Laboratory community
Шістнадцятирічний Тоні Кінг, після закінчення школи і початку кар’єри на студії Decca Records, стане близьким другом Елтона Джона, розпалить стосунки Джона Леннона і Йоко Оно, буде посередником у сварці Міка Джаггера та Кіта Річардса і проведе час з Фредді Мерк’юрі в останні дні його життя.
Про бурхливе життя в епоху драйву, музики, сексу і наркотиків, за яким приховані особисті болючі таємниці розповість біографія Тоні Кінга «Творець смаку», яка нещодавно вийшла друком у видавництві Лабораторія.
***
Саме під час цих кружлянь по радіостанціях я вперше побачив «Бітлз», на передачі «Поп-готель» на BBC, яку вів Кіт Фордайс. Як натякає назва*, виконавці «забігали на вогник» та говорили з Фордайсом про свою останню пісню. Я часто приходив на ефіри в студію, обмінювався новинами з промоутерами з інших лейблів, теревенив із ними. Цього разу я прийшов із Тоні Голлом.
Коли їх запросили на шоу, бітли вже випустили свій перший гіт Love Me Do, і мали говорити про Please Please Me. Мене посадили у гримерці разом із виконавцями, і щойно зайшли бітли, кімната засяяла тисячоватними лампами. Джон Леннон вразив мене першим. Ігнорувати його було неможливо, а самовпевненість музиканта навіть трохи лякала. Я почав говорити з ним, а тоді з Джорджем, який від природи був трохи тихішим, але до нього простіше було звернутися. Я розповів, чим займаюся і що я працював на London American Records. І тоді Джордж покликав Рінго.
— Ось він, — він показав на мене, розтягуючи слова, як справжній ліверпулець, — він знає все про наші улюблені записи, Рінго.
Він спитав, що мені подобається зараз.
— Наприклад, мені дуже до вподоби If You Gotta Make a Fool of Somebody Джеймса Рея.
Обличчя Джорджа й Рінго засяяли.
— Ми любимо цю пісню, — сказав Джордж.
— Що ж, якщо вам таке подобається, я певен, що зможу дістати для вас копії.
— Це було би прекрасно, — відповів Рінго.
Я спитав, де вони живуть, і з’ясувалося, що вони ділили квартиру на Ґрін-стріт якраз біля квартири Тоні Голла. «Це буде нескладно, — сказав я. — Скажіть, чого ви хочете, і я вам це дістану».
Джордж та Рінго мали пунктик на соулі та Motown. Тоді Motown базувався на лейблі Oriole Records: багато ранніх пісень цього напрямку — My Guy Мері Веллс, Do You Love Me гурту The Contours, Money Барретта Стронга — вийшли саме там. Промоутер Oriole Ронні Белл, люб’язний чоловічок, був трохи старшим за інших промоутерів, менш трендовий, трохи старомодний, та він був такий милий, що всі його любили. Я переговорив із ним, а тоді презентував Джорджу та Рінго найсвіжіші американські платівки. Вони були в захваті, і я завжди мав наготові стос платівок, коли збирався до них після чергового туру чи телешоу.
Незабаром я мав нагоду узріти феномен «Бітлз» на власні очі. Я працював із Крісом Монтезом, ще одним американським співаком, який «вистрелив» із піснею Let’s Dance. Він приїхав до Британії в складі спільного туру кількох артистів. Монтез та ще один американець, Томмі Ру, були гедлайнерами. Нижче в списку стояли «Бітлз», бо це був усього лише другий їхній тур.
Принаймні так було на етапі планування. Та чим ближче було до дати перших концертів, тим більшою була популярність «Бітлз». Реакція натовпу на них відчутно відрізнялася від того, як зустрічали американських зірок, тож швидко стало очевидно, хто має бути гедлайнером. Тож хоч на початку туру концерти закривали Монтез і Ру, згодом це були саме «Бітлз». Монтез, справедливости ради, був не проти. Нікому б не сподобалося опинитися в такому становищі, та він не ображався, радше розчарувався. Я намагався підійти до справи з усім можливим розумінням, але так було правильно.
Особливо, якщо ви бачили виступи «Бітлз». Боже. Вони так захоплювали, по вінця сповнені енергією та захватом. Це працювало в обидва боки — вони живилися авдиторією, а вона — ними. Навіть попри крики було чути, наскільки хороші в них голоси та гармонії. Вони не дуже багато рухалися: Рінго прив’язаний до своїх барабанів, Джон високо тримав гітару, Пол та Джордж робили своє. Та публіка шаленіла, щойно хтось ледь міняв положення.
Я любив спостерігати, як дівчата божеволіють — втрачають розум, втрачають себе, відпускають себе. За кілька років до того я поїхав до Брайтона на виступ Лонні Донегана, чоловіка, який вивів скіфл* у маси. До нього теж приходила купа дівчат, та вони скоріше його підбадьорювали, ніж верещали від захвату. З «Бітлз» точно ще був сексуальний аспект: кожна хотіла опинитися в ліжку з Полом, Джоном, Джорджем чи Рінго. У залі панувала атмосфера сексу, незважаючи на юний вік дівчат. Що стосується інших заявлених виконавців, як, наприклад, Кріс Монтез, їхнє спілкування із залом блякло в порівнянні з «Бітлами».
Матеріали видавництва Лабораторія