🦾 «Біолот»

Формально, я відмовився від цих спогадів. Кілька років тому, коли мені нарешті вдалося зібрати достатньо коштів, я записався на операцію по «корекції» довгострокової пам’яті.

З вісімнадцяти років я працював на кухні помічником кухаря, щоб зібрати потрібну суму. Операція по видаленню «внутрішніх демонів» коштує чимало, як ви розумієте, та й доступна далеко не всім.

Довгих десять років я день у день чистив картоплю, чистив цибулю, чистив моркву. Потім мив посуд, мив підлогу, мив унітаз та боровся з тарганами і щурами, які час від часу таки заглядали до нашої достатньо затишної, але вже таки застарілої кухні. Тепер приготуванням їжі займаються, в основному, роботи кухонної серії «Артер 09», або «Кірота 22». «Так, це дешевше, але там немає душі», — говорить головний кухар та власник нашого ресторану містер Арковіс, та наймає на роботу виключно людей, відмовляючись від роботів. Це мені підходить, адже ремонтую я автомобілі ще гірше, ніж готую, а в нас дуже мало вакансій лишилося, де затребувані люди та людська сила. На заводах, на полях, навіть в магазинах ви зустрінете роботизований робітничий персонал з Тайваню або з Німеччини, рідше можна знайти локальні українські, або польські моделі.

Хоча все це вже неважливо. Нарешті я можу звільнитися. Потрібна сума зібрана та переведена і я можу нарешті звільнитися. Операція розпочнеться через кілька хвилин. Холодне, біле крісло нагадує мені, що я перебуваю в лікарні, в операційній. Зелене світло рекламної вивіски наповнює слабко освітлену кімнату своїм неприємним тривожним світлом. Я прижмурююсь, набридливі зелені лінії штучного світла б’ють мені прямо в очі.

Сльоза покотилась по моїй щоці. Я знову згадую. Востаннє. Щоб розпрощатися назавжди, щоб забути та не повертатися. Та що я згадую? Що настільки розбиває моє чоловіче серце, що змушує заплакати? Відповідь мені не відома. Я позбувся її. Через секунду вікно кімнати зачинилося і густа темрява по вінця заповнила кімнату. Моя черга прийшла. Я перестав плакати. Я заспокоївся.

Синій промінь світла пройшов через мій череп до кори головного мозку. Я відчув це та втратив свідомість. Мені точно не відомо скільки тривала операція, але спав я кілька днів. Як повідомила мені медсестра на попередній консультації: «Сама операція може тривати кілька хвилин, але щоб адаптуватися до нової реальності вашому тілу, свідомості, а головне мозку, знадобиться кілька днів», – проговорила дівчина-консультант, грайливо накручуючи пасма свого рудого волосся на вказівний палець, через мить вона стала блондинкою. Вона явно намагалась мені сподобатись, але я був надто зосереджений на її словах, щоб спостерігати за змінами її зовнішності. Її сині очі теж змінили колір на темно-коричневий, а потім на зелений, та за мить там з’явилось звичайне сіре розчарування, вогонь зацікавленості згаснув. Я надто був заклопотаний собою, своїм внутрішнім світом, щоб помічати зовнішній світ та людей в ньому.

Операція частково виправила цей «баг» у моїй свідомості та поведінці. Більше не було темного згустку, який привертав мою увагу до себе. Він принаймні зник з моєї свідомості і тепер я міг жити нормальним життям, як я тоді думав.

Хоча не можна сказати, що я помилявся зовсім. Це не правда. Деякий час після корекції я таки зміг вийти зі своєї печери та жити нормальним життям. Мені навіть вдалося завести собі дівчину, нею стала медсестра «Альма», про котру я згадував вище. Вона любить стару добру «Нірвану», читати комікси про «Бетмена» та лакричні цукерки, котрі сама готує за рецептом своєї бабусі. Я навіть думав одружитися на ній, протягом деякого часу ця ідея здавалась чудовою. Нарешті створити родину та завести дітей, нарешті подорослішати та стати із вічного сина молодим батьком. Двадцять вісім – це гарне число, щоб почати все з початку, забувши минуле, відкривши двері в майбутнє.

Мені так і не вдалося звільнитися з роботи. Не так. Я не захотів звільнятися з роботи. Як виявилось, вона мені подобалась, мені подобалося працювати з овочами, мені подобалося слухати, як лезо ножа шинкує тіло рослини та ритмічно стукає по дошці. Крім того, мені подобалося говорити з людьми, в роботі я знаходив додатковий сенс. Всі свої гроші я витрачав на Альму, якій вистачало своєї зарплатні та «гарантованої виплати», котру отримували всі люди тільки за те, що вони – люди.

Та потім сталося те, що привело мене назад, те, що змусило мене пробратися в «Біолот», щоб зламати систему та знайти ті спогади, від яких я відмовився раз та назавжди. Я знайшов ті спогади, які змушували мене дорослого чоловіка плакати, як маленьку дитину.

Сталося це пізньої ночі. Я повертався після довгого робочого дня додому. Двері громадського транспорту відкрилися безшумно, я увійшов у майже пустий вагон. В суспільстві, яке не працює, немає часу пік – всі або вже вдома, або ще «трусять» в нічних клубах, яких стало неймовірно багато після того, як люди перестали працювати. Рожеве, зелене, біле, червоне світло одне за іншим наповнювало напівпустий вагон, це вивіски нічних клубів. За вікном шумно, коли тут в вагоні повна тиша.

Я сиджу біля вікна та дивлюся на цих щасливих людей, які тримають коктейлі в руках. У мене в руках чорна коробка, в ній золота обручка з невеликим дорогоцінним камінцем. «Сьогодні я зроблю крок вперед», – думав я, дивлячись на цих людей, які радіючи життю попивали коктейлі та курили гашиш. Білий дим тягнувся від фіолетових тонких вуст дівчини з короткою стрижкою. Маленька бліда змійка диму просочилась крізь скло та потрапила до мого носа… Цигарка, дим цигарки зі смаком вишні паралізував мене, в районі сонячного сплетіння відбувся вибух. Здається, там в один момент згоріло добрих два десятки зірок і тепер там велика чорна дірка. По шкірі пробігли мурахи, волосся стало дибки, рука відпустила чорну коробку з обручкою, а під шкірою, по всьому тілі, загорівся свербіж, який через мить перетворився на біль.

Обручка залишилась в громадському транспорті, десь там на дбайливо прибраному роботом килимі. Мені тепер було не до обручки, мені плювати було на Альму, я відчував жахливий біль, ніби щось важливе, ніби мою душу забрали в мене, хоча я знав, що це була не душа, а лише спогади з дитинства. Душа, якщо вона таки є, не може бути настільки темною, настільки колючою, настільки болючою.

«КанЛі» або «Блідий чоловік» – штучний китайський наркотик зміг зняти біль. Кілька тижнів поспіль я тамував свій біль в опіумних, які стали знову популярними після війни. Правда тепер там не гашиш, а його штучний замінник «КанЛі», він стирає короткострокову пам’ять під нуль, відправляє тебе блукати темними коридорами вимкнутого мозку. Так я провів місяць, без дому, без болю, без свербіння під шкірою, дискомфорт зник.

Автомобіль швидкої мчав по пустій адміністративній трасі. Механічний звук сирени розбудив мене і я побачив величезну голку, яка прошивала мою грудину аж до серця. Від «передозу» мене врятував «фіто-браслет», який подав блискавичний сигнал швидкій, що у пацієнта АЛ1345621, тобто у мене, зупинилося серце. Автоматично безпілотний автомобіль вирушив з лікарні до тієї лачуги, в якій я прощався з життям. Реанімаційний робот «Картер 2000» виламав двері мого «номеру» та запустив моє серце, поліція передала Альмі інформацію про цю жахливу подію, а вона звеліла відвести мене в лікарню. По дорозі моє серце знову зупинилося, але американський робот-лікар не дав мені померти від передозування.

Альма покинула мене прямо в лікарні. Я мало не помер від сорому. Мені знову захотілося пустити по своїй крові «КанЛі», але це була не звичайна лікарня, а лікарня для наркоманів, тому я був ретельно обшуканий та прив’язаний до ліжка. Звичайно, всім цим займалися роботи, тому тут без варіантів. Вони мене вилікували та випустили рівно через 21 день, як вказано в адміністративному протоколі.

Мене врятували від наркотиків, я звільнився від роботи, мене покинула дівчина, але я лишився знову один на один з найгіршим ворогом – самим собою. Через тиждень знову було свербіння, а потім й дикий біль, я навіть думав повернутися до наркотиків чи навіть більше – вийти через вікно в обійми смерті. Страх та сором не дозволили мені цього зробити, я сидів в кутку темної кімнати, яка була злегка заповнена синім світлом рекламної вивіски. Вона стояла за вікном та продавала шампунь «Океаніс», який обіцяв свіжість та боротьбу з облисінням.

Думки, думки, думки роєм літали у моєму запаленому розумі. Здається, я переживав «інтелектуальне безумство», шукаючи притомні виходи з ситуації, що склалася, коли насправді вихід завжди був прямо переді мною в дзеркалі. Я маю повернути собі свої спогади, щоб знову стати цілим та подолати біль. Все життя я був «сплутаний» раціональністю, саме вона привела мене до операції, я точно знав, що вона спростить моє життя та зробить його краще. Та я не врахував, що той біль, ті спогади, тобто ці спогади, що лежать зараз переді мною – це частина мене.

Потрапити в «Біолот» не складало великої проблеми. Комп’ютер, кілька кілків і ти на корпоративному сайті компанії, а от знайти «хмару» зі спогадами – це вже було складніше. Я звернувся до спеціалістів, котрі займалися зламом сайтів просто для розваги та шантажу.

«Зіон» – місце, де зберігалися всі спогади, які видаляла компанія, знаходився в сусідньому штаті. Щоб отримати доступ до нього треба фізичний контакт, цього не зробити через мережу. Так мені принаймні сказали спеціалісти.

Мені вдалося пробратися до «Зіону», охорони там майже не було, тільки кілька старих роботів. Зіон був справжнім «пеклом», тут зберігалися жахливі спогади, про яких всі прагнули забути – дитячі травми, дитячі та дорослі страхи. Сюди ніколи ніхто не вламувався, тут не було, що красти, тут не було нічого цінного, тому й охорона була такою слабкою.

За мить мої спогади були переді мною. Правда тепер вони складалися на з образів, а з одиниць та нулів. Через секунду я завантажив їх в «куб», чи то «блок» пам’яті. Слава Богу, система управління була древньою і нас в школі вчили користуватися нею, бо на той час вона була єдиною доступною.

Формально, я відмовився від цих спогадів. Кілька років тому, коли мені нарешті вдалося зібрати достатньо коштів, я записався на операцію з «корекції» довгострокової пам’яті. Та тепер вони знову переді мною, тепер я знову хочу вмонтувати їх назад у свідомість. Можливо вони вилікують мене. Можливо вони мене вб’ють.

Три.

Два.

Один.

Синій промінь проходить через мою черепну коробку. Ще мить і синій стає червоним. Темрява в очах. Минає біль. З очей тече скупа сльоза, яка біжить по щоці та падає на підлогу. Я знаю, я пам’ятаю. Мозок вимикається, наступає ніч.

Крючок Роман, 2022 рік

P/S : Окремо висловлюю подяку, моєму товаришу Павлу за редактуру. Якби не він то ця б історія лишилася не опублікованою