Людмила Кліщук
Борис Лушняк, колишній головний лікар Сполучених Штатів Америки, був почесним гостем випускних урочистостей в Українському католицькому університеті у Львові. Ось найяскравіші тези з його виступу.
Про освіту та самоідентифікацію
– Юні роки ми провели, пояснюючи іншим, що таке Україна. Нас позначали як представників інших національностей, оскільки поняття «Україна» було чимось незрозумілим. Хоч у пластових таборах ми несли сильно-жовті стяги, співали гімн, все ж серед прапорів усіх країн світу синьо-жовтого я так і не знайшов. Гімн, який ми співали у міжнародному співтоваристві, тоді ще не визнавали національним. І наш юний розум плутався: то хто ж ми?
– Саме розуміння сімейної історії було вирішальним. Якою людиною я був — стало ключовим елементом формування моєї особистості.
– Освіта відіграє ключову роль у досягненні успіхів. Тобто не лише у вивченні американського способу життя, а й власної спадщини, коріння.
Про українство за океаном
– Проводити кожну суботу упродовж 11 років в українській школі —далеко не перший вибір молодих українців-американців за кордоном. В той час, як наші американські друзі насолоджувалися дозвіллям, ми вчили Шевченка, Івана Мазепу, Патріарха Йосифа Сліпого, Митрополита Андрея Шептицького. Це не видавалося тоді пріоритетним завданням. Але з плином років під час моєї першої мандрівки до незалежної України я зрозумів, що це українство було насправді найвищим благословенням.
Про тіло та «найкращі ліки»
– Ставтеся до свого тіла як до священного храму, яким воно справді є. Підтримувати здоров’я — наш обов’язок, бо без цього розум не може бути сильним і ясним.
– Сміх — найкращі ліки. І як лікар, я волів би підписувати рецепт саме на такі.
— Я колишній головний лікар США і запевняю, що сидіння – це нове паління, через недостатність фізичної активності. Тому хочу, аби ви стали, порухали руками, шиєю, потиснули один одному руки.
Про суспільні ролі
— У англійській мові є вислів «I wear many hats» — «Я ношу багато капелюхів». Ці капелюхи позначають роль. Кожен з вас одягатиме їх багато, але відповідно до кожного капелюха виникають певні зобов’язання. Зараз на мені академічний капелюх, я звертаюся від імені свого університету, він один з аспектів моєї індивідуальності. Одягаю звичайну кепку – і я батько, чоловік, член сім’ї. У ньому я зобов’язаний ростити двох доньок і бути хорошим чоловіком, сином і братом.
В минулому я носив капелюх як офіцер у Службі громадської охорони здоров’я. Хоча мій час у формі минув, все ще залишаюся офіцером. Одягнувши цей капелюх, я дізнався надважливі елементи лідерства, цілісності, майстерності та служіння. А зараз одягаю капелюх з великими вухами, він кумедний і здавалося б недоречний, але все-таки він є найважливішим, бо демонструє ваше ставлення до світу.
Про подолання обмежень
— Якось близько опівночі, я вирішив навідатися до команди нічної зміни. Прийшов, щоб сказати, що пишаюся їх працею і відданістю. Коли ж покинув їх зібрання — зустрів молодих офіцерів, які завзято будували під шум електроінстументів і стукоту цвяхів. Коли я запитав, що вони роблять, то почув: «Не можемо сказати». У більшості військових обставинах це, очевидно, не найкраща відповідь вищому за званням, але вони додали: «Якщо все вийде, то покажемо вам вранці». Я був втомлений, тож вирішив не тиснути на них.
Наш табір був як польовий госпіталь, який обмежувала трометрова огорожа з ланцюгів, зеленого брезенту і колючого дроту. Цей бар’єр відгороджував нашу територію від зовнішнього світу, з метою спокою пацієнтів і захисту офіцерів. Однак ця огорожа обмежувала наш огляд і навіювала певне відчуття клаустрофобії. Кожного разу, коли хотілося виглядати назовні, погляд впирався у цю високу огорожу.
Прокинувшись наступного ранку, я побачив тих 4 офіцерів, які кричали: «Вийшло! Ходіть!». Вони відвели мене в куток житлової площі бази і показали високу дерев’яну конструкцію зі східцями і подвійним сидінням на верху. Це було щось схоже на вишку рятівників на пляжах. Ці хлопці кричали: «Піднімайтеся на гору, але заплющіть очі перед тим, як сісти».
Піднявшись на верхівку, я з точністю виконував їх вказівки: обернувся, заплющив очі, присів і лише після того розплющив очі. Тоді усміхнувся найбільшою усмішкою з усіх можливих, бо нарешті заглянув за ненависну триметрову огорожу. І зміг побачити Африку, село, жителям якого ми помагали, дорогу, побачити причину нашого тут перебування і нашу місію. Скільки часу нашого життя ми проводимо метафорично дивлячись у триметрову огорожу з колючим дротом?