-не-який досвід у хлопців за плечами є. По-друге, в них є бажання розвиватись і рухатись далі. І по-третє, Джона Вайнхофен з’явився в команді в потрібний момент. Австралієць допоміг Брінгам вийти на новий рівень як музикантам, бо очевидно, що Джона на декілька голів перевершує ще досить юних шалапаїв з Bring Me the Horizon.
Незважаючи на те, що брудний гітарний тон в цілому залишається на місці, There Is a Hell значно розширює сонграйтерський діапазон музикантів. З’являється багато атмосферних треків, Брінги не цураються інтегрувати елементи, які зовсім не пов’язані з деткором і дет-металом, а Олі Сайкс більше експериментує з чистим вокалом, при цьому не забуваючи про екстрім-партіями. Іншими словами, третя платівка покращила всі аспекти звучання команди і зробила матеріал гурту набагато різноманітніше.
За рахунок того, що структура пісень стала більш гнучкою, британцям вдалось правильно розставити точки фокусу, акцентуючи увагу на кульмінаційних моментах. Брейкдауни самі по собі стали набагато технічнішими, але завдяки грамотному підведенню до качових секцій вони відчуваються неймовірно потужними. В цьому велика різниця в порівнянні з Suicide Season, де брейкдауни і постійна рифовка складають більшу частину композиції. Через це вони сильно розмазуються і складають відчуття одноманітності, тим самим змушуючи слухача перевести альбом у фоновий стан.
There Is a Hell враховує цей фактор, тому хлопці стараються грамотніше підійти до структури плейлиста, ставлячи досить спокійні і атмосферні номери через кожні декілька композицій. Такий підхід дозволяє слухачу перепочити і перевести дух, щоб потім з новими силами повернутись до потужної стіни звуку. Такий самий прийом Брінги використовують в рамках одного треку, тому, як сказав вище, плотні й насичені брейкдауни здаються ще більш злішими. А це вже називається професіоналізм і грамотний сонграйтинг.
Якщо гості в лиці Джоша Скогина із гурту The Chariot чи Джоша Франческі із You Me at Six не визивають питань і здаються досить звичними, то ось колаба зі співачкою Lights – це вже щось неочікуване і цікаве. Вона гармонічно вписалась в нове звучання колективу. Її присутність придала пісням не тільки легкості, а й романтичності. Покритикувати альбом є за що, але лише в дрібницях. Все ж таки це перший крок на шляху до чогось нового. Відчувається, що команді стає тісно в рамках деткор-жанру і їй хочеться чогось кардинально нового. Але хардкорне коріння сильно вросло в землю і поки що так просто відпустити не може. Через це ідеї недостатньо сміливі, бо обумовлені межами жанру. Плюс все ж таки є провисаючі моменти у вигляді не сильно цікавих номерів. Іншими словами, чи можу назвати альбом цілісним? Ні. Чи можу назвати цікавим? Так! Навіть скажу більше, саме ця шорсткість і нерівність створює для мене неймовірний шарм і робить цей альбом одним з улюблених у команди. Подальша творчість гурту буде спиратися на всі основні нововведення цього диску, але значно їх розширюючи і доповнюючи.
Але перед тим як перейти до розбору четвертого релізу, треба обговорити один важливий момент. Вихід Джони Вайнхофена з гурту. Зараз мені знадобляться шанувальники гурту, оскільки я не сильно в курсі внутрішніх перепетій команди, бо майже не слідкую за Брінгами поза межами їхньої музики. Я вискажу своє припущення і бачення ситуації, а ви мене поправите або ж напишете реальне положення речей. Наскільки мені відомо, Джона сильно конфліктував з Оллі. Навіть сьогодні він підтрунює Брінгів і дозволяє собі кидати саркастичні висловлювання в їхню адресу. А Оллі в свою чергу аж загоряється люттю, коли хтось згадує при ньому Джону. Мені здається, що оскільки Вайнхофен вивів Брінгів на новий рівень і значною мірою посприяв розвитку гурту, він став перетягувати ковдру на себе, беручи обов’язки лідера. Як розумію, такий розклад не подобався Сайку, тому відносини між двома музикантами почали набирати катастрофічних обертів. Все так чи було щось інше? Залюбки послухаю справжню причину цього конфлікту. Якби там не було, я зовсім не проти, що Джона покинув гурт, оскільки він повернувся в рідну Австралію та реанімував I Killed the Prom Queen. В 2014 році цей гурт випустив досить потужний реліз під назвою Beloved. Але це вже інша історія, тому на цьому моменті поговоримо про наступний альбом британців.
Четвертий студійний лонгплей під назвою Sempiternal вийшов у 2013 році. Робота над ним почалась разом з Джоною, тому зовсім не здивуюсь, якщо деякі напрацювання австралійця попали у фінальний треклист альбому. Команда як втратила одного талановитого учасника, так і придбала не менш важливого музиканта в лиці Джордана Фіша. Останній зайняв місце клавішника, але його роль поширюється на програмування, перкусію, вокал і таке відчуття, що на все одразу. Маючи в своєму складі офіційного клавішника, гурт користується можливостями Фіша на повну. Кожен трек містить велику кількість аранжировок, програмування і семплів. Sempiternal має зовсім інше звучання. Брінги відходять від придеткореного брудного звуку, відкриваючи для себе більш чистий, але при цьому чіпкий і сфокусований тон. Відмічу, що інколи вокальні партії Олі на диво нагадують Андерса Фрідена зі шведських In Flames. Особливо відчувається в приспіві Empire та в куплеті And the Snakes Start to Sin. Остання наче навіяна вайбом The Chosen Pessimist з диску The Sense of Purpose скандинавських мелодет-легенд. В цілому, немає нічого дивного, адже згадаємо з чого починав гурт і яким жанром надихался британці. Оскільки згадав трек Empire, то не можу не наголосити на тому, як круто гурт почав поєднувати важкі рифи з темними електронними штрихами – звучить неймовірно потужно і атмосферно.
Думаю, ці два епітети максимально точно описують настрій альбому. Гурт часто сповільнюється і давить слухача об’ємом. Також не можу не акцентувати на тому, як тонко і гармонійно гурт вплітає мінорні ліди. Хотілося більше подібних композицій від команди, адже їм неймовірно пасує подібне в’язке і тягуче звучання. Якщо хтось з вас досить давно слідкує за моїм каналом, то знає мою любов до темної та повільної музики. У Брінгів були всі шанси на сто процентів попасти в мої музичні смаки. Були. Але про це пізніше.
При цьому Sempiternal не обділений дратуючими моментами. Їх не багато і вони стосуються по великому рахунку синглів. Я говорю про Can You Feel My Heart та Sleepwalking. Остання, правда, в меншій мірі, але ось Can You Feel My Heart – це найпередбачуваніша та найпрямолінійніша пісня, яку тільки можна уявити в своєму житті. Гурт нахабно експлуатує вульгарний прийом у вигляді виведених на передній план синтів. Вони виступають лідами і, по суті, навколо них будується вся композиція. Ці синт-мелодії конче прості і в’їдливі, тому западають в пам’ять вже при першому прослуховуванні. Саме тому композиція стала таким великим хітом і саме тому її обрали в якості синглу. Це правильно. Об’єктивно хлопці зробили все дуже розумно. Я лише висловлюю особисту претензію, оскільки інший матеріал платівки досить цікавий і продуманий. Невідомо чи зміг би альбом стати настільки успішним, якщо б його не просували саме такі прості й прямолінійні пісні. Синглом була випущена також пісня Shadow Moses, яка вже більше відображає загальний настрій матеріалу. До речі, Shadow Moses – це назва острову, на якому відбуваються події відеогри Metal Gear Solid за авторством знаменитого геймдизайнера Хідео Кодзіми. Кажу про це не заради самого факту існування референсу, а для того, щоб ми запам’ятали ім’я японського розробника, бо в майбутньому його ініціали знову опиняться поряд з назвою гурту. Підводячи підсумки, я лише додам, що Sempiternal з роками став тільки краще. Платівка виступає більш зрілою варіацією There Is a Hell і не дає жодного сумніву, чому саме вона вивела гурт в найвищий ешелон сучасного металу.
П’ятий альбом That’s the Spirit, який вийшов в 2015 році, є найуспішнішим диском в кар’єрі Брінгів. Він високооцінений як критиками, так і шанувальниками. На цей раз хлопці вирішили не довіряти звучання стороннім людям, а спродюсувати альбом самостійно. Цю задачу на себе взяли Олівер Сайкс і Джордан Фіш. Знову таки, об’єктивно – альбом крутий і докопатися майже нема до чого. Об’єктивно. Але я вважаю платівку винятково слабкою, нудною, безідейною та беззубою. Тепер по-порядку.
Стартує диск з неймовірно крутого трека Doomed. У пісні чудові аранжировки, класна прогресія та чарівна вокальна лінія Олі Сайкса. Додам, що цей трек створений для того, щоб грати його вживу з симфонічним оркестром! Ця пісня вміло демонструє, що музика гурту стає більш масштабною та професійною. В мене склалось відчуття, що композиція Hospital for Souls з минулої платівки не просто так закривала диск і Doomed напряму продовжує розвивати подібне звучання – більш повільне, атмосферне і темне. Я ні на секунду не сумнівався в тому, що гурт візьме за орієнтир звучання Can You Feel My Heart і почне розвивати подібне прямолінійне звучання, тому перше враження від альбому було дуже приємним. Люблю, коли мене дивують і я виявляюсь неправим. Але відкриваюча композиція добре пускає пил у очі, адже далі йде все рівно так, як я собі уявляв. Давайте начистоту, Throne – це Can You Feel My Heart номер два. Ті ж ходи, ті ж прийоми – все абсолютно те саме. Розчарованим себе назвати не можу, адже я це передбачив, але осад залишився, оскільки Doomed показала такий неймовірний, але просраний потенціал.
Гурт значно зменшив запал, адже, наприклад, такі композиції як Follow You або Oh No – це настільки радіофрендлі-хіти, що постав мені їх на фон та запитай що за гурт зараз грає – я не відповім. Безперечно, це приємні пісні, але вони настільки є дженерік-композиціями, що стає навіть сумно. Як би я не критикував ту ж Can You Feel My Heart, але в ній одразу читаються Брінги. Я обожнюю поп-музику, але мене завжди дивує одна річ: чому кожен раз, коли метал-гурт заходить на поп-територію, то виходить настільки безідейна, сіра, типова і нікудишня срань. Поп-музику треба вміти грати. Я розумію, що можна примазатись до популярних тенденцій, бо є великий шанс спіймати хвилю і далі слухач тебе підхопить. Але що за цим стоїть? Невже коли хтось чує назву Bring Me the Horizon, то одразу асоціює цей гурт з такими композиціями, як Follow You чи Oh No? Якщо ваша відповідь “ні”, то з’являється інше питання: тоді навіщо було це все?
Не можу назвати альбом поганим. Аж ніяк. Мені подобається сингл True Friends, в якому оркестрові аранжировки акуратно доповнюють досить простенькі рифи, драйвовою вийшла пісня What You Need, яка має панківський запал, вищеназвана Doomed і ще можу назвати пару-трійку цікавих моментів, але не маю бажання їх вишкрібати по засіках. На жаль, дивлячись на картину в цілому, цей альбом не йде ні в яке порівняння з Sempiternal. Якщо б не вищеназвані пісні, то альбом можна було б сміливо викидати в смітник. Передбачуваний, позбавлений сміливості та максимально безпечний диск – ось як я опишу That’s the Spirit.
Я можу довго критикувати That’s the Spirit, але що слухачам, що самому гурту сподобались саме ці найслабші та найнепередбачуваніші його сторони, бо на наступному номерному релізі 2019-го року під назвою Amo Брінги гнуть саме цю дженерік-лінію. Єдине, що Amo я можу назвати більш сміливою платівкою, адже Олі Сайкс з компанією керуючись принципом “горить сарай – гори і хата” вже абсолютно не корчать із себе крутих металхедів. Тепер Брінги – круті рокери. Amo, як би зараз це не прозвучало, важкий альбом. Важкий в плані опису. Я не хочу давати йому вкрай тривіальне визначення “попсовий”. Хоч це слово максимально дасть уявлення про звучання платівки. Amo має свій шарм і я навіть буду на стороні тих, кому цей альбом подобається більше, ніж попередній диск, адже хоча б на цьому релізі Брінги не кульгають, не знаючи на яку ногу спиратися. Я міг би сказати, що мені подобається цей диск, якби гурт бодай трохи додав нарочитої недбалості, створюючи образ таких пай-хлопчиків, в середині яких живе справжній панк. Але ні. На цьому диску вилизане абсолютно все: від структури композицій до їх звучання. Все настільки прямолінійно, наскільки можна уявити: кожна нота цього диску ні на крок не відступає від радіо-стандартів. На Amo Bring Me the Horizon прямо визначили, що хочуть бути гуртом, який знаходиться в трендах сучасної музики і охоплює максимально широкий пул слухачів. Абсолютно не засуджую. Гурт, як і багато інших надуспішних колективів, обрав шлях найменшого опору, намагаючись догодити кожному пересічному слухачу. Але я казав, що люблю, коли виявляюсь неправим і мене дивують. І що-що, Брінгам це вдалось.
Після двох відвертих розчарувань гурт анонсує серію з чотирьох міньйонів під назвою Post Human. В 2020 році виходить перша частина з підзаголовком Survival Horror. Якщо б не назва, скоріш за все я пройшов повз, адже мені здавалось, що для себе все зрозумів і ми з Брінгами розійшлися як в морі кораблі. Що цікаво, першим синглом був випущений трек Ludens, який став саундтреком до гри Хідео Кодзіми під назвою Death Stranding. Я ж казав, що ім’я знаменитого геймдизайнера ще з’явиться поряд з Брінгами. Хідео так само як і Квентін Тарантіно співпрацює лише з тими, кого сам любить і хто його надихає. Не знаю як саме скооперувалися Брінги та Кодзіма. Мені здається, що Хідео дійсно любить творчість Bring Me the Horizon, якщо спиратися на його музичні уподобання. Припускаю, що до співпраці його підштовхнув трек Shadow Moses, який є одним величезним референсом на гру Хідео Кодзіми. Мені здається, що саме ця пісня заклала в геніальному розумі японця можливість майбутньої колаборації.
Так ось, Homo Ludens з латинської мови перекладається як “людина, що грається”. Визначення вперше з’явилося в роботі нідерландського історика Йогана Гейзинги в 1939 році. Суть його праці полягає в досліджені питання провідного значення гри у виникненні й розвитку культури, а також наскільки сама культура має характер гри. Крім цього, Людени – це також вигадана раса гуманоїдних істот у романі братів Стругацьких “Хвилі гасять вітер”. Іншими словами, це надлюди. Робота історика і книга письменників настільки послужили натхненням для геймдизайнера, що навіть логотипом і маскотом студії Kojima Productions став саме Ludens. Ось такий бекграунд у композиції Bring Me the Horizon.
При цьому цікавість композиції не закінчується лише на самій назві. Коли я вперше почув трек, то йому навіть вдалося мене здивувати. Незважаючи на те, що в більшості це електронна композиція, трек повністю позбавлений прилизаного звуку Amo. Брінги роблять рівно те, про що я казав вище. Синти плотні та рвані, гурт грається з динамікою та в рамках однієї композиції змінюється стилістично. Під кінець композиції слухача починають засипати потужними та важкими рифами, плюс Олі згадує про свій екстрім. Однак композиція вийшла і 2019 році і подумав, що це такий собі ексклюзив спеціально для гри.
Пізніше гурт випускає сингл під назвою Parasite Eve. Брінги знову привертають до себе мою увагу завдяки назві пісні. Справа в тому, що я величезний шанувальник однойменної японської гри. І вгадайте в якому вона жанрі? Правильно, survival horror. Parasite Eve так само як і Ludens будується на схожій структурі: куплет відводиться під спокійну ритмічну електроніку, щоб вибухнути потужними металічними рифами в приспіві. При цьому в пісні неймовірно важкий бридж, а під фінал Олі знову зривається на крик. Сподобалось, як поступово гітарний дісторшн починає пісочити, створюючи ефект зашкалючого кліпінгу. Звучить неймовірно круто! Мало того, інтро пісні містить семпл, взятий з композиції болгарського фольклориста Петара Льондева у виконанні Містерії болгарских голосов.
Цим двом композиціям вдалося купити мене з потрохами. Але найбільше вразив відкриваючий трек під назвою Dear Diary. По-перше, він просто потужний. Плюс цікаво було почути повноцінне гітарне соло у виконанні Брінгів. Круто, більше й додати нічого з цього приводу. По-друге, не можна обійти назву композиції. Dear Diary – це пряма відсилка до гри Resident Evil в жанрі, ви не повірите, сурвайвал хоррор. Keeper’s Diary – це щоденник охоронця, який писав про те, як поступово перетворюється в ходячого мерця. Кульмінаційним рядком щоденника виступає фраза “tasty, itchy”, яку Олі використав в ліриці. Тішусь.
Такі треки, як Teardrops та Obey мають ню-металічний вайб початку нульових. З ню-металом також пов’язана закриваюча композиція One Day the Only Butterflies Left Will Be in Your Chest as You March Towards Your Death, яка записана в колаборації з вокалісткою Evanescence Емі Лі, а також Itch for the Cure, назва якої є риверсивом Cure for the Itch – трека з першого альбома Hybrid Theory від Linkin Park. Цікаво, що як трек Брінгів, так і Linkin Park – це короткі інструментальні номери. Знову такий собі референс? Наскільки мені відомо, Kingslayer – це відсилка до Call of Duty, оскільки так називають гравця, який в мультплеєрному режимі вбив найкращого учасника протилежної команди. Ця пісня є дивовижним синтезом з металкору, треш-металу і кислотного рейву. Не дивно, адже це сумісний трек з японськими айдолами Babymetal.
Дуже крутим вийшла колаборація 1X1 з гуртом Nova Twins. Музикантам вдалося створити справжній стадіонний хіт, приспів якої потрібно співати цілим залом. Хлопці знову використовують свій улюблений прийом з лідуючими синтами, але на цей раз акуратно задвигають їх на задній план, щоб акцентувати увагу слухача саме на потужних рифах і качовому ритмі. Взагалі, робота з електронцою на цьому альбомі неймовірно грамотна. Джордану Фішу моя особиста пошана. Або Міку Гордону, який допомагав британцям. На сьогодні 1X1 – одна з найулюбленіших пісень гурту. Ось приклад того, як можна писати досить прості, але при цьому не дратуючі хіти, які набридають вже при першому прослуховуванні. Так, я знову посилаюсь на Can You Feel My Heart, яку можу порівняти з лінкінпарковськими Faint чи Numb – двома суперхітами, які осточортіти ще в момент виходу в 2003 році. Плюс ще й звучали з кожного зустрічного пердімоноклю. До речі, також два найслабкіших трека з Meteora. Але про Linkin Park в деталях поговоримо іншим разом. І дуже скоро.
Виявляється, гурту достатньо всього 9 треків, щоб показати безмежний потенціал свого композиторського таланту. Кожна пісня з Post Human: Survival Horror записана в індивідуальній стилістиці, яка при цьому яскраво доповнює попередню композицію та вписується в рамки чітко окресленої концепції. Гурт звучить неймовірно сучасно та по-справжньому унікально, показуючи своє істине обличчя, а не намагається втиснути себе в мейнстрімні рамки, де не можна робити бодай один крок в бік, адже не дай б-же хоча б один мимопрохідний роззява не зрозуміє твою музику.
Виникає лише таке питання: з якою ціллю запланована серія Post Human? В мене є припущення, що гурт вирішив віддати анафемі основну лінійку альбомів, прийнявши свій зірковий статус і пустивши творчість на самотік, де лишається тільки випускати новий матеріал, прикладаючи мінімум творчих зусиль. Міні-альбоми серії Post Human слугують віддушиною, дозволяючи максимально експериментувати зі звучанням, не сковуючи себе жодними рамками. Також мені здається, що кожен наступний міньйон буде звучати зовсім інакше, ніж попередній. Іншими словами, повна творча свобода. Є ще вірогідність, що гурт має намір обкатувати нові ідеї на цих міні-альбомах. Це дасть можливість підготувати слухача до майбутнього звучання, безболісно інтегрувавши сміливі ідеї в номерні релізи. Як воно буде – побачимо з часом. В будь якому разі Post Human: Survival Horror не тільки зібрав в собі все найкраще з попередніх робіт Брінгів, при цьому помноживши свої сильні сторони мінімум на два, але й показав, що списувати з рахунків Bring Me the Horizon ще зарано, адже гурт не кидає намірів дивувати слухачів. І я більш ніж впевнений, що на сьогоднішній день музиканти не розкрили й половину творчих здібностей. А це значить, що попереду нас чекає ще багато цікавої та хітової музики від британців, яка стане невід’ємною частиною життя любителів важкої музики.
Що ж, ось таким вийшов мій огляд дискографії Bring Me The Horizon. Резюмуючи все вищесказане, додому що такі роботи, як There is Hell чи Sempiternal запросто проходять перевірку часом і, на мій погляд, звучать навіть краще, адже ми живемо в швидкоплинному часі і подібні роботи краще розкривають свій потенціал з роками, або ж просто дають можливість зберегти в пам’яті часи, коли сам гурт чи стандарти музики були трохи іншими. Чи можу те саме сказати про той же Suicide Season? Думаю, так, якщо моє попереднє речення для вас має сенс по відношенню до цієї роботи. А ось що стосується That’s the Spirit чи Amo… Вони не показують ніякої зухвалості і тієї самої сили духу, щоб залишитися в пам’яті на довгі роки. Можливо я помиляюсь, але зазвичай слухачі запам’ятовують ті роботи, які йшли в розріз з часом, або вбирали в себе все найкраще зі своєї епохи. Всім цим може похвастатись Post Human: Survival Horror. Сподіваюсь, що в майбутньому цей альбом займе своє почесне місце в серцях шанувальників, як Suicide Season, There is Hell чи Sempiternal. Поживемо-побачимо. На сьогодні в мене все, всім дякую за увагу. Підписуйтесь на мій ютуб-канал і ставте вподобайки, якщо вам сподобався матеріал. Також підписуйтесь на мої інші соцмережі. Всі посилання в описі. Що ж, до зустрічі, побачимось на сторінках сайту. Слухайте тільки хорошу музику.
- Мій ютуб-канал про метал-музику: https://www.youtube.com/droptape
- Мій другий канал про відеоігри та кіно: https://www.youtube.com/droptapelive
- Твіттер: https://twitter.com/Asp1re1nsp1re
- Телеграм: https://t.me/droptape