Смуток
Гортаючи стрічку соціальної мережі Х, я опинився в тому куточку інтернету, де ведуться дуже дивні суперечки. Одна з тамтешніх тем тригернула мене та пробудила спогади з часів, коли серіал «Дивні дива» (2016 — дотепер) осідлав хвилю гайпу й захопив увагу не тільки цільової аудиторії, а й умовних «всіх». Тоді в англомовному інтернеті з’явилася низка викриваючих «сенсаційних» статей від журналістів різних вікових категорій. Псевдо-ностальгія, ідеалізація 1980-х (наче це щось погане), надмір кольорового одягу і найшокуюче… засилля барвистих рекламних банерів — це та інші подібні теми зазнали відносно жорсткої критики. В результаті у багатьох глядачів закріпилася думка, що шоу насправді є гіперболізованим або навіть кітчевим атракціоном на тему.
Кадри з третього сезону
Життя склалося так, що я не ріс у Сполучених Штатах часів Рональда Рейгана й не маю власних мемуарів з того періоду. Але мені пощастило бути шанувальником культури й кіно тієї епохи, а моє хобі — пошук і перегляд обскурних та маловідомих стрічок того часу. Я також маю диплом режисера та уривками памʼятаю частину лекцій з історії кіно. Тож цей текст можна вважати офіційною експертною відповіддю всім випадковим акаунтам у Х, залишеним постам на Reddit і авторам статей кількарічної давнини!
Рональд Рейган, 40-й президент США, на фоні реальних підлітків тих років
Як і багато інших сучасних фільмів та серіалів, Stranger Things експлуатує ретро-естетику. Хоча шоу братів Дафферів було в авангарді цієї моди, сьогодні вже важко відчути цей ефект «вінтажної новизни». Та чи можна називати це фейковою ностальгією? Ні. Це данина естетичним кодам і мові кіно того часу. Сюжети й передусім образи серіалу явно натхнені класичними науково-фантастичними фільмами 80-х, які свого часу були… просто фільмами, актуальними творами, віддзеркаленням життя сучасного суспільства. Ба більше, ті фільми теж містили алюзії на ще більш давню класику Золотої ери Голлівуду. Такі стрічки, як «Гремліни» (1984) та «Іншопланетянин» (1982), події яких розгортаються у злободенних вісімдесятих, легко впізнаються й моментально відсилають глядачів до себе. Це безперечно підсилює ефект занурення в автентичну атмосферу тих років.
Я не великий шанувальник Стівена Кінга, але заперечувати вплив його книг і їхніх екранізацій було б недоречно. Серіал часто використовує елементи, що нагадують адаптації творів Кінга: мотиви невеликого містечка, група підлітків, які стикаються з невидимою загрозою, лісові пейзажі й буденні місця, як-от школа чи подвір’я рідного дому, що поступово втрачають безпечний статус, набуваючи нового значення через загрозу з паралельного світу. Ймовірно, такі фільми, як «Куджо» (1983) та «Воно» (1990), лягли в основу створення серіальної варіації світу, де відбуваються події «Дивних див».
«Воно» (1990): ті самі мотиви
Тези про те, що 1980-ті роки в Америці не були такими яскравими, як показано в серіалі, здаються мені смішними. Постери, барвисті рекламні білборди й кольоровий одяг — це культова стилістика того періоду. Від коробок із пластівцями до сторінок глянцевих журналів, у 80-х доводилося змагатися за увагу споживачів, і змагалися всі. Стосовно кіно: мені подобається думати, що третій сезон Stranger Things відсилає до яскравої естетики, показаної у Blade Runner (1982). Хоч основа того фільму — футуристичне, антиутопічне місто з переважанням неону та темних тонів, саме ця контрастність і насиченість стала знаковою і часто асоціюється з кіноестетикою 80-х. Ближче до фіналу сезону сцени в торгівельному центрі Starcourt Mall чудово перекликаються з цим «неоновим» стилем.
«Той, хто біжить по лезу» (1982). Неонова естетика
Чи треба казати, що шоу також містить величезну кількість класичних великодок — елементів, знайомих кожному, хто ріс в Україні 90-х, жадібно поглинаючи будь-які доступні попкультурні залишки з далекого Заходу? З огляду на це можна підсумувати, що «Дивні дива» — це якісний продукт-концентрат з атмосферою, ідентичною натуральній, а порівнювати його з реальними вісімдесятими взагалі доволі дивно, бо це все ж таки художній твір… Мабуть, так я й зроблю. А на додачу розповім цікаву історію.
Якось я прийшов на роботу в світшоті з принтом Бехолдера із всесвіту Dungeons & Dragons на всю спину. До мене підійшов колега, дорослий американець, і запитав, чи я фанат. Я відповів, що так, і ми продовжили бесіду.
Я, у тому самому світшоті / Події, що відбуваються позаду мене
Він розповів кілька цікавих історій, які у нас могли б здатися байками. Почув я і про те, як вони грали (так, звісно, у підвалі будинку одного з друзів), і про те, що за таку кофту можна було до кінця школи набути статусу «задрота» — не того веселого звання, що характеризує твоє хобі, яким слова типу nerd та geek є зараз, а повноцінного клейма аутсайдера. І навіть про те, як мама одного з їхніх товаришів дізналася в церкві, що «Підземелля та Дракони» — це нова секта, що обов’язково приведе вашу дитину в кращому випадку до тюрми. Через це вона намагалася знищити всю їхню невелику колекцію ігрового реквізиту.
Одне діло прочитати про таке в інтернеті чи побачити в шоу, а зовсім інше — почути справжні спогади звичайної людини, яка просто жила своє маленьке життя в той час, на тому боці світу. Цей колега й досі залишається фанатом рольових ігор, і навіть попри те, що він багато років живе в Україні, вони з друзями раз-два на рік збираються у Skype (так, не дивуйтеся, він справді сказав у Скайпі) для гри онлайн.
У серіалі ігрові сесії в Dungeons & Dragons розвиваються разом із героями, поступово перетворюючись на «щось» дійсно епічне ближче до фіналу передостаннього сезону
Тож якщо перед фінальним сезоном серіалу ви захочете переглянути попередні, тримайте все вищезгадане в голові. А якщо в якийсь момент вам здасться, що все добре, але «ну не боролися у вісімдесятих з монстрами таким чином», я дуже раджу подивитися фільм «Пропащі хлопці» — він буквально про те саме, ось тільки був знятий у 1987 році й чудово демонструє, як тодішні діти мусили протистояти злу.
«Пропащі хлопці» (1987)
Дякую за увагу! Якщо вам сподобалася ця стаття, запрошую підписатися на Disks ’n Dinosaurs — блог про поп-культуру 80-90-х років: атмосфера VHS, чудернацькі скарби пройдешнього та фантомна ностальгія за часами повної творчої свободи.