Laboratory community
Від магії зйомок у ролі Драко Мелфоя до викликів підліткового віку, Том Фелтон у мемуарах «По той бік чарівної палички. Магія і хаос мого дорослішання», що вийшли друком у видавництві Лабораторія, відкриває завісу над своїм життям на екрані та поза ним. Пропонуємо уривок із книги.
***
Ми знімаємо шостий фільм «Гаррі Поттер і Напівкровний Принц». Снейп, Драко, Белатриса та ще купа смертежерів йдуть через Велику залу, покидаючи Гоґвортс. Ставки високі.
Режисер Девід Єйтс має бачення: ми мчимо проходом, вишикувані V-подібною формою, зі Снейпом на чолі, а решта розходиться від нього віялом позаду, як кеглі чи гуси. Гелена Бонем Картер має іншу ідею. Вона хоче протанцювати по одному з довгих столів, перевертаючи все із криком та маніакальним сміхом. Це блискуче й типово для персонажа: Белатриса абсолютно неврівноважена. Але ми не можемо зняти вдалого кадру з рештою. Робимо кілька кадрів, на яких ми швидко крокуємо Великою залою, а операторська команда задкує перед нами. Але щось не те. Алан Рікман у фокусі, але решта трохи розмиті. Ми занадто далеко від нього, і в цьому проблема. Девід Єйтс каже, що ми повинні підійти ближче до Алана.
Алан Рікман від початку зйомок запропонував своє бачення щодо костюма Снейпа. Він вважав, що Снейп має мати надзвичайно довгі мантії, які розвіюватимуться. Костюм у цій сцені також мав довгого плаща, який при ходьбі волікся по землі позаду актора, як шлейф весільної сукні. Коли Девід сказав нам підійти ближче, Алан розвернувся до нас перед тим, як мали ввімкнути камери. Він звузив очі. Стиснув уста. Одну брову злегка припідняв. Будь-який учень Гоґвортсу, опинившись під цим снейповим поглядом, миттю б відчув, що ноги стають ватяними. І я не брехатиму, навіть нам, акторам, було ніяково, поки ми чекали, що він скаже. Він заговорив, як Снейп, кожне слово виразне, навантажене й між ними довгі болісні паузи.
— Не смійте…
Тиша. Ми перезирнулись. Що нам не сміти?
— Наступати…
Ми глянули на наші ноги. А потім знову на Алана.
— На… мій… чортів…
Ми кліпнули. А потім ще раз.
— Плащ!
Ми нервово гигикнули, але Алан не сміявся. Він глянув на кожного з нас холодним поглядом, потім обернувся, а його плащ розвіявся позаду нього, немов кажанові крила. Звільнившись від його погляду, ми, смертежери, перезирнулися, і один із нас промовив самими устами: «Він це серйозно?». Так. Смертельно серйозно. Ми в жодному разі не мали наступити на його чортів плащ.
Знімаємо ще один дубль, цього разу підійшовши ближче. І хто ж йде одразу за Снейпом? Звісно, Драко, і його ноги опиняються за кілька сантиметрів від подолу плаща, коли вся компанія квапливо крокує Великою залою. Режисер дає вказівки.
— Голови догори! — каже він. — Не дивіться вниз. Нам потрібно бачити ваші обличчя!
Це означає, що ми не можемо уважно стежити за подолом Аланового плаща. Тож я якнайпереконливіше домовився із собою, поки ми готувалися до наступного дубля. Не наступи на плаща. Не наступи на плаща. Не наступи на…
— Камера!
Алан рушає. Ми за ним.
Один крок …
Два кроки…
Три кроки…
Аланів плащ тримався на плечах за допомогою лямок, які зав’язувались на шиї. Коли я таки наступив на поділ його плаща (звісно ж), ми ледве дійшли до середини Великої зали. Його голова відкинулася назад. На якусь жахливу мить я подумав, що він втратить рівновагу. Його придушений крик пролунав на знімальному майданчику.
— Ааааа!
— Стоп!
Тиша.
Я обережно відсунув ногу від подолу плаща. Алан обернувся. Повільно. Я усміхнувся йому своєю най-вибач-будь ласка-я-більше-так-не-буду усмішкою.
— Вибач, Алане, — пискнув я.
Алан нічого не відповів.
— Я… я випадково, — пробелькотів.
Алан знову нічого не сказав. Він повернувся до мене спиною. Чорт, я подумав. Я його розлютив.
Член команди крикнув: «Ще раз!». Ми збентежено повернулися на вихідні позиції. Я знову з собою домовився. Заради всього святого, Фелтоне. Не наступи на плаща. Не наступи на плаща. Не наступи на…
— Камера!
Цього разу, зізнаюсь, я ступав крихітними кроками позаду Алана, поки компанія смертежерів знову намагалися зазняти процесію. Я зробив маленький крок…
Два маленькі кроки…
Три крихітні кроки…
— АААА!
На цей раз було ще гірше. Усе Аланове тіло смикнулось назад, і він змахнув руками, щоб утримати рівновагу.
— СТОП!
Із жахом я подивився собі під ноги. Я ж не міг наступити на поділ знову. На моє неймовірне полегшення, я таки не наступив. Цього разу один із моїх колег-смертежерів переступив межу. І Алан розлютився.
— Я не … — почав я.
— Дідько… — процідив він.
— Ти… знову… наступив!
Після деяких перемовин із режисером Алан погодився спробувати востаннє. Ми зі смертежерами обмінялись поглядами, сповненими паніки, але, на щастя, на третьому дублі ніхто не наступив на його чортів плащ. Проте, якщо вам здасться, що Снейп у цій сцені дещо знервований, тепер ви знаєте чому.
* * *
У наступній сцені Снейп і смертежери вибігають із замку. Хатину Геґріда підпалюють. Гаррі та Снейп б’ються, відтак Снейп повідомляє, що це він Напівкровний Принц.
Команда створила галявину біля замку в Лівсдені: величезний пагорб, наче футбольне поле на похилій поверхні. Ми знімали сцену вночі. Гелена була десь на задньому плані й поводилась як божевільна, танцюючи свій маніакальний танець, накачана еспресо. А ми з Аланом стояли посеред поля і чекали, поки прибуде Деніел.
Коли майданчик готують до зйомки, іноді виникає незручний момент. Команда розставляє все по місцях, а акторів — у певні положення, і вони мають дивитися одне на одного, щоб команда могла правильно освітити сцену. А потім, між дублями, поки вони переглядають тільки-но відзняте, все відбувається так само: ти стоїш як вкопаний і терпляче чекаєш, аби зняти повторний дубль. Не завжди комфортно дивитися в очі людині, яку ти не дуже добре знаєш. Я зазвичай використовую трюк із мочкою вуха: дивлюся на мочку свого колеги, а не в очі, що трохи полегшує незручність і заповнює паузу до того, як камера знову почне знімати.
Тієї ночі я також витріщався на мочки вух Алана Рікмана. Ми зняли дубль і чекали, поки режисер його перегляне. Цей процес затягувався, і нас з Аланом огорнула довга, ніякова тиша. Мені точно було ніяково, а от щодо Алана, то мені завжди видавалося, що йому комфортно мовчати. І взагалі — мовчання було його улюбленим станом. І хоча я вже прожив із ним не один рік на знімальному майданчику, та все одно його остерігався. Те, що я наступив на його чортів плащ, не допомогло ситуації.
Проте, стоячи на холодному нічному повітрі, я відчув типову британську потребу заповнити тишу. Це не складне завдання, але чомусь таким здавалося. Зрештою, я набрався сміливості і сказав:
— Як справи, Алане? Все гаразд? Почуваєшся добре?
Минуло п’ять довгих секунд мовчання. А потім ще десять. Мені стало цікаво, чи він взагалі почув мене. Повторити своє запитання? Але потім він повільно повернув голову і глянув на мене поглядом Снейпа. Я затамував подих і подумав, чи я його часом не образив. Гелена щось викрикувала на задньому плані. Подув вітер. Було холодно, ми втомилися, і нам не дозволяли рухатися з місця, де ми стояли останні три години. То була не голлівудська червона доріжка.
Дуже повільно, дуже виразно Алан промовив:
— Я… хочу какати.
Тоді він повернув голову і втупився в інший бік. Але коли він обертався, я побачив усмішку на його губах. І тоді я зрозумів, що Алан був далеко не тією страшною людиною, яким я його вважав, а людиною, яка вміє блискуче жартувати з незворушним виразом обличчя. Мені не потрібно було його остерігатися. Зовсім. Мені потрібно було насолоджуватися часом, проведеним із цією розумною, дотепною і цікавою людиною.