🥰 «Ваша Леся»: про І том листів Лесі Українки

Відень. 1891 рік.

Панянка у розкішній сукні попиває невеликими ковтками, суто по-інтелігентськи, віденське вино з найкращих винарень столиці. По-аристократичному відстовбурчений пальчик, кришталевий келишок. На різьбленому столику апельсини. На бюрку акуратні стосики книжок із французькими, німецькими, італійськими назвами на корінцях. Ноти з ноктюрнами Шопена чорніють на білому фортепіано.

Тут юну панянку називають Larysa, з ледь відчутним акцентом, дещо продовгувато. А для цієї старшої панни, її мами, що тримає квитки на вечірній театр, вона Леся. Леся Українка.

Так про своє пробування у Відні пише Леся до брата Михайла. У дитинстві їх називали одним іменем – Мишелосіє, бо були нерозлийвода. Тепер їй 20.

Свій перший лист вона пише у 5 років до тітки й дядька. Якось мама показувала їхні чорно-білі фотокартки надіслані зі Швейцарії. Уламками пам’яті приблизно уявляла їхні обличчя: дядькові очі в задумі й іконні очі дядини. Писала рідному й незнаному, хто чекає теж, тривожно вгадує і любить.

У 17 років знає німецьку, французьку, польську, давньогрецьку, латинську. Згодом вивчить болгарську, поки гостюватиме в дядька, італійську й англійську в київської lady з Англії. А тепер перекладає «Одіссею» Гомера. Вона не випускниця університету чи гімназії. Навчається вдома. Вчиться самотужки. «Привикла учитись сама».

Жовтень 1889 року. Колодяжне.

У маєтку Косачів бігають подвір’ям діти. Підкидають ноженятами листя. Леся щойно повернулася із лісового променаду – там осіння казка. Малий Микось, або Кох, як його по-дитячому називають, вбігає знадвору й гукає, мовби хоче сказати всьому світові, що «пахне снігом!». Старша Оксанка тупотить ніжкою й каже, що сніг ніяк не пахне, але Микось стоїть на своєму. Леся заливається сміхом і дописує листа братові Михайлу.

На ліжку розкидані валізи. Вона збирається в Одесу на лікування.

Час змінити клімат. Час покидати Микося, якому пахне снігом.

Вона непохитна у своїх переконаннях – «о, як я тішуся своєю незалежностью!». У 20 років Леся бомбить творчість Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, хоч їх називають «батьками», «патріархами» літератури.

Бога ради не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймі я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тілько сміються з того “Чорного моря”, а прочитавши його, можна тілько подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А, пожалься Боже того пера й чорнила!

Вона – нова ґенерація. Європейська ґенерація. Її друзі і знайомі стають кістяком політичної еліти. Це освічені інтелігенти, які прагнуть нових бачень і підходів, тому дискутують із «батьками», бо «все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того «тихого болота».

Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую «Европу» та европейців; певне, що не все можна отак, сидячи збоку, побачити, але все ж хоч дещо. Перше вражіння було таке, ніби я приїхала в якийсь инший світ — кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краю, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно

Леся пише те, про що ми говоримо нині. Про що безугавно дискутуємо, мов «у нас чомусь усе мусить іти таким тихим слимаковим ходом». Вона розставляє крапки й акценти. Вона – безкомпромісна. Вона – Кассандра.

А що наші люде лінюхи, то таки лінюхи, бачу я тепера добре! У нас-бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує. Все приходиться тілько очі протирать, щоб світліше на світ подивитись, а деякі, як лінуються, то й очей не протирають, а просто сплять сном праведних, та сни їм золоті привиджуються. Та думаю, що то недовго триватиме, бо дедалі то такі часи настануть, що треба або так заснути, щоб і сни ніякі не снились, або вже прокинутись зовсім і про всякі сни забути

Вона їздитиме містечками, містами, столицями. Купатиметься в морі, дихатиме цілющим повітрям. Писатиме листи до мами, брата, двоюрідної сестри Аріадни, дядька, гадяцької «милої бабушки», яка об Різдві 1894 року збиратиметься до Риму. А ще Леся возитиме багато книжок. Інколи, в моменти taedium litterarum (лат. відраза до писання), відкладатиме «уліти» – твори, які довго пишуться. У часи затишшя болю в нозі гратиме ноктюрни Шопена. І писатиме братові:

Шкода, коли ти не приїдеш на Різдво до мене! ми б разом послухали еолову арфу перед універсітетом, подивились би на страшні тополі, і я б знову подумала, що мені вісімнадцять літ, що ми живемо на Тарасовській, де у мене на столику проліски стоять, у хаті рожеве світло, а в серці прóвесна...

У 26 років на берегах моря познайомиться із Сергієм Мержинським.

Мимоволі. Негадано. Доленосно.

Та про це не треба говорити. Допоки час юності, який не вніс ще свої корективи.

А поки панянка у розкішній сукні попиває невеликими ковтками, суто по-інтелігентськи, віденське вино з найкращих винарень столиці. За зустрічі. Не за прощання. І в кутику листа залишає – «Ваша Леся».