Laboratory community.jpg)
Чорний одяг, темне, пофарбоване волосся й підведені очі; прогулянки на цвинтарі, специфічна музика та вірші про смерть; широкі штани, реп і графіті на стінах; металеві ланцюги, поголені голови з ірокезами й «стіли» — навколо існування субкультур десятиліттями точаться різноманітні дискусії. Дехто називає їх даниною підлітковому бунтарству, а інші вважають радикальними течіями, які можуть містити загрозу для суспільства. Але що насправді ховається за яскравими образами і які цінності транслюють ці, на перший погляд, «дивні» угрупування? Який зв’язок між першими субкультурами, які виникали на території України, й сучасністю? І чому декому з нас саме так хочеться представляти себе світові?
Українська фольклористка й антропологиня Дар’я Анцибор у своїй книзі «Дреди, батли і “стіли”», яка скоро вийде у видавництві Лабораторія, дослідила, як українська молодь впродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність — від перших течій в періоди імперських та радянських часів й аж до незалежності.
***
На Заході субкультури розвивалися стадіально й органічно, коли нащадки дивилися на попередників, спілкувалися з ними, переймали їхній досвід і робили по-своєму. Натомість в Україні такої тяглості просто не склалося. Нові представники субкультур фактично не знали про те, що відбувалося на локальному рівні кількома десятиліттями раніше. Не було доступу до інформації про 1970-ті чи 1980-ті, не було розуміння, як і де шукати такі теми, не було добре задокументовано, як усе починалося.
Коли в США про субкультури видавали сотні книг і знімали стрічки різних жанрів на будь-який смак, місцева українська молодь не відчувала й часто буквально не знала про те, яким насправді було життя їхніх субкультурних попередників. Окрім того, не забуваймо про історичні контексти, адже до розвалу Союзу вільної преси не було, 1990-ті стали надважкими роками через соціальну й економічну турбулентність, а у 2000-х, коли якраз і з’явилося активне зацікавлення різними субкультурами, український ринок майже і не мав що запропонувати на ці теми. Тому за основу брали готові західні ідеї та сценарії, які вже із часом набували певних місцевих рис.
Ситуація з фензінами була схожа. Як і двадцять-тридцять років тому, фензіни описували локальні сцени, публікували інтерв’ю з гуртами — від нових місцевих до культових, передруковували важливі новини про фестивалі й нові альбоми. Просто робили це, шукаючи натхнення у західних відповідниках.
Створення таких журналів повністю сповідувало принципи DIY. Зробити видання з нуля і поширювати його серед утаємничених людей, розвиваючи цим субкультуру. Зазвичай зіни продавали за символічні гроші, щоб відбити вартість друку. Інколи роздавали безплатно. Авторам за матеріали не платили. Усе відбувалося на власному ентузіазмі. До речі, щодо авторського права. Фактично все поширювали за принципом копілефту, коли автори дозволяють вільне використання, зміну, поширення своїх творів, але за умови, що принципи розповсюдження не змінюються (тобто що будь-яка переробка твору також буде з копілефтом).
Насправді я певна, що чимало з вас і так були дотичні до створення зінів або його предтеч у тій чи тій формі. Наприклад, коли у школі робили анкети. Пам’ятаєте ці товсті красиві зошити чи блокноти, де було море запитань (часто ще змагалися у їхній кількості), які зазвичай закінчувалися проханнями щось лишити на згадку про себе? У кінці були спеціально відведені сторінки, де писали вірші й пісні, лишали подарунки-«секретики», поради, а також ворожіння: чхальники, чесальники, сонники і хто там іще що міг вигадати.
Кожен мав свій стиль, як саме оформлювати анкету й робити її цікавішою. У хід ішли всі скрапбукінгові методи — від вирізок із модних журналів до таких цінних тоді наклейок. Також щастило тим, хто вмів гарно малювати й мав кольорові гелеві ручки. Хто ж не мав, міг позичити або домовитися з місцевим «художником-початківцем» із класу. Через гарний почерк і нормальні оцінки з мови мене часто просили переписати запитання на перших сторінках, щоб точно без помилок і красиво. Це насправді були повноцінні дитячі зіни, просто їх по-постмодерністськи дописували різні учасники субкультури. Тільки не музичної чи спортивної, а швидше вікової.
Так само зінами можна назвати й дембельські альбоми, які, можливо, іще десь валяються у сховках ваших батьків чи дідусів; і пісенники, які, здається, усі колись заводили в доінтернетні часи; і наші немовлячі альбоми, які так дбайливо вели наші батьки, зазначаючи появу першого зубчика й перемальовуючи наші долоньки; і збірники віршів, які треба вивчити на уроки зарубіжної чи української літератури, та й ті вірші, які могли самі писати в підлітковому віці після чергового невдалого побачення. Тому всі ми колись так чи так практикувалися у зіностворенні, просто не замислювалися над цим.
Матеріали видавництва Лабораторія