Оксана Семенік
1940-і роки позначені для суспільства Другою світовою війною та післявоєнною відбудовою. Ми всі розуміємо, що мистецтво так чи інакше було травмоване. Але серед суворих форм соцреалізму, з’являються легендарні Тетяна Яблонська та Катерина Білокур.
Мистецтво як агітація
Тенденція пафосного мистецтва, яке існує як вид агітації, триватиме аж до смерті Сталіна. На цих майже однакових картинах часто зображується велике скупчення людей на урочистостях, серед яких завжди присутній «вождь народів» чи то на портреті, чи то серед пролетарів та селян. Саме цей образ домінував у мистецтві цієї доби.
Інший великий пласт мистецтва 40-х років — це картини, які створені на матеріалах фронтових спогадів. Фронтові малюнки, особисті враження і переживання стали підґрунтям для написання полотен. Таким художником-фронтовиком був Віктор Пузирков, класик українського мистецтва, який, безумовно, мав вплив на всю наступну українську живописну школу. Без військової тематики в цей період не обходився жоден топовий художник. Але, все ж, це було мистецтво, яке перебувало в заручниках цієї системи. Якщо створювати роботи про війну — то про героїзм, перемогу, але рідко про звичайних людей, які не мали змогу поїхати в евакуацію та жили в окупації.
Віктор Пузирков
Зараз усі ці пафосні полотна переосмислюються сучасним мистецтвом. Наприклад, полотно Леоніда Мучника «Посталі потьомкінці виносять тіло убитого Вакуленчука на берег», яке експонується в Одеському художньому музеї. Воно стало класикою сучасного українського мистецтва. В 90-х роках художники-неоавангардисти почали робити кураторські проекти в Одесі. На одному з них з’ясувалося, що з музейного приміщення цю картину винести ніяк не реально, тому що вона не влізе у жодні двері. Точилася дискусія, як із цим бути. І, зрештою, художник Олександр Ройтбурд використав її в частині своєї інсталяції. Він використовував проекції на цю роботу, а згодом почав створювати відео-арт, де поєднував кадри з пропагандистських фільмів та свою зйомку сучасної Одеси.
Леонід Мучник «Повстанці»
Тетяна Яблонська та тематика повернення
Окрім засилля образу Сталіна та пафосу перемоги, цей період характеризується великим сплеском тематики повернення до мирного життя, до нормального існування після війни. Дуже цікавим елементом і пластом мистецтва періоду Другої світової війни були агітаційні плакати і взагалі матеріали, які використовувалися для ідеологічної боротьби з фашизмом. Після війни доступ до сучасного європейського мистецтва стає ще більш обмеженим, можна сказати, що він узагалі відсутній. Все, що оточує молодих художників — сталінізм та агітаційні матеріали. Для Тетяни Яблонської, легендарної української художниці, Розстріляне відродження та авангардисти були абсолютно іншими поколіннями. Вона була вихована на патріотизмі військових років. У неї не було травми переживання краху попереднього утопічного проекту, репресій. Але Яблонська — художниця, яка буде відігравати протягом багатьох десятиліть принципову роль у розвитку всієї української образотворчої традиції.
Тетяна Яблонська «Хліб»
До війни вона навчалася у майстерні Федора Кричевського і у 1941 році тільки закінчила академію. В евакуації у Саратовській області вона пізнає робітниче життя: працює у колгоспі. Можливо, це й допомагає їй згодом створити свій «хіт» — картину «Хліб». Яблонська написала її у 1949 році, коли країна вже відновлювалася від післявоєнного голоду. Заготівля зерна дає впевненість у завтрашньому дні. Вона дійсно випромінює композиційну та кольорову енергетику, нову віру в щось дійсно справжнє, чого давно не було в радянському мистецтві, яке звикло слугувати ідеологічним апаратом. Картина стала дійсно хітом, не тільки тому що вона отримала сталінську премію. «Хліб» друкували на календарях, плакатах та журналах, тож вона опинилась ледь не в кожній радянській домівці. Зараз картина перебуває у Третяковській галереї.
Тетяна Яблонська «Юність»
До речі, у 1947 році, коли вийшла її картина «Перед стартом» — Яблонську звинуватили у схильності до імпресіонізму. Так, саме звинуватили, адже все що відступало від прописаних правил соцреалізму, — вважалося ворожим. Та у 60-х вона все-таки відступить від непохитного соцреалізму: народне мистецтво та знайомство з Марією Приймаченко надихне художницю на яскраві кольори та композиції. Тоді, ми вже не впізнаємо Тетяну Яблонську: картину «Юність» 1969 року можна було б сплутати з художниками «Паризької комуни» 1990-х. Хоча про її ставлення до сучасного мистецтва ходить легенда, нібито вона навіть знепритомніла від сміливих робіт художників на одній із виставок.
Квіти Катерини Білокур
Ми знову повертаємося до наїву (про який ми згадували у попередньому матеріалі в образі Марії Примаченко — прим.авт.), який не давав задихнутись від соцреалізму всьому мистецькому середовищу. Яскраві кольори та відсутність пропаганди сходила з рук художникам тільки тому, що вони були селяни та самоучки, а поблажливе ставлення держави створювало ілюзію «доброї влади». Взагалі дуже важко розділяти історію мистецтва ХХ сторіччя на наївне і не наївне мистецтво, і при цьому не заплутатись. Тому що дуже багато європейських митців не отримували жодної професійної освіти. Тому традиційне розділення на художників, які отримали освіту і не отримали в сучасному мистецтві втрачає актуальність. Тим більше, що Катерина Білокур — це художниця, якій вдалося самостійно досягти високих рівнів майстерності і екзистенційної напруги своїх робіт. Це художниця, яка не мала ні академічної освіти, ні навіть шкільної освіти. Вона жодного дня не ходила до школи, хоча жила в 100 кілометрах від Києва. Насправді, вона намагалась вступати до художніх училищ, але все закінчувалась на тому, що у Білокур не було документа про закінчення семирічки.
Катерина Білокур
У Києві про неї дізналися випадково. Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була?» у виконанні співачки Оксани Петрусенко. Вражена піснею й голосом Катерина, посилає листа співачці разом з малюнком калини на шматочку полотна. Петрусенко розповіла про неї митцям, після чого до неї приїхали з Полтави, де згодом вперше відбулась виставка Білокур. У 1954 році її три картини — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Кажуть, що там їх побачив Пабло Пікассо і був в захваті: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»
Катерина Білокур «Цар-колос»
Смерть Сталіна у 1953 році змінила у суспільстві та мистецтві майже все. До влади прийшов Микита Хрущов і почалась «відлига»: культ Сталіна розвінчувався, а із заходу України повіяв свіжий вітер — здавалось, там не було ніякого соцреалізму і досі панував модернізм. Детальніше про 1950–60-ті роки розкажемо у наступному матеріалі «100 років українського мистецтва за 100 хвилин».
Переглянути повний цикл лекцій
Оригінальна лекція: Аліса Ложкіна
Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту: