Аліна Присяжнюк
— У вас 1 грудня концерт. Що увійде до програми?
Ми будемо виконувати композиції із нашого альбому, поки що єдиного. З нового — зіграємо трек, на який ось-ось вийде кліп, ще речі, які взагалі ніде не звучали. Спочатку вони будуть реалізовані в форматі саундтреку до фільму. Це — декілька робіт, які ми підготували спеціально до показу фільму вже покійного Леоніда Кантера «Людина з табуретом». Для концертних виступів ми їх трошки адаптуємо. Із 1 грудня, сподіваюся, ми матимемо змогу їх презентувати.
Від редакції: на момент виходу цього матеріалу кліп вже вийшов, а до концерту залишається 2 дні
— Потім ці треки увійдуть до EP?
Поки що не готовий чітко відповісти з приводу EP чи альбому. Наразі немало матеріалу накопичено для нового альбому, але кожен з них (треків — ред.) десь на 80% готовий. Їх трішки допрацювати — і можна робити новий альбом. Можливо, зробимо це до Нового року. Але побачимо, що нам дійсність скаже, чи вона не проти (сміється — ред.).
— Але майбутній альбом OY Sound System вийде швидше, ніж за 4 роки?
Якщо ми всі будем живі-здорові, то я буду докладати дуже багато зусиль, щоб він вийшов швидше, ніж за 4 роки. За найоптимістичніших розкладів — може навіть ще в 2018-му.
— Зараз концертний склад — це ви з Вікторією Родько. Тобі довелося перекваліфікуватись на вокал?
Ми вже більше року виступаємо удвох і так — довелося перекваліфікуватися (до цього чоловічу вокальну партію виконував Марко Галаневич, більше відомий нашим читачам як музикант і вокаліст у DakhaBrakha — прим.ред.). Це — заняття, яким я ніколи не займався і ніколи не планував займатися. Я не виробив чіткого ставлення до фактури вокалу в музичному творі, який ми створюємо. В електронному світі, як на мене, це — просто ще один з інструментів фізичних вібрацій.
— Тобто більше ритміка, ніж лірика?
Так, коли у мільярдний раз чуємо про те, яка наша мова мелодійна. В контексті нашої електронної музики ритміка є набагато важливішою. І в цьому контексті англійська мова є більш прикладною. Складається враження, що англійська мова — це ще один набір «біточків». Ніби драмсекція, як будівельний матеріал. Звичайно, ми щось намагаємось сказати, або просто пожартувати. Але передусім хочеться створювати продукт, в якому кожен аудіальний вияв був би органічний, не було дисонансів не тільки за тональністю, а й за відчуттями додатковими. Англійська для цього підходить поки що найкраще.
— Хто зараз задіяний у творчому процесі?
Найбільше цим займаюсь, напевно, я. Іноді Марко може зліпити якісь фактурки на iPhone — і ми їх потім розвиваємо. Віка (Родько — ред.) за межі вокальних елементів не виходить.
— Марко тільки окремі «мазки» додає?
З одного боку, так. З іншого — чудовий, прекрасний трек «Колючка» — це практично повністю його дітище. Сьогодні технології дають нам можливість створювати якісний звуковий продукт реально в айфоні. Людина просто має натхнення, час — і щось робить.
— Ти не маєш спеціальної музичної освіти. Це тобі допомагає чи заважає?
Маю підозру, що якби музику мені викладали з дитинства, то такі речі як сольфеджіо мене відштовхнули би від музики дуже надовго. Коли я ходив на гітару, на другому і третьому курсах, і вперше почув про існування сольфеджіо, мені це стало цікаво. Зараз я розумію, що академічні речі точно не завадили би. Але вони не є перепоною для того, щоби щось робити.
Якщо говорити пафосно, то я щиру вірю, що електронна музика — мистецьке явище, в якому є шанс створити щось нове. Тут інтертекстуальність дуже часто не працює.
Ми — не інструменталісти, у нас інший об’єкт створення. Електронна музика — це, передусім, мистецтво саунду. Створення нових виявів звуку, яких ми ніколи чули.
— Ти почав цікавитися електронною музикою, коли був в університеті. В якому університеті ти навчався і на якій спеціальності?
В мене дуже музична спеціальність — лінгвіст. Інститут філології, хорватська мова і література. До музики вони жодного відношення не мали, але до музики мали відношення різні вечірки.
Якось я потрапив до чудового клубу «Хліб». Усі тусовщики того часу зронюють сльозу при згадці цього клубу. І до тусовки KyivBass. Це — теж освітній елемент, це — теж місіонерство, тому що люди привозили сюди досягнення електронної музики, які суто механічно в наше середовище, особливо через наше телебачення, ніколи би не потрапили.
Це був андерграунд. Вони самі розповідали, що коли вони починали, на їхні вечірки приходило 10-12 людей, але вони мали сили продовжувати, тримати свою лінію — і це перетворилося на естетичний культ. Для мене це був переворот. Коли я почув звукові вияви, які там презентувались, в мене виникла потреба відтворювати ці ж шаблони. Це було поштовхом ознайомитись з інструментарієм електронної музики. І я зрозумів, що це купа можливостей, ти нічим не обмежений.
— В цей момент ти зрозумів: все, хочу займатись електронною музикою?
Так, коли поставив Ableton і роздуплився, як MIDI-клавіатуру до нього підключити , що в тебе є пульт до таких можливостей — «цифра» ж нічим не обмежена. Це аналог дорого (сміється — ред.). Досягнення якими ти користуєшся вже надихають і вражають. Ці речі, з усіх, що я за своє життя пробував, приносять найбільше задоволення.
— Є думка, що, коли є якісь обмеження, то легше щось зробити. Коли нема рамок, ти губишся. Можливо є якісь жанрові рамки?
Ця схема актуальна, коли у тебе щось замовляють. Тобі кажуть зробити до кіно якусь музику. І коли не описують естетичні рамки, в яких ти маєш рухатись, важко самому визначитися. Ти завжди маєш в голові синдром правок — і тобі в будь-який момент скажуть, що треба все змінювати.
Коли ти робиш для себе, не думаєш про рамки. Це ж фан. На рівні якогось щастя. А нащо рамки для щастя?
— Саундпродюсер. Чи це “звання” повністю описує твою діяльність?
В українському музичному просторі зіпсоване, здешевлене поняття продюсера. Продюсер просто дає гроші. Це — одна з причин, чому існують ті музичні продукти, які ми бачимо на телебаченні. На Заході поняття саундпродюсингу зовсім інше. Це — не просто діджеї, які крутять свої або не свої композиції. Це — процес створення музичного твору від самого початку до етапу мастерингу.
Ти створюєш фактурку, з якої все починається, будуєш трек, потім (електронщики не люблять цього слова) — аранжування. А потім все це зводиш, займаєшся саунд-дизайном. Наш альбом ми на жодні студії не віддавали. Зробили своїми силами на всіх етапах виробництва.
— А де ви записувались?
Ми записувались в кімнаті вдома. Деякі види запису вокального ми проводили в приміщеннях, більш адаптованих для звукозапису. Але це не були музичні студії.
— Саундпродюсинг — це більше про емоційну чи про раціональну складову?
Тут якраз прийдем до поняття рамок. Але це рамки пов’язані не з технічними можливостями, а з рамками функціонування людського вуха. Якщо ти робиш усі етапи виробництва твору сам, то прийдеш до етапу міксингу — і доведеться докладати різних зусиль, аби адаптувати цей набір звучання різних інструментів, який приносить певні труднощі для нашого вуха. В цьому полягає вся діяльність звукорежисера.
Зукорежисери намагаються, щоби кожен інструмент, кожен музичний прояв був досяжний і чутний для слухача. Якщо цього не зробити, то слухач почує банальну кашу. Ти можеш набрати мільйон різних синтезаторів, які окремо будуть звучати просто офігенно. А разом вони один одного глушать, втрачаються різні додаткові тембри, смачні звукові артефакти, які потрібно виділяти. Наприклад, ти взяв інструмент — і в ньому потрібно обрізати частоти до 120 Гц, тому що вони будуть заважати решті. Це — закони фізики просто-напросто. Ми ж всі «творчі люди», але закони фізики ніхто не відміняв, на жаль.
— Є погана кава, до неї звикають і сприймають за еталон. Є естрада і попса — це стало для багатьох еталоном. Тому коли чують еспериментальну музику, вживають епітет «наркоманщина». Як з цим боротись, як перевчати?
У нас люди — особливо ті, які мають змогу вирішувати, — не готові трошки більше попрацювати. Я зараз маю на увазі історію з квотами. От ти кажеш: «Як зробити так, щоби люди, які звикли до поганої кави прийшли до кави хорошої». А як? Її треба принести, ту каву хорошу! А як ти спробуєш, якщо її немає.
Це — задача радійників, телевізора, оскільки у нас у країні досі проблеми з інтернетом. Люди не завжди мають змогу сховати «тєлік» на горище і користуватися альтернативними ЗМІ. Телебачення досі впливає на більшу частину населення. І поки що телебачення транслює те, що транслювало усі 25 років незалежної України. Мені доводилось чути аргументацію радійників з приводу того, «яка погана ідея — ці квоти». Насправді це велика можливість для них, оскільки відкрився новий ринок, який жодним чином не врегульований — і це добре.
— Але ж квоти не стосуються якості, лише мови...
Я би погодився, якби не було якісної української музики. Оскільки вона є, то квоти мимоволі стосуються і питання якісного. Радійники, на мою думку, користуються цим зовсім інакше, максимально шкідливо, як можна собі тільки уявити. Вони обрали шлях дискредитації цієї ідеї.
Це дуже просто: є ідея збільшити відсоток україномовної музики, ну давайте будемо брати україномовний шлак і, звичайно, у нас падатимуть рейтинги, реклама стане дешевше на цих частотах. І потім ми прозвітуємо, що дивіться, які квоти «ацтойная штука» взагалі. Вони не докладають зусиль, щоби вивчати те, що колись стане ринком.
В Америці, де все уже ніби відточено настільки, що і зусиль не треба докладати, радіоресурси мають скаутів, які їздять по гаражах і шукають чувачків, які «пилять» на гітарах. Вони витрачають на це додаткові зусилля, додаткові гроші. Але в їхньому світі це зветься інвестиції, а у нас — «ну, нема шо крутить».
Подібні квоти є в більшості демократичних країн. Це — просто боротьба за ринок. Люди, сприймайте це як створення нових робочих місць у цій країні. Ви користувалися 20 років російським продуктом — не просто російськомовним, а іноземним, — у такому важливому ринку як музичний. Ну так вам зараз створюють умови, щоби ви розвивалися.
— А з чим ти пов’язуєш стрімкий розвиток української музики?
Я думаю, що це пов’язано з розвитком інтернету. Технології стали доступні, освітні засоби для цих технологій стали доступні. Все більше і більше людей мають можливість споживати «хорошу каву».
— Існує думка, що культура не була ніколи на часі для держави. Чи на часі зараз?
Держава витрачає гроші на культуру, на жаль. Тому що гроші виділяються на якісь незрозумілі театри: національно-художні-обласних-державних значень. На якісь гуртки, які не створюють нічого. Нафталінщина і шароварщина. Загалом, результатом фінансування державою культури є саме такі продукти. У такій ситуації краще вона краще би пустила ці гроші в АТО, наприклад.
Найкраще, що могла би робити держава — не заважати.
Водночас ми маємо приклад Донбасу. Усім вже, мабуть, зрозуміло, що крім всього іншого, події на Донбасі стали результатом якраз пасивності держави у сфері культури. Об’єктивною дійсністю є те, що в Авдіївці, наприклад, до війни не було жодного фестивалю. З іншими містами там не краща ситуація. А зараз знайшлося покоління людей, яке за 2018-й створили уже 2 фестивалі у цьому містечку. І якраз за досить потужного сприяння держави. Це — хороші тенденції.
— А ви виступаєте у Східному регіоні, щось змінилось?
Ми виступали у квітні там (в Авдіївці — ред.) на фестивалі «Авдіївка ФМ». До речі, держава посприяла тому, щоби концерт відбувся. Для цих людей (мешканців Авдіївки — ред.) все змінюється. Та для мене змінюється, тому що моя держава вирішила інвестувати в те, у що ніколи не інвестувала. В серпні ми їздили у Костянтинівку, на другий щорічний фестиваль «МОСТ». Це — велике містечко, приходять люди і висловлюють фідбеки. Хтось питає: «Всмислє на Soundcloud? А де це?». Воно напевно так і будується. Я переконаний, що освіта все вирішує.
— Зараз актуально звертатися до лідерів думок, творчих людей. На твою думку, чи повинна творча людина, музикант висловлювати свою позицію чи ні?
Для мене це просте питання. Музикант, творець, творча одиниця — це людина, чи ні?
— Людина
Ага, якщо людина, то вона — елемент соціуму. Соціум — це одна з речей, яка відрізняє нас від тварин. Ми всі — командні гравці. Митець, який заявляє, що він закритий і все створює незалежно від інших людей, закінчиться рівно тоді, коли йому просто перестануть пускати публіку на концерти. Якщо ти — митець, і в тебе є публіка, то ти вже не просто «творчєская лічность». Мимоволі ти перетворюєшся на рупор ідей.
— Тобто вже є відповідальність?
Так, в тебе є такий нехілий тягар — і мусиш вигрібати. Публіка ж багато уваги та любові віддає своєму кумирові — й мимоволі може почати довіряти рупору у тих питаннях, у яких вона некомпетентна. Коли цей рупор говорить, що червоні шкарпетки — це жахливо, то дуже ймовірно, що велика частина цієї публіки перестане купувати ці шкарпетки.
— Чи є творчість важелем змін?
Творчість може бути важелем, а може і не бути. До цього ми говорили про позамистецький акт, а у мистецтві не все так однозначно.
Нещодавно мав розмову із одним шанованим сербом, який відкрив мені очі у питанні «Балканщини» як жанру. Він вважає, що ця естетика принципово неприйнятна, тому що її можна назвати дуже агресивною. Оскільки це — етніка, там присутня обрядовість. Ми всі знаємо про оркестр весіль і похоронів. Але у них є обряди, які співаються і виконуються з трубами після вбивства людини. Ти вбив людину і танцюєш, це качово звучить. Пісня «Kalashnikov» — це ж не про прізвище, це про автомат.
Чи вкладає автор — в даному випадку ми, у наші твори музичні — якийсь соціальний зміст? Мені як саундпродюсеру це не так важливо. Для мене текстуальна складова є другорядною. Але це не заважає нам мати трек Gangsters of Peace, у якому ми не брешемо. Ми хочемо так, як там говоримо.
— А «бабло — то не всьо», то що «всьо» (рядок із пісні Gangsters of Peace — прим.ред.)?
Подивися, скільки багатих та нещасних людей. Якщо тобі не потрібно «Ламборджіні», то ти і не страждаєш, коли його нема. Всі ми маємо потреби і ясно, що гроші, то не «всьо», але це дуже важливий аспект. От коли це — самоціль, то ми маємо те суспільство, яке маємо зараз: наші еліти, голодне постсовкове суспільство, яке всі ці роки незалежності приходить до тями.
— Ти згадував шароварщину, яку спонсорують. Де межа між шароварщиною і традицією?
30 однакових костюмів, пошитих на фабриці у Тульській області, у яких виступає український колектив, який танцює у них гопака. Як на мене, головна відмінність від шароварщини полягає в тому, що вона не дає шансів створення нових смислів, на прогрес взагалі. Вони ремісники — в поганому сенсі цього слова. Все, що позбавлене експерименту та пошуку чогось нового, дотичне до такої естетики. Коли я говорю про «позбавлене експерименту» — не маю увазі класику музичну. Ми ж не називаємо «Щедрик» шароварщиною.
Гарним показником того, що продукт більше ніж шароварщина, є його вихід за межі України.
— Чи є розуміння того, куди ми рухаємось?
З одного боку, я бачу дуже багато змін, які телебачення та інші ЗМІ намагаються не афішувати. Я бачу як багато окремих людей намагаються щось створювати, будується купа доріг. Ми поверталися із Костянтинівки у Покровськ — і туди інвестуються гроші. З іншого, мені чітко вбачається намір ЗМІ підготувати публіку перед виборами. Ясно, що ми у своїй більшості втомилися, ясно, що люди хочуть миру, хочуть їсти. Візьмемо хорватську дійсність у конфлікті з сербами, який тривав 8 років. Нам дуже бракує такої згуртованості і витримки.
— Як досягти цієї згуртованості?
Все диктує телевізор. Те, що ми зараз маємо комусь вигідно. У нас ситуація складніша (від хорватської — ред.), тому що країна більша і факторів потенційної роздробленості більше.
Розмовляв Микита Козлов. Редакція вдячна Богдану Яремчуку за сприяння в організації інтерв’ю.