Alex Droptape
Відеоверсія
Paradise Lost — одна з небагатьох метал-команд, яка може собі дозволити піти на кардинальні зміни в звучанні. Парадайзи, на моїй памяті, стали першопроходцями у тому, коли метал-гурт повністю відходить від своїх коренів, граючи музику стилістично ніяк не пов’язану з металом. Такий підхід до своєї творчості навіть в наш час викликає обурення з боку більшості шанувальників важкої музики, а що вже казати про кінець 90-х? Якщо ви знайомі з цим дивовижним британським колективом, то вже здогадалися, що я маю на увазі альбом Host, який до сих пір є предметом бурхливого обговорення у колі фанатів як гурту, так і металу в цілому.
Наразі дискографія Парадайзів складається з 16 альбомів. Звісно, що я не ставлю собі за ціль в деталях розповісти про кожен. Це займе багато часу і я не бачу в цьому сенсу. Але для себе помітив те, що їхню дискографію можна умовно поділити на чотири періоди. Вони складаються з декількох альбомів, звучання та ідеї яких не тільки схожі, а й постійно розвиваються. Коли музиканти досягають піку майстерності в тому чи іншому напрямку, вони повністю змінюють курс.
І зараз нам належить з’ясувати, як Paradise Lost кожен наступний період імплементують ідеї та досвід минулих робіт, цим самим дозволяючи собі розвиватись як творча одиниця. В додачу поговоримо про те, як їх радикальні зміни вплинули на інші гурти та дали можливість дум-металу вийти на новий рівень.
Paradise Lost утворились у 1988 році в місті Галіфакс, Великобританія. В склад гурту увійшли: вокаліст Нік Холмс, гітаристи Грегор Макінтош та Аарон Аеді, а також басист Стівен Едмондсон. За всю історію колективу змінювались тільки барабанщики, тому не буду загострювати на них увагу. Перший альбом під назвою Lost Paradise побачив світ у 1990 році. Про реліз багато не скажеш, бо на той момент музиканти тільки вчились грати і робили перші спроби написати щось, що можна назвати композиціями. Але ентузіазм допоміг гурту виділитися на фоні усіх існуючих метал-колективів. Слухачі навіть не знали, до якого жанру віднести команду. Це дозволило їм моментально зробити собі ім’я на андерграундній сцені.
Другий реліз під назвою Gothic вийшов через рік — у 1991-му. Гітарист і один з основних композиторів Грег Макінтош захопився пост-панком і готик-сценою, тому вирішив написати новий матеріал під впливом цих жанрів. Почали з’являтися мелодичні лінії, гурт зробив першу спробу привнести в музику жіночій вокал, також вони починають експериментувати зі струнними партіями і т.д. Іншими словами, Gothic — це перша осмислена робота команди, яку дійсно можна назвати повноцінним альбомом.
Мені подобається, що у багатьох легендарних гуртів дуже схожа історія. Коли був записаний Gothic, продюсер альбому сказав, що це не музика, а сміття. Він пророкував те, що альбом ніхто слухати не буде. Але унікальність звучання, юнацький запал та щирість матеріалу дозволили платівці моментально стати культовою. В додачу на музикантів звертає увагу готична публіка. Таким чином Paradise Lost об’єднують дві різні тусовки і становляться єдиним на той момент представником такого жанру, як готичний дум. Зроблю ремарку і скажу, що я звик називати цей стиль мелодичним думом, тому не звертайте уваги, якщо далі буду говорити саме так.
Shades of God 1992-го року має одну дуже важливу деталь. А саме заключний трек As I Die. Саме з нього починається професійний ріст гурту і саме він визначає подальший курс команди, націлений на зміну звучання. Як кажуть музиканти, в початковій версії альбому цієї пісні не було. Вони її записали в останню чергу. Хлопці вирішили піти на експеримент та ризикнули поставити трек останнім номером, щоб закрити ним треклист. Композиція сильно виділяється на фоні всього іншого матеріалу. Це наймелодійніша пісня з альбому, плюс її структура підпадає під визначення “хіт”.
Четвертий альбом Icon 1993 року і наступний диск Draconian Times 1995-го були записані саме під впливом As I Die. Музиканти почали додавати в пісні більше мелодики, Нік Холмс відійшов від дет-металічного співу і більше став приділяти увагу чистому вокалу. Draconian Times — це логічний розвиток того звуку, який вони виробили ще на Gothic. Але музиканти дійшли до усвідомлення того, що в подібному стилі гурт сказав все, що міг. Британці опинилися на творчому розпутті, але зробили наступний висновок: якщо зараз не податися в експерименти, то на команду чекає тільки стагнація. І піти далі — найкраще рішення, яке вони могли прийняти.
1997 рік ознаменував новий розділ в історії гурту. Відкриває цю сторінку шостий номерний альбом під назвою One Second. Гітаристи Аарон Аеді та Грегор Макінтош зацікавились синтезаторами, тому почали багато експериментувати з електронним звучанням. Металу, як такого, на альбомі виявилось не так багато, хоча основа все одно була досить важка і гітарно орієнтована. Нік Холмс зовсім відходить від екстрим-вокалу, віддаючи перевагу клін-войсу. До того ж музиканти змінюють імідж, а саме відрізають своє довге волосся. Самі розумієте, що для ярих фанатів металу це виглядає як зрада.
Але найбільша зрада металічної публіки чекала попереду. Як грім з неба у 1999 році на слухачів звалився альбом Host. По суті, це було логічне продовження ідей One Second. Грег і Аарон настільки захопилися синтезаторами, що зовсім забули про гітари. Більшість барабанних партій були запрограмовані та взагалі з метал-музикою цей диск пов’язує хіба що назва гурту. Це повноцінна синт-поп робота в дусі, скажімо, Depeche Mode. Але треба розуміти, шо це не просто копія іншого британського гурту. Індивідуальність Paradise Lost відчувається в кожній ноті. Взагалі вважаю, що талановиті руки можуть грати цікаву музику незалежно від жанру. І Парадайзи це доказують як ніхто інший.
Проблемою альбому стало лише те, що команда випередила свій час. Щоб картина була повнішою, подивимося на гурти, які розвивалися під впливом Paradise Lost. Завдяки Парадайзам на світ з’явилися такі дум-метал команди, як Katatonia, My Dying Bride, Lacuna Coil, Anathema та інші. Всі ці колективи під кінець минулого тисячоліття тільки ступили на стежку змін, в той час, коли Paradise Lost вже пройшли цю стадію і, що важливо, зробили декілька зайвих кроків в цьому напрямку. До такого не були готові ані фанати гурту, ані шанувальники металу. Але сміливість команди змушує тільки поважати їх рішення. Завдяки таким гуртам як Paradise Lost стиль розвивається і рухається далі.
При цьому в мене не повернеться язик сказати, що диск виділяється тільки епатажною зміною звучання. Навіть скажу більше: вважаю Host однією з найкращих робіт команди. Майже кожна пісня з диску — потенційний хіт, який може захопити будь-який радіоефір навіть в наш час. Футуристична атмосфера, синтезаторний натиск, неймовірний вокал Ніка Холмса роблять цю роботу по істині унікальною. Вони показали іншим метал-гуртам, що можна робити найсміливіші експерименти. Але річ у тому, що навіть якщо деякі команди намагались записати щось настільки кардинально нове, то ні у кого не вийшло хоча б трохи наблизитися до такої якості матеріалу, яку демонструють Парадайзи на Host. Це настільки масштабна і цікава робота, в якій я до сих пір відкриваю щось нове.
Якщо мене зараз слухають заядлі металісти, які в свій час чи навіть зараз не дуже зрозуміли цю роботу, то я рекомендую послухати її ремастер-версію 2018 року. Звучання стало щільніше і об’ємніше, але все одно синтезаторна основа знаходиться на передньому плані. Грег і Арон говорили, що вони самі розуміють, наскільки їх захоплення синтезаторами збило з пантелику фанатів. І коли гурт почав грати ці треки вживу, то завдяки гітарам вони зазвучали важче та збалансованіше. Все ж Парадайзи вирішили в ремастері не торкатись оригінальних ідей, тому не сильно налягали на нове мікшування матеріалу. Але трохи його оновили і облагородили. Тому рекомендую повернутися до цього запису. Можливо вам вдасться відкрити для себе цей альбом з нового боку.
Як часто буває, після сміливого кроку команда трохи вгамовує запал робить крок назад. Цієї участі не уникнули і Парадайзи. Believe in Nothing 2001 року — це альбом копромісу, як його називає сам Грег Макінтош. Інші учасники гурту також не дуже люблять цей диск, бо він записувався не в самих хороших умовах: особисті проблеми музикантів, плюс кожен з них писав партії в студії окремо, коли музиканти звикли знаходитися в студії разом. Але це все внутрішня кухня і ми, як слухачі, про це знати не зобов’язані. Коли я вперше слухав роботу, вона мені в цілому сподобалася. З часом я почав відчувати, що в ній чогось не вистачає. І коли я почув, що самі Парадайзи думають про цей запис, то пазл одразу склався.
В цілому, це хороша платівка. Моя проблема полягає у тому, що я люблю сміливі рішення музикантів. І так склалося, що майже у кожної команди я з захопленням говорю про їх спірні роботи. Тому після експериментальних релізів часто виходять “безпечні альбоми”, завдяки яким гурт мусить йти на компроміс зі своїми слухачами. Як на мене, це заважає творчості. Якщо ти дійсно впевнений в тому, що робиш і тобі це подобається, то треба рухатись далі. Страх того, що можна втратити аудиторію, звісно, лякає, але завжди знайдуться нові прихильники. Плюс з тобою залишаться найвідданіші шанувальники.
Завершує експериментальний період команди альбом 2002 року Symbol of Life. Цей диск — відвал усього. Гурт зміг не тільки скомбінувати в ньому всі свої напрацювання останніх років, а й вивести їх на новий, якісніший рівень. В цьому їм допоміг продюсер Ріс Фулбер — учасник индустріальної команди Front Line Assembly. Якщо ви чули, наприклад, альбом Archetype від Fear Factory, то вже можете приблизно уявити, як звучить Symbol of Life, бо Ріс також займався майже всією дискографією гурту Бартона Сі Белла та Діно Казареса (незважаючи на те, що останній не приймав участі в записі Archetype). “Символ життя” звучить кришталево чисто і щільно, а головне — в ньому відчувається прохолодна індустріальна атмосфера.
Ріс Фулбер досить довго переслідував гурт з проханням спродюсувати їх альбом. Він казав, що знає, як повинні звучати Paradise Lost. І це той момент, коли ти розумієш, що людина дійсно знає, про що говорить. Парадайзи вирішили довіритися Рісу в дуже правильний час. Якраз тоді, коли вони трохи розгубилися після Believe in Nothing, Ріс допоміг їм знову знайти себе і показати, що гурт знову може звучати як флагман металічної сцени, але вже нового тисячоліття. Symbol of Life включає напрацювання Host, але при цьому бере все найкраще з усіх робіт гурту за весь час. Як сказав вище, це просто квінтесенція ідей всіх минулих альбомів, які відполіровані бездоганним чином!
Навіть важко виділити якийсь конкретний трек, наскільки ця робота звучить цілісно і гармонічно. Але скажу, що на композиції Two Worlds погостював Девін Таунсенд! По словам Грега, коли він повертається до цього альбому, то розуміє, що навіть сьогодні не змінив би в ньому абсолютно нічого. Згоден! Шикарна робота і одна з найулюбленіших у Paradise Lost. Я вважаю, що Ріс зміг згуртувати колектив. Він показав їм свої сильні сторони і допоміг їм правильно інтегрувати в дум-металічне звучання ті сміливі ідеї, які вони почали реалізовувати на One Second і Host.
Оскільки Symbol of Life став ковтком свіжого повітря, Парадайзи зуміли правильно оцінити свої можливості і зрозуміли, як треба правильно рухатися далі. На Host команда побігла вперед своїх фанатів і всього метал-жанру. Це той момент, коли замість одного кроку вперед, Paradise Lost зробили два, якщо не більше. І ось тут музиканти підійшли більш раціонально к питанню того, як треба правильно розвивати звук. Щоб зробити правильний крок вперед, інколи треба відступити назад. Тому однойменний диск Paradise Lost 2005 року слідує цьому правилу і знаменує новий етап розвитку в кар’єрі музикантів.
Команда відходить від електронного і приіндустріального звучання, повертаючись до думового звуку. Але звісно, що той досвід, який вони отримали на попередніх роботах нікуди безслідно не зникає. Аарон і Грег знайшли той необхідний баланс, щоб залишитися вірними собі і своїм шанувальникам, але при цьому розвиватись як музиканти. Синтезаторні акценти, які домінували в минулому, були замінені мінорними клавішними партіями. Вони в свою чергу слугують для того, щоб задавати настрій всій платівці, або просто посилювати окремі частини композицій. Таким чином виділяються кульмінаційні фрагменти пісень, що дає їм можливість звучати набагато драматичніше та меланхолічніше. Вокал Ніка Холмса, як на мене, саме на цій роботі досягає пікового рівня. Нік звучить дуже приємно і неймовірно професійно.
Можливо я так вважаю тому, що In Requiem 2007 року і Faith Divides Us — Death Unites Us 2009-го звучать… посередньо. Яке жахливе слово по відношенню до Парадайзів, тому зараз постараюсь передати думку правильно. Музиканти на цих роботах почали ще більше заглиблюватися у похмурі дум-металічні хащі. І хоча звучання цих робіт досить свіже і не віддає нафталіном 90-х, але при цьому я не можу сказати, що вони несуть в собі якісь кардинально нові ідеї. Так, десь проскочує етніка, додаються струнні партії, або тривожний ембієнт, але в цілому це не дуже змінює картину. Обидві роботи дуже хороші. Це важкі і потужні релізи, які я можу сміливо рекомендувати. Але те, що мені завадило ними як слід захопитися, проживає у Швеції. Можливо In Requiem я би сприйняв по-іншому, якби роком раніше, у 2006-му, Katatonia не випустили б свій шедевр під назвою The Great Cold Distance.
Як же Katatonia перевернули гру цим записом! Вважаю, що після The Great Cold Distance дум-метал назавжди змінив своє обличчя. Я не буду зараз вдаватися в подробиці цієї роботи. Про Кататонію треба говорити окремо і в майбутньому я це зроблю. Так ось, масла у вогонь підлив у 2009 році Night is the New Day, від все тих же Katatonia. Треба розуміти, що ці альбоми не вийшли б такими величними, якщо б у свій час Кататонія не надихнулися сміливими рішеннями британців. Наскільки ж шведи змогли вивести дум-метал на якісно новий рівень! Наскільки жанрово різноманітні ці дві роботи, які я назвав, але, на жаль, нам треба зосередитися на Парадайзах. Важливо знати, що як окремі одиниці In Requiem і Faith Divides Us звучать класно, але коли є з чим порівнювати, то безперечно, хочеться більшого. Тим паче, якщо ми говоримо про Paradise Lost — команду, яка вміє дивувати і йти вперед. Але за що я готовий пробачити всі косяки альбому Faith Divides Us — Death Unites Us — однойменний трек. Це одна з найкращих пісень за всю кар’єру команди!
Саме тому Tragic Idol 2012 року подобається мені найбільше, якщо говорити про цю зв’язку альбомів, які ознаменували собою повернення до думового звучання. Цей диск вийшов різноманітним, бо команда дозволила собі поекспериментувати як з мелодикою, так і більшим спектром різноманітних ідей інших жанрів. Також музиканти змогли погратись з темпом композицій, за рахунок чого матеріал виділяється плаваючою динамікою. При цьому є номера з досить важкими рифами. Деякі пісні звучать надто потужно!
Паралельно Нік Холмс стає вокалістом шведської дет-метал команди Bloodbath — сайд-проекту музикантів із Katatonia та Opeth. Нік приходить на заміну Мікаелю Окерфельдту, який пішов з гурту через те, що втратив цікавість до важкої музики. У Bloodbath Нік повертається до дет-металічної манери співу. І тут невідомо, чи він згадав молодість, чи Аарон і Грег також згадали бурхливу молодість, бо наступна робота The Plague Within, яка вийшла у 2015 році — це просто лютий капець. В хорошому сенсі.
Я не очікував, що на старості літ Paradise Lost настільки сповільняться, що в мене буде відчуття, наче одна нота звучить цілу вічність! The Plague Within — це сплав з класичного дума і ортодоксального дет-металу, які грають музиканти на піку своєї професійної кар’єри. В мене відчуття, що Грег з командою поставили собі за ціль зіграти максимально важко, як тільки можуть. Ось цим шок- ефектом вони застають зненацька і ти цим самим даєш їм себе підкупити.
Мені здається, що Парадайзи дозволили собі просто розслабитись. Вони зрозуміли, що пройшли дуже великий музичний шлях, що за всю свою довгу кар’єру вони дозволяли собі найсміливіші рішення, на які тільки могли піти. Тому гурт вирішив просто віддаватись моменту, пишучи матеріал в своєму темпі. І The Plague Within став першим кроком на шляху вже сучасного Paradise Lost, який по іронії максимально наближений до самих перших робіт ранніх 90-х.
І якщо про Medusa 2017 року не можу багато чого сказати, бо в більшості він повторює The Plague Within, то Obsidian 2020 року зміг мене здивувати. Як говорив на початку, Paradise Lost протоптали стежку таким командам, як Katatonia, My Dying Bride, Anathema, або більш молодим гуртам жанру, типу Swallow the Sun. Але тепер діди мелодик-думу вирішили віддати належне вже своїм послідовникам, черпаючи натхнення якраз у молодого покоління. Складається враження, що Obsidian знаходиться під величезним впливом фінських Swallow the Sun, наскільки ця робота звучить об’ємно, прогресивно і меланхолійно одночасно. Можна сказати, що цикл повністю замкнувся. Paradise Lost дали життя мелодик-думу, самі ж деконструювали жанр, цим самим надихнувши багатьох музикантів, а потім вже взяли ідеї своїх послідовників, щоб дати собі можливість залишатись актуальним гуртом в наш час. Вийшов такий собі уроборос від готичного дум-металу.
Незважаючи на те, що я закінчую свою розповідь на дуже сильній ноті, говорячи про Obsidian, все ж додам, що мені не дуже б хотілося, щоб Paradise Lost на старості літ просто зайняли зручну позицію і до кінця своєї кар’єри більше не випускали сміливих та суперечливих релізів. Так, з одного боку я розумію, що їм вже не потрібно нічого доводити — не кожен гурт може зробити стільки для свого жанру, скільки зробили Paradise Lost. Але при цьому я бачу, що мені найбільше подобаються ті альбоми, які вибиваються із загальної канви їх дискографії, будь-то Host чи Symbol of Life. Тому в мені десь криється надія, що в майбутньому нас чекає новий етап розвитку гурту і Парадайзи зроблять те, що в них виходить найліпше: брати кращі ідеї своїх минулих робіт, щоб об’єднувати їх з новими задумками та концепціями, тим самим постійно рухаючись вперед, як це подобає справжнім талановитим митцям.
Що ж, ось таким вийшов огляд дискографії Paradise Lost. Сподіваюсь, вам було цікаво ознайомитись з дописом і ви відкрили для себе гурт з нового боку. Або взагалі дізнались про існування такого легендарного колективу. Якщо вам сподобався матеріал, то не забудьте перейти на мій ютуб-канал, щоб поставити вподобайку ролику та підписатися на канал. Також можете поширити відео та допис, або підписатись на мої соцмережі. Слухайте тільки хорошу музику!
- Мій ютуб-канал про метал-музику: https://www.youtube.com/droptape
- Мій другий канал про відеоігри та кіно: https://www.youtube.com/droptapelive
- Твіттер: https://twitter.com/Asp1re1nsp1re