📸 Я фотографую на плівку: для чого, якщо є смартфони й цифрові камери?

Фотоплівка знову стає популярною попри усі технологічні новинки у широкому світі фотографії. У кінці 2021 року я доєднався до цієї течії, і сьогодні готовий розповісти, чому людей вабить той, здавалося б, стародавній інструмент створення світлин.

Складність (у хорошому сенсі) аналогового процесу

90 % моїх знайомих починали власний шлях фотографування на плівку зі старих совєцьких фотокамер, які їм дісталися від тата/мами чи дідуся/бабусі. Я — не виняток. Мій перший апарат — Zenit-E, який тато купив за 20 баксів у Чехії років 20 тому. Такого типу камери про те, що ви, як фотограф/фотографиня, повинні контролювати кожен етап створення світлини. Автоматики тут немає ніякої. Недостатньо буде просто натиснути на кнопку і все — Achievement unlocked! — ви отримали ідеальну з точки зору заміру експозиції фотографію. Вам потрібно вручну виставити діафрагму на об’єктиві, не забути перетягнути плівку на наступний кадр, після цього і ТІЛЬКИ після цього (інакше ви зламаєте фотоапарат!) виставити витримку, обрати сцену, відбиток якої ви хочете отримати на фотоплівці, вручну підібрати фокус і аж після цього натиснути на кнопку фотографування.

Мабуть, ви вже зрозуміли, що ледь не половина аналогових фотографів/фотографинь-початківців псують свою першу плівку. Дехто просто не дотримується якогось етапу. Це нормально! Відкрию невеликий секрет: схожі проблеми бувають і у плівкових фотографів-професіоналів. Всі ці етапи — частина аналогового процесу. Без них, на жаль чи на щастя, нікуди не подітися. Ми всі не застраховані від того набридливого терміну, що називається «людський фактор».

А щодо моєї першої плівки, вона теж, до речі, вийшла частково зіпсованою. Не через те що я підбирав неправильну зв’язку діафрагма-витримка. А тому, що мій фотоапарат випадково відкрився просто серед лісу, і частина кадрів підсвітилися. Як я потім дізнався, у нього був зламаний замок, що призначений для утримування заднього відсіку з фотоплівкою у темряві. Та все ж, більшістю моїх перших фотографій на плівку я задоволений!

Тактильна насолода від зйомки на плівку

Сьогодні деякі виробники цифрових камер пропонують імітацію аналогового процесу. Вони оснащують свої фотоапарати кільцями діафрагми на об’єктивах, механізмами перемикання витримок, корекції експозиції, коригування чутливості (ISO/ASA) сенсора, які потрібно вручну крутити. На початку 2000-х компанія Epson навіть виготовила цифрову камеру R-D1 й наділила її важелем, який у плівкових камерах використовувався для перетягування шторок та світлочутливого матеріалу на наступний кадр! У цієї камери важіль мав дещо схожий функціонал, бо також натягував шторки перед сенсором в потрібну позицію після того, як була зроблена попередня світлина. Чудернацький «франкенштейн», але зараз дуже колекційний, його копій було випущено дуже мало, а тому він надзвичайно дорогий.

Тим, хто хоче відчути справжній аналоговий процес, а не його імітацію, радять придбати плівкові камери. В яких керування фотоапаратом відбувається не софтом (хоча іноді й софтом), що визначає розташування того чи іншого перемикача відповідно до точки відліку, а механікою. Якщо вам колись до рук потрапить чисто механічна аналогова камера у розібраному вигляді без корпусу, ви точно її сплутаєте з розібраним настільним годинником! Там дуже багато шестерень різних розмірів і типів, які пов’язані між собою. Як стімпанк, але в реальності.

У мене, окрім кількох моїх аналогових фотокамер, є ще цифровий Nikon D5100. Це доволі непогана багатогранна камера. Але вона не приносить мені такої тактильної насолоди від зйомки, як якийсь із моїх плівкових фотоапаратів. Керування діафрагмою на Nikon D5100 відбувається двома кнопками біля екрана, витримкою — те ж саме. ISO також обирається у меню. Якщо використовувати об’єктиви з автофокусом, навіть про розмитість/чіткість перейматися не потрібно. Фотографії завжди вийдуть ідеальними з технічної точки зору. А якщо у вас натреноване око, то ще й красивими.

Аналогові камери ж — це щоразу виклик.

Плівкова світлина — сюрприз, який вам належить розпакувати після проявки у фотолабораторії

Пафосно звучить, знаю. Але я більше ні з чим не можу порівняти емоції, які відчуваю, коли отримую пакунок з плівками зі своїх улюблених фотолаб на Новій пошті. Я тоді швиденько закінчую справи у місті й біжу додому, щоб оцифрувати все своє плівкове добро, здійснити постобробку і запланувати, що і коли я буду публікувати у своєму Інстаґрамі, а що взагалі — візьму та й надрукую.

А можна піти ще далі й почати проявляти фотоплівку вдома. Робити повноцінні відбитки на фотоапапері без залучення комп’ютерної техніки: сканерів, фотокамер та цифрової обробки. Збудувати собі цілий даркрум — темну кімнату, в якій проявляють фотолівку та створюють принти з плівки на фотопапері, застосовуючи спеціальні хімічні реактиви.

Фотолаба у вашій квартирі… чи ні?

Монохромну (або ж чорно-білу) плівку можна проявляти хоч у себе у ванній. Звичайно, якщо ви підберете відповідповідну хімію. Тоді єдиний захист, який знадобиться — рукавички, бо в деяких з реагентів використовуються кислоти (наприклад, лимонна кислота). Варто бути обережними з хімією, на якій є маркування про обов’язкову утилізацію. Це означає, що її потрібно використовувати лише у відповідних умовах. У лабораторіях, іншими словами.

А ось кольорову майже завжди краще віддати в лабораторію. Річ у тім, що хімія для її проявки дуже токсична. У складі ви обов’язково знайдете якісь «ціаніди» й «червоні кров’яні солі», що вважаються отруйними. Тож, навіть якщо у вас є хороша промислова витяжка для випарів від хімікатів, рукавички для захисту шкіри, респіратор для захисту органів дихання, а також захисні окуляри, вам потрібно буде кудись подіти хімію після відпрацювання її ресурсу. Доведеться шукати компанії, що займаються утилізацією. Бо якщо ви виллєте використані реактиви у раковину (так-так, як роблять умільці з сотнями тисяч підписників на ютюбі!), ви ризикуєте вбити якщо не всю, то принаймні частину флори й фауни в радіусі кількох кілометрів. Краще здати свою кольорову фотоплівку в лабораторію, яка відправляє оброблену хімію на утилізацію і дбає про довкілля.

Минулого року я спробував проявити кольорову фотоплівку за процесами C41 та ECN2. Вийшло непогано, але після цього я довго шукав компанію, що погодилася б переробити мою хімію й знешкодити її. Ще один мінус — я не знаю, чи береже довкілля виробник і де він бере хімікати для створення реактивів для проявки! Окрім цього, Нова пошта забороняє транспортування токсичних реагентів. Враховуйте цей нюанс також. Більше фотоплівку самостійно я не проявляю, але маю в планах колись повернутися до проявки чорно-білої плівки. Мої роботи проявляють у фотолабораторіях. Після цього я отримую фізичний екземпляр, негативи.

Насолода від архівування фотоплівки

Це ще одна відмінність від цифрової фотографії, яка особисто мені приносить величезне задоволення. Я від природи колекціонер. Обожнюю збирати фізичні копії відеоігор та ігрові консолі. Я колекціоную фотокамери. Я кайфую від архівування власних фотографій не лише як цифрових копій на комп’ютерному жорсткому диску, а ще і як фізичних екземплярів, з яких надалі можна зробити щось цікаве. Наприклад, оцифрувати їх моєю камерою Nikon D5100, спеціальним софтом перетворити негативи у позитивні зображення і здійснити фінальну обробку. Або ж попросити у фотолабораторії про сканування негативів професійними сканерами, щоб отримати зображення надвисокої роздільної здатності. Або ж взагалі винайняти даркрум і зробити з цих негативів відбитки на фотопапері. Як наші батьки й дідусі з бабусями колись у себе на кухні.

Але поки що мої негативи проходили лише оцифрування «Ніконом», а також у лабі. Даркрум попереду. Фотоплівки чекають свого повторного виходу й лежать заархівовані у моїй помаранчевій фототеці.

Ретельніший підбір експозиції

Я, коли фотографую на цифрову фотокамеру: *робить 10 фото з одного ракурсу однієї сцени*.

Я, коли фотографую на плівку: *робить одну єдину фотографію, в якій точно впевнений*.

Розумію, що це може бути лише мій персональний досвід. Закладаюся, що професіонали, які фотографують на плівку, наприклад, студійні портрети, чи роблять комерційну зйомку дизайнів та інтер’єрів, предметну зйомку, можуть в межах одного проєкту зробити сотні знимків. А вже після оцифровування обрати десять-двадцять найкращих.

Я ж фотографую у власне задоволення, не кваплячись. Для мене суттєвим моментом є собівартість однієї фотографії. Чим більше однакових експозицій ви робите, тим більшою буде собівартість цієї експозиції. Коли я тільки починав фотографувати на плівку, я собі не дозволяв робити більше, ніж одну фотографію однієї сцени. Через 5–6 місяців я зірвався. І не дивно, бо це ж було літо! Хочеться і цю квіточку закарбувати на плівці, і цю, і цю! А в ідеалі — ще разом! Публікував я, звичайно ж, лише якусь одну з них. Таким чином, ця світлина виходила у 4 рази дорожче, ніж могла б.

Сьогодні, коли плівка стала у кілька разів дорожчою, ніж у грудні 2021 року, а ціна проявки й доставки також зросла, я вже так не грішу. Ретельно підбираю експозицію, можу десяток хвилин блукати однією сценою й шукати собі розташування, щоб створити таку світлину, яка мені б точно сподобалася.

Коли ж гуляю зі своїм цифровим фотоапаратом, я буквально фотографую все, що рухається. В цьому, беззаперечно, є маса плюсів. Щось упустити дуже важко (на відміну від фотографії на плівку, коли дозволяєте собі зробити лише одне фото). А потім, коли дістанетеся додому, просто обираєте найкраще фото з усіх.

Але в цьому й чудеса плівки. В її інертності та перебірливості. Коли впустили щось класне, шкодуєте. А коли встигли сфотографувати, почуваєтеся, ніби виграли мільйон.

Вигляд, який можна досягнути лише з використанням фотоплівки

Я не даремно вище згадав про комерційну фотографію на плівку. Бо справді, особливо у США, є ціла плеяда фотографів, які або фотографують людей у студіях виключно на плівку, або міксують її з цифровою фотографією. Я не раз бачив світлини американських пабів, які були закарбовані саме з допомогою плівки. В цьому випадку вона додає своєї атмосфери. Особливо, якщо це крупнозерниста кольорова плівка, а ще краще — чорно-біла плівка з високими значеннями ISO.

Але я, зізнаюся чесно, фотографую на плівку не через вигляд, яким вона здатна наділити мої фотографії. Мені подобається зовнішній вигляд як якісної плівкової фотографії, так і якісної цифрової. Світлина для мене — це світлина, незалежно від того, з допомогою чого вона зроблена. Іноді взагалі, чесно кажучи, неможливо побачити різницю, якщо дивитися на два фото неозброєним оком. А тим більше, якщо перше фото було зроблене на плівку великого формату (розмір негативу — 9х12 см!), а друге — на цифрову камеру великого формату, типу Fujifilm GFX100, розмір сенсора якої 4.38х3.29 см!

Я отримую задоволення виключно від процесу фотографування, заряджання й розряджання плівки, її проявки та оцифровування. Ці етапи доступні тільки в аналоговій фотографії.

Деякі протерміновані фотоплівки — екзотика світу аналогової фотографії

Існує ще такий нюанс — кожна плівка має свій термін придатності, оскільки емульсія, нанесена на пластик, з якого робиться фотоплівка, має здатність псуватися. Плівкова індустрія постійно переживала кризи у зв’язку з технологічним проривом, появою цифрових камер та смартфонів. Тому… сьогодні кілька відомих виробників плівки вже десяток років скубають діда Аїда за бороду в його темних підземеллях.

Ці «гіганти» або вже давно не виготовляють плівки, або виготовляють, але тільки деякі з найменувань і типів минулого. Хтось, колись будучи одним зі стовпів у жанрі кольорової фотоплівки, як компанія Agfa, сьогодні виготовляє лише бюджетні (але хороші!) чорно-білі фотоплівки. Хтось, як Kodak, виробляє і кольорові, і чорно-білі, але значно скоротивши кількість виробництва і доступних покупцям найменувань. А хтось, як компанія Konica, злившись з Minolta, не виготовляє фотоплівки взагалі.

Тому!

Тут теж існують колекціонери! Які нишпорять ринками на наявність старих протермінованих фотоплівок, що вже не випускаються. Купують їх та відфотографовують те, що мало бути відфотографовано ще 10–20, а може й більше, років тому.

З часом емульсія, що нанесена на плівку, втрачає свою світлочутливість. Та, що мала ISO 200 ще десять років тому, сьогодні може мати ISO 80–100. Це означає, що такій фотоплівці потрібен удвічі більший час для «запам’ятовування» світлового відбитка. Іншими словами — фотографії, яку ви хочете зробити.

Ці плівки, на перший погляд, коштують дешевше, але насправді дорожче — зважаючи на невідому якість майбутньої фотографії та часто меншу кількість кадрів. Колекційна штука! Я нещодавно купив дві такі. Перша — Konica Centuria Super 100, друга — Kodak FarbWelt 200. Їхній кінцевий термін використання — 2006 рік. Це означає, що першу мені потрібно фотографувати з ISO ~25, другу — з ISO ~64–80.

Я дуже хотів десь дістати плівку фірми Konica, щоб пофотографувати на неї однією зі своїх камер з такою ж назвою. Погодьтеся, це доволі прикольно. Особливо через стільки років після припинення виробництва що плівки, що камер.

«Фейкова ностальгія»

Люди, які народилися в середині 90-початку 2000-х, мають одну спільну особливість. Нас часто вабить поширена в попкультурі стилістика 80–90-х років XX століття. Ми «ностальгуємо» за старими камерами, Walkman’ами як у Пітера Квілла з «Вартових Галактики» (Marvel теж грає на «фейковій ностальгії»!) та 8-бітними консолями. Хтось «ностальгує» за якимись іншими штуками, поширеними в 80–90-х, про які зараз годі й думати. Але ж ми всі в цих 80-х навіть не жили! А якщо жили у 90-х, то були ще дуже малими.

Саме тому цю ностальгію і називають «фейковою». Бо це не ностальгія, а навіяні думки про те, що у 80–90-х було багато крутих приколів, які зараз майже неможливо знайти або які більшістю людей вже не використовуються.

Тому хтось починає фотографувати на плівку через так звану «фейкову ностальгію». Таким чином люди й входять у світ аналогової фотографії. Я — не виняток.

У дитинстві я трохи фотографував на плівку, але то була стара батьківська мильниця. «Направ камеру і тисни на кнопку» (англ.: Point-and-Shoot). А камера вже зробить все за вас сама. Ця мильниця майже нічим не відрізняється від сучасних смартфонів. Смартфон хіба що плівкою не потрібно заправляти. Тому справжнього аналогового процесу я не застав. Та і я не впевнений, що будучи дитиною, я б його зміг усвідомити. Все ж, це доволі складна штука, яка потребує уваги й відповідальності. Яких у дітей зазвичай немає.

Саме через це мені й було цікаво спробувати аналогову фотографію вже в дорослому віці. Тим більше, що в дитинстві мені подобалося фотографувати, а всі родичі тільки мене просили їх сфоткати, «бо у мене гарно виходить».

Я взяв старий татовий «Зеніт», фотоплівку Kodak ColorPlus, подаровану сестрою на день святого Миколая, зарядив її й відфотографував повністю незадовго після отримання подарунка — 25 грудня 2021 року.

Так і почалася моя подорож плівковою фотографією. Яка триває досі! Зараз це вже трохи інші плівки, більша уважність та економність, серйозніші фотопроєкти та намагання популяризувати свою творчість серед людей з такими ж інтересами, як і я сам.

Ну все-все, завершую!

Підсумовуючи скажу, що аналогова фотографія — це та штука, яка мене досі утримує у своїх гарних і приємних пазурах, змушує мене більше гуляти, розвивати свою фантазію і творчість. А також, сподіваюся, хоч трохи допомагає фотолабораторіям триматися в умовах повномасштабної війни, а її працівникам — донатити нашим чудовим і найціннішим захисникам.

Ви теж закиньте щось в улюблений фонд, якщо вам сподобалася розповідь про мій шлях в аналоговій фотографії.

І тримайтеся якомога міцніше. Україні ще перемагати у війні, а Україна — це і є ми.

І цейво, спробуйте щось пофоткати на плівку. Раджу для початку чорно-білу Agfa APX 400.