Laboratory community
Кримінальний шедевр Маріо П’юзо «Хрещений батько» про життя одного з наймогутніших злочинних синдикатів Америки вийде друком у видавництві Лабораторія. Це романтичний і водночас реалістичний образ смертельно небезпечного світу мафії 1940-х років.
Дон Корлеоне — справедливий і розсудливий батько; вірний і люблячий чоловік; найсмертоносніший ватажок Коза Ностри; тиран, шантажист і вбивця, вплив якого сягає всіх верств американського суспільства. Здається, що сила Хрещеного батька невичерпна, але жодна людина не може залишатися на вершині вічно. Вороги, які так довго чекали на помилку, вже за крок до успіху, і якщо сім’я Корлеоне хоче вижити, їй потрібен новий безжальний лідер. Але ціна, яку доведеться сплатити, занадто висока.
***
Вже у дванадцять років дон скидався на справжнього чоловіка: невисокий, смуглявий, стрункий мешканець схожого на мавританське села Корлеоне, що на Сицилії. Від народження його звали Віто Андоліні, але, коли якісь незнайомці прийшли добити сина вбитого ними ж чоловіка, мати відправила хлопця до друзів в Америку. На новій землі він змінив прізвище на Корлеоне, щоб бодай так зберегти зв’язок із рідним селом. То був один з небагатьох проявів сентиментальності, яких у його житті було вкрай обмаль.
На зламі століть мафія була другою владою на Сицилії, набагато сильнішою за офіційну, яка сиділа в Римі. Батько Віто Корлеоне вплутався у ворожнечу із односельцем, за якого заступилася мафія. Батько не став поступатися і під час сварки привселюдно вбив місцевого ватажка тієї мафії. Вже за тиждень його самого знайшли мертвим — тіло було просто-таки пошматоване пострілами з лупари*. Через місяць після похорону головорізи мафії почали розшукувати малого Віто. Вони подумали, що він уже достатньо дорослий, аби через кілька років захотіти помститися за смерть батька. Родичі заховали дванадцятирічного Віто, а потім відправили його до Америки. Туди він поплив разом із сім’єю Аббандандо, чий син Дженко згодом став його консильєрі.
Юний Віто почав працювати у продуктовій крамничці Аббандандо на Дев’ятій авеню в районі Геллз-Кітчен. Коли йому виповнилось вісімнадцять, Віто одружився з італійкою, яка недавно приїхала до Америки із Сицилії. Дівчині було тільки шістнадцять, але вона вже вміла смачно готувати і була вправною господинею. Подружжя оселилося в орендованій квартирі на Десятій авеню, неподалік Тридцять п’ятої вулиці, лишень за кілька кварталів від місця роботи Віто. Через два роки Господь благословив їх первістком Сантіно, якого всі друзі через хлопцеву прив’язаність до батька лагідно кликали Сонні.
По сусідству з ними жив чоловік на ім’я Фануччі. То був кремезний, набундючений італієць, який ходив у світлих дорогих костюмах і фетровому капелюсі вершкового кольору. Подейкували, що він мав стосунок до «Чорної руки» — однієї з гілок місцевої мафії, яка погрозами фізичної розправи вибивала гроші з місцевих квартирантів і крамарів. Однак, оскільки більшість мешканців кварталу і самі могли влаштувати ще ту розправу, погрози Фануччі працювали лише з літніми подружжями, в яких не було синів, які могли б за них заступитися. Деякі крамарі платили йому копійки, просто щоб відчепився. Однак Фануччі також підчищав за іншими злочинцями, які незаконно торгували білетами італійської лотереї або влаштовували в себе вдома казино. Аббандандо відкуповувалися від них якимись копійками, попри те, що юний Дженко не хотів з цим миритися й обіцяв батькові покласти край цьому свавіллю від Фануччі. Батько забороняв. Віто Корлеоне спостерігав збоку і ніяк не втручався.
Одного дня Фануччі підстерегли троє молодиків. Вони перерізали йому горло від вуха до вуха. Рана була не достатньо глибока, аби вбити, але її вистачило, аби випустити чимало крові і неабияк налякати його. Віто бачив, як Фануччі втікав від своїх нападників. Він надовго запам’ятав, як Фануччі на бігу підборіддям притискав до шиї свого кремового капелюха, щоби зупинити кров. Збоку видавалося, наче він не хоче забруднити костюм чи залишити по собі ганебний червоний слід.
Та цей замах обернувся на краще для Фануччі. Три молодики не були вбивцями, вони просто хотіли провчити його і припинити побори. А от Фануччі був справжнім убивцею. Через кілька тижнів одного з нападників знайшли застреленим, а родичі двох інших молодиків були змушені заплатити Фануччі компенсацію, аби він не мстив і їм. Після цього його побори зросли, а сам Фануччі ще й залучився підтримкою місцевих організаторів казино. Віто Корлеоне це аж ніяк не стосувалося. Він майже одразу забув про цю справу.
Під час Першої світової війни, коли імпортована оливкова олія стала рідкістю, Фануччі викупив частку у крамниці Аббандандо і постачав туди не тільки олію, але й італійські салямі, шинку та сири. Потім він прилаштував у крамницю свого племінника, через що Віто втратив роботу.
До того часу у Корлеоне народився вже й другий син Фредеріко, тож тепер Віто мусив годувати чотири роти. Аж до цього моменту Віто був напрочуд тихим, замкнутим молодиком, який тримав власні думки при собі. Син власника крамниці, Дженко Аббандандо, був його ліпшим другом, але, на подив обом, за вчинок його батька Віто дорікав саме Дженко. Дженко, червоніючи від сорому, присягнув Віто, що тому не доведеться перейматися через їжу; що він, Дженко, ладен красти їжу з крамниці, аби лишень перекрити потреби свого друга. Віто, однак, навідріз відмовився від такої пропозиції, бо сприйняв її за ганебну — не може син обкрадати власного батька!
Тим не менш, юний Віто відчував крижану лють до Фануччі, якого всі боялися. Він ніколи не показував цього, а просто вичікував своєї нагоди. Кілька місяців пропрацював на залізниці, а після закінчення війни роботи там стало менше і на місяць йому платили лишень за кілька робочих днів. А ще більшість начальників там були ірландцями й американцями, вони кляли роботяг найпаскуднішими словами. Віто завжди вислуховував ті образи із кам’яним лицем, наче й не розумів нічого, хоча до того часу, попри акцент, уже добре володів англійською.
Якось, коли Віто вечеряв вдома, у вікно, що виходило на провулок між будинками, постукали ззовні. Коли Віто відсунув штору, із подивом побачив там ще одного свого сусіда, Пітера Клеменцу, який вихилився над провулком якраз із вікна навпроти. Він простягав щось закутане у біле простирадло.
— Агов, дружбан, — сказав Клеменца, — притримай це у себе, поки я не попрошу назад. Мерщій.
Віто машинально простягнув руки над провулком і взяв клунок. Обличчя Клеменци видавалося напруженим і заклопотаним. Він встряв у якісь неприємності, а Віто інстинктивно допоміг йому. Та коли він на кухні розгорнув клунок, побачив там кілька щойно змащених пістолетів, від яких на простирадлі полишалися плями. Віто сховав їх у шафі своєї спальні і почав чекати. Він довідався, що Клеменцу забрала поліція. Певно, вони саме стукали йому у двері, коли Клеменца передавав Віто пістолети.
Віто нікому й словом не обмовився про це, а його залякана дружина, ясна річ, навіть не наважувалася пліткувати, бо боялася, що її чоловіка можуть кинути за ґрати. Через два дні Пітер Клеменца повернувся додому і буденним голосом спитав Віто:
— Мої речі ще в тебе?
Віто кивнув. Він не звик багато говорити. Клеменца прийшов до його орендованої квартири і випив келих вина, поки господар діставав клунок із шафи у спальні. Клеменца допив вино. Його велике добродушне обличчя помінялося, коли він глянув на Віто.
— Заглядав всередину?
Віто із байдужим виразом обличчя похитав головою.
— Мене не цікавить те, що мене не стосується, — відповів він.
Решту вечора вони вдвох пили вино. Виявилося, що їм легко зійтися: Клеменца полюбляв розказувати байки, а Віто Корлеоне полюбляв слухати байкарів. Вони потоваришували.
Через кілька днів Клеменца спитав у дружини Віто Корлеоне, чи не хоче вона собі хорошого килима у вітальню. Із собою він узяв Віто, щоби той допоміг донести килим.
Клеменца провів Віто до багатоповерхівки з двома мармуровими колонами і білим мармуровим ґанком при вході. Ключем відчинив двері й обидва опинилися у розкішній квартирі.
— Йди в інший край кімнати і допоможи мені скрутити його, — сказав Клеменца.
Килим був зроблений із дорогої червоної вовни. Віто Корлеоне вразила щедрість Клеменци. Вони вдвох скрутили килим. Клеменца взявся за один край, а Віто — за інший. Підняли його і попрямували до дверей.
У ту саму мить задзеленчав дверний дзвінок. Клеменца одразу ж кинув килим і подався до вікна. Потім він легенько відсунув штори. Те, що він побачив з вікна, змусило його дістати із внутрішньої кишені піджака пістолет. Аж тоді спантеличений Віто Корлеоне зрозумів, що вони викрадали килим із чужої квартири.
Дзвінок пролунав знову. Віто підійшов до Клеменци, щоби також бачити, що ж там таке. Біля дверей стояв поліцейський. Поки вони дивилися, він востаннє натиснув на кнопку дзвінка, спустився мармуровими сходами і пішов геть.
Клеменца задоволено буркнув і сказав:
— Нумо, ходімо.
Він узявся за свій кінець килима, а Віто — за свій. Поліцейський ще не встиг зайти за ріг, як ці двоє вже пролазили повз великі дубові двері із килимом поміж ними. Вже через тридцять хвилин обидва заходились обрізати килим, щоби той пасував до вітальні квартири Віто Корлеоне. Залишилося навіть для спальні. Клеменца працював руками доволі вправно. Із кишень свого широкого, погано підібраного піджака (навіть тоді він носив вільний одяг, хоча й не був гладким) він дістав необхідні інструменти.
Час минав, а нічого не мінялося на краще. Красивий килим на хліб не намастиш. Справи йшли не дуже — роботи не було, дружині і дітям скоро доведеться голодувати. Добряче все обміркувавши, Віто все ж згодився взяти кілька пакунків з харчами від свого друга Дженко. Аж ось з ним зв’язалися Клеменца і Тессіо, ще один молодий здоровило, що жив по сусідству. Обидва були хорошої думки про Віто й обидва знали, що він ледь зводив кінці з кінцями. Вони запропонували йому приєднатися до їхньої банди, яка займалася грабунком фур, завантажених шовковими сукнями з однієї фабрики на Тридцять першій вулиці. Діло було надійне. Водії фур були достатньо тямущі, щоб випурхувати з машин, як янголятка, на сам вигляд пістолета, поки грабіжники відганяли фуру, яку пізніше розвантажували на складі одного приятеля. Частину товару продавали італійським гуртівникам, частина награбованого розходилися по руках місцевих італійців, що жили на Артур-веню в районі Бронксу, Мальбері-стріт та в районі Челсі на Мангеттені. І зрештою діставалося бідним італійським сім’ям, чиї доньки ніколи б не могли дозволити таке гарне вбрання. Клеменці і Тессіо Віто був потрібен як водій, адже вони знали, що він водив вантажівку з товаром до продуктової крамниці Аббандандо. У 1919-му вправні водії були на вагу золота.
Попри сумніви, Віто Корлеоне пристав на пропозицію. Найвагомішим аргументом була платня — щонайменше тисячу доларів чистими. Проте його молоді напарники занадто поспішали, планували роботу абияк, а награбованим розпоряджалися навмання. Їхній непродуманий підхід був Віто не до смаку, хоча обидва подобались йому своїми добрими, спокійними характерами. Вже на той час повнуватий Пітер Клеменца вселяв довіру, а худорлявий похмурий Тессіо — упевненість.
Сама робота йшла як по маслу. Віто Корлеоне, на власний подив, не відчував страху, коли два його товариші світили пістолетами і змушували водія забиратися з фури. Спокій Клеменци і Тессіо теж вражали. Вони не хвилювалися, а кепкували з водія, і казали, що якщо він буде чемним, надішлють його дружині кілька суконь. Віто вирішив, що перепродувати товар самому буде надто необачно, тому віддав свою частку товару до загального кубла і заробив тільки сімсот доларів. У 1919-му це була чимала сума.
Матеріали видавництва Лабораторія