Олена Пасєка
У книжці «У таборах високих технологій» Даррен Байлер розкриває, як величезна мережа технологій, наданих приватними компаніями ― спостереження за обличчям, розпізнавання голосу та інших даних із смартфонів ― з 2017 року дозволили державі та корпораціям занести понад мільйон уйгурів до чорного списку через їх релігійні та культурні обряди. Публікуємо уривок з українського видання.
Обкладинка українського видання книжки «У таборах високих технологій»
Уперше в житті Кейсер побачив телефон 2005 року: йому саме виповнилося п’ятнадцять. У його селі мобільні телефони з’явилися раніше за стаціонарні — так часто буває у країнах, що розвиваються. Сидячи перед одним із моніторів, які рядочком вишикувалися під стіною задимленого інтернет-кафе, Кейсер знайшов платформу QQ і створив на ній акаунт. QQ копіювала принципи роботи Facebook і MySpace, тож хлопець пізнав на цій платформі усі принади соцмереж.
Наприкінці весни 2009 року в QQ та іншій китайській фейсбукоподібній мережі Renren поширилися зернисті фото й відео про розправи над уйгурами. Інформація про побиття робітників-уйгурів, яких у межах державної програми вивезли працювати на фабриках східного Китаю, стала сенсацією в молодому уйгурському сегменті китайського інтернету. За наступні кілька тижнів поліція арештувала кілька тисяч уйгурів, яких звинуватили в участі в заколотах. Також місцева влада відключила інтернет у цілому районі. Понад дев’ять місяців, аж до середини 2010 року, доступ до мережі був строго обмеженим. Нині завдяки технології 3G мільйони уйгурських сіл мають доступ до інтернету, а інтуїтивний інтерфейс китайських смартфонів допомагає селянам навіть без глибоких знань у технологіях блукати просторами мережі та спілкуватися між собою.
Уйгури почали масово переходити в онлайн після появи додатка для смартфонів WeChat, який розробила компанія Tencent. На форумах WeChat уйгури, казахи і хвеї стали обговорювати релігійні й культурні теми, політичні події, ділитися інформацією про можливості заробити поза межами району проживання.
Влада Китаю, а також громадяни-немусульмани сприймали бурхливе спілкування в соцмережах зовсім по-іншому. Їм здавалося, що зміна зовнішності й поведінки уйгурів (наприклад, молоді чоловіки почали відрощувати бороди й молитися по п’ять разів на день) свідчить про «екстремізацію» уйгурського населення. Влада склала список із 75 офіційно затверджених ознак ісламського екстремізму. Серед них — володіння файлами з релігійним вмістом, використання VPN, встановлення WhatsApp. Усі ці дії називалися «підозрілими» й могли закінчитися ув’язненням у таборі. Китайські технологічні компанії працювали на основі поліційної програми зі штучним інтелектом Golden Shield, яку після 11 вересня 2001 року затвердило Міністерство державної безпеки Китаю. Влада Китаю взялася адаптовувати до своїх потреб технології таких компаній, як Palantir, що спеціалізується на аналізі даних: вона проникає в соцмережі й збирає приватні дані, щоб стежити за людьми в реальному часі. Поки впроваджувалися ці системи, «Народна війна з тероризмом» посилювалася.
Спершу влада у своїй боротьбі покладалася здебільшого на мережителів (інтернет-завсідників), готових доносити на «грішних» користувачів. Вона пропонувала винагороду 300 доларів за кожного виданого «екстреміста, терориста чи сепаратиста», який діє в мережі.
Vолоді уйгури, як-от Кейсер, часто легковажно вважали, що «Народна війна» ніяк їх не торкнеться. Восени 2015 року деканат факультету, на якому вчився Кейсер, зібрав усіх студентів і наказав здати телефони. Кейсер дуже злякався. Не так давно він поширив у WeChat новину про Ільхама Тоті, уйгурського інтелектуала, якого засудили до довічного ув’язнення: він критикував жорстку колонізацію Китаєм батьківщини уйгурів. На щастя, викладач, який перевіряв мій WeChat, дивився не дуже уважно. А от мого друга загребли, бо він не видалив якусь інформацію про протести 2009 року.
Поступово уйгури, казахи і хвеї потрапили в таку собі цифрову «пастку» : за їхньою діяльністю в інтернеті постійно стежили, а отже, смартфони перетворилися для цих людей на персональні «жучки». Система, яка 2005 року починалася з проведення 2G мобільного зв’язку, еволюціонувала й тепер давала населенню широкий доступ до інтернету. Завдяки цьому технологічні компанії і влада могли стежити за діяльністю й контролювати рух і поведінку людей, дістаючись до дедалі глибших приватних сфер.
Картографічний сервіс Baidu через свій додаток і за допомогою вбудованого у смартфони GPS відстежував переміщення представників національних меншин. У випадку мусульман система відстежує наявність якихось протиправних відхилень у вчинках і спілкуванні. Точність цих даних залежить від здатності розпізнавати обличчя і порівнювати їх із уже наявними зображеннями. У «зонах високого ризику», наприклад, у мечетях чи на зупинках автобусів, китайські системи розпізнають обличчя просто з трансляції камер відеоспостереження — вони працюють як лондонський проєкт Prevent, який забезпечує японська компанія NEC.
Влада Сіньдзяну змусила всіх мешканців зареєструватися, щоб отримати айді-картки нового зразка, а отже, отримала базу високоякісних фотографій облич своїх громадян. Систему цифрового корпусу розробляли і впроваджували нібито для того, щоб підвищити ефективність діяльності влади. Усе почалося з програми сканування обличчя — її держава централізовано випускала для ідентифікації людини за фотографією. Із середини 2018 року подати заявку на заміну втраченої айді-картки можна було онлайн, просканувавши камерою на телефоні обличчя заявника. Жителів Шаваня змушували вдаватися до послуг додатка для сканування обличчя, щоб скористатися перевагами системи соціальної безпеки. А для перевірок на блокпостах треба було встановити іншу програму розпізнавання обличчя. Влада ж усі отримані дані звела в більшу систему — «Безпечне місто».
Двірниками системи «Безпечне місто» в цілому регіоні стали 90 000 поліцейських-контрактників. Більшість із них навіть не мали права носити летальну зброю.
У середині 2017 року дружинники почали перевіряти телефони в усіх мешканців регіону. Для цього використовували програми на основі штучного інтелекту, розроблені компаніями Meiya Pico, FiberHome та іншими. Усю вилучену інформацію виводили на платформу інтегрованих загальних операцій, яка надсилала імена (або сповіщення про) людей зі списків стеження місцевій поліції, якщо дії цих осіб підпадали під схеми підозрілої поведінки.
Поліція даних користувалася цими повідомленнями: проводила перевірку на місцях, спостерігаючи за перехожими, зупиняючи молодих мусульман, яких можна було легко впізнати за зовнішністю (як Кейсера), і вимагаючи пред’явити державну айді-картку, розблокувати телефон та віддати його на автоматичну перевірку спеціальними шпигунськими програмами й сканерами. Мусульман, яких після цифрових перевірок визнавали «неблагонадійними», висилали в слідчі ізолятори, а там допитували, змушували зізнатися в «підозрілих» вчинках і видати інших «неблагонадійних».
Містечко Цитай розташоване за 370 кілометрів на схід від Шаваня. Там проводив перевірки молодий дружинник, казах Баймурат. Він став одним із перших контрактників у регіоні — пішов на службу в поліцію ще наприкінці 2016 року.
Баймурат пригадував: «Нам доводилося сидіти й постійно дивитися на екран. Якщо ми пропускали тривожне попередження або просто відверталися від екрану, нас карали». Та минуло трохи часу, і завдання змінилися. Дружинників розподілили, враховуючи рівень їхнього знання китайської та інші ознаки вірності владі. «Через шість місяців служби, — казав Баймурат, — мені видали пристрої, якими я мав перевіряти перехожих і водіїв. Ці прилади сканували айді-картки і телефони й видавали інформацію про те, чи покриває ця людина голову (мусульманський звичай), чи встановлювала вона WhatsApp, чи бувала в Казахстані тощо».
Спершу Баймурат та інші дружинники вважали, що мають «добру роботу» зі стабільною зарплатнею і захистом від наїздів поліцейських. Дружинники вірили, що «служать добру». Але коли вони отримали пристрої для перевірки смартфонів, а ще Баймурат дізнався, що казахську середню школу перетворили на тюрму, чоловік змінив свою думку.
Офіційно Баймурат був найнятим за контрактом працівником. Але через шість місяців він на свій подив виявив, що не має права звільнитися.
«Якось на початку 2018 року нас зібрали, щоб повідомити: треба перевезти в школу із в’язниці кількох засуджених, — розповідав Баймурат. — Нам видали багато пар наручників. Коли ми приїхали на місце, то побачили, що затримано десь із шістсот людей.
…Ми скували всіх наручниками, наділи їм на ноги кайдани, потім роздали ковдри — навіть не дивилися, можуть вони їх тримати чи ні, — і наказали сідати в автобус. Минав час, і Баймуратові ставало дедалі важче витримувати такий тиск. «Ми не могли спати, — розповідав він, хитаючи головою. — Увесь час із дружиною плакали. Але нікому не можна було зізнаватися, бо ще потрапиш у категорію підозрілих — і на тебе донесуть».
У Шавані, де впроваджували проєкт «Безпечне місто», відбувалося те саме. До серпня 2017-го повітову тюрму значно розширили й офіційно перетворили на «централізований закритий навчальний і тренувальний центр». А до кінця 2019 року в повіті побудували велику в’язницю, здатну вмістити понад сім тисяч людей.
Проєкт «Безпечне місто» охопив усіх мешканців Шаваня, як і жителів інших поселень району. Цифрові коди, прив’язані до облич, організували життя містян і зробили їх повністю видимими: від встановлених на телефонах додатків до входів у квартири, мечетей і залізничних станцій. Ці коди стали зручними засобами для підпорядковування і нагляду, адже їх можна було увімкнути й вимкнути, а чутливість налаштувати вручну. Доступ до них у внутрішній системі мали тільки поліцейські-контрактники, за якими теж велося спостереження.
У контрольованому суспільстві «Безпечного міста» життя стає передбачуваним, адже технічні засоби контролюють усі стосунки. Ба більше, коли технології починають думати замість людей, їхню владу над щоденним життям починають сприймати як норму. Коли простір для мислення губиться в чорній коробці складної автоматичної системи, життя стає пласким та нелюдським, і в ньому легко проростає жорстокість.