😰 Як перестати бути величним і почати жити

Розібратися у цьому допоможе книжка «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» Олівера Беркмена, що нещодавно вийшла друком у видавництві Лабораторія.

Юнгіанський психотерапевт Джеймс Голліс пригадує досвід однієї зі своїх пацієнток, успішної віцепрезидентки компанії-виробника медичного обладнання, яка, летячи у відрядження над американським Середнім Заходом, ніяк не могла позбутися думки: «Я ненавиджу своє життя». Невдоволення, яке проростало в ній роками, зрештою кристалізувалося в розуміння того, що життя її минає у спосіб, який не має вже наче жодного сенсу. Радість, яку дарувала їй робота, цілковито вичерпалася; ті винагороди, яких вона прагла, здавалися безкорисними; і тепер вона просто пливла за течією, плекаючи кволу надію, що врешті-решт знайде своє щастя в майбутньому.

Можливо, вам знайомі ці почуття. Не до кожного приходить подібне раптове прозріння, але багато хто сподівається, що зможе наповнити чимось багатшим, яскравішим, соковитішим свої чотири тисячі тижнів — навіть якщо те, що ми робимо з ними зараз, виглядає ззовні як формула успіху. Або, можливо, вам знайомий досвід повернення до свого буденного життя після незвичайно радісних вихідних на природі чи разом з давніми друзями, коли вас раптом вразила думка, що більша частина життя мала би бути такою — і що було б нерозумно сподіватися, що ці глибоко насичені моменти були не тільки рідкісними винятками. Сучасному світу особливо бракує належної реакції на такі почуття: релігія не забезпечує більше універсальним, готовим відчуттям призначення, як колись, тимчасом як культура споживання хибно веде нас до пошуку смислу там, де його годі знайти. Але власне це почування дуже давнє. Автор Екклезіаста був одним з багатьох, хто відразу б розпізнав страждання пацієнта Голліс: «Тоді я глянув на всі діла, що руки мої вчинили, і на той труд, що ним я трудився; і ось: геть усе — марнота й гонитва за вітром, і ніякої з того користі під сонцем».

Це річ дуже тривожна — сумніватися в суті того, що ви робите зі своїм життям. Але насправді не така вже й погана, оскільки вона демонструє те, що у вас вже відбулася внутрішня зміна. Ці сумніви не з’явилися б у вас взагалі, якби ви вже не дивилися по-новому на своє життя — збагнувши нарешті, що можете сподіватися на щастя, яке настане в певний момент у майбутньому, щойно ви впорядкуєте своє життя або станете успішними у світі, і що це саме та річ, яка потребує вашої уваги тепер. Коли ви раптом зрозумієте у відрядженні, що ненавидите своє життя, це насправді перший крок до того життя, яке не буде вам ненависне — оскільки ви вже збагнули той факт, що ці свої тижні потрібно віддати настільки вагомій справі, щоб ваше скінченне життя могло взагалі мати сенс. Саме під цим кутом зору ви врешті зможете поставити найголовніше питання в царині керування часом: «Що означає провести цей свій єдиний час так, щоб відчути насправді, що він таки має значення?».

Іноді цей зсув у сприйнятті торкається суспільства загалом. Я писав першу чернетку цього розділу в умовах карантину, запровадженого в Нью-Йорку під час пандемії коронавірусу, коли люди з гіркотою в голосі нерідко дякували за цей досвід: попри вимушену відпустку й вічну тривогу про те, звідки платити орендну плату, вони щиро раділи, що можуть частіше бачитися з дітьми, або знову тішилися такими простими речами, як висаджування квітів чи випікання хліба. Примусова пауза в роботі, шкільному навчанні й неформальному спілкуванні змусила переглянути різноманітні припущення щодо того, як ми повинні проводити свій час. Виявилося, наприклад, що чимало людей можуть добре виконувати свою роботу, не їздячи цілу годину в непринадний офіс і не просиджуючи щодня за столом до 18:30 після обіду тільки заради того, щоб удавати напружену роботу. Виявилося також, що від більшості ресторанних страв і кави на винос, які я звик споживати, вважаючи, що вони роблять кращим моє життя, можна відмовитися майже без жодного почуття втрати (і це неоднозначне відкриття, зважаючи на те, скільки робочих місць від них залежить).  І також було зрозуміло — з ритуальних оплесків працівникам рятівних служб, походів до крамниць заради прикутих до ліжка сусідів і чимало інших проявів доброти — що люди дбають одне про одного значно більше, ніж ми гадали. Просто сталося так, що перед вірусом нам, напевно, бракувало на це часу.

Очевидно, що наше становище не змінилося на краще. Але попри спустошення, яке заподіяв вірус, він явно змінив на краще нас, принаймні тимчасово, і щонайменше з певного погляду: він дав нам змогу ясніше збагнути, чого бракувало тому життю, яке було в нас до карантину, а також на які компроміси були ми готові, з доброї волі чи без неї — наприклад, коли віддавали весь час роботі й не залишали його взагалі на добросусідські стосунки. Нью-йоркський автор і режисер на ім’я Хуліо Вінсент Ґамбуто вловив відчуття того, що я подумки називав «імовірнісним потрясінням» —гостро усвідомивши раптом, що ми спроможні досягти далекосяжних змін, якби захотіли цього всі разом. «Те, що показала нам травма, — написав Ґамбуто, — годі недобачати. Ясне синє небо над Лос-Анджелесом, з якого зникли автомобілі, припинивши забруднювати повітря. У тихому Нью-Йорку чути цвірінькання птахів посеред Медісон-авеню. На мосту «Золота брама» помітили койотів. Це все — мальовничі приклади того, яким міг бути світ, якби ми не впливали так смертоносно на свою планету». Ясна річ, криза показала нам також недофінансовану систему охорони здоров’я, продажність політиків, глибоку расову нерівність і хронічну економічну незабезпеченість. Але все це теж сприяло відчуттю, що тепер ми нарешті бачимо, що насправді має значення і що вимагає нашої уваги — і що десь на глибшому рівні ми знали про це весь час.

Коли закінчиться карантин, попередив Ґамбуто, корпорації та уряди змовляться, щоб змусити нас забути про нові можливості, які ми підгледіли, за допомогою нових лискучих товарів і послуг, відвернувши нашу увагу від культурних воєн; і нам так сильно захочеться повернутися до нормальності, що неминуче прийде спокуса скоритися. Утім, натомість, ми могли б ухопитися за це відчуття незвичайності й переглянути те, як ми проводимо кожну годину свого життя:

Те, що сталося, неймовірне й непоясненне. Не смерть, не вірус, а Велика Пауза… Будь ласка, не сахайтеся яскравого світла, що ллється  через вікно. Я знаю, що світло разить ваші очі. І моїм очам боляче також. Але завіса широко відслонена. Велике Американське Повернення до Нормальності чекає на нас… [але] я прошу вас: дихніть якнайглибше, забудьте про оглушливий шум і глибоко замисліться над тим, що ви хотіли б повернути у своє життя. Це наш шанс сформулювати нову версію нормального, рідкісна і по-справжньому священна (так, священна) нагода позбутися старої бридні і повернути лиш те, що нам насправді потрібне, що наше життя збагачує, ощасливлює наших дітей і змушує нас гордитися.

Однак небезпека дискусії про те, що «важить найбільше» в житті, у тому, що вона викликає певного роду параліч грандіозності. Вам видається, що ви зобов’язані зробити щось по-справжньому вагоме зі своїм часом — відмовитися від офісної роботи, щоб стати соціальним працівником, або створити космічну транспортну компанію — або, якщо вам не під силу настільки грандіозний жест, дійти висновку, що життя, сповнене глибокого смислу, не для вас. На рівні політики та соціальних змін ви схиляєтеся до висновку, що варто змагатися лише за революційні, найамбітніші справи, які здатні змінити світ, — і що немає сенсу витрачати свій час, скажімо, піклуючись про старенького родича з деменцією або працюючи волонтером у громадському парку, поки проблеми глобального потепління та нерівності доходів залишаються невирішеними. Серед прихильників руху нью-ейдж та сама грандіозність набуває форми переконання, що кожен з нас має деяку космічну важливу Життєву Ціль, яку ми мусимо віднайти і згодом сповнити, скоряючись волі Всесвіту.

Саме тому розпочнімо цей останній етап нашої подорожі з простої, але такої свободоносної істини: що не має особливого значення те, що ви зробите зрештою зі своїм життям, і що Всесвіту, правду кажучи, цілковито байдуже, як ви будете витрачати свій скінченний час.