Community Laboratoria.pro
Від магічних моментів на знімальному майданчику в ролі Драко Мелфоя до підліткових проблем, у своїх мемуарах «По той бік чарівної палички. Магія і хаос мого дорослішання», що вийшли друком у видавництві Лабораторія, Том Фелтон запрошує за лаштунки свого життя на великому екрані та поза ним. Публікуємо уривок з книги.
Обкладинка книги «По той бік чарівної палички»
Мені за двадцять, і надходить запит на прослуховування для фільму «Гічкок». Це стрічка про створення фільму «Психо», де в головній ролі буде сер Ентоні Гопкінс. Оскільки у дитинстві я знявся у фільмі з Джоді Фостер, то було б круто закрити питання «Мовчання ягнят» і попрацювати з обома головними акторами, правда ж?
Ну, мабуть, ні. Я приїхав на прослуховування, про яке дізнався лише цього дня вранці. Не було часу прочитати сценарій, не кажучи вже про дослідження. Я проходив прослуховування на роль Ентоні Перкінса, який зіграв Нормана Бейтса. Я не бачив фільму, тож переглянув окремі сцени з ним і швидко зрозумів, що я абсолютно не годжуся на цю роль. Він мав майже метр дев’яносто. А я не такий високий. У нього темне волосся і темні очі. А мої — ні. Він випромінював якусь психопатичну загрозу. А я… ну, про це вже вам судити.
Це був один із небагатьох випадків, коли я з машини з-під будівлі зателефонував своєму агентові й запитав: «Мені справді потрібно прослуховуватись? Не думаю, що підходжу. Можливо, шанс попрацювати з Ентоні Гопкінсом з’явиться іншим разом із більш підхожим проєктом». Агент погодився, але переконав мене все одно піти, просто, щоб показатися режисерові та продюсерам.
Тож я пішов. Сидів і чекав біля кімнати для прослуховувань. Двері відчинилися, і з них вийшла американська актриса Анна Феріс, яка проходила прослуховування переді мною. Перебільшеним сценічним шепотінням вона вказала на кімнату і сказала: «Він там!».
Хто там? Вона зникла раніше, ніж я встиг її запитати.
Я увійшов до кімнати. Як і очікував, побачив кількох строго вдягнених продюсерів і режисера.
Я не очікував, але побачив самого сера Ентоні Гопкінса, який сидів у буденному вбранні, готовий зі мною пройтись сценарієм. Я бачив «Мовчання ягнят» кілька разів. Тепер збирався зіграти сцену з Ганнібалом Лектером і зовсім не був до цього готовий.
Мені скрутило живіт. Я розхвилювався, з жахом усвідомлюючи, що не знаю сценарію, не знаю персонажа, нічого не знаю про фільм і навіть не думаю, що маю бути тут. Але шляху назад не було. Тож ми потиснули один одному руки, і я сів навпроти нього.
Ми почали. Сер Ентоні прочитав перший рядок. Я прочитав свої слова із дуже невиразним американським акцентом. Він пильно подивився на мене. Підморгнув. Усміхнувся. Відклав свій сценарій і сказав:
— От що, забудьмо про сценарій. Давайте поговоримо з вами як із персонажем. Дізнаємося, чи ви його знаєте. Чи ви його знаєте?
Та я ледве знав ім’я персонажа. Нічого про нього не знав. Мені було геть незручно.
— Добре, — пискнув я.
Сер Ентоні пильно подивився на мене.
— Тож скажіть мені, — продовжив він. — Скажіть, що думає ваш герой про… вбивство?
Я теж витріщився на нього, намагаючись відповідати його стилю Ганнібала Лектера. І відповів… Ну, я б хотів пам’ятати, що я тоді сказав. Це було щось настільки абсурдне, щось таке стидотне, що мій мозок стер це з пам’яті. Він розпитував мене далі, кожне наступне питання було дивнішим за попереднє. Що відчуває ваш персонаж із цього приводу? Що відчуває ваш персонаж з того приводу? Мої відповіді переходили від жахливих до відверто дивних. Поки нарешті він не сказав:
— Що ваш герой думає про… дітей?
— Дітей?
— Дітей.
— Е-е…, — протягнув я.
— Так? — чекав сер Ентоні.
— Гм…, — буркнув я.
— Що йому подобається? — запитав сер Ентоні.
— Він любить… йому подобається… кров дітей, — сказав я.
Мертва тиша. Я подивився на нього. Він подивився на мене. Продюсери подивилися один на одного. Хотілося провалитися крізь землю.
Сер Ентоні кивнув. Він відкашлявся і ввічливо сказав із ледь помітною усмішкою: «Дякую, що прийшли». Він хотів сказати: це було нестерпно, будь ласка, йди геть, перш ніж скажеш щось ще гірше.
Полегшення від виходу з будівлі переважило відчуття неймовірного провалу перед сером Ентоні. Не надто переважило, але достатньо, щоб я схвильовано зателефонував декому зі своїх товаришів і розповів їм історію про своє найгірше прослуховування.