Laboratory community
Як переконливо демонструє «Творець смаку», що вийшла у видавництві Лабораторія, її автор Кінг залишив глибокий слід у творчості багатьох найбільших зірок рок-музики. Зі свого боку їхня довіра до його маркетингового чуття сприяла надзвичайним колабораціям, які у витонченому стилі відкрили світові їхні хіти.
«Творець смаку» — це подорож неповторним життям людини, яка вже понад шістдесят років перебуває в самому серці найбільш знакових моментів в історії музики.
— Я хочу оту машину, — сказав Рой Орбісон, виглядаючи з вікна таксі. — Тоні, зможеш її дістати?
Крім просування записів, робота в рекламі передбачала нагляд за американськими виконавцями, поки вони в Британії. Одним із моїх найіменитіших підопічних був Рой Орбісон. Уперше він засвітився у 1960‑му, коли його пісня Only the Lonely посіла першу сходинку. На початку 1960‑х він випустив ще більше гітів: Running Scared, Dream Baby, In Dreams, Falling, Blue Bayou, It’s Over, Pretty Woman. Його голос було неможливо сплутати з будь-чиїм іншим, тож я схопився за можливість поняньчити його, поки він у Британії.
Перший раз Рой приїхав сам, щоб з’явитися на кількох радіо- та телепередачах, тож опікувався я лише ним. Згодом, коли його сюди приводили тури, він брав із собою дружину Клодетт та одного з молодших синів, Роя Девейна. (Дуже дивно вийшло, що молодшого брата Роя Девейна назвали Ентоні Кінг!) Він винаймав квартиру на Долфін-сквер, у Пімліко, зразу біля річки.
З часом я дуже зблизився з його родиною. Сам Рой був напрочуд приємним чоловіком: мав дуже тихий і спокійний голос та добродушну вдачу. Клодетт та Рой Девейн мені теж дуже подобалися, тож ми знайшли спільну мову. Якось я спитав, чи можу взяти з собою Роя Девейна на цілий день, і ми чудово провели час у зоопарку. Ми поверталися до офісу Decca, де я мав зустрітися з Роєм і Клодетт, але Рой Девейн так стомився від свіжого повітря та нових вражень, що заснув. Я взяв його на руки, він поклав голову мені на плече і спав усю дорогу. Це зворушило Роя і Клодетт і допомогло нам зблизитися.
Рой дуже любив вечеряти в лондонських ресторанах. Платила Decca, звісно, тож я водив його тільки в хороші заклади. Якось ми з ним і Клодетт їхали на таксі до них на Долфінсквер, коли Рой помітив щось на Кінгс-роуд. Машини — то була його фішка, а особливо класичні німецькі мерседеси воєнних років: йому подобалися їхні форми, торпеди й фари. Рой побачив, як один із таких мерседесів виїжджав із бічної вулиці, і повернувся до мене сказати, що хоче його купити. Я нахилився вперед і постукав по перегородці між салоном і водієм, щоб водій зупинився.
— Дайте хвилинку, — попросив я, виколупуючись із машини й думаючи: «Божевілля якесь». Я перебіг дорогу, махаючи руками водію мерседеса. На моє щастя, він не подумав, що я грабіжник, і не спробував мене переїхати. Він зупинився й опустив скло.
— Перепрошую, що турбую, — я нахилився до нього, — та чи не бажаєте ви продати своє авто?
Чоловік закліпав і спитав: «Чому ви питаєте?».
— Бо, — я вказав на дорогу, де Рой та Клодетт із захватом спостерігали за мною крізь заднє скло, — там дехто відчайдушно бажає її купити. — Водій глянув на таксі, а тоді знов на мене. — Певен, він запропонує вам дуже гарну ціну.
— Гм-м. Гадаю, ми можемо це обговорити.
— Чекайте тут, — сказав я й побіг назад до таксі. Я відчинив двері. — Рою, здається, він не проти.
Рой вийшов із авто і приєднався до мене. Водій знову за‑
кліпав, коли зрозумів, хто перед ним. Роя з його чорним во‑
лоссям та окулярами неможливо було не впізнати. «Ви…?»
Рой кивнув, і вони обмінялися телефонами.
Пізніше я дізнався від Роя, що він таки купив машину. Колишній власник продав її з купою запчастин, і Рой відправив усе назад до Америки.
У 1963‑му Рой приїхав до Британії у спільний із «Бітлз» тур. Для «Бітлз» це був наступний тур за тим, де вони замінили Кріса Монтеза на гедлайні. Тут сталося те саме: коли планували тур, ім’я Роя важило більше, тож саме він був основним виконавцем. («Які ще в біса жуки?» — відоме запитання, яке він поставив, коли йому сказали про спільний тур.) Та ближче до дат концертів стало зрозуміло, що треба міняти гедлайнера, враховуючи реакцію публіки на «Бітлз» на концертах Кріса Монтеза. Ми перепланували тур, тепер гедлайнерами були Рой та «Бітлз» разом, і вони домовилися, що закривати концерт мають саме «Бітлз».
Ясно, що на початку був присутній змагальний елемент, та протягом туру вони сповнилися поваги одне до одного, яка тривала десятиліттями (справді, у 1980‑х Рой та Джордж Гаррісон разом працювали над проєктом Traveling Wilburys). І замість просто бути другою скрипкою Рой мав на меті зробити бездоганне шоу, тож «Бітлз» довелося попітніти, щоб не виступити гірше.
Враховуючи те, як він ішов зі сцени, їм справді було несолодко. По всій країні зали були забиті фанатами бітлів, схвильовані дівчата-підлітки доводили одна одну до істерики з бажання побачити кумирів. Що це за патлатий американець в окулярах? Коли вийдуть бітли? Але Рой скористався магією. Замість намагатися їх перекричати, першу пісню він заспівав так тихо, як тільки міг. Натовп перестав волати й затих, щоби було хоч щось чутно. А щойно вони почали слухати, він їх зачарував. Рой не дуже багато рухався, стоячи горою посередині, та його магнетизм приковував до нього всі погляди. Голос та пісні спіймали публіку на гачок. Коли він закінчив, а бітли готувалися вийти замість нього, публіка була на його боці. Нелегко було наздогнати «Бітлз» на піку бітломанії, та якось Рою це вдалося.