Михайло Просянник
Хвилинку, скаже в’їдливий читач, яка смерть — нещодавно відгримів FanCon у Києві. І справді, відгримів, тільки це був кон, а не аніме-фестиваль. «Кон» це скорочення від слова «конвент», що буквально означає «збори». Здається, що різниця із фестивалем невелика, але вона є і для її розкриття необхідно буде поринути в історію аніме-заходів нульових років.
Аніме-фендом в Україні як об’єднання людей зародився наприкінці 90-х. Початковими точками обʼєднання фанатів аніме стали аніме-клуби. Інтернет у ті роки був одночасно повільним, дорогим і важкодоступним. Тому клуби організувалися як точки обміну та спільного перегляду аніме: спочатку на відеокасетах, а згодом і на дисках. Швидше за все, саме розвиток швидкісного інтернету зруйнував систему аніме-клубів, оскільки з’явилася можливість знаходити аніме, не виходячи з дому.
Аніме-клуби були у всіх великих містах України, іноді навіть кілька на одне місто. А першими аніме-заходами стали аніме-паті. Фактично, це були трохи костюмовані, за сучасними мірками, збори членів клубу. У них ще не було афіш, реклами та якоїсь усталеної програми. Вони були безкоштовні і навіть могли проводитися просто вдома у когось із членів клубу, якщо не було доступу до безкоштовного приміщення.
Але початок було покладено. Проведення аніме-паті стало стандартною діяльністю аніме-клубів. І на рік відбувався щонайменше один такий захід, часто приурочений до дня народження клубу. Кількість учасників та гостей постійно зростала і, щоб зібрати їх разом, знадобилися більш місткі приміщення. Ними стали старі радянські Будинки культури (російською це ДК), благо вони були присутні у всіх містах і орендувати їх було не дорого. У всіх ДК була сцена: тепер косплеєри виходили на неї, щоб їх було краще видно, а не тусили разом з усіма в залі, як це було раніше. Вихід косплеєра супроводжувався оголошенням від ведучого, музикою та якимись простенькими візуальними ефектами типу світломузики або картинки з проектора на екрані. Так виник перший обов’язковий атрибут аніме-фестивалів – косплей-дефіле. Оскільки це найстаріший елемент заходу, то він виявився і найживучишим. Косплей-дефіле і зараз є у програмах усіх фан-конів, навіть не пов’язаних з аніме.
Але не всім учасникам було досить просто вийти на сцену, постояти у парі поз та піти за лаштунки. Декому хотілося розіграти якусь сценку з аніме, зробити гуртовий косплей і просто подуріти. З цього бажання з’явилися косплей-сценки – другий атрибут аніме-фестивалів нульових. Ну а третім стало велике і жахливе караоке, оскільки окрім перетворення у свого улюбленого аніме-персонажа, деякі учасники мали ще й бажання заспівати як він. На жаль, бажання не завжди збігалося з можливостями, тому співаючих кавери на пісні з аніме завжди було більше ніж бажаючих це слухати, але зустрічалися й гарні виконавці.
До кінця нульових усі ці елементи постаралися якось упорядкувати та надати їм форму. Такою формою став капусник. Для цього організатори запровадили спільну канву ведення заходу, коли всі сценки, дефіле та караоке ніби об’єднувалися у спільну історію, а самі ведучі були в косплеї і рухали сюжет усього заходу невеликими інтермедіями між виступами учасників. У хороших команд організаторів сценки та інтермедії могли бути навіть кращими, ніж у учасників фестивалю.
Так встановився стандарт аніме-фестивалю: на якийсь із заходів того часу ви б не потрапили, там завжди було косплей-дефіле, сценки та караоке, а загорнуто все було у форму капусника. Тут треба зробити історичний відступ і пояснити, що це за капусник такий і чому він так вплинув на аніме-фестивалі.
Капусник, це не кулінарна страва, це назва народного свята, поширеного у слов’ян у східній Європі. Суть полягала в тому, що восени, зазвичай, у вересні, після збирання врожаю капусти, її потрібно було нарізати, щоб потім засолити на зиму.
На цю роботу господарі будинку запрошували незаміжніх дівчат із їхнього села. Дівчата весь день рубали капусту, звідси й назва, а ввечері господарі накривали їм стіл на подяку за роботу. Де дівчата, там і парубки. Вони розважали дівчат жартами, костюмованими сценками та піснями, поки ті працювали. А ввечері, коли господарі подавали частування, могли влаштувати танці. Капустник виступав у ролі оглядин.
Через кілька тижнів після нього було велике церковне свято – Покрова, коли було прийнято звати дівчат заміж. З цієї причини дівчата не були проти присутності хлопців на капуснику і самі намагалися одягатися у найкрасивіший одяг.
На початку двадцятого століття, спираючись на цю традицію, почали проводити виступи на кшталт “капусника” у театрах. Тобто програма складалася з маленьких гумористичних сценок та пантомім, пов’язаних між собою легким сюжетом і орієнтованих на вузьку аудиторію “своїх”.
З якоїсь причини радянська каральна педагогіка взяла капусник на озброєння і буквально примушувала до нього всіх радянських та пострадянських дітей у школах. В інститутах капусник перетворився на КВК (Клуб Веселих і Кмітливих), але суть залишилася незмінною. Тож організатори аніме-фестивалів суто через вік і шкільний досвід відтворили, на свій лад, капусники. Забігаючи вперед, можна сказати, що й причина зникнення аніме-фестивалів частково полягає в тому, що виросло покоління, яке не брало участі в капусниках у школі.
Але повернемося до фестивалів нульових. Схема організації аніме-фестивалю була універсальною і легко відтворювалася в будь-якому великому місті. Так своїм аніме-фестивалем обзавівся майже кожен обласний центр: Otobe у Києві, Akihabara у Дніпрі, Yorokonde у Харкові, Nihon Taisai у Донецьку, Ume no Yuki у Запоріжжі, Seiza у Хмельницькому, Anicon у Львові, Natsu Nami в Одесі, Ханіфест у Харкові та багато, багато інших. Їх стало так багато, що для моніторингу було створено спеціальний сайт із розкладом аніме-заходів України.
Щомісяця, окрім деяких зимових періодів, коли у неопалюваних ДК ставало надто холодно, можна було потрапити на аніме-фестиваль. У теплі місяці могли проходити по три фестивалі з різницею у тиждень. Постійно зростала кількість учасників та гостей та між заходами розпочалася справжня гонка озброєнь. Фестивалі переїжджали у дедалі більші приміщення. Ставали дводенними, а то й триденними. З’явилися активності у холі.
Спочатку це були виставки фан-арту, невелика торгівля значками з фестивальною атрибутикою, але природа не терпить порожнечі та досить швидко холи заповнилися столиками з різноманітними аніме-товарами, фотозонами, тематичними стендами та різноманітними активностями. Через кількість учасників програма фестивалю стала такою довгою, що висидіти її всю у залі стало фізично важко, тож гості приходили лише на виступи своїх знайомих.
Так поступово фокус уваги відвідувачів почав зміщуватися зі сцени до холу. У холі можна було сфотографуватися зі вподобаним косплеєром, поспілкуватися з друзями, купити щось на ярмарку. А у залі було тісно, душно і, на жаль, не завжди весело. Тепер заходи у холі стали рівновеликими до подій на сцені та абсолютно нормально стало відвідати аніме-фестиваль, але не зайти до зали. Проводилися експерименти із додатковими активностями. Наприклад, проводили лекції та майстер-класи, теми були різні: від косплею до розвитку аніме-фендому. Бували аніме-покази, але стандартною частиною фестивалів вони не стали. Іноді проводили аніме-ходи, але вони вимагали погодження з міською владою і не всі організатори за це бралися. Та й нікуди не поділися аніме-паті. Вони частіше проходили у вигляді афтерпаті, увечері після фестивалю чи наступного дня. На них був доступний алкоголь і деякі особливо пікантні сценки та косплей переносили туди.
Не можна не згадати про фінансовий аспект аніме-фестивалів. Спочатку вони були безкоштовними або за дуже символічну плату. Але зі зростанням популярності та відвідуваності почали зростати як витрати на організацію, так і виторг від продажу квитків. Плюс аніме-магазини, які були постійними учасниками ярмарків, показували організаторам приклад того, скільки можна заробляти на анімешниках. Фестивалі почали комерціалізуватись. З’явилася реклама, конкуренція з іншими заходами та бажання розширити базу потенційних учасників.
Так фестивалі почали перетворюватися на мультифандомні конвенти. Спочатку змінювалася лише назва: замість “аніме-фестивалю” це ставало “косплей-коном” із збереженням усіх атрибутів аніме-фестивалю. Трохи пізніше, при переїзді до нового більшого приміщення організатори обирали вже таке, де окремої зали під дефіле та інших виступів не було. Так сцена та хол зустрілися в одному просторі. Тепер сцена та все, що на ній відбувалося, стали лише частиною подій ярмарку, а не центром заходу. Ці процеси могли бути плавними і розтягнутися на багато років, але в 2014 році почалася перша фаза російської агресії і величезна кількість аніме-фестивалів закрилася назавжди.
То чим же конвент відрізняється від аніме-фестивалю? Якщо коротко – всім, але оскільки він виріс із аніме-фестивалю у нашому фендомі, то зберіг деякі елементи, такі як косплей-дефіле на сцені. Але головна відмінність полягає в тому, що конвент тепер не присвячений виключно аніме. Конвент за своєю структурою і задумом вміщує все, до чого тільки змогли дотягнутися організатори. Завдяки такій модульності на нього можуть прийти шанувальники всього чого завгодно, а не тільки анімешники, як раніше. Відбулася така еволюція: аніме-паті – захід для своїх, аніме-фестиваль – захід для всіх анімешників, конвент – захід для всіх.
Але у світі ідей ніщо і ніколи не зникає назавжди, так і аніме-фестиваль не зник повністю. Вартовими традиції стали організатори PokemonFest у містечку Первомайський, Харківська область. Якщо ви хочете відчути атмосферу аніме-фестивалів нульових, то точніше за все вона відтворена там: старе, але затишне ДК, пустий на час виступів хол, оргкомітет, який сам все організовує і встигає виступати на сцені, та й знайомий формат капусника. Старі анімешники приїжджали туди навіть зі Львова, така сильна була ностальгія за старими часами. Тож може, після нашої перемоги, окрім величезних столичних конвентів, ми з вами ще зустрінемося на невеликому та затишному аніме-фестивалі.
Ця та інші статті про аніме-фендом доступні безкоштовно на buy me a coffee.