Laboratory community
Неоціненне джерело інформації і натхнення для кінематографістів-початківців, любителів спорту та всіх, хто шукає знак, щоб стати кращою версією самих себе – все це про книгу, що занурює читача у перипетії створення першого українського документального кіно «Юкі» про українців-володарів Кубку Стенлі НГЛ, їх захопливий шлях на найвищу вершину успіху і перешкоди, що поставали перед ними.
У книзі «Мені подзвонив Вейн», що вийшла друком у видавництві Лабораторія, спортивний репортер і кінорежисер Володимир Мула впускає нас за лаштунки незвіданого, болючого та місцями абсолютно неймовірного шляху автора у ході реалізації документального фільму: від ретельних досліджень до особистісного досвіду кожного з гравців, від проникливих інтерв’ю, що розкривають переживання та внутрішні драми гокеїстів — до незламної сили духу. Автор починає свою розповідь від зародження ідеї і веде читачів аж до прокату фільму, який став найкасовішим документальним проєктом за всю історію вітчизняного кінотеатрального прокату.
***
Мій задум полягав у тому, щоби представити Україну світові крізь призму історій відомих атлетів. Я хотів показати українців як талановиту, вільну та незламну націю, яка попри постійні історичні драматичні процеси таки змогла віднайти своє місце в цьому світі. З досвіду роботи над фільмом «Американська мрія. У пошуках правди» я розумів, що героїв може бути декілька. Їхні історії повинні доповнювати одна одну, вимальовуючи єдину цілісну картину. Важливо було визначитися, хто саме з відомих постатей підходить на цю роль. Тієї миті я гадки не мав, що ними стануть гокеїсти.
У голові постійно виринали картинки, пов’язані саме з мальовничою Америкою. Це й не дивно: я чимало часу поїздив по величезній заокеанській країні. Знімав і показував там своє кіно. За винятком Колумбійського університету Нью-Йорка й Університету штату Вашингтон, переважно це були покази в осередках української громади. Але я не хотів залишатися в цій діжці. Цього разу бажання було набагато амбіційнішим: охопити американську авдиторію. Тож тема, над якою я постійно мізкував, мала бути універсальна. Легка й на вустах. Що люблять американці? Правильно — спорт! Важко знайти людину, яка бодай раз у житті не відвідувала б там спортивних змагань. Найпопулярнішим видом спорту в Сполучених Штатах є американський футбол. Але я його відкинув одразу через інформаційний вакуум в Україні та складність реалізації такого проєкту. За ним ідуть бейсбол, баскетбол і гокей. Сумнів щодо українського сліду в американському бейсболі таки взяв своє. Тож за залишковим принципом між м’ячем і шайбою я вибрав саме другу.
Наступного дня я зателефонував своєму кумові Володимиру Віжняку. Ми родом з одного міста. Виростали разом майже на одній вулиці. Він старший за мене на шість років, тому першим залишив рідну Городенку й перебрався до столиці. Згодом до Києва переїхав і я, де після різного роду подій і ситуацій ми знову знайшли один одного — на спільно орендованій квартирі в одному зі спальних районів міста. Тематика НГЛ була близькою Володі ще із часів шкільної парти. Уже в зрілому віці ми не раз переглядали разом гокейні матчі, через що мізерна цікавість до цієї теми передалася й мені. Коли я бував у Штатах, то обов’язково намагався знайти час, щоб забігти в офіційний магазин НГЛ і прихопити там гокейну атрибутику його улюбленої команди «Бафало Сейбрз». Завдяки Володі я навіть пам’ятав деякі прізвища гравців і став петрати в гокейній термінології. А коли мій кум завів у мережі спільноту під назвою «Поки ви спали», де публікували актуальні новини, які сталися в НБА та НГЛ за минулу ніч, я одразу намотав на вус: цей хлопака коли-небудь точно зможе надати мені більше інформації. Як з’ясувалося, час настав.
— Куме, мої вітання! У мене тут виникла шалена ідея зняти документальне кіно про українців в НГЛ. За твоїми підрахунками, там багато наших?
— Важко сказати. Я ніколи не досліджував цієї теми. Але дивися: я точно пам’ятаю про існування Uke Line, гравці якої були вихідцями з України й навіть вигравали Кубок Стенлі. Їх і досі пам’ятають і поважають в усій Північній Америці.
— Так, туди входили Бронко Горват, Віктор Стасюк і Джоні Буцик.
— Во-во. Саме вони!
— А ще ж є леґендарний Тері Савчук, правда?
— Однозначно! Історія Тері Савчука вартує чимало. Але будь готовим, що на тебе чекає важка праця. Достукатися до цих людей украй складно. Вони всі надзвичайно авторитетні й упізнавані особистості. Я не бачив останнім часом їхніх інтерв’ю у пресі чи ще десь. Це, певно, вікове…
— Так, я розумію. Але ж що в житті дається легко?! З героями «Американської мрії» теж просто не було.
— Слухай, у твітері є один хлопець на ім’я Євген Количев. Він увесь час пише на тему українства в НГЛ. Тобі варто з ним поговорити. Він точно краще за мене розбирається в українських реаліях гокейної тематики.
— Цікаво. Добре, я напишу йому. Але це все одно не звільняє тебе від моїх подальших запитань. Я іще тобі зателефоную!
Поклавши слухавку, я почав шукати сторінку Євгена в мережі. За кілька хвилин мої пальці вже скролили його акаунт у твітері, а мізки аналізували побачене: зародження гокею в Україні та його винищення із приходом більшовиків, міґрація українців до Канади, рекорди Джоні Буцика… Я відкрив нове вікно в браузері і знайшов Женю у фейсбуці. Хоча час був досить пізнім — близько пів на дванадцяту вечора — я не хотів відкладати розмову на наступний день. Звичка діяти швидко брала гору. Не зволікаючи ні на мить, пальцями одразу ж почав набирати авантюрну пропозицію.
— Гадаю, що із твоєї ідеї може вийти справді крутий проєкт, — за якихось п’ять хвилин відписав Євген. — Мені подобається все! До речі. Окрім дослідження феномену українців в НГЛ, я також активно вивчаю процеси, які відбувалися на території нашої країни у сфері гокею.
— Звучить цікаво. Наразі я ще не до кінця розумію, яким стане цей фільм. У планах — розповісти про великий внесок українців в історію становлення Національної гокейної ліги. Було б добре взагалі з’ясувати, скільки там наших…
— Не повіриш. Я вже тривалий час якраз досліджую цю тему. Якщо мене не зраджує пам’ять, уже понад 40 вихідців з України вигравали Кубок Стенлі.
— Та ти що?! А ти маєш документальне підтвердження інформації?
— Безпосередньо самих документів, на жаль, немає. Це переважно інформація з інтернету, книжок і преси. Але ми можемо розпочати активний пошук.
Тоді ні Женя, ні я не мали жодного документального підтвердження цих слів. Потрібно було піднімати архіви та спілкуватися з людьми. Внутрішній голос підказував, що мені таки вийде розвинути цю тему до масштабної історії, яка назавжди зацементує унікальні артефакти та свідчення.
— Євгене, як гадаєш, до скількох людей із твого списку ми зможемо достукатися?
— Десь п’ять людей набереться точно. Щодо інших — не певен. Багато хто зі списку вже помер. Дуже мало інформації на руках.
— Тоді маю лише одне запитання: як нам це зробити?
— Маю контакт чоловіка на ім’я Мирон Биць. Він на матчах «Нью-Джерсі Девілз» щороку організовує таку собі «Українську ніч». Спробую його набрати й поцікавлюся, чи маємо ми шанс на його допомогу.
— Набери! Якщо з Мироном не вигорить, у тебе знайдуться інші варіянти?
— Ну… у твітері на мене підписався Джеф Чикрун — колишній канадський гокеїст українського походження, володар Кубку Стенлі 1992 року в складі «Пінґвінів» із Пітсбурґа. Можемо спробувати написати йому. Хто знає, можливо, він і відгукнеться. Матимемо тоді першого героя фільму.
— Я так розумію, що ти у справі?
— Абсолютно!
І поки Євген розмовляв із Мироном і пробував вийти на Чикруна, я вирішив іще раз постукати до «Турецьких авіаліній». Потрібно було з’ясувати, чи старі домовленості залишаються в силі. Як виявилося, квитки мені вже місяць, як погодили. Від Олега ось-ось мали надійти 5 тисяч доларів. Непоганий початок, еге ж? Уладнавши організаційні питання, настав час усе розповісти моєму вірному сценаристові Миколі Василькову. За декілька днів ми зустрілися на літньому майданчику щойно переформатованого закладу Podshoffe, що розташований на вулиці Євгена Чикаленка неподалік площі Українських героїв.
— Що? Фільм про кого? Про гокеїстів українського походження за кордоном? А де ми взагалі збираємося їх шукати? Що це ти таке собі напридумував? — критично завівся Микола.
Декілька речень ґрунтових пояснень, аналітичних думок та безапеляційних історичних фактів, і Микола також був у справі. Сценарна частина потребувала часу й чималого збору інформації. На початковому етапі ми дуже довго думали, у якому ключі подати саму історію. Чи варто говорити про перипетії, що відбувалися на українських землях після приходу більшовиків, або ж узагалі залишити тему українського гокею осторонь? Може, краще зосередитися лише на вихідцях з України, які вигравали найпрестижніший трофей найвідомішої гокейної ліги світу — Кубок Стенлі? Тоді це здавалося найкращим варіянтом. Тим паче інформації на цю тему за океаном мало бути вдосталь. Паралельно, окрім пропрацювання логістики, я почав збирати потрібні контакти, щоб мати змогу чисто фізичної допомоги в отриманні цих даних. Фактично лютий, березень і квітень 2018 року я провів у постійних листуваннях, зустрічах і метушні. До того ж я не мав оператора! Чорт забирай! Так сталося, що оператор, який їздив зі мною на фільмування «Американської мрії», утратив американську візу. Ламаючи голову над тим, кого взяти в поїздку, я звернувся по допомогу до того-таки Миколи. Адже знав, що в його загашнику точно знайдеться кілька тямущих «камераменів», які захочуть підписатися на таку авантюру. Не довго думаючи, Микола запропонував кандидатуру Сашка Тернового, який тоді працював оператором на одному з українських телеканалів і мав у своєму паспорті чинну американську візу. Сашко майже відразу дав згоду на поїздку, тож однією проблемою мало б стати менше. Проте надія на легкий старт померла раніше, ніж устигла зародитися: власне апаратури для знімання він не мав. Переді мною постало чергове запитання: шукати іншу людину або орендувати обладнання? Другий варіянт відпав майже відразу, тому що на оренду потрібної техніки пішла б сила-силенна грошей, яких до того ж ще поки взагалі не було. Урешті-решт нам удалося знайти Діму Шиповського, який мав повний комплект апаратури на руках: камеру, об’єктиви, світло, стабілізатор — загалом усе, що було потрібно на тому етапі. Проте Дімі бракувало професійного досвіду та, що не менш важливо, американської візи. І якщо перший пункт «програми» я відразу міг відкоригувати завдяки досвідченому Сашкові, то із другим — іще передбачалося повозитися. Що ж до інформаційної частини, то в другій декаді квітня Євген зміг вибити з Мирона обіцянку допомогти з доступом до гокеїстів і посприяти в комунікації. Чоловік запевнив, що зможе організувати зустріч із Кеном Данейком, Брюсом Драйвером та Орестом Кіндрачуком. Справа залишалася за іншим: зібрати всіх персонажів докупи в зазначений час і в наперед узгодженому місці. Оцінивши перспективи розвитку подій, я взяв від Жені естафету комунікації з Мироном і вирушив у Нью-Йорк.
Матеріали видавництва Лабораторія