Community Laboratoria.pro
Протягом кар’єри мені випало попрацювати з багатьма видатними чоловіками, але найбільше життєвих і лідерських уроків мені дали дві жінки.
Попрацювавши деякий час у юридичній фірмі, я повернувся на посаду помічника прокурора, але цього разу в столицю штату Вірджинія. Моєю новою керівницею стала Гелен Фагі. Вона була прокуроркою федерального округу в східній частині штату. Історія її кар’єрного успіху доволі незвичайна та натхненна. Спершу вона присвятила себе вихованню дітей, а потім працювала на різних посадах при Міністерстві оборони, починаючи з машиністки. Увесь цей час, а мова йде про сімнадцять років, вона паралельно навчалася. Насправді вона так і не закінчила коледжу, але з огляду на високі бали та досвід роботи її зарахували на юридичний факультет.
Я очолив прокуратуру в Ричмонді — одну із чотирьох, якими вона керувала, — та мріяв з її допомогою зробити внесок у найрізноманітніші сфери суспільного життя, особливо в боротьбу проти насильницьких злочинів і корупції. Я вже встиг попрацювати помічником прокурора на Мангеттені та покинути партнерство у великій ричмондській юрфірмі, тому вважав себе «крутим перцем», як казала колись мама, а говорила вона це не як комплімент. В місті мене бачили на кожному кроці. Я став обличчям федеральних органів правопорядку Ричмонда та представляв наш офіс у відносинах із тамтешніми поліцейськими дільницями, громадськими організаціями та змі. Безплатний місцевий щотижневик навіть помістив на передовицю моє фото з підписом: «Один із хороших хлопців», однак помилково назвав мене «керівником федеральної прокуратури», а не помічником. Це фото зробили в моєму кабінеті. Та найгіршим було те, що я нічого не сказав про нього своїй керівниці. Побачивши статтю в газеті з моєю світлиною на всю шпальту, я подумав, що якщо не вилучу кожний примірник у місті, то мені кінець. Однак потім я згадав, на кого працював. Фагі була досить упевненою в собі, щоб не перешкоджати моєму успіхові. Вона трохи посміялася з мене, що було цілком доречно та заслужено, але значно частіше вона сміялася зі мною.
Гадаю, дехто позаочі критикував її слабкість — мовляв, «вона віддала Ричмонд у руки Комі», — але вона точно знала, що робила. Фагі створила умови для мого професійного зростання та іноді давала мені прочуханки, щоб я не збивався з курсу та приносив хороші результати. А ще вона не переймалася тим, що необізнані люди казали про неї, — у дорослому віці це стало для мене надзвичайно цінним уроком. Вона ставила інтереси команди та нашу роботу вище за власні почуття і хвилювання про репутацію.
Ми розгорнули боротьбу проти збройних нападів і прагнули знизити рівень убивств у Ричмонді. Проте деякі місцеві судді чинили нам опір, бо вважали, що таким справам не місце у «федеральному» суді. Але мені та моїй команді було все одно. Ми намагалися рятувати життя, тож гнули свою лінію, чим дуже розлютили одного літнього суддю. Він видав ухвалу, у якій вказав, що Гелен Фагі, наша керівниця офісу, виявила неповагу до суду, припустившись незначної процесуальної помилки: не подала клопотання про те, щоб служба маршалів доправила в’язня на призначене слухання справи. Та Фагі не мала стосунку до подання документів про доправлення в’язнів у суд. У Ричмонд вона навідувалася раз на місяць, тому не було сенсу втягувати її в конфлікт особисто. Але суддя зробив це, щоб насолити і нам, і їй.
Та він не знав Гелен Фагі.
У день розгляду справи про неповагу в залі судового засідання, коридорах і на вулиці зібралося багато поліцейських і федеральних агентів. Вулиці поблизу будівлі суду охороняли кінна поліція та поліцейські на мотоциклах. Фагі спокійно зайняла місце «відповідачки» та стала чекати. Невдовзі прийшов суддя, який був настільки вражений підтримкою з боку офіцерів правопорядку, що почав в усьому звинувачувати мене, цілком забувши про Фагі. Опісля він зняв проти неї обвинувачення. Цей випадок її дуже повеселив, і вона сказала, що ми все робили правильно та маємо продовжувати в тому ж дусі.
Своїми здобутками на лідерській ниві я завдячую впевненості Гелен Фагі, але не лише в мені, а й у ній самій. Вона сяяла від досягнень своїх підопічних, які її обожнювали, а ми розцвітали в її сяйві. Вона мала впевненість бути смиренною.
Але найбільше про лідерство я дізнався від своєї дружини Патріс. Улітку 1995 року ми з Патріс жили в п’ятикімнатному будинку, виконаному в колоніальному стилі, на тупиковій вулиці в новому районі Ричмонда. Дві наші донечки обожнювали цей будинок, а в 1994 році до них приєднався ще й братик. А потім ще й Колін.
Колін Едвард Комі з’явився на світ четвертого серпня 1995 року. Він народився здоровим — важив 3,3 кг — та, як і решта наших дітей, рослявим. Однак через декілька годин Патріс помітила в малюку зміну. Він постійно плакав, тож Патріс стала допитуватися в лікарів, у чому річ. Одна медсестра зверхньо заявила моїй дружині, яка народила чотирьох:
— Просто у вас ще не було дитини з кольками.
З ним щось було не так. Тоді ми ще не знали, що організм Коліна боровся зі смертельною інфекцією. Майже чверть усіх жінок носить у собі бактерію під назвою стрептокок групи B. Для матерів вона не становить загрози, однак новонароджених може вбити. Її можна легко виявити наприкінці вагітності та знешкодити під час пологів пеніциліном. Однак у 1995 році виявлення та лікування цієї інфекції ще не ввійшло в медичну практику американських лікарів.
На ранок у Коліна з’явилися жар і небезпечна інфекція в крові під назвою сепсис. Дев’ять днів під пильним наглядом лікарів із відділу неонатального догляду він боровся із хворобою. Невдовзі його під’єднали до апарата штучної вентиляції легень, який вдихав повітря в його маленькі груди. Патріс майже не спала та раз у раз клювала носом, сидячи в кріслі поруч із Коліном. Вона казала, що дев’ять місяців він чув і торкався її та зараз йому як ніколи були потрібні її голос і дотик. Тому година за годиною, день за днем вона сиділа біля нього, тримала його маленькі рученята та співала колискові.
Лікарі показали нам жахливі рентгенограми. Інфекція вразила великі ділянки його мозку. Вони сказали, що зараз його життя підтримує лише апарат штучної вентиляції. Ваш син помре. Але вони не сказали нам, як учинити; вони хотіли, щоб ми самі попросили їх від’єднати Коліна від апарата. Як ми могли таке зробити? Ось же він, просто перед нами, живий, а нам кажуть здатися та дати йому померти.
У лікарні ми з Патріс прийняли рішення. Сповнена невимовного горя, вона якось зрозуміла, як треба вчинити. Нашому сину ще не виповнилося і двох років і він не міг збагнути, що відбувалося, але наші старші доньки могли. Патріс вирішила, що вони мали, заслуговували дізнатися правду. Щойно вони почують і приймуть правду, то зможуть побачити Коліна востаннє. Патріс казала, що дівчатка тримали наше дитя в перші хвилини його життя, тому мають потримати його і перед смертю. Ми не повинні приховувати його смерть, інакше в юності ця таємниця ляже на них надзвичайним тягарем. Мені нізащо не вистачило б мудрості поглянути на це під таким кутом. Показати дівчаткам п’яти та семи років братика, який от-от помре? Хто б на таке пішов? Лише мудра жінка. Вона зробила нашим донькам подарунок — шанс попрощатися.
Після від’єднання апарата моя мама відвела дівчат в окрему кімнату. Патріс тримала Коліна й передала його сестрам. Дівчата по черзі поколисали його, попрощалися й віддали мамі. Вони пішли, і я взяв Коліна на руки, а потім передав його Патріс. Вона співала йому, аж поки він не перестав дихати, і навіть після цього не спинилася. Навіть зараз мені важко описувати те, як мати проводжає колисковою дитину до кінця її короткого життя.
Ми були розлючені. Якби Колін народився під наглядом іншого акушера чи в іншій лікарні, де проводили належне обстеження, то він, найімовірніше, вижив би. У Патріс наприкінці вагітності взяли б аналізи та вилікували б хворобу. Але через те, що пологи приймав лікар, який не бачив сенсу призначати аналізи, а лікарня від своїх працівників цього не вимагала, Колін помер. Це не вкладалося в голові. Патріс узялася вивчати це питання та познайомилася з дослідником із Центру контролю захворювань і добрими людьми з Товариства постраждалих від стрептокока B, члени якого також утратили дітей. Медична галузь повільно адаптувалася та запроваджувала нові методики лікування, і через це по всій країні марно гинули новонароджені.
— Я не можу повернути сина, але мені стає нестерпно від думки, що мій біль переживають інші матері. Я маю щось зробити, — сказала Патріс.
Вона вірила, що мала обернути свою втрату на благо. І цим благом вона вважала порятунок дітей інших матерів через зобов’язання лікарів призначати аналізи. Тож вона взялася до справи, виливши своє горе в кампанію національного масштабу.
Патріс писала про Коліна в газетах, подорожувала країною та підтримувала тих, хто прагнув покращити стандарти охорони здоров’я. Вона докладала величезних зусиль, щоб виступити перед парламентом Вірджинії, і домоглася ухвалення постанови про загальнообов’язкове тестування та лікування стрептокока групи B. Вона не робила всього цього самотужки, але її голос і величезна підтримка небайдужих людей змінили нашу країну. Тепер в усіх матерів беруть аналізи і їхні діти залишаються живими. На зміну неймовірному злу прийшло щось хороше. Інші матері ніколи не дізнаються, що могло б із ними статися, і так і має бути.
Прагнення Патріс зробити щось на благо інших, без сумніву, вплинуло на моє бачення мети юриспруденції та системи правосуддя, якій я присвятив більшу частину дорослого життя. Після смерті Коліна я часто бачив, як з хорошими людьми ставалися погані речі, і мене просили пояснити, як цим негараздам можна надати сенсу. У 2002 році я повернувся в окружну прокуратуру Мангеттену та відвідав розчищені завали поблизу Ground Zero, де тисячі людей загинули, а тіла сотень так і не знайшли. На це місце я запросив керівників усіх дев’яносто двох федеральних прокуратур з усієї країни. Я пояснив, що безневинні жертви стояли довкола нас, хоч ми їх і не бачили. Тут відчувався невимовний біль утрати. Це була священна земля. Узявши приклад із Патріс, я сказав присутнім, що не знаю, чому з хорошими людьми стаються погані речі.
Для цього потрібне розуміння, значно глибше за досвід утрати сина. Для цього треба осягнути страждання та біль усіх батьків, які втратили безневинних синів і доньок. Я не володію цим знанням і терпіти не можу тих, хто розводиться про свою обізнаність у таких питаннях. Я знаю лише те, чого мене навчила Патріс: переживши втрату близької людини, не варто зупинятися; натомість потрібно загоїти рани, угамувати біль і спробувати вберегти інших від подібних трагедій. Наш обов’язок у тому, щоб обернути наші страждання на благо, щоб прощання перетворилося на дарунок. Ідеться не про те, щоб зробити смерть людини «вартісною». Деякі втрати неможливо виправдати, проте ми зможемо вижити і навіть процвітати, якщо надамо своєму горю сенсу й викорінюватимемо зло. У цьому й полягають краса та геніальність нашої системи правосуддя.