Community Laboratoria.pro
Одна з найкращих книжок 2020 року за версіями численних видань від лауреатки Пулітцерівської премії Ізабель Вілкерсон — «Каста. Витоки наших невдоволень», що вийшла друком у видавництві Лабораторія, досліджує тему соціальної нерівності — зокрема, виникнення та поширення каст та інших штучних поділів населення. Авторка описує маловідому усім кастову систему Америки, Індії та нацистської Німеччини та проводить паралелі між ними.
Обкладинка книжки «Каста. Витоки наших невдоволень»
Чорношкірих акторів довгий час відзначали й часто обмежували лише тими ролями, що відповідали кастовим стереотипам. Першою афроамериканкою, якій присудили премію Американської кіноакадемії, стала Гетті Макденієл. Вона отримала цю високу винагороду за роль Маммі (дбайливої, огрядної й асексуальної протилежності Скарлетт О’Хара, яка була ідеалом жінки) у фільмі 1939 року «Віднесені вітром». Маммі, більш віддана білій родині, ніж власній, була готова вступити в бій із чорношкірими солдатами, щоб захистити своїх білих поневолювачів.
Цей образ став зручною підпорою для зображення рабства в художніх фільмах, однак це була вигадка кастової системи, що суперечила історичним фактам. В епоху рабства більшість чорношкірих жінок були худорлявими, навіть виснаженими через скупе харчування, яким їх забезпечували. До того ж мало хто з цих жінок працював у будинках, оскільки їх вважали ціннішими на полі. Втім, огрядна рабиня чи служниця — це був саме той образ, який воліли бачити члени панівної касти. Макденієл та інші чорношкірі акторки того часу зрозуміли, що це єдина роль, яку вони можуть грати. Оскільки ці жінки росли переважно в північних або західних штатах, вони погано знали діалект південних негрів, якого вимагали сценарії, тому їм доводилося вчитися розмовляти гіперболічною, часом гротескною мовою, що нею мали говорити чорношкірі в уявленні голлівудських режисерів. Чорношкірих акторів довгий час відзначали й часто обмежували лише тими ролями, що відповідали кастовим стереотипам.
***
На кадрі з голлівудського фільму 30-х років, який вийшов на екрани в розпал епохи Джима Кроу, зображена огрядна чорношкіра жінка з простим обличчям, одягнена в хустину й форму служниці. Вона обіймає струнку, схожу на ангела, по-дитячому безпосередню білу жінку, золотаве волосся й прозора шкіра якої виділяються на темному фоні навмисно непоказної негритянки. Коли вони починають говорити, чорношкіра жінка розмовляє примітивною мовою рабської покірності й неуцтва. Жінка з порцеляновою шкірою говорить з манірною витонченістю вищої касти. Тендітна фігура Мері Пікфорд — повна протилежність огрядності Луїзи Біверс у цій кастовій сцені, яку можна побачити в Америці в тисячах фільмів і на численних зображеннях. Все це навіює нам думку про природжену вищість однієї групи над іншою за такими критеріями, як краса, гідність та інтелект.
Як часто буває, чорношкіра акторка Луїза Біверс не була схожа на той образ, грати який мусила, не маючи іншого вибору. Біверс виросла в Каліфорнії, тому їй довелося вивчати й опановувати ламану мову південних польових працівників і слуг. Вона часто переживала стрес через вузькі рамки, якими її обмежували, й навіть схудла на знімальному майданчику. Режисери примушували акторку обв’язувати ватином і без того повне тіло, щоб вона ще більше контрастувала з худорлявими білими інженю, які були зірками в усіх фільмах, де вона грала.
***
Винагороди й привілеї забезпечувала підтримка кастового устрою, яка могла поліпшити перспективи тих, хто знав, що треба залишатися на своєму місці — якомога помітнішому. Через два століття після часів Онисима режим Джима Кроу зробив єдиний виняток із залізного закону про сегрегацію між чорношкірими й білими. Це стосувалося чорношкірих служниць, які показали себе достатньо відданими, щоб можна було довірити їм догляд за білими дітьми. Лише ці жінки могли їздити у секції потяга чи автобуса для білих, коли подорожували, доглядаючи білих дітей. Цей виняток служив декільком цілям. Він робив білу дитину квитком на місце у першому класі для чорношкірої людини. Він підкріплював невільницьку роль підлеглої касти як її природне місце. Він підвищував статус чорношкірої няньки за розпорядженням панівної касти. Він робив хатніх робітниць вищими навіть за людей на кшталт видатного оратора Фредеріка Дуґласа, який одного разу змушений був сидіти на даху вантажного вагона під час подорожі потягом. Він захищав дітей з панівної касти від ганьби й незручностей поїздки у вагоні для кольорових. І він нагадував усім членам підлеглої касти, що вони можуть перейти на вищий рівень лише з дозволу панівної, на її умовах і лише поки вони дотримуються відведеної їм ролі.
***
У своїй революційній книжці «Медичний апартеїд» (Medical Apartheid) фахівчиня з медичної етики Гаррієт Вашинґтон розповіла про те, що один лікар з плантації робив розрізи в черепі чорношкірої дитини, щоб перевірити теорію стосовно лікування судом. Він відкривав дитячий череп шевським знаряддям, проколюючи шкіру голови, як повідомив пізніше, «вістрям кривого шила».
Згодом цього лікаря, якого звали Джеймс Маріон Сімс, оголосили засновником гінекології. Він робив свої відкриття, купуючи рабинь в Алабамі й виконуючи жорстокі операції, які часто закінчувалися спотворенням або смертю. Сімс відмовлявся робити цим жінкам анестезію, стверджуючи, що вагінальні операції «недостатньо болісні, щоб виправдати цей клопіт». Натомість він вводив жінкам морфін лише після операції, зазначивши, що це «полегшує пекучі відчуття від сечі». До того ж, за словами Вашинґтон, морфін «послаблював здатність протидіяти повторним процедурам».
Один хірург з Луїзіани вдосконалював кесарів розтин, експериментуючи з поневоленими жінками, до яких мав доступ у 30-х роках XIX століття. Згодом інші лікарі в такий спосіб навчилися видаляти яєчники й камені з сечового міхура. Вони проводили всі ці експерименти в хатинах рабів у пошуках проривів для білих пацієнтів, яким робили операції в лікарнях з використанням доступної в той час анестезії.
***
Ендогамія, нібито встановлена Богом, мала місце ще до появи Сполучених Штатів Америки. Одне з найперших посилань на явище, котре згодом стало відоме в Америці як поділ на раси, пов’язане зі справою про статеві стосунки між європейцем і африканкою. В 1630 році Генеральна асамблея штату Вірджинія засудила Ґ’ю Девіса до публічного бичування за те, що він «вчинив наругу над собою, зганьбивши Бога й осоромивши християн, оскільки осквернив своє тіло зносинами з негритянкою». Асамблея взяла на себе клопіт уточнити, що африканці, яким зазвичай не дозволялося спостерігати за покаранням члена панівної касти, мають прийти й на власні очі побачити бичування Девіса. Такий хід мав подвійну мету в кастовій системі, яка тоді формувалася. Насамперед це давало змогу ще більше принизити Девіса в присутності тих, кого вважали нижчими за нього. До того ж це було попереджувальним сигналом для людей, віднесених до найнижчої касти в країні, якої ще навіть не існувало: якщо така доля білого чоловіка, який не дотримувався кастових меж, ваша доля буде ще гіршою.
Ще до того, як Девіс дістав цей вирок, протягом усього періоду работоргівлі європейські чоловіки мали статеві стосунки з африканськими жінками, часто без їхньої згоди й без будь-яких наслідків для себе — вони вважали, що панують над африканцями, й діяли відповідно. Отже, той факт, що засновники колонії засудили Ґ’ю Девіса до публічного приниження за вчинок, який багато хто вважав своїм правом за народженням, означав лише одне: він перетнув ту межу, котру вони сприймали як загрозу ієрархії. У тому, як Девіс поводився з тією жінкою, було дещо таке, що привернуло їхню увагу й вимагало втручання.
Кастова система, яка формувалася в той період, дозволяла експлуатацію членів найнижчої касти, але не допускала рівності чи навіть її видимості. Саме тому ендогамію, яка з погляду закону забезпечувала союз між рівними, суворо охороняли, а зґвалтування жінок з нижчої касти залишали поза увагою. Випадок Ґ’ю Девіса був не лише першою згадкою про раси й ієрархію в Америці, а й першою спробою встановити межі відкритих стосунків між членами різних каст.