📗 Якщо хворобу не можна до пуття ані ідентифікувати, ані вилікувати — то, можливо, її не існує?

Книжка «Нікого немає в лісі» лікарки-психіатрині Христини Шалак, що вийде друком у видавництві Лабораторія, розповідає про психіатрію через призму окремих історій, розказаних самими героями: про те, як жити з тим чи іншим розладом, як лікуватися і працювати у психіатричних лікарнях, як дбати про рідних, які мають психіатричні діагнози. Такі свідчення нерозривно пов’язані з особистостями оповідачів, з їх багатогранними «я» — тож ці історії в першу чергу про людей, а не про хвороби. Ще одна тема, яка виступає тлом і контекстом до ділення — складна і суперечлива історія психіатрії, і зокрема — її відображення в архітектурі, яка стає дзеркалом суспільних і медичних настроїв. Публікуємо уривок з книжки.

***

У другій половині xix століття німецький психіатр Вільгельм Ґрізінґер заявив: досить шукати причин психічних розладів в ефемерному, психіатрія — це наука, тому з нас годі духовності, міфів і поезії: ми будемо розтинати мозок.

Ґрізінґер каталогізував психіатричні симптоми, провів розтини померлих пацієнтів лікарень і мріяв створити лабораторні тести, які б допомагали в діагностиці. Послідовники ідей біологічної психіатрії скрупульозно вивчали мозкові тканини, шукаючи будь-яких патологічних змін. Врешті відкриття вдалося зробити лише одному з них — Алоїзові Альцгеймеру, який описав амілоїдні бляшки в мозку старших людей, хворих на деменцію. Усі ж інші розтини дали інформації не більше, ніж вимірювання магнетизму Месмера. Лабораторні аналізи, здатні визначити той чи той психічний розлад, також залишилися тільки в мріях.

І до сьогодні, якщо психіатр скеровує свого пацієнта на якісь обстеження — чи то аналіз крові на рівень гормонів, мрт, кт чи енцефалограма, — то переважно робить це для того, щоб виключити якийсь діагноз зі сфери неврології, ендокринології чи інфекційних хвороб, а не щоб встановити свій, психіатричний.

У роботі натомість використовує спостереження та інтерв’ювання, простіше кажучи — розмову. Тобто метод діагностики не надто змінився ще від xi століття, від «Ізборника Святослава»: «для виявлення душевних хвороб викликати пацієнта на щиру розмову і спостерігати за його поведінкою, позою, ходою та усмішкою» . Як би не старався Ґрізінґер і його послідовники, діагностика у психіатрії — це дослідження невидимого.

Те, якими були умови у психіатричних лікарнях наприкінці xix століття, описав Ван Гог у листах до брата Тео. Увесь рік між 1889-м та 1890-м він прожив у закладі Сен-Поль у СенРемі-де-Провансі:

«Дотримуватися лікування, яке застосовують у цьому закладі, дуже просто навіть у випадку переїзду звідси, адже тут абсолютно нічого не роблять. Хворі полишені животіти в неробстві і втішатися несмачною, а часом і несвіжою їжею. Тепер я можу зізнатися тобі, що з першого ж дня відмовився від загального столу, аж до останнього нападу жив на хлібі та супі і буду жити на них доти, доки залишатимусь тут» .

Втім, художникові надали кімнату під студію і дозволяли малювати у внутрішньому дворику закладу або й поза його межами. За рік Ван Гог створив майже сто п’ятдесят картин, серед інших — відомі «Мигдальний цвіт», «Зоряну ніч» та «Іриси». Працювати заборонили тільки після ще одного загострення, коли він намагався отруїтися власними фарбами — спосіб самогубства, який міг обрати лише художник.

Своєрідну психіатричну «відлигу» з її ідеями гуманізму й необмеження у xx столітті спотворила, скалічила каральна психіатрія Радянського Союзу. Це можна порівняти з тим, як пташку, що зламала крило, довго виходжують і лікують, а потім, тільки-но з’являється надія на політ — убивають і готують на вечерю.

Якщо раніше йшлося про відсутність належних умов для пацієнтів, то в Союзі — про те, що в лікарнях катують здорових.

У творах українських письменників тієї доби трапляється недвозначний образ: психіатрична лікарня — як маленька модель всієї тоталітарної країни. Замкнена, із суворими наглядачами, безнадійна. І в ній — людина, яка намагається вибратись, але з перших рядків приречена на невдачу: у своїх спробах втекти вона спотикається і грузне, ніби в сипучих пісках, ніби все відбувається у страшному сні.

В «Емальованій мисці» Віктора Домонтовича пацієнтом є колишній викладач, випускник кафедри філософії, який намагається вибратися з лікарні, щоб дописати свої праці. Він, звісно ж, не має жодного шансу. Чоловік залишається там, де і був на початку тексту: на лікарняному подвір’ї, одягнений у сірий халат із рожевими смужками.

Радянським методом «лікування», що є на межі між дуже сумнівним ліком і просто катуванням, став сульфозин — розчин сірки в персиковій або оливковій олії, що вводили внутрішньом’язово, викликав гарячку й нестерпний біль.

У Союзі його призначали, щоб зменшити агресію пацієнтів, а ще алкозалежним та дисидентам. Тобто всім, хто міг чимось не подобатися, кого було важко контролювати чи хотіли покарати. Більше ніде у світі його не застосовували.

Борис Херсонський згадує: «У ті часи препарат був офіційними ліками й неофіційним фізичним покаранням. Препарат могла ввести медсестра з власної ініціативи, а то й на прохання санітарки “покарати” пацієнта, який відмовився виконати брудну роботу у відділенні. Про це всі знали — і всі мовчали. За допомогою сульфозину можна було на декілька днів прикувати пацієнта до ліжка. Це називалось “зробити сірку в чотири точки”. Точки — два уколи в сідниці і два під лопатки. Після цього пацієнт не міг поворухнути ані рукою, ані ногою».

Лоботомія, на щастя, не прижилася в Радянському Союзі: там її визнали псевдонауковим методом буржуазної медицини й 1950 року заборонили. І це приклад надзвичайного успіху: в іншому випадку доля Рендела Макмерфі, головного героя «Пролітаючи над гніздом зозулі», виявилася б моторошним пророцтвом, раз за разом сповненим машиною репресивної психіатрії.

Якщо хворобу не можна до пуття ані ідентифікувати, ані вилікувати — то, можливо, її не існує?

Важливим феноменом xx століття є антипсихіатричний рух, розквіт якого припадає на 1960-ті роки. У своїх м’якших формах він відстоює права людей із психічними розладами, гуманне ставлення в лікарнях і бореться з пожиттєвою ізоляцією. Натомість радикальні представники антипсихіатрії заперечують існування психічних розладів як таких, вважаючи їх вигадками чи наслідками впливу нездорового суспільства, а психіатрів — ледь не членами секти, які змовилися між собою, аби заробляти гроші та втілювати в життя свої хворобливі фантазії про владу. Франко Базалья в Італії, Мішель Фуко у Франції, Рональд Лейнг у Шотландії і Томас Сас у сша сформулювали основні ідеї антипсихіатрії, що назагал добре пасують до назви однієї із книжок Саса: «Міф про психічну хворобу». Антипсихіатричний рух збирав послідовників на масові протести. У травні 1968 року приблизно п’ятсот студентів увірвалося на лекцію до французького психіатра Жана Деле й вимагала відокремити психіатрію від медицини, висміюючи і критикуючи її.

Цей епізод став однією з причин, чому лікар вирішив піти на пенсію і цілковито присвятити себе літературній творчості: написати біографію Андре Жіда в чотирьох томах. Окрім протестів, учасники руху створювали маленькі антипсихіатричні утопії. Лейнг розповідав, як він проводив години у палаті-ізоляторі в компанії пацієнта, який мав шизофренію, і після їхніх розмов той став спокійнішим і перестав виявляти агресію.

Він опублікував статтю про феноменальний успіх експерименту з назвою «Шумна кімната»: одинадцять пацієнток із хронічним перебігом захворювань, що вже роками перебували в лікарні, були поміщені в одне приміщення з персоналом, де вони разом спілкувалися і робили щось спільне без застосування ліків — в’язали, малювали, готували їсти, розмовляли.

У статті він стверджував, що всіх пацієнток через рік вдалося виписати додому. Лейнг створив так звані терапевтичні общини: спільноти, де разом проживали люди із психічними розладами та їхні лікарі, психотерапевти, інший персонал або будь-хто охочий до такого досвіду (для прикладу, у «Кінґслі-голі», відомій общині Лейнга, серед мешканців були художники, актори і представники «лівих» політичних рухів).

В общині не було жодних зовнішніх ознак розподілу, як-то білих халатів, і жодних суворих правил. Там не застосовували ніяких методів лікування, натомість людині давали можливість у підтримувальному середовищі пройти через психоз, як-то проходять через пологи, і не застосовувати при цьому «знеболення» у вигляді ліків. Те, що прийнято називати «хворобою», там стало особливим станом розуму, способом реагування, невербальною комунікацією, шляхом переродження, метаноєю. Так, ніби шизофренію можна вилікувати добрим ставленням, і колишні пацієнти психіатричних стаціонарів насправді схожі на зачароване Чудовисько з казки — їх варто щиро полюбити, і закляття втратить свою силу. А потім утопія розсипалася. Публікувалися критичні статті, засновані на дослідженні архівних матеріалів, які доводили, що насправді жодна з пацієнток «Шумної кімнати» не була чудесно зціленою і не змогла повернутися до попереднього життя. Що їхні покращення насправді можуть бути пояснені початком застосування хлорпромазину, на чому не акцентував Лейнг. Що ж до «Кінґслі-голу», то спільноту знищила анархія, яка там панувала — мешканці втомлювались одні від одних, поступово визнавали, що якісь правила та й потрібні, усе частіше конфліктували з сусідами та поліцією, а врешті стомився і сам Лейнг. «Кінґслі-гол» закрили.