🎸 Аппалачня: Montage of Heck, Курт Кобейн та кадри, що дихають

Чому аж зараз

Спершу хочу пояснити, чому аж у 2025 році я вирішив не лише подивитися документалку Kurt Cobain: Montage of Heck, а й нормально ознайомитися з творчістю Курта Кобейна та Nirvana (окрім найвідоміших пісень).

У віці 11–13 років, коли я почав відносно свідомо слухати музику — а не те, що випадково потрапило під руку, чи радше у вухо — я дізнався про існування так званого «Клубу 27». Це термін, яким позначають групу впливових і, без перебільшення, культових музикантів, які померли у 27-річному віці, часто за трагічних обставин.

Тоді цей вік видавався мені чимось далеким, поважним і навіть недосяжним. Однак час має одну ваду — він невпинно рухається вперед. І ось я вже сам сягнув цієї межі.

Досягнення 27 років природно підсилило мій інтерес до «Клубу 27». Хоча з творчістю більшості його учасників я до того часу вже встиг ознайомитися і принаймні трохи зрозуміти їхній контекст.

Проте в цьому списку залишалася для мене ще одна-єдина постать, яка досі була загадкою — Курт Кобейн. Це людина, яка справді була музичним генієм — і сперечатися з цим безглуздо. Його творчість змогла не просто вплинути на музичний світ, а й вийти за його межі так, як це, мабуть, не вдавалося нікому іншому.

Зрештою Кобейну судилося стати однією з найбільших попкультурних ікон і як наслідок, його образ уже давно не належить йому. Він тепер радше відомий як продукт масової культури, «святий патрон неформалів» і набагато менше як людина та творча особистість.

Саме тому я довгий час відчував щось на кшталт відрази до культу Кобейна через його всюдисущість та гіперболізованість поряд з романтизацію.

Втім, мейнстримність цього образу навряд викликала в мене зневагу до Кобейна. Мені радше не до вподоби сам культ навколо нього за яким захований спотворений, загнаний юнак, який сам стиг втомитися від цього за надто короткий період.

Зрештою, з друзями на репетиціях я все ж грав деякі популярні пісні Nirvana. Однак тоді це не було чимось більшим за просте бажання когось зіграти щось «простеньке».

Втім, ось мені «стукнуло 27», і тепер я дійсно захотів дізнатися більше про людину, яка, досягнувши цього віку, зуміла змінити світ та, як здається, не витримала всього, що з цього слідувало і перегоріла життям.

Зрештою багато хто хоч іноді задумується про такі речі. Можливо, не буквально, але все ж розмірковує: «А що як вчинити так само — чи буде легше мені і всім іншим?» Тому завжди цікаво поглянути на тих, хто переступив через цю межу, а отже дізнатися, як і чим вони жили.

У рамках свого «дослідження Кобейна» я вирішив почати з простого — подивитися документалку Kurt Cobain: Montage of Heck від Бретта Морґена, яка вийшла у 2015 році. Я добре памʼятав, як її тоді зустріли, та й навіть зараз рейтинги стрічки залишаються надто високими, щоб її ігнорувати.

Окрім цього стрічка має важливу деталь — це перший документальний фільм, санкціонований родиною Кобейна. Відповідно доступ авторів до багатьох матеріалів та тем був набагато ширшим. Тому здавалося, це могла бути одна з найкращих можливостей ближче познайомитися з Кобейном.

Хоча я також знав, що згодом від фільму дещо дистанціювалася його донька, дружина Кортні Лав, а також друзі й колеги по Nirvana.

Тож чи справді це хороший початок для справжнього знайомства з Куртом Кобейном?

Емоційний монтаж

Спершу ніж перейти до самого фільму варто все ж зупинитися на його режисері, адже це допоможе дещо краще зрозуміти стиль оповіді та дізнатися, які вади це може містити у собі.

Автором фільму виступає Бретт Морґен, який є представником одного покоління з Кобейном. Загалом він відомий як режисер документально-біографічних фільмів. Водночас у нього є свій особливий стиль оповіді, який дехто навіть називає інноваційним для цього напрямку кіно.

Роботи Морґена зазвичай доволі візуальні, наповнені архівними кадрами раніше не доступними нікому та найголовніше вони глибоко емоційні.

Він не намагається створювати лінійну оповідь і радше хоче продемонструвати глядачам «портрет свідомості» своїх героїв. Тому його роботи є доволі «імпресіоністичними» і діють за дещо іншими принципами ніж звичне документально-біографічне кіно.

Одним з таких елементів та візитною карткою Морґена є анімаційні вставки на основі архівних кадрів, розповідей опитаних ним людей та навіть слів його безпосередніх героїв.

Зрештою замість оповіді про когось Морґен намагається зробити так, щоб цей хтось сам заговорив з глядачем. Саме тому він і «лізе під шкіру» своїх героїв — щоб зрозуміти їх не розумом, а відчуттям і поділитися цим із глядачем.

Тобто він не документаліст у класичному для нас розумінні. Морґен радше творець хаотичних колажів, у яких головне не цілісна розповідь, а емоційний стан, який він хоче передати глядачу.

Серед робіт Морґена у такому стилі відзначу найсвіжішу Moonage Daydream про Девіда Бові та Crossfire Hurricane про The Rolling Stones, яка власне передувала стрічці про Кобейна.

Отже, стиль Морґена тепер в загальному зрозумілий і виглядає доволі цікаво, оригінально та захопливо. Проте як це вийшло на практиці з Montage of Heck.

Дійсно Montage of Heck

Стрічку Морґена Kurt Cobain: Montage of Heck справді можна назвати «клятим монтажем», адже замість відносно цілісної історії глядач отримує доволі хаотичну й місцями сумбурну розповідь про життя Кобейна.

Одним із моментів, що відчувається з початку, є те, що автор одразу демонструє нам Кобейна як людину, приречену на самогубство ледь не з самого народження. Це знання, зрештою, грає злий жарт, який задає певну рамку мислення і впливає на сприйняття всіх подій.

Це призводить до відчуття наче усе, що відбувалося у житті Кобейна було заздалегідь написаною кимось історією, яку йому судилося прожити.

Також фільм ніби сам розпадається на дві частини. До п’ятдесятої хвилини стрічка тримається як один подих — цілісна та жива. Тут чудово передається період дитинства й юності Кобейна, поряд з написанням перших впізнаваних рифів майбутньої Nirvana.

Проте далі — вже інша історія. Щойно все підходить до моменту «вибуху» популярності Nirvana, стрічка втрачає фокус. Останні п’ять років життя Кобейна — змазані, фрагментовані, позбавлені чіткої лінії. Мазки стають занадто широкими, щоб відчути присутність. Натомість у фільмі з’являється дезорієнтація, яка передається глядачу і змушує відчувати безпорадність та загубленість у цьому хаотичному дійстві.

Втім, якщо це авторський прийом, покликаний передати, як з 1989 по 1994 рік життя Кобейна «неслося» просто в неймовірному темпі, то Морґену це навіть чудово вдалося.

Хаос другої половини він вдало доповнює архівними кадрами з домашніх відео, де Кобейн постає доволі різним — люблячим батьком своєї доньки, поряд із втомленою від слави людиною, яка шукає сховок у наркотиках.

Зрештою, якщо задуматися — це були всього п’ять років, за які життя Кобейна просто вибухнуло. Без жодних попереджень, без часу  та можливості адаптуватися. В один момент він став іконою за життя. Обличчям свого покоління та голосом гурту, який не планував бути на вершині. Змінити щось уже було пізно, а зійти з цього шляху здавалося неможливо.

Для порівняння просто пригадайте свої останні пʼять років життя і уявіть, що вони наповнені величезною кількістю концертів, виступів, записами кількох культових альбомів, інтерв’ю, вечірок та знайомств. Доволі інтенсивний графік, чи не так?

До того ж серед усього цього потрібен ще був час на своє життя і у такому ритмі знайти так званий work/life balance надзвичайно складно — це легко може вести до спроб нейтралізувати відчуття й неприємні думки різноманітними способами.

Тому структуру фільму можна оцінювати двояко. Як документальний твір він чудово працює у першій половині, однак у другій це дійсно скоріше «імпресіоністична» спроба дати глядачу на рівні відчуттів зрозуміти останні вибухові роки з життя Кобейна.

Тобто стрічку Морґена варто розглядати все ж як художній твір — не як історичну книжку, а радше інтерпретацію. Це спроба створити монтаж відчуттів, ніж бажання викласти факти. Це занурення в атмосферу, емоційний стан поряд з фрагментарною дійсністю.

Монтажна рамка

Головна ідея стрічки стає відчутною ще з перших хвилин і залишається до самого фіналу — це родина.

Фільм починається з кадрів щасливого та світлого дитинства маленького Курта — яке в один момент обривається розлученням його батьків. Вони розійшлися, але водночас не розуміли, що робити зі своїм сином. Саме з цього моменту в житті Кобейна зʼявляється травма, яка починає тягнутися за ним усе подальше життя.

Зовсім не сцена, не слава, не наркотики стають головною проблемою для нього. Усе це для Кобейна стає наслідком розриву з тими, кого любиш, і кого втрачаєш у чистому, «негрішному» образі.

У фільмі чітко помітна лінія, яку вибудовує режисер: уже дорослий Кобейн прагне створити свій дім, свою справжню родину.

Разом із Кортні Лав він хоче побудувати своєрідний «будинок щастя» — власний простір, де можна було б сховатися від світу й без інтерв’ю, без турів, без очікувань просто бути собою.

Однак фінальні акорди фільму Морґен замикає, наче уроборос — Кобейну не вдалося.

Режисер дуже обережно і водночас впевнено підводить глядача до думки, що бажання Кортні зрадити Курта з кимось іншим стало останньою краплею, якої він не зумів витримати.

Раптом виявилося, що він такий самий, не виняток та нічим не кращий за те, чого сам прагнув уникнути — він прирікає свою доньку на таку ж саму долю, той самий шлях з розбитим домом.

Кобейн наче не зміг вирватися з травми, якої зазнав ще в дитинстві і вона наздогнала його з новою та нищівною силою.

Власне фільм Морґен завершує дуже ефектною сценою з виступу Nirvana для MTV Unplugged, де останньою виконаною піснею була Where Did You Sleep Last Night.

Тому, на мою думку, метаідея стрічки полягала у спробі Кобейна повернути те щасливе відчуття, яке він мав у дитинстві, ще до розпаду родини. Саме цю цілісність він намагався створити вже у власному дорослому житті поряд із Кортні та донькою. Однак вирішив, що йому цього не вдалося зробити.

Чи можна зрозуміти Курта Кобейна?

Зрештою я підійшов до головного запитання: чи можна зі стрічки Kurt Cobain: Montage of Heck дійсно зрозуміти самого Курта Кобейна та чи буде цього достатньо для знайомства з ним?

В цілому Морґен зображує Кобейна як людину, яка просто хотіла «бринькати» на гітарі. Він не шукав слави, не збирався рятувати ціле покоління — він просто любив музику та хотів створювати її. Це був його закритий простір, який дозволяв йому бути собою — непублічно та на власних умовах.

Саме так стрічка й розвивається, де Курт грає і наче випадково стає зіркою.

Музичний бекграунд фактично випущений з поля зору і виходить так, ніби Nirvana з’являється нізвідки, альбом Nevermind пишеться сам собою, а популярність накочується величезною лавиною — без причин, без контексту. Кобейн і Nirvana наче як Месія просто зійшли з небес з одкровенням для свого покоління.

Тобто з точки зору розповіді про нього як творчу постать, музиканта і композитора — стрічка його майже не розкриває.

Все зводиться до зображення людини, яка хоче сховатися від світу і дедалі глибше знаходить цей вихід у залежностях. Якщо вже зовсім простими словами: Морґен малює портрет наркомана, який усе життя намагався бути присутнім десь, але не тут.

Зрештою цей образ кристалізується у майже відразливій формі. Залежність Кобейна показана без жодних прикрас, що, до речі, перетворює фільм в антинаратив про наркотики, у яких немає романтики, а лише поступове згасання.

Зрозуміло, що Морґен хотів створити портрет свідомості. Але мені все ж здається, що саме це йому не вдалося.

Відсутність хронології, фрагментарна структура, навмисне притягування провіщих «знаків» із пісень до особистої біографії — усе це працює лише частково.

Здається наче режисер ішові від уже відомого фіналу й просто заднім числом шукав сліди, які вели до нього.

Тому замість проникнення у внутрішній світ Кобейна ми маємо змонтоване передчуття трагічного завершення.

Фірмові анімаційні сцени Морґена поряд з оркестровими версіями пісень Nirvana — справді сильні. Однак вони чудово працюють самі по собі, але як частина фільму звучать надто окремо, вони доволі фрагментарні та вибиваються із загальної картини.

Тобто ідея стрічки чудова і на певному рівні вона справді добре виконана. Авторський підхід Морґена теж є цікавою інтерпретацією життя Кобейна та спробою зрозуміти його. Втім тут також дуже помітний погляд самого режисера і фільм як джерело для того, щоби дізнатися історію КОбейна працює не надто вдало.

Видається, що фільм дуже добре міг би спрацювати у форматі кількох частин, де Морґен не був би обмежений хронометражем і зміг би «дотягнути» свою ідею подорожі свідомістю Кобейна.

Попри це, документалка все ще чудовий фільм — хоча й залишає враження, наче чогось не вистачає, наче режисер не зумів сказати всього, що міг, за межами заданої рамки. Тому після перегляду кожен мусить сам дізнаватися більше і шукати власні відповіді.

Kurt Cobain: Montage of Heck — це портрет, який хоче бути близьким, але зрештою не знає, як це зробити. Зрештою зануритися до чиєїсь голови це надто складне завдання — особливо такої як в Кобейна.

Визначеність руху

Все ж окремо винесу те, що, можливо, моє критичне ставлення до стрічки частково продиктоване очікуванням: я хотів побачити, якщо не докладну, то принаймні цілісну історію життя Курта Кобейна.

Натомість тут мене зустріла історія, яка побудована як розповідь зі знанням фіналу. Режисер вдався до ретроспективної помилки — коли минуле викладається з урахуванням завершеного результату. Тому у кожному кадрі Морґен намагається побачити ознаки неминучої трагедії.

Тобто життя Курта Кобейна перетворюється у наперед визначений рух по заданій траєкторії до всім відомої точки неповернення.

Хоча ми самі не знаємо, що чекає на нас завтра. Саме з такого погляду й варто підходити до дослідження минулого — без прочитання історії задом наперед.

Інакше дуже легко потрапити в пастку, де знання результату диктує бачення всього, що передувало йому.

Montage of Heck відчувається як фільм, де ще до початку роботи над ним у Морґена уже було готове пояснення для якого залишалося лише підігнати усі потрібні факти.

Саме тут для мене й полягає головна проблема фільму, у якому Кобейн зрештою не стає живою людиною. Він все ще ікона, але показана з іншого, похмурішого і не завжди приємного ракурсу.

Кадри, що дихають

Проте у фільмі все ж є можливість побачити Кобейна справжнім — відірвано від режисерських вставок та інтерпретацій.

Саме ексклюзивні архівні кадри, які є у стрічці, показують нам живого Курта у моменті, тут і зараз. Там, де Морґен не втручається, де не накладає монтаж із сенсів, присутній той Кобейн, який заховався за власною спотвореною іконою.

Дитячі кадри показують щасливого, енергійного хлопчика, сповненого радості від життя. Він весело махає нам рукою та смакує печивом. Здається, наче на нього чекає світле майбутнє.

Однак далі кадри стають похмурішими, ми доходимо до стомленого юного чоловіка, якого з’їла й випалила слава.

Ближче до фіналу у архівних кадрах Кобейн це лише тінь того малого хлопчика. Це людина, яка вигоріла від життя і найголовніше вигоріла від свого улюбленого заняття — музики, яка приносила радість травмованій людині.

Саме завдяки цим кадрам фільм стає по-справжньому цінним, адже вони демонструють Кобейна безпосередньо таким, яким він був. Не легенду, а людину як в моменті життя.

Так чи інакше, Montage of Heck поки що залишається найкращим фільмом про нього. Але це ще точно не повна історія і навіть не останнє слово.

Я все ж раджу переглянути стрічку фанатам Nirvana, тим, кого цікавить Кобейн, або просто тим, хто чув його музику й хоче дізнатися більше.

Просто майте на увазі: друга частина доволі важка. Вона залишає по собі важкість, яка не минає одразу та залишається деякий час.

Для мене фільм все ж став пізнавальним. Я зміг побачити у ньому історію людини, яка в молодому віці досягла того, про що багато хто лише може мріяти — заробляти на життя тим, що любиш.

Однак саме в цьому й заховалася пастка. Коли улюблена справа стає монотонною роботою, разом із задоволенням з’являється втома, роздратування, відчуття порожнечі.

Це надто складний момент, коли те, що колись було твоїм сховком, місцем особистої тиші, раптом саме перетворюється на причину для втечі… але втекти вже немає куди, адже інших схованок ти не знаєш.