Фара Набієва
Мама впевненими швидким рухами ліпила пельмені. Я навіть не намагалася за нею встигнути. На один мій криво зліплений пельмень, в неї виходило чотири ідеальних.
– Я ж тобі принесла пельменіцу, – буркнула я, хоча розуміла, що в цьому немає сенсу.
– Оту страшну металеву штуку? – мама скривилася. – Я ліплю з любов’ю. А той пельменний кастет і бачити не хочу.
Я хмикнула. Вперше чую таке порівняння. Сьогодні мама багатозначно мовчала. Ну знаєте, коли ти дитина своєї матері, ти відчуваєш її навіть у мовчанні – настрій, думку на конкретну тему, обурення чи радість. По стиснутим вустам чи легкій посмішці все розумієш без слів – чи попаде, чи похвалять. Сьогодні мама зітхала. Неголосно, але так, щоб я точно почула. Після двадцяти хвилин зітхання, я не стрималася:
– Що трапилось?
Мама жахливо зіграла нерозуміння:
– Ти про що?
П’ять хвилин обов’язкових моїх випитувань й її відмовок, і ось ми дісталися до причини.
– Спілкувалася з мамою Поліни нещодавно.
– Це нормально, ма, – я трималася невимушено. – Ви працюєте разом.
Мама стиснула губи. “Тобі аби хаханькі!”, – прочитала я.
– Поліна заміж виходить, – тихо, майже трагічно, оголосила мама, а потім вигукнула, – Поліна!
Я засміялася. Думка про те, що Поліна (моя однокласниця і донька маминої колеги по школі) могла вийти заміж скоріше за мене, схоже, шокувала маму. Зізнаюся, факт, що Полінка взагалі виходить заміж, м’яко кажучи, здивував і мене саму. Закортіло дізнатися подробиць. Поліна, скажімо так, досить специфічна дама. Скільки її пам’ятаю, вона абсолютно не зацікавлена була у сім’ї, стосунках. Поліна була у науці, її цікавили речі, які навряд чи зацікавлять когось з потенційних наречених. Радше, відлякають. Вона не вміла доглядати себе й не хотіла цього робити відносно інших.
– Ну, мам. Вона ж доросла жінка, розумна і добра, досить миловидна. Це добре, що вона знайшла кохання.
– Мені чхати на чужих дітей! Чому ти сидиш? Чого чекаєш?
Почалося. Давайте скажемо прямо – суспільна думка на нас, незаміжних дівчат, тисне. На неодружених чоловіків також трохи, проте не так сильно, як на нас. Типу їм можна і треба нагулятися. А от ми станемо нікому непотрібними синіми панчохами. (Правду кажучи, у стереотипному суспільстві саме так і може статися).
Коли тиснуть батьки, ще можна зрозуміти – вони хочуть дітям щасливого життя, хоч і вважають чомусь, що саме одруження та народження дітей автоматично переносить у країну під назвою «Щастя». Наче галочки поставила і живи собі, як усі, задоволеною. А от якщо це говорять неблизькі родичі, колеги, сусіди або знайомі, котрих ми не бачили років десять і ще б радо не бачили стільки ж, то виникає цілком адекватне питання – “А тобі то що?”.
– Ну чому сиджу, чекаю? Ось зареєструвалася на Тіндері, – збрехала я, а сама задумалася, що дійсно варто. Хоч розважитися.
– Це що таке?
– Типу сайту знайомств.
Мама охнула й замовкла. А я опустила голову й хмикнула. На думку моєї мами, всі сайти знайомств – виключно для несерйозних побачень. Інколи вона навіть використовувала некультурно-радянське слово «случка». Тому подібні сайти я використовувала як броню проти подальших питань мами “Що ти собі думаєш?”.
Мені завжди було вкрай цікаво, що означає питання до самотніх жінок «Чому не виходиш заміж?Чого чекаєш?». Що жінка має відповісти? Що не звуть? Що не хоче? Що й сама плаче ночами у холодному ліжку? Чи що кайфує у самотності, хоч це суспільству ніколи не зрозуміти?
Але найголовніше – чому ми взагалі маємо тримати відповідь? Чому постійно повинні наче виправдовуватися за власний вибір або за свій неуспіх на особистому фронті? Навіть перед найріднішими?
Завтра точно зустрінуся з Поліною й сама спитаю: «Чого ти це надумала раптом?».
А поки не забувайте про мій телеграм-канал Levitska_live. Зустрінемось)