📱 Людська неуважність — пальне для технологічного прогресу

У видавництві Лабораторія вийшов український переклад книжки Йогана Гарі «Мистецтво зосереджуватися». Книжка розкаже, як відновити свою увагу та навчитися жити по-справжньому, зумівши відгородитися від усього неважливого і непотрібного. Публікуємо уривок з книжки.

На початку 1990-х років у місті Санта-Роза, штат Каліфорнія, маленький хлопчик зі стрижкою «під горщик» і блискучим золотистим метеликом на шиї опановував фах фокусника. У сім років Трістан навчився робити один із найвідоміших фокусів: просиш монетку, а тоді — бах — вона щезає. Засвоївши ще кілька фокусів, він улаштував шоу для свого класу в початковій школі.

У юному віці він довідався найголовніше про фокуси. Багато років по тому Трістан Гарріс пояснював: «Щиро кажучи, ідеться тільки про межі уваги». Трістан збагнув: щойно фокусник заволодів увагою глядачів, може виробляти що заманеться. Зокрема, у таборі хлопчикові пояснили, що те, як людина сприймає фокуси, ніяк не пов’язане з її розумом. «Тут тонші матерії, — розповів він. — Слабкості, межі, білі плями або упередження, що заганяють нас усіх у пастку».

Ілюзіоністи грають на наших слабкостях, щоб тішити й розважати. Подорослішавши, Трістан приєднався до фахівців, які теж вивчали людські слабкості, щоб маніпулювати, але вже на іншу потребу.

***

У 2002 році Трістан Гарріс навчався на першому курсі в Стенфордському університеті. До нього дійшли чутки про курс, що викладався в місці з таємничою назвою — Лабораторія технологій переконливого впливу. Подейкували, там науковці вигадували технології, здатні непомітно змінювати поведінку людей. У підлітковому віці Трістан захоплювався програмуванням, а після першого курсу в Стенфорді стажувався в Apple, де написав код, який досі використовується на багатьох ваших пристроях. Як він довідався, таємний курс, про який багато говорили, навчав студентів застосовувати в програмах переконливого впливу все, що протягом xx століття дослідили науковці про поведінку людей.

Курс викладав приємний і життєрадісний мормон, біхевіорист років сорока, на ім’я Бі Джей Фоґґ. Бі Джей пояснював студентам, що комп’ютери мають потенціал переконувати значно краще, ніж люди. Він вважав, що машини можуть «бути наполегливішими за людей і водночас гарантувати анонімність», а також «вирушати туди, куди не можуть або не допускаються люди». Невдовзі, вірив він, вони змінять життя кожної людини — цілий день невтомно переконуватимуть нас. Раніше Бі Джей викладав курс «психології контролю над мисленням». Він загадав Трістанові й іншим студентам прочитати книжки, де пояснювалася сила-силенна психологічних спостережень і трюків, як маніпулювати людьми і змушувати їх робити те, що вам потрібно. То виявилася неоціненна знахідка.

«У мені знову прокинувся фокусник, — розповів Трістан. — Я подумав: “Це ж треба! Справді існують неписані правила, що визначають поведінку людей”. Мені неначе показали секретний код до впливу на людей. Пам’ятаю, сидів на вихідних у зоні університетського містечка для студентів післядипломної освіти, завзято підкреслював важливі уривки і знай дивувався: “Боже, не віриться, що це працює”». Трістан так захопився, що геть не вдавався у сутність. «Зізнаюся, — сказав він, — етичні питання тоді не виринали в моїй голові».

У межах навчального курсу він мав працювати в парі з хлопцем, на ім’я Майк Кріґер. Їм дали завдання розробити застосунок. Трістан давно обмірковував такий собі «сезонний афективний розлад»: якщо людина довго живе у місцевості, де часто негода, то має більше шансів занедужати на депресію. Юнаки замислилися, як можуть зарадити в цьому технології. Вони вигадали застосунок Send the Sunshine. Двоє друзів додають один одного в застосунку, який відстежує їхнє місцеперебування, а також прогнози погоди там.

Якщо застосунок виявляє, що другові бракує сонця, а в тебе тимчасом чудова погода, то нагадує сфотографувати сонце й відправити другу. Людині приємно, що про неї піклуються, і вона отримує трохи сонечка. Це була мила і проста ідея, що спонукала Майка Кріґера й іще одного студента, який слухав цей курс (звали його Кевін Систром) замислитися про силу фотографій, якими користувачі можуть ділитися онлайн. Вони відразу пригадали один із найважливіших постулатів, засвоєний на курсі й запозичений із теорії Скіннера: потрібні миттєві підкріплення. Хочеш вплинути на поведінку користувача — негайно закидай його сердечками і вподобайками. Відповідно до цих засад юнаки створили новий застосунок. І назвали його Instagram.

На останньому занятті курсу студенти обговорювали, як технології переконливого впливу можуть застосовуватися в майбутньому. Одна з дискусійних груп привернула загальну увагу своїм планом: «Що, як у майбутньому зберігатиметься досьє на кожну особу на Землі?». Розробник відстежуватиме всю інформацію, яку розміщують користувачі в соціальних мережах, і створюватиме детальні досьє. Не тільки елементарні відомості (стать, вік чи зацікавлення), а й щось глибоке. Це буде психологічний портрет: програма знатиме, що це за особистість і як її найкраще переконувати. Буде відомо, користувач оптиміст чи песиміст; чи відкритий до нового досвіду, чи схильний до ностальгії, — десятки особистісних характеристик.

Тоді народилася ідея. Багато років по тому, коли випливла інформація, що в передвиборчих кампаніях Дональда Трампа й Brexit така собі Cambridge Analytica отримала гроші саме за таку послугу, Трістан пригадав останнє заняття курсу в Стенфорді: «Мені муляло, що я почув у тій аудиторії, — звірився він мені. — Пригадую, я сказав тоді: “Це був би дуже тривожний розвиток подій”».

***

Однак Трістан щиро вірив у благодійну силу технологій. Тому застосував здобуті в Стенфорді знання, щоб створити безсумнівно позитивний застосунок. Згодом Google зробив Трістанові вигідну пропозицію щодо викупу застосунку й працевлаштування. Мовляв, він зможе інтегрувати свою розробку в їхній браузер Chrome, щоб люди менше відривалися. Трістан Гарріс ухопився за нагоду.

Трістанові бракувало слів, щоб описати, як це, влаштуватись у Google саме тоді — 2011 року. Компанія, на яку він працював у головному офісі Googleplex у Пало Альто, щодня формувала й переформовувала життя мільярда людей у світі, вирішуючи, що їм бачити, а що ні. На якийсь час Трістанові доручили розробляти Gmail — електронну пошту Google, що, власне, зводила його з розуму і, як він підозрював, використовувала маніпулятивні хитрощі, яких він ще не збагнув. Навіть працюючи із Gmail, Трістан одержимо перевіряв пошту, що заважало зосереджуватися. Він читав чергового листа, а тоді довго не міг повернути думки на місце.

Фахівець замислився, як розробити систему електронної пошти, менш згубну для уваги користувачів. Та щоразу, як намагався обговорити ідею з колегами, розмова заходила в глухий кут. У Google, як швидко здогадався Трістан, успіх вимірюється передусім за тим, що зветься «залученістю» — тобто за хвилинами й годинами, протягом яких користувачі витріщаються на твій продукт. Більше залученості — добре; менше залученості — погано. Пояснюється це просто. Що довше ви змушуєте людей дивитися в телефони, то більше реклами вони бачать, інакше кажучи — то більше заробляє Google.

Якось один програміст весело запропонував: «А може, хай телефон дзенькає щоразу, як приходить імейл?». Усі були в захваті, і за кілька тижнів по всьому світу задзенькали телефони в кишенях, і ще більше людей стало частіше перевіряти Gmail.

Програмісти невтомно вигадували нові способи прикути очі користувачів до своєї програми і змусити не відриватися. День у день Трістан спостерігав, як програмісти дедалі більше смикають людей (вібросигналами, сповіщеннями, хитрощами) і як компанія заохочує своїх фахівців до цього.

Кількість користувачів Google зростала, і Трістан почав запитувати колег: «Як можна етично переконувати два мільярди людей?.. Як можна етично структурувати увагу двох мільярдів людей?». Натомість бачив, що більшість працівників компанії схилялася до простішого запитання: «Як іще залучити людей?». Тобто, як висотати ще більше уваги, змусити ще більше перериватися? Так тривало без кінця, і щотижня з’являлися нові методи. Коли ми гуляли в Сан-Франциско, Трістан сказав мені: «Ззовні все має доволі кепський вигляд, але зсередини — ще гірший». Він почав розуміти: якщо ти не можеш зосередитися, річ не в тобі, а в технологічних розробках. Твоя неуважність — їхнє пальне.

Розповім один із кількох десятків прикладів, що навів мені Трістан. Його друзі Майк і Кевін створили Instagram, а трохи згодом «додали фільтри, бо це була крута фішка. Користувач міг умить зробити зі свого фото витвір мистецтва». Трістан упевнений: його друзям навіть не спадало на думку, що в них почнуться змагання зі снепчатом й іншими сервісами за те, хто «зробить кращі фільтри для додавання краси», а це, своєю чергою, кардинально змінить ставлення до тіла, і з’явиться певна категорія людей, які роблять пластичні операції, щоб стати схожими на свої фільтровані фотографії. Трістан спостерігав, як його друзі запроваджують зміни у світі й не можуть ані передбачити їх, ані контролювати. «Ми маємо розробляти технології неймовірно обережно, — стверджує Трістан, — бо вони стискають і засмоктують у себе весь світ, а назовні випускають геть інший».

Трістан опинився всередині машини, яка трансформувала світ, а в кімнаті керування за зачиненими дверима бачив, що шкали наближаються до десятки.