Ольга Гончар
Моя «східна» історія розпочалася у липні 2015 року із Маріуполя. У міському саду, де ми з колегами показували медіа виставу «Листи Коцюбинського з острова Капрі». По датах захід співпав із концертом до Дня металурга — мабуть, найважливішого свята містян після Нового року. Ми і локальні партнери переживали, що ніхто не прийде, адже людям цікавіше «дивитися на груди» зірок шоу-бізнесу.
Натомість був аншлаґ, і пропозиції повторення вистави. Після «Маріка» було чимало прифронтових і звільнених міст Луганщини і Донеччини, де відбулися численні культурні проекти: виставки, дискусії, воркшопи, мистецькі резиденції, експедиції. Місцеві казали «Приїжджайте іще!», водночас «Де ви були раніше? До 2014-го? Чому тільки зараз». А тим часом, у «мирному» Києві продовжували (і продовжують) вважати «Там це — не на часі».
Даніїл Ревковський, Станиця-Луганська, травень 2017
Східний контекст, або #музейвідкритонаремонт
За 2 роки роботи на Сході найбільше подружилися з місцевими музеями. Дійсно, якщо робити проект «по культурі» — найперше треба йти до музею, як партнера, який має відповідну інфраструктуру і аудиторію. Хай не надто досконалу за «київськими» мірками, але будьмо відвертими: досконалої інфраструктури для реалізації культурного проекту на належному рівні із мінімумом головного болю у цій країні поки що немає.
Моя «музейна» історія розпочалася зі Слов’янська, де під час одного воркшопу співробітниця Слов’янського краєзнавчого музею Женя взяла нас за руку і повела на екскурсію. Це був листопад 2015-го, а вже за рік прес-конференцією у Києві стартував один із найважливіших і найскладніших проектів «Музей відкрито на ремонт: Слов’янськ і Лисичанськ».
Леонід Марущак, травень, 2017. Дорога до Станиці-Луганської
Одною із ідей цього проекту стало підсилення діяльності локальних музеїв як осередків культурного життя і виведення їх в інформаційний простір. Через годину після офіційного початку до мене подзвонив Новопсковський музей і запитав «Чому не ми?». Це запитання звучало майже від усіх музеїв Луганщини і Донеччини протягом усіх чотирьох місяців #музейвідкритонаремонт. Проект завершився великим воркшопом, який зібрав усі музеї Донбасу. Там ми познайомилися з Тетяною Іванівною зі Станиці-Луганської. «Приїжджайте до мене у Станічку», — сказала вона. Здається, звідти можна рахувати початок «станично-луганської» історії.
«Станічка»
Для мене шлях до Станиці-Луганської розпочався зі Львова. Потяг «Львів-Київ» (5 годин), 10 хв. на пересадку на потяг «Київ-Лисичанськ» (14 годин), а потім автобус «Лисичанськ-Станиця-Луганська» (3 години) по дорозі, якої просто не існує.
Нарахували 10 блокпостів. Майже на кожному зупиняли, перевіряли документи, у колег із кримською і харківською прописками — особисті речі. За вікном стабільно зелений пейзаж із квітучими деревами. Це точно та «сіра зона» про яку всі розповідають? Чим ближче до Станиці, тим більше помітні руйнування населених пунктів, тим суворіші чоловіки на блокпостах. Нас висаджують на дорозі. У повітрі різкий запах бузку. Посеред центру міста— блокпост. На вулицях майже нікого. Ставні на вікнах будинків заколочені. На одних воротах напис «Мы вернулись».
Музей
До війни – Музей донського козацтва, а тепер — Станично-Луганський краєзнавчий музей. 2014 року під час бойових дій музей дуже постраждав, експозицію було знищено, а від школи по сусідству взагалі майже нічого не лишилося. Більшість експонатів перенесено до бомбосховища, а потім повернено до фондів. Рік музей не працював. У 2015-2016 роках почалися ремонт і перші виставки, музей відновив роботу. Про усе це розповідає Бондаренко Тетяна Іванівна, заступник директора із 14-річним стажем роботи:
Соколов В’ячеслав Борисович, директор музею, резюмує: «Ремонт ми зробили, але щоб іти далі нам потрібна допомога. Проект у Станиці вартий уваги! Ми ще «за пазуху запрем» ваш Слов’янський музей. От побачите».
Після ремонту одна з найвищих будівель у місті, де розміщений музей, стала іще й найтеплішою та найпристосованішою (відновленні комунікації, поставлені вікна тощо) для проведення міських активностей. Тож поки у музею не має сталої експозиції (окрім власних музейних проектів), він приймає шкільні свята та інші ініціативи.
На стінах музею — експлікації від старих експонатів. У фондах — поруч із бомбами Другої Світової лежать бомби війни теперішньої. «Я все знімаю, фотографую, записую, збираю, щось нас приносять, а деякі снаряди прилетіли прямо у музей – тож їх просто перенесли у фондосховище», — розповідає Тетяна Іванівна.
Іллінічна й Аня
—Иллинична, выходи, сотри, каких я тебе привела. Они умеют балакать на украинском, как и ты
Готелю у Станиці-Луганської немає. Ночуємо у Іллінічної. Це — на сусідній вулиці від музею. На ній, як і на музейній, у будинках майже нікого не лишилося. Усі будівлі у дірках – і наш не виняток. Вікна, що дивляться у бік Луганська, заколочені. Бояться, що будуть стріляти. У кімнатах немає денного світла.
Ідемо у місцевий магазин: «Вы приехали на праздник (наша подорож припала на 9 травня — прим.авт.)? Нет? Так а чего вы приехали? Пиво лучше не пить на улице. У вас будуть проблемы». У єдиному кафе міста — поминки.
Іллінічна постраждала від осколків, які ледь не зачепили сонну артерію, але вижила. Зараз живе у Станиці, а діти — хто де. У неї кімнату знімає Аня, яка працює у аптеці фармацевтом. Немісцева, навчається у Харкові.
У Станиці-Луганській її тримає хороша зарплата і професія. Для закінчення вишу має відпрацювати у аптеці. Розповідаємо Ані про нашу місію, обіцяє обов’язково відвідати музей.
«На вулицях краще не ходити, особливо ввечері. Та й ходити особливо немає куди. Вночі надвір не виходити – може щось прилетіти. У разі чого – іти до підвалу», — ділиться особливостями життя у «сірій зоні» Аня. — «Зараз місто майже пусте через свята, але у будні дні тут кипить життя, адже бабусі із “того боку кордону” знімають пенсії, ходять до аптек (“там” не вистачає медикаментів) і базарювати», — розповідає Аня. Туди купують навіть розсаду квітів.
Єдиний пункт перетину лінії розмежування між окупованою частиною Луганщини і українською — у Станиці-Луганській. Щодня його офіційно долають від 5 до 6 тис осіб.
КПП Станиця-Луганська, травень 2017
#музейвідкритонаремонт
«Приїжджайте!», — говорить Тетяна Іванівна. Дарує мені і колезі по букету конвалій. Обіймаємося, селфимося наостанок і прямуємо на автостанцію. Поруч із нею — пропускний пункт, блокпост, карети швидкої допомоги, молитовна палатка. У сторону окупованої території грає українське радіо, у протилежній — російська «попса».
Нас знову чекає довга дорога додому. Блокпости. Роздуми, яким і про що має бути наш новий проект у музеї Станиці-Луганській. До війни Станиця була фактично передмістям Луганська, славилися садівництвом і сільськогосподарським промислом. Саме тому в якості сувеніру мій колега взяв кілограм огірків.
Селфі з Тетяною Іванівною, Станиця-Луганська, травень 2017
Отже, яким і про що має бути «новий» музей міста? Що ми можемо зробити у нашому проекті: зафіксувати «момент невизначеності», але водночас «точки відправлення» для старту «нового»? Про що це «нове»? Чи працювати над збиранням артефактів і історій, які мають прив’язку до сьогодення? Як бути з «донським козацьким минулим» музею? Чи говорити про нові функції музею (що з’явилися через єдине належно відремонтоване приміщення у місті), які полягають у пристосуванні приміщення до потреб містян (дитячі свята тощо). Як організувати проект логістично, якщо вночі продовжують стріляти, а дорога до Станиці-Луганської така довга? Хто із експертів захоче і чи захоче долучитися до роботи проекту? Яка роль музеїв сьогодні, а особливо музеїв у так званій “сірі зоні”?
Питань завжди більше, ніж відповідей. Але лозунг на стіні кабінету Тетяни Іванівни, — а водночас і вірш Сергія Жадана, — надихають. Питань багато, але сумнівів лишається все менше — беремо музей у роботу. Адже «на часі» — усе і всюди, а тим більше — музеї.
Просто тримай при собі свою віру. Свою любов. І свою упертість!
Сергій Жадан, письменник
P.S.: Чому це важливо?
Перед публікацією я дала почитати цей текст колегам, вони просили ж ще раз наголосити на тому, чому це (культурна дипломатія, культурні проекти, культурні проекти на Сході тощо) важливо. Я довго думала над тим, що саме сказати, адже очевидним є те, що саме культура є тим мостом який єднає нас у мирні, — а особливо військові — часи і дозволяє принаймні спробувати почати розбиратися із непростим теперішнім для розуміння подальшого спільного руху у майбутнє.
Відверто: ми до кінця не вірили, що приймемо запрошення і поїдемо до Станиці-Луганської, — адже було просто по-людськи страшно. Підемо на цей ризик. Це — найближче місто до лінії розмежування за останні два роки, у якому ми були і якому будемо працювати.
Тому підбиваючи підсумки, на питання «чому це важливо» особисто для себе я даю таку відповідь.
Для мене культурні проекти на Сході, проекти у прифронтових і звільнених містах, проекти, чим ближче, тим краще, до лінії розмежування, — це насамперед проекти про мир. Адже якщо ми разом із локальними партнерами можемо робити спільний культурний проект, — це означає, що у нас є спільне майбутнє, за яке ми воюємо. Мирне майбутнє. Якого хочеться так само, як здобутого врешті «безвізу».
Львів—Київ—Лисичанськ—Станиця-Луганська—Сєвєродонецьк—Київ—Бровари—Київ—Львів
світлини: Леонід Марущак, Ольга Гончар, Даніїл Ревковський
6-11 травня 2017