Roman Cherevko
Нехай же дасть Всемогутній, щоб життя твоє стало такою казкою, яку приємно розповісти… Бо ж життя – тривала казка…
(з роману «Предок»)
Фотопортрет письменниці
Вступ
Наталена Королева – одна з найоригінальніших та найзагадковіших постатей в українській літературі. Загадкова – тому що знаємо ми про неї дуже мало.
Стривайте! – скажете ви, – он у Вікіпедії все написано!
В тім-то й річ, що всюди – від Вікіпедії та бульварної преси до академічних праць, що претендують на серйозність, – її життєпис ґрунтується виключно на тому, що вона розповідала сама у автобіографічних творах, листах тощо.
Це характерний симптом академії – знову і знову пережовувати одну й ту саму готову страву, щоразу вигадуючи нові інтерпретації смакового букету, замість того щоб розібрати цю страву на інгредієнти та дослідити їхнє походження.
Дехто з тих, хто менш ледачий, все ж знайшов якісь архівні документи чеського періоду, але 1919 рік виявився стіною, пробити яку поки що ніхто не зміг. Не тільки не знайдено документальних доказів хоча б якихось подій з перших трьох десятиліть Наталениного життя, а ніхто, схоже, не намагався навіть перевірити, чи існували взагалі люди, яких вона називала своєю ріднею, та чи є на карті місця, які вона описувала.
І коли й хтось брав під сумнів окремі факти – як-то місце народження та історії кохання з перським князем та іспанським королем, – то всьому іншому чомусь беззаперечно вірили.
Й лише наприкінці 2021 року Юрій Винничук, мабуть, перший сміливо і відкрито заявив: усе, що розказувала про себе письменниця, – вигадка[i]. Дивно, що авторові декількох містифікацій – зокрема «щоденників» Роксолани та «перекладів» вигаданого ірландського поета – знадобилось стільки часу, щоб зрозуміти, що має справу з колегинею.
Важко уявити, щоби близьке знайомство з творчістю Наталени Королевої не наштовхнуло на думку, що й про власне життя вона писала в улюбленому жанрі – жанрі легенд. Як у її романах, які критика називає історичними, історичного насправді обмаль, так і обмаль реального у її «автобіографії».
Та ще й у Наталениних оповідях про себе стільки розбіжностей та суперечностей, що дивуєшся, як взагалі якась версія стала «офіційною», «енциклопедичною».
Детальне дослідження справжнього життєпису літераторки вимагає кропіткої праці з архівами – зокрема з «дореволюційними». Можливо, хтось із читачів цих рядків шукає тему для дисертації.
Ця ж стаття лише перший крок – спроба дещо детальніше, ніж це зробив пан Винничук, показати, що не так з тим, що, слідом за Наталеною Королевою, повторюють її біографи. Зробимо це на окремих, найпримітніших прикладах, бо для розбору всіх подробиць, мабуть, потрібно було б написати книжку.
З корінням чи без?
Отож, почнемо з походження.
Своєю матір’ю Наталена називає Марію-Клару де Кастро де ла Серда Медінаселі.
Де ла Серда (у Наталени часто то «Лячерда», то «Ляцерда») – старовинний іспанський рід. Першим носієм цього прізвища був Фернандо (1255-1275) – старший син кастильського короля Альфонсо X та Віоланти Арагонської. Проте авторка наводить власну легенду: першого де ла Серда звали, як і його батька, Альфонсо, а матір’ю начебто була донька ґранадського еміра.
Герцоги Медінаселі – одна з гілок роду де ла Серда. Вони справді володіють «Будинком Пілата» (Casa de Pilatos) в Севільї, в якому розпочинається знаменита севільська Хресна дорога. Проте таку назву дав після паломництва до Святої землі Фадріке Енрікес де Рібера, який завершив будівництво, розпочате його батьком, а Медінаселі будинок дістався пізніше.
Де Кастро – ще один шляхетний рід, що має гілки в Іспанії та Португалії та на якомусь етапі породичався з де ла Серда. Наталена представником цього роду та своїм далеким родичем називає португальського поета-символіста Еугеніо де Кастро (правильніше Еуженіу де Каштру) (1869-1944). Хоча він написав поему «Констанса» з власною інтерпретацією легендарного любовного трикутника між королем Педру I, його дружиною Констансою та Інес де Кастро, доказів його походження саме з цієї династії немає – прізвище де Кастро носили й інші родини, – та й невідомо, щоб поет називав себе її представником.
Та головне, жодних слідів ні матері Наталени, ні найближчих родичів, як-от вуйко Еугеніо чи тітка Інес, нікому знайти не вдалось.
Можна ще згадати, що у оповіданні «Явлена вода» із «Легенд старокиївських» письменниця споріднює свій рід із київськими купцями Лакердами, хоча ті були греками і про їхнє можливе іспанське походження нічого не відомо.
Батька Наталени, згідно з її версією, звали Адріан-Георг (або ж Адріан-Юрій чи Анджей-Єжи) Дунін-Борковський.
Наталена розповідає, що начебто засновником роду був данець Вільфред Швено:
«Один з далеких предків мого батька Вільфред II Швено… був одружений з донькою Ярослава Мудрого Марією… [Б]ув ще Вільфред I Швено, який прийшов на Україну у X чи XI столітті… Той був одружений з норманкою – Свангільд»[ii].
Нібито саме звідси прізвище Дунін – «данець» – та лебідь на родовому гербі, тому що «швено», якщо вірити Наталені, – лебідь «мовою норманів», та й «сван» у імені Свангільд – теж лебідь. (До речі, у оповіданні «Свангільд-князівна» зі збірки «Легенди старокиївські» авторка так само називає легендарну Либідь, хоча та жила п’ятьма століттями раніше.)
Насправді ж жодного Вільфреда Швено історія не знає. Лебідь данською «сване» (svane), та жодною германською мовою наймення цього птаха не звучить як «швено». У старих німецьких джерелах Швено (Schweno) називають короля Данії Свена I. Етимологія імені Свен з лебедем не пов’язана – означає воно «молодик» або «молодий воїн». Марії Ярославни теж ніхто не знає, а от Єлизавета Ярославна була дружиною… данського короля Свена II. У неї була донька Марія, але від першого чоловіка – норвезького короля Гаральда III.
А от історія Свангільд, описана у романі «Предок», дуже віддалено перегукується зі Свангільдою, що згадується у «Старшій Едді» та «Діяннях данів»: от тільки та була дружиною короля, яку він наказав убити за зраду, а Наталенина – донькою, проклятою батьком-королем за те, що покохала «не того». Та й жила легендарна Свангільда задовго до X століття.
Насправді історичним родоначальником роду Дунінів вважається Петро Властович – постать теж легендарна: про нього навіть складено епос «Пісня Мавра». Хоча середньовічні польські літописці Янко з Чарнкова та Ян Длуґош стверджували, що він прибув з Данії й звідси прізвище Дунін (яке він сам не вживав – його вигадали нащадки), сучасні історики вважають, що насправді він походив із Сілезії, а Дунін – спотворене ім’я Домінік, хоча є й інші гіпотези[iii].
Що цікаво, дружину Властовича дійсно звали Марія, але була вона не донькою, а правнучкою Ярослава Мудрого – донькою чернігівського князя Олега Святославича. Вже помітна певна тенденція: Наталена бере якісь історичні деталі та змінює та переплітає їх так, що виходить щось зовсім інше, що потім важко розплутати.
Герб Дунінів-Борковських
Одна з гілок Дунінів отримала прізвище від села Борковиці в Мазовії, яким вона володіла щонайменше від початку XIV століття. Далі, звісно, рід Дунінів-Борковських розгалузився і розповзся світом. Знаний він і в Україні.
Дуніни-Борковські мали чимало маєтків у галицькій частині Тернопільщини. Цій родині належить одна з найпримітніших та найстаріших каплиць на Личаківському цвинтарі, а у першій половині XX століття у Львові навіть була вулиця Дунінів-Борковських (нині це вулиця Максима Залізняка). Є також «оправославлена» чернігівська гілка, звідки видатний козацький діяч та герой легенд Василь Дунін-Борковський.
Чимало представників роду вели наукову діяльність. Відомо, наприклад, що видатний мінералог Станіслав Ян Дунін-Борковський (1782-1850) – один з похованих у тій самій каплиці на Личакові – 1816 року виступав з доповіддю у Французькій академії наук[iv].
А як же видатний ентомолог, член Французької академії наук – так його змальовувала Наталена – Адріан-Георг Дунін-Борковський? А от про нього чомусь ніхто ніколи не чув.
Нічого не відомо також і про діда письменниці Адама Дуніна-Борковського, що нібито загинув під час Січневого повстання 1863 року. У списках повстанців є декілька Дунінів-Борковських, але жоден з них тоді не загинув. Є також два записи про Адама Борковського: один повстання пережив, а про іншого відомо лише, що його поховано у Львові (можливо, це одна особа, тому що перший утік на Галичину)[v].
Щодо місця народження нашої письменниці, то, хоча більшість вірить у її версію про околиці Бурґоса в Іспанії, вона сама у романі «Без коріння» називає Луцьк. Луцьк записано (з її слів) у документах про одруження з Василем Королевим-Старим у Чехії. У листі до Дмитра Донцова вона також стверджує, що народилась на Волині[vi].
Відомо також, що у письменниці був паспорт на ім’я Наталії Ковалевської, де зазначалося, що народилась вона в селі Забороль біля Луцька. Вона розповідає (зокрема у романі «Шляхами і стежками життя»), що це був фальшивий паспорт, який їй виготовили, щоб вона могла влаштуватись перекладачкою у міністерство закордонних справ УНР. Але таке пояснення не надто переконливе.
Врешті-решт, з цим паспортом вона виїхала до Чехії, а після одруження довго підписувалась як Наталія Ковалевська-Королева (також Ковалевська-Короліва та в інших комбінаціях): під цим прізвищем вона згадується в історії української дипломатичної місії в Чехії[vii], воно вказане на обкладинці укладеного нею «Кишенькового чесько-українського словника», ним підписані її ранні публікації аж до кінця 1920-х. А отже, їй потрібна була «легенда», щоб пояснити його походження.
Тому не варто виключати, що паспорт міг бути справжній і це було її прізвище від народження (або по першому чоловікові).
Ковалевських було ще більше, ніж Дунінів-Борковських, – декілька неспоріднених сімейств. В українській історії найвизначніші Ковалевські зі Слобожанщини. Їм, зокрема, належав маєток, де провів свої останні дні Григорій Сковорода і де пізніше був його музей, знищений 2022 року москалями. Був також київський чиновник Ковалевський, що 1913 року збудував «арабський будиночок» на розі сучасних вулиць Пилипа Орлика та Шовковичної – Наталені з її любов’ю до Сходу він мав би сподобатись. Було й чимало Ковалевських – зокрема гербів Доленга та Прус III – на Волині.
Все це не знімає питання про рідну мову Наталени Королевої. Якщо вона, як сама стверджувала, була католичкою, то рідною їй могла бути польська. Тоді вона була б не першою й не останньою, хто опанував нерідну для себе українську. Але з її католицтвом теж не все так просто. З її творів виходить, що Різдво вона святкувала разом із православними, за Юліанським календарем[viii]. Відомо також, що Василь Королів-Старий перейшов з православ’я у греко-католицизм[ix]. Тому не буде неймовірним, якщо й Наталена не була католичкою від народження.
Василь Королів-Старий, чоловік Наталени
А чи були Борки?
Отже, мати письменниці помирає після пологів, і дівчинку забирає на Волинь бабуся-литвинка (себто білоруска) Теофіла зі шляхетного роду Домонтовичів. Гадаю, вже не має дивувати, що бабусиних слідів ніхто не знайшов. Але найцікавіше тут – село, де Наталена начебто провела майже п’ять років. Вона називає його то просто Борки, то Великі Борки та пише, що воно знаходиться на річці Стир, під самим Луцьком, та що це «родинне гніздо» Дунінів-Борковських.
На Волині є декілька сіл, що називаються або називались Бірки (пол. Borki), але всі вони досить далеко від Луцька й Стиру. Дехто спробував ототожнити це «родинне гніздо» з Великими Бірками під Тернополем – таку дурницю робить навіть Наталія Лисенко у примітках до роману «Шляхами і стежками життя»[x]. Але ж Наталенині Борки були у Московитській імперії, а ці – на Галичині, у Австро-Угорщині, десь у сорока кілометрах від кордону з Волинською губернією, – звісно, Луцьк і Стир звідси й з біноклем не побачиш.
Та головне, ніде немає згадок, щоб якимись із цих Бірок володіли Дуніни-Борковські. Як уже згадувалось, родинне гніздо, звідки пішло прізвище Борковські, – Борковиці в Польщі. І хоча було принаймні два зворотних випадки, коли маєтки Дунінів-Борковських названо на їхню честь, – Бірківка під Черніговом та Дунів (раніше Дунінів) на півдні Тернопільщини, – тут нічого такого не відомо.
Де ла Серда на службі у диявола
По смерті бабусі Наталену начебто забирає іспанський вуйко і віддає у пансіон при монастирі Нотр-Дам-де-Сіон у Французьких Піренеях. Де ж саме знаходився цей пансіон? В повісті «Без коріння» авторка декілька разів згадує Прованс, але вважатимемо, що вона вживає цей термін у застарілому сенсі всього півдня Франції. У романі «Шляхами і стежками життя» вона пише, що це «гасконський кляштор» десь там, де Руссільйон межує з Гасконню. Королів-Старий писав про «кляштор Сіонських сестер в Valencie»[xi]. Можливо, малось на увазі Valence (Валанс) – на півдні Франції є декілька місцин із такою назвою, але всі значно північніше Піренеїв, та в жодному з них немає пансіонів Нотр-Дам-де-Сіон.
Віднайти пансіон будь-де в горах не вдалось, а от найближчий до Піренеїв – у дуже цікавому містечку Біарриц на атлантичному узбережжі, історично – на межі Країни Басків з Гасконню. Пансіон з’явився близько 1900 року та спочатку знаходився у віллі, яку черницям надала сербська королева-вигнанка Наталія Обренович[xii], а потім переїхав у будівлю, відому як Шато Буляр[xiii].
А чим саме цікаве це містечко? По-перше, Наталена розповідає, що саме тут познайомились її батьки. По-друге, ви могли зустрічати його назву в новинах, тому що тут знаходиться вілла… доньки Путіна. Москалі облюбували це курортне містечко ще наприкінці XIX століття і 1892 року збудували тут свій храм Александра Невського. Відпочивали тут і Чехов, і Набоков, і Блок… тобто уся еліта. А після революції 1917 року чимало з них переїхали сюди назовсім.
А ще у Біарриці нині мешкає почесний консул Московитської Федерації, якого звуть… Александр де ла Серда! Що за чортівня? Насправді по батькові прізвище його Міллер, але через батькову матір він споріднений з Карлосом Антоніо де Кастро де ла Серда (1733-1800) з герцогів Медінаселі, який під час Семирічної війни перейшов на московитську службу та згодом змінив ім’я на Якова Антоновича.
Серед його видатних нащадків – філософ та масон Євгеній де Роберті (1843-1915) та поетеса і перша перекладачка «Дона Кіхота» москальською Марія Ватсон (1848-1932). Обоє народились у Подільській губернії, на півночі Одещини. Прізвище де Кастро де ла Серда також згадується у Волинській губернії – біля Старокостянтинова[xiv], тому могло зустрічатись і десь біля Житомира, як стверджувала Наталена[xv].
Предки ж нинішнього московитського почесного консула оселились у Франції після більшовицького перевороту, але відвідували Біарриц щонайменше з 1906-го[xvi]. Що, якщо й Наталена бувала тут, але не у дитинстві, а десь між 1905-м і Першою світовою? Тут вона могла і побачити пансіон Нотр-Дам-де-Сіон, і зустріти когось із московитської гілки роду де Кастро де ла Серда та надихнутись історією роду.
Кремлівський агент де ла Серда
У зв’язку з цим можна також пояснити, чому вона писала прізвище Ляцерда та Лячерда. Версія Ляцерда зустрічається як у польських архівах з Волині (Lacerda), так і у москальських джерелах. Лячерда, як і Мединачелі, – вимова італійська, або, як каже сама Наталена, «неаполітанська». Насправді з Неаполем тісно пов’язаний один представник роду – Луїс Франсиско де ла Серда (1660-1711), який був там віцекоролем та збудував променад[xvii] і заснував академію[xviii], що носили його ім’я. Але чому письменниця надавала перевагу італійській вимові, якщо відчувала себе іспанкою? Можливо, починавши використовувати це ім’я, вона ще не надто добре знала іспанську?
До речі, у Біарриці в період з 1910 до 1930 року також часто бував іспанський король Альфонсо XIII[xix]. А може, нашій героїні і його тут вдалося побачити хоча б краєм ока, і це надихнуло її на історію кохання, про яку вона розповідає у своїх творах?
Пілат та агави
Можливість відвідувати Біарриц підтверджує, що була письменниця з небідної сім’ї. Та й освіту, як свідчить її творчість, вона мала змогу отримати непогану, але не без прогалин. Цікаво, що у передмові до роману «Шляхами і стежками життя» вона наводить приклад з капуцинами та картоплею у XII столітті[xx], але сама припускається таких самих помилок: кактуси і агави в Палестині за часів Понтія Пілата[xxi], кілометри в Середньовіччі[xxii] та передчасні згадки про шлюб Мартіна Лютера з Катаріною фон Бора[xxiii].
Освіта – це також і мови. Всіх мов, про які Наталена говорить, що хоча б трохи їх знала, щонайменше тринадцять: українська, польська, москальська, чеська, французька, іспанська, італійська, латинська, давньогрецька, німецька, англійська, арабська, перська. Що ми можемо підтвердити? Ми маємо її твори українською, чесько-український словник з чеською передмовою та дві статті французькою з журналу «Échos d’Orient»[xxiv]. Також вона не могла не знати польської та москальської. Знання основ латини не було тоді чимось незвичним. І хоч трохи іспанську вона точно знала.
Окрім цього нічого певного сказати не можемо, зокрема і про рівень володіння цими мовами: у виданнях творів Королевої у французьких, іспанських, чеських тощо фразах чимало хибодруків, які можна пояснити неграмотністю редакторів, але, з іншого боку, над французькими статтями та чеською передмовою могли теж попрацювати редактори, тому лише вивчення рукописів може пролити дещо більше світла.
А як же Лосі?
Та повернемось до життєпису. Поки майбутня письменниця перебувала у французькому кляшторі та зі своїми іспанськими родичами, її батько вдруге одружився. Свою мачуху Наталена називає Людмилою Лось та стверджує, що вона була з роду «Отто з Лосів», страченого у Празі по Білогірській битві 1621 року.
По-перше, дивно, що за чеським звичаєм прізвище мачухи не виглядало як Лосова (чеською Лось – Los, з твердою вимовою). По-друге, на Староміському майдані у Празі 1621 року стратили Їндржиха Отто з Лосу. Саме з Лосу (z Losu) – в однині, а не з Лосів (z Losů). Тут Отто (також Отта або Ота) – це прізвище усього роду, а Лос – назва місцевості, звідки походив його засновник Отік, ймовірно спотворена, тому що він також згадується як Отік з Лози[xxv]. Вважають, що він міг бути родом з регіону Лужиця у сьогоднішній Німеччині – батьківщини лужицьких сербів.
Тобто Лосі тут ні до чого. Цікаві також розбіжності щодо того, коли і де ця Людмила померла. Наталена стверджувала, що залишила її дорогою до Чехії чи то в Кракові[xxvi], чи то в Красному на Львівщині[xxvii], де та невдовзі померла, але Королів-Старий писав, що мачуха розшукувала Наталену в Празі, а потім ще прожила якийсь час «в страшній біді, цілком самітна»[xxviii]. Важко сказати, як добре Королів знав минуле дружини, але скидається на те, що він був її співучасником, допомагав створювати легенди та ще більше все заплутував. Недарма Наталена писала, що під час першої зустрічі він розповідав про своє шведське коріння. В них мусило бути багато спільного!
Щодо того, коли саме вона повернулась до Києва, до батька з мачухою, Королева теж плутається в показах, але це мало б бути не раніше 1904 року. Тоді у Інституті шляхетних панянок вона мала провести 1904-05 навчальний рік, а отже, спілкування з Миколою Лисенком, описане в повісті «Без коріння», мало відбутися на початку 1905 року. Але на меморіальній дошці на колишній будівлі інституту (нині Міжнародний центр культури і мистецтв, так званий «Жовтневий палац») вказано, що композитор працював тут у 1890-1904 роках. Власне, із описаного в повісті можна підтвердити лише те, що в цей період в інституті дійсно навчалась донька художника Михайла Нестерова Ольга.
Ймовірна світлина письменниці 1905-1906 років
Іскандер і всі-всі-всі
А далі починається буремний період: Наталена навчається в Петербурзі і в Західній Європі, мандрує, співає в театрі та опері, малює, публікується у французьких журналах, бере участь у археологічних розкопках… але жодних слідів поки ніхто не знайшов під жодним із її імен: ні Кармен Фернандес у Паризькій опері, ні Frère Jean у журналах.
І, звісно, Перша світова війна і трагічна історія кохання з Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем – перським князем із династії Ахеменідів! Як вже можна очікувати, слідів такого родовитого офіцера московитської армії немає. Гакгаманіш (Гахаманіш) – це власне і є Ахеменід перською. Іскандером перси називали Александра Македонського, а Куруш – це перською Кир. Три найвідоміших перських імені в одному – хіба міг коханий Наталени зватись інакше?
Письменниця також перелічує чимало видатних людей, з якими нібито була знайома: Маттіа Баттістіні, Джейн Гадінг, Віра «Рочестер» Крижановська тощо. Але лише детальне вивчення архівів цих людей – листів, щоденників, маршрутів подорожей – може дати відповідь, чи могли вони бути знайомі з нею хоча б під якимось іменем.
Окремо слід згадати Олександра Кошиця, який міг би стати мостом між «до» та «після» 1919 року, адже маємо листи, де Наталена згадує їхнє знайомство у Києві[xxix], проте неможливо сказати, чи композитор пам’ятав ці зустрічі та якщо так – під яким іменем вона була йому знайома.
На чеському періоді зупинятись не будемо – тут легенд менше, хоча й без них не минулось, як-от у випадку візитів Альфонсо XIII – тепер вже вигнаного з Іспанії – до чеського містечка Мнєлнік. Дивно, що Ірина Тюрменко називає цей період «майже недослідженим»[xxx]. Якщо якийсь період життя письменниці й досліджений, то саме цей, адже тут у нас є хоча б якісь документи.
Письменниця, ймовірно, у сорокових
Мадам Сен-Жермен
У циклі «Легенди старокиївські» одна оповідка наче тримається осібно, поміщена у самий кінець: «Хрещеник Попа Івана». Здавалося б, що робить граф Сен-Жермен серед легенд про Україну? Так, він сам поширював версію про те, що він син Ференца II Ракоці, але його народження в Українських Карпатах – це вже фантазії нашої героїні.
Можливо, їй неодмінно хотілось вплести у світ своїх легенд кумира, який власним прикладом надихнув її овіяти своє життя міфами та заплутати все так, щоб істини ніхто ніколи не дізнався.
Ще одна постать, до якої веде ланцюжок асоціацій, коли розмірковуєш над життєписом Наталени, – уродженка України Олена Блаватська, в житті якої теж є прогалини, про які відомо лише з її власних неймовірних оповідей. І справді, у романі «Шляхами і стежками життя» авторка згадує, як цікавилась теософкою.
Та ці двоє не єдині окультисти, що приваблювали Наталену. Адже Каміль Фламмаріон, якого вона називає другом свого батька, теж був не тільки астроном та фантаст. І хоча письменниця божилась, що спіритизм їй не цікавий, «серйозніші» езотеричні вчення вона навряд чи оминала увагою.
У творах Королевої знаходимо і популярні в окультистів XIX – початку XX століття мотиви Ґрааля та Пана, і нумерологічні шифри: тринадцять глав у містичному романі «1313», чотирнадцять – за кількістю стацій Хресної дороги – у романі про Понтія Пілата «Quid est veritas?». І хоча у єдиному наразі виданні роману «Шляхами і стежками життя» двадцять розділів, відомо, що він існував у декількох версіях, і у «Автобіографії», яку Наталена написала 1958 року у листі до Івана Огієнка, вона каже, що там повинно бути двадцять два розділи[xxxi] – як стежин на Дереві Життя кабалістів.
У творчості Наталени Королевої історичне переплітається з доісторичним та позаісторичним, реальність – з виміром міфологічним, Христова молитва – з піснею Панової флейти. І життя її, яким ми його знаємо, – невід’ємна частина цього світу, або ж навпаки, цей світ легенд був невід’ємною частиною її життя.
Чи хочемо ми докопатись до істини? Кожен повинен відповісти собі сам. Врешті-решт, людина має право на приватність, на свої таємниці. І, може, мертві письменники теж? Але ж не розповідати легенди під виглядом правди у енциклопедіях та академічних публікаціях!
Примітки
[i] https://zbruc.eu/node/108374
[ii] Набитович І. Листи Наталени Королевої до отця Івана Леськовича з Мюнхенського архіву. // Spheres of Culture. – Vol. XIX. – Lublin, 2019. – С. 232
[iii] https://genealogia.okiem.pl/genealogia.php?n=dunin
[iv] Dunin-Borkowski, Stanislas. Memoir on the Sodalite of Vesuvius. // Annals of Philosophy. – Vol. X. – London, 1817. – pp. 192-197
[v] https://genealogia.okiem.pl/powstanies/index.php?nazwisko=Borkowski
[vi] Кіцера О. Королева історичної прози: https://www.chasipodii.net/article/3636/
[vii] https://www.myaukrajina.cz/node/790
[viii] Див. «Без коріння».
[ix] https://zbruc.eu/node/60601
[x] Див. пр. 111 у Королева Н. Шляхами і стежками життя. – Харків: Фоліо, 2019. – С. 384. У примітках пані Лисенко у цьому та інших виданнях творів письменниці взагалі неприпустимо багато помилок. Наприклад, див. там само пр. 315, де вона навіщось виправляє правильно вжиту Наталеною французьку жіночу форму chère чоловічими, та ще й неправильно записаними, або пр. 849, де при поясненні слова «кадовб» вона приплітає діжку та якогось огрядного чоловіка, хоча це всього лише тулуб (пор. пол. kadłub): в тексті йдеться про жовніра без ніг.
[xi] Там само, с. 371.
[xii] Leroy, Béatrice. Histoire du Pays Basque. – Éditions Jean-Paul Gisserot, 2005. – p. 101
[xiii] https://www.chateaux-paysbasque-nord.com/les-6-routes/route-1-labourd-ouest/134-ch%C3%A2teau-boulart-biarritz
[xiv] За даними http://wolyn-metryki.pl/
[xv] Шляхами… – с. 144
[xvi] https://eu.wikipedia.org/wiki/Alexandre_de_La_Cerda
[xvii] https://www.academia.edu/24394123/Il_bel_lido_luminoso_The_Planning_of_Strada_Medinaceli_in_Naples_1697_
[xviii] Stone, Harold Samuel. Vico’s Cultural History: The Production and Transmission of Ideas in Naples, 1685-1750. – Leiden, New York, Köln: Brill, 1997. – pp. 93-109
[xix] Див. примітку 12, та сама сторінка.
[xx] С. 62.
[xxi] Див. роман «Quod est veritas?»: «Скеля наїжилася кактусами та агавами»; «Йосиф відгорнув тяжкі листки агав». У оповіданні «Анастатика» (увійшло до збірки «Без коріння. Во дні они. Quod est veritas?» 2007 року від видавництва «Відродження»): «Взглядів серед кактусів їстівний». В оповіданні «Для справи» із циклу «Во дні они»: «Не росли там навіть кактуси». Також у оповіданні «Сарацинка» (увійшло до збірки «Вітраж» 2020 року від видавництва «Фоліо»), де події відбуваються під час арабського панування в Іспанії: «Я – між… соковитими важкими агавами». У романі «Предок», ледь не одразу після відкриття Америки : «Розглянувся з-поза… кактусів».
[xxii] Див. роман «1313»: «Слухати його приходили й приїздили люди й з-за кілька десятків кілометрів».
[xxiii] Головний герой роману «Предок» вирушає у паломництво невдовзі після смерті короля Філіпа I, тобто наприкінці 1506-го або на початку 1507 року – за десять років до Лютерових тез. З тексту незрозуміло, скільки часу тривають його мандри, але й новин з Європи він майже не отримував. І все ж йому приходять «образи минулого», в яких старий іспанський знайомий каже йому, що «чернець-августиніянець Мартин Лютер… зірвав із Церквою, щоб оженитись із черницею Катериною Бора». Шлюб цей відбувся аж 1525 року.
[xxiv]«Notes sur la traduction des Écritures en langue ukrainienne» (1925) (https://www.persee.fr/doc/rebyz_1146-9447_1925_num_24_138_4506) та «Un témoin du plus ancien manuscrit cyrillique : l’Euchologe du kniaz Vladimir le Grand († 1015)» (1930) (https://www.persee.fr/doc/rebyz_1146-9447_1930_num_29_159_2652).
[xxv] http://otta.cechove.cz/prapredek.htm
[xxvi] Шляхами… – С. 305
[xxvii] Бабишкін О. Несподіване, щасливе знайомство. // Всесвіт. – №2 (770). – Київ: Український письменник, 1993. – С. 177
[xxviii] Шляхами… – С. 379
[xxix] Див. Наталена Королева. Життя і творчість у документах та матеріалах (до 120-річчя з дня народження): Збірка документів. / Уклад. та автор передмови І. Тюрменко. – Київ: Дельфін, 2008. – С. 40
[xxx] Тюрменко І. І. Наталена Королева: стан і перспективи дослідження життя та творчості. // Український історичний журнал. – Вип. 3 (492). – Київ: Вперед, 2010. – С. 206
[xxxi] Королева Н. Вітраж. – Харків: Фоліо, 2020. – С. 12