Laboratory community
Зовсім скоро українці святкуватимуть Різдво — з кутею, дванадцятьма стравами й колядками: хтось на 25 грудня, хтось іще звично на 7 січня. На Новий рік дехто, можливо, ще чекатиме на Діда Мороза, хтось на Санту, а інші просто обміняються подарунками, привітаннями й побажаннями. Навколо круговерті зимових свят, окрім магічності, завжди присутні питання й історичної складової.
У книзі «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят», що вийшла друком у видавництві Лабораторія, фольклористка та антропологиня Дар’я Анцибор досліджує як і коли утвердилися сучасні уявлення про українське традиційне Різдво. А ще відповідає на запитання, які останніми роками хвилюють багатьох з нас. Чому ми чекаємо Миколая і який він має зв’язок із Сантою? Хто такий Дід Мороз і чи правда, що він — продукт радянської культури? Коли українці почали прикрашати ялинку і чи можна казати, що вона заступила собою дідух? А також про те, чому культ Миколая такий популярний в Україні і як він пов’язаний з язичницьким богом Велесом.
***
В Україні культ Миколая розвинувся в свій спосіб, дуже сильно замішуючись на локальних дохристиянських віруваннях. Культи святих з’являлися не на порожньому місці. Вони перебирали риси та «обов’язки» язичницьких божеств, поступово підлаштовуючись під нові християнські реалії та обростаючи новими барвами. У XIX й XX століттях дослідники тільки й робили, що крок за кроком занурювалися в ці вікові нашарування, вивчаючи особливості народної релігії. Одна з найбільш обґрунтованих гіпотез розбирає заміщення Миколою культу скотья бога Велеса та його дихотомію з Георгієм/Юрієм та Іллею, які, своєю чергою, зливалися з культом Перуна. Микола, як і Велес, постійно асоціюється з худобою та виступає її покровителем.
Для носіїв традиційної культури було вкрай важливо встановлювати «ділові» стосунки з тваринами, небезпечними для них і для домашньої худоби. Робилося це зокрема й шляхом ушанування певних видів тварин (вовка, гадюки, лисиці, ведмедя) у відповідні дні та певні ритуальні заборони (не шити, не їсти м’яса, не брати до рук гострого, не відкривати скрині тощо). Головна ідея народних «звіриних» свят — захистити людей, худобу, врожай від цих хижаків. Вважалося, що кожен хижак має свого християнського заступника, тому відповідні «звірині» дні відзначалися в день цього святого. Наприклад, у болгар і сербів у гірських регіонах Андрій виступає ведмежим патроном, а в інших — вовчим. Натяки на те, що покровителем ведмедів є Миколай, збереглися у східних слов’ян, особливо в росіян. Натомість вовки в Україні часто дістаються Юрію — бо він у нас головний відповідальний за худобу: перші випаси худоби й виведення овець на полонину зазвичай відбувалися на Юрія. Періодично цю функцію в нього перебирає Миколай (це до питання їхнього ймовірного конфлікту ще з часів язичництва).
Отже, що ми знаємо про Миколая як про вовчого патрона? Наприкінці ХІХ століття на Західній Бойківщині вірили, що на свій день «сьвятий Николай розганяє вовки; кілько їх розжене в купі, тілько буде їх разом пізніше ходити». В одних місцях кажуть, що на Миколая вовки об’єднуються у зграї і бігають так до Водохрещі. В інших — що святий, навпаки, розганяє їх на цей час. На Покутті Миколая теж вважали патроном цих тварин. До святого зверталися з проханням розігнати вовків: «Святий Николай, вовки розганяй!». А ще він сам визначає, кого вовкам їсти. Виходить, що вовки не самі обирають собі жертву, а змушені підкорюватися вищим наказам. Іван Франко зафіксував на Львівщині вірування, що вовк не може з’їсти чоловіка, бо «му сьвйитий Николай зуби замикає на весь рік». Святий є «найстарший над вовками», тож «вони мають у нього просити дозволу, щоб він хоча б на зиму відмикав їм зуби і тоді могли би вони навіть чоловіка їсти, але й то не кожного, а лише на кого Миколай вкаже».
Тож з одного боку святий захищає людей і худобу від вовків, а з іншого — якщо йому щось не подобається, то непереливки буде всім.
Одна з легенд розповідає, що якось чоловік хотів підслухати, як на Стрітення (2 лютого) Миколай у лісі визначає, кому на кого полювати. Ведмедю святий велить з’їсти Панькового вола, лисиці — курей у Доцьки, а вовкові дістається лисий кінь Проця — чоловіка, який саме підслуховував розмову. Що робить наш герой? Біжить замащувати лисину коня болотом — і так захищає тварину. На наступну ніч всі звітуються перед Миколаєм, а вовк каже, що не з’їв коня, бо його там не було. І наш добрий святий каже: «То з’їж самого Проця, бо це він тебе обдурив». Проць утік і звідтоді всюди ходив із супроводом, зайвий раз не виходив із хати, бо переживав за своє життя. Але якось мусив їхати на весілля до брата. Проць заліз у скриню, сини її заколотили — і так поїхали. По дорозі побачили бабу, яка верещала, що за нею біжить вовк. Сини взяли її й вирішили теж сховати у скриню. Вовка по дорозі так і не побачили. Приїхали на весілля — давай відкривати віко, аж тут вискакує вовк зі скрині, а від тата лише кості лишилися. Бо — повчає нас наприкінці легенда — якщо призначено, то ніде не сховаєшся. Тому ставлення до Миколая традиційно було дуже обережне й шанобливе. Звідси й традиція постувати, щоб святий оберігав худобу від вовків і хвороб.
Особливо Миколай прихильний також до коней. Ця любов теж, імовірно, прищеплена з дохристиянських впливів. Є українська приказка: «Святий Юрій коров запасає, а Николай — коней». Донедавна в деяких регіонах України зберігався звичай виїжджати на конях із санчатами 6 грудня розкатувати сніг. Я сама у 2019 році записувала на Чернігівщині легенду, в якій Миколай їхав на санях узимку на білому коні й підвіз знесилілого чоловіка до села. У кінці респондентка ще й констатувала, що Миколай — це «дарожний бог». На Харківщині на Миколая печуть спеціальні пряники для похресників — коні для хлопчиків і барині для дівчаток. Усі ці збіги насправді не випадкові.
Оскільки Миколаїв два — зимовий і весняний, то й приказок про погоду на його свято вдвічі більше, ніж можна почути щодо інших святих. Головна особливість зимового Миколи в тому, що лише з цього дня починаються справжні морози: «До Миколи нема зими ніколи» (Житомирщина), «Варвара — заварить, Микола закує, ще й гвоздочками приб’є» або «Варвара зварить, а Микола мости кує» (Рівненщина). На Поліссі побутує приказка «Микола заб’є кола». На Донеччині кажуть «Зімній Микола і кує, і забиває». На Харківщині — «Варвара мосте, Сава гостре, а Микола гвозде».
Отже, весь цимес цих приказок у тому, що йдеться про три свята підряд: спершу Варвари, потім Сави, а тоді Миколая. Тобто тепер, за новим стилем, — 4, 5, 6 грудня. Зараз із глобальним потеплінням метеорологічні збіги з народними приказками є радше винятками, але все ж для повноти картини варто пам’ятати, що ці троє відповідали за усталення по-справжньому зимової погоди.
Миколай з усіх головний, з ним утверджуються сильні морози. Тому він кує і прибиває. Кує мости — бо вважалося, що саме з цього дня встановлюється зимова дорога і ріки остаточно беруться міцною кригою.
Натомість після весняного Миколи вже ніколи нема заморозків. «До Миколи не сій гречку і не стрижи овечки», бо ще може бути холодно, а після цього свята вже остаточно настає тепло. Тому так і кажуть, що «од Миколи лєто, от Миколи й зима» (Житомирщина).
Така морозоорієнтованість святого може також пояснюватися залишковими уявленнями про протистояння з Перуном, чия парафія — грози й блискавки. В українській традиції риси бога грому перейняли двоє святих — Ілля та Юрій (Георгій). Якщо аналізувати сфери відповідальності Юрія й Миколи, то бачимо, що йдеться про два протилежні метеорологічні періоди у році (сніги-морози та дощі-грози). Окрім того, до Миколая зверталися з проханнями вберегти від стихійного лиха (блискавки, повінь, град тощо — тобто від усіх тих явищ, за які, як припускають, відповідав Перун). Миколай трясе бородою — і так засипає землю снігом. Серед болгар побутує варіант, що сніжить тоді, коли святий проїжджає на білому коні. Морозність також свідчить про зв’язок із потойбіччям. І тут цікаво, що одна з робочих гіпотез стосовно Велеса — що це не лише бог, який відповідав за худобу. Оскільки головна їжа для худоби — рослини, то є підстави вважати, що культ поширювався і на рослини, а отже, і глибше — на світ померлих. Пригадайте: східні слов’яни часом називали останній сніп на полі велесовою/власовою/василевою бородою.