Гуманоїд

І

Тихий літній вечір підкрадався, поволі кутаючи в прохолоду. Цвіркуни стомилися суперничати між собою в траві. Час від часу тільки сплески риби переривали їхню какофонію. Після спекотного дня природа прокидалася замість того щоб засинати – так багато потрібно встигнути під покровом ночі. Трава ніжно лоскотала пальці запрошуючи ще раз до неї доторкнутися.

Як класно вирватися з міста! Ніхто тебе не штовхає, не глипає, не оцінює. Просто сидиш та відпочиваєш. Частіше треба так виїжджати – я, велосипед, спінінг, – поволі спливла думка в розслабленому мозку. Зірочки тремтливо заглядали вже з темного неба, поволі розгораючись, набираючись впевненості.

Все з астрономії забув. А в студентські роки міг годинами розповідати про будь-яку з них. Робота забирає своє, те що потрібно їй запам’ятовуй, а інше на нижню запилену поличку. Жаль, часу не вистачає навіть на улюблені речі. Треба якось почитати щось новеньке в неті. Американці К´юріосіті на Марс посадили – обов´язково почитаю.

Ледве помітний вітерець відірвав від думок, нагадуючи про більш нагальні справи, – треба палатку поставити. Машинально витягуючи її з рюкзака обвів поглядом небосхил. Заграва на заході майже зникла і з річки потягло довгоочікуваною прохолодою. Будильник на четверту ранку. Рибка буде клювати сто відсотків. Десь, з-під лісу, крикнула сова.

 – Нічого собі, тут навіть сови є, надіюсь ведмедик до мене в гості не прийде серед ночі, промайнула думка, десь з´явилася тривога – первісні інстинкти не пропадають. Велосипед замкнений, спінінг в палатці – можна спати, завтра з сонечком встаю. Найближчі села далеко. Класне це містечко, рибаків майже немає, ніхто не дістає балачками – вже засинаючи вилися думки навколо.

Ніч вступила у повне володіння землею. Накрила покривалом, зітканим з зірок та цвіркунів, заколисала в духмяній траві, приголубила шепотом річкової води. Палатка з велосипедом трохи порушувала загальну картину, та вели вони себе тихо та непомітно… А густа темінь навколо вкінець накрила все довкола – тиша та благодать.

Будильник щось надто довго не давав про себе знати. Вже через сон перші думки дали зрозуміти, що пройшло багато часу, проте ще й не світало. Ще годинка не зашкодить – з задоволенням потягуючись подумав я, – і не холодно зовсім, тільки трохи твердо. Треба купувати спальник… – вертілося в голові. Година вже точно пройшла, а ранок все не наступав.

– Скільки годин? – нишпорячи по кишенях, шукав я мобільний, – чому це він вимкнувся? Їхав на рибу зарядив на сто відсотків. 5.47 – чому це не світає? Годинник злетів на телефоні, чи що? Покриття немає… Дивно, вчора все працювало, ще на під´їзді сюди директор мене набирав – хвилин п´ять говорили. Рука намацала якийсь прохолодний метал… Він був усюди, а палатка зникла. Повна темінь…

– Зірок немає… і неба – сам того не бажаючи сказав я вголос. 

Незрозуміла тривога скувала все тіло.

– Ще не прокинувся!

Проте все вказувало на протилежне. Сон зник миттю, відчував я себе нормально – прокинувся. Вже механічно надибав знову мобільний та увімкнув ліхтарик. Світло одразу ж засліпило, не даючи змоги зорієнтуватися. Навкруги сірі металеві стіни і ні звуку… Мозок відмовлявся це сприймати.

– Так, спокійно, вчора я поїхав на рибалку, розклав палатку і ліг спати – які стіни? Нічого не пив, нічого не курив – які стіни, де я?

Зникло все – палатка, велосипед, спінінг, що було на мені те залишилося – мене пограбували? Хто? В цій глушині я сам. Факт реальності припер до цієї сірої стіни намертво. Всі намагання тверезо зібрати себе до купи марні. Серце шалено стугоніло в скронях. Здається мені нічого не загрожувало, та пояснити це самому собі надто важко. Різко підвівся на ноги та, напевне, не контролюючи власні емоції аж підстрибнув. Тіло все дрижало, паніка оволоділа мною повністю.

– Переляк, заспокойся, – знову вголос гримнув сам на себе, злякавшись навіть власного голосу.

Він звучав дещо глухо, неприродно. Знову включений ліхтарик додав ще більше питань. Стіна не закінчувалася…

– Я в кімнаті?!! Та ну, яка кімната, я біля річки, приїхав на рибу.

Стіна обступила навкруги, ні одного кута. Повільно переходячи в стелю, а потім знову у стіну з протилежного боку і далі в підлогу, яку навіть ноги не хотіли сприймати. Легені вискакували з грудей, жадно хапаючи повітря. Повітря… Воно не вологе, не прохолодне, не вранішнє. Воно офісне, в кожному офісі таке повітря – сухе і мертве. Мені хтось щось вколов і перевіз кудись? Та що ти гониш, фантаст! Все набагато простіше.

Думки наполохало світло, що з´явилося ніби нізвідки, заповнюючи кожну шпаринку. Та шпаринок якраз не було. Я стояв посеред овальної кімнати вже з брунатно-сірими стінами. Джерело світла відсутнє, хоча це не перешкоджало йому тут знаходитись. Вже достатньо шокований мозок в´яло зреагував на це. Я остаточно загнав себе в кут… Залишилося стояти та кліпати очима – як бовдур. Ні дверей, ні вікон. Сфера…

Тільки тепер відчув біль у правій руці в якій стискав мобільний, що вже рипів від натиску побілівших пальців. Несподівана втома буквально звалила знову мене на підлогу. Думки зникли, вивітрилися, нестерпно сильно захотілося додому, настільки сильно, що мурашки побігли по тілу.

– Що далі? Немає мобільного покриття – значить я під землею в якомусь бункері, – знову накинулися на мене перелякані обривки думок, – мене викрали? Для чого? Я не президент корпорації, немає рахунку в банку з шістьма нулями, який сенс мене викрадати, що з мене візьмеш?

За мить відчув ніби щось торкнулося мене. Різко зірвавшись на ноги, знову підскочив, немов ошпарений – нічого навкруги. Тиша – аж у вухах дзвенить. Проте, я точно відчув дотик…

Я божевільний?! Та ну, стресова ситуація, от і ввижається всяка дурість. Дотик знову проявив себе, вже сильніше та впертіше, охоплюючи голову, витискаючи з неї думки, колючим дротом стискаючи скроні. Підсвідомо кинувся вбік та розвернувся. Навколо ні душі – тиск не припиняється. Глухий хрип вирвався з грудей, кімната поплила перед очима, зникаючи в тумані. Здавалося, череп не витримає тиску і лусне, мов горіхова шкаралупа. Все тіло паралізоване болем розслабилося і потекло по стіні. Гострі шпичаки мордували мозок розриваючи його на шмаття. Нарешті, я не витримав і провалився у прірву…

ІІ

Свідомість потроху поверталася. Спочатку різнокольорові кола перекривали все навкруги. Далі відчув прохолоду металу на якому лежав, повітря таке ж сухе та мертве.

– Я живий?!

Інстинктивно стиснув праву руку – вона не боліла, слухалась, все як потрібно. Спроба сісти спочатку не увінчалася успіхом, та за другим разом вийшло. Мозок, налитий свинцем аж гудів. Це не був біль в класичному розумінні – пустота, ось що відчувалось. Він, окремо від тіла, кудись падав – постійно і нестримно. Якось приглушити шалений рух думок не вийшло. Вони жили окремо від мене. Повний хаос в голові заважав керувати власним тілом. Незрозуміла легкість з якою я встав на ноги знову здивувала. Ноги слухалися погано, проте стояти було не тяжко. Таке враження начебто мене підвісили, а до підлоги навіть не торкаюся. Черевики точно стояли на ній, і це відчуття дезорієнтувало. Кілька кроків далися досить легко, хоча й не по прямій – краще присісти. Ніяких пошкоджень на тілі. Окрім голови. Біль наростав та спадав, немов там багаття розклали, в очах до сих пір літали кольорові кола. Думки з’являлися та зникали самі по собі. Я не встигав за ними, ні зрозуміти ні класифікувати. Негативні, позитивні, нейтральні – не мої.

Знову ледве відчутний дотик – і знову прірва… На цей раз свідомість вислизнула настільки швидко, що я не відчув навіть як бухнувся на землю, чи то пак підлогу…

Скільки пройшло часу – невідомо. Світло так само світило нізвідки. Ледве зіп´явшись на руки окинув оком кімнату – все як і було. Безсило опустив голову на руки. Біль ще сильніше стиснув скроні. Туман в очах застилав усе навколо, сили остаточно залишили розтерзане тіло. Поволі воно обм´якло поринаючи у чи то сон чи то забуття. Час втратив сенс, лише одне відчуття змусило прокинутися – нестерпно болів живіт.

– Значить пройшло багато часу, – виникла єдина думка, – голод дав про себе знати.

Як не дивно саме це відчуття привело думки хоча б до якогось порядку. Сил не було навіть щоб підвестися – просто лежав не в змозі навіть кліпнути повіками, ледве вистачало щоб дихати… Думки продовжували жити власним життям. Скрипнувши зубами зажмурився і спробував відігнати їх. Не зникли, але приглушилися, та це не допомогло їх зрозуміти – звідки беруться, куди втікають? Знову дотик…

– От чорт! Та скільки можна! – звук розірваного одягу поширився по кімнаті.

Тіло аж дугою вигнулося протестуючи проти наруги над собою. Вмить все припинилося і я знову бухнувся без сил на підлогу. Через хвилину відчуття страху буквально навалилося на мене жахливою хвилею… Але це не мій страх!!! Я чітко це відчув, як відчуваєш потилицею чийсь погляд на собі. Я був присутній при цьому, та не брав у ньому участі. Хтось інший боявся біля мене.

– Точно зійшов з розуму, – знову вголос вихопилося з уст.

Далі прийшов біль, знову не мій. Хтось близько біля мене страждав від страху та болю – точно це зрозумів, не знаю як, але зрозумів. Відчув його, немов торкнувся рукою. Навколо нічого не змінилося, але знав що щось має статися. Чітке відчуття агресії прийшло за мить. Весь організм згрупувався щоб протистояти їй. Агресія зникла – знову страх, непереборний страх… Та що ж це таке. Навколо мене щось відбувалося, щось погане. Якимось чином беру в цьому участь, та не знаю яким. Раптом почав розуміти ці дивні думки, що проносилися у мене в голові. Як тільки вони набували агресивного характеру приходив той дотик і мене зав´язувало на вузлик, останній раз якимось чином цього уникнув. І чим краще прислухався до них, тим чіткіше собі представляв їх хід. Це були думки іншої істоти – не людини. Я не міг сам собі цього пояснити, проте на сто відсотків був у цьому впевнений. Та істота хоче мені зла, зробити мені шкоду, в кінці кінців вона боїться мене, чому – невідомо… Думки істоти, а я був впевнений що ці думки саме її, цілеспрямовано шукали вихід з даної ситуації. Я погано ще розумів, але нічого хорошого мені не світило. Гнів переповнив мій мозок і чим більше його ставало, тим більше боялася істота. Ми відчували одне одного – це вже точно.

– Вихід, який вихід, – стугоніло в голові.

Якщо зараз не діяти та істота щось зі мною зробить. Гарячково кинувся до стіни шукаючи виходу. Слизький метал не давав навіть зачепитися пальцем – дверей ніби не існувало. Знову чітка активність від істоти, знову агресія. Напружившись, грубо відкинув його думки і знову відчув страх.

– Тебе можна контролювати! – вихопився в мене радісний крик, і знову надіслав чіткий наказ немов псу якого вчать різним командам. Як не дивно, той одразу ж «причаївся». Користуючись паузою спробував віддати ще один наказ.

– Випусти мене! – чітко, проте без слів послав у пустоту.

За мить він здається зрозумів мене, так як паніка охопила його ще більше. Тепер я точно знав, він мене боїться – маленька але перемога.

– Випусти мене!!!

– Це неможливо! – як грім з ясного неба відчув у себе в мозку. Ми спілкувалися з цією істотою, яким чином не знаю, але спілкувалися.

– Негайно випусти! Інакше, начувайся!!! – тим часом почав відчувати ще якісь, ніби фонові думки, начебто та істота говорила пошепки. Я зрозумів, що він хоче щось від мене приховати. Чимдуж знову «насівся» на нього. Він не чекав такої реакції. Його думки враз зупинилися і шепіт чітко «прочитався» в мозку. Майже нічого не розуміючи примусив істоту виконати те про що він подумав. Новий сплеск страху – істота підкорилася. Кілька секунд абсолютно незрозумілих мені маніпуляцій і збоку з´явився отвір в стіні.

– Перемога! Зміг!

Довгий коридор переді мною. Не втрачаючи контролю над істотою мчу по коридору. Наступний наказ, і за мить вже знаю де він знаходиться. Минаючи кілька дверей ввалююся в приміщення. Сильний запах вдаряє у ніс, не те щоб неприємний, але досить сильний. В кутку валяється щось брудно-сіре. Придивившись, зрозумів що це і є та істота. Два кроки, і з силою рвонувши до себе підняв його у повітря. На диво легкий, він безсило звісив руки та голову , чи вірніше ті органи які, напевне, виконували їх функції – здається втратив свідомість. Прийшлося покласти його назад на підлогу. Оглянувши кімнату зрозумів що це якийсь центр управління – хоча чим тут управляють невідомо.

Потрібно зв´язати його. Навколо абсолютно ніяких предметів – гладенький все той же метал, кілька пультів, моніторів і все. Рука намацала на поясі власний ремінь. Ну хоча б щось. Нахилившись над істотою завів маленькі кінцівки за спину та міцно затягнув ременем. Нестерпна втома навалилась несподівано. В кімнаті не було жодного крісла, так що прийшлося присісти на підлогу і перевести дух. Нарешті досконально роздивився свого кривдника. Як на перший погляд , нічого загрозливого. Висотою, приблизно, півтора метри, зморшкувата гола шкіра та, досить схожі на людські, кінцівки. Голова неприродно велика та лиса. Сам за собою помітив, що мене ситуація зовсім не здивувала.

– Сиджу в якомусь бункері з невідомою істотою і це мене не дивує! – почув я власний голос, – і зовсім цьому не дивуюсь. Зі мною точно щось не так! – як не дивно, крім своїх власних думок у мозку нічого не було, головний біль дещо послабився – можна перевести дух. Не знаю скільки пройшло часу, здається, навіть задрімав. З дрімоти мене вивела обережна думка мого сусіда.

– Відійшов? – спересердя кинув в його бік – ледве чутний стогін пролунав у кімнаті. Тільки тепер побачив що мій «знайомий» поранений – під правою «рукою» невелика рана з якої витікала рожево-жовта рідина, напевне його кров. Він відкрив очі та подивився в мій бік. Жовті, без зіниць, очі дивилися на мене. Ніяких емоцій – просто погляд. Мовчанка тривала недовго.

– Мені потрібна допомога, – прозвучало не тільки у мене в мозку але й у повітрі – високий писклявий голос порушив тишу навколо

– Півгодини назад ти хотів мене знищити! Чому я повинен тобі допомагати?

– Загинеш без мене.

– Я майже загинув з тобою, а без тебе щось придумаю.

– Ти навіть не представляєш собі де знаходишся, – вже з нотками зверхності додала істота.

Тільки тепер я зрозумів що спілкування проходить на різних мовах.

– Чому ми розуміємо одне одного? – вже вголос запитав я.

– У вас це, здається, називається словом «телепатія».

– Ти телепат? Ні, ти взагалі хто такий?

– Скажу, тільки допоможи мені.

– Тут я вирішую що робити!

– Якщо ти не допоможеш мені , я не допоможу тобі.

Переговори вести вміє …

– Добре що мені зробити? – вже м´якше відповів я, – але попереджаю, без викрутасів, інакше на той світ підеш аж бігом.

– Посади мене в крісло, – ледве чутно додала істота, помітно було, що сили залишають його дуже швидко. Прохання збило з пантелику, кімната повністю порожня. Переганяючи мої думки він додав:

– Підійди до консолі.

Обережно наблизився туди куди показувала істота, одночасно намагаючись відчути його думки та зрозуміти наміри. Ця остання властивість яку набув годину тому вже кілька разів мені здорово допомогла, хоча я абсолютно не представляв як вона працює. Зліва у мерехтливому світлі з´явився стілець. Стільки всього нового за останній час притупило моє здивування. Сам із себе дивувався як спокійно реагую на речі які ні на яку голову не налазять. Обережно підняв свого знайомого і посадив у крісло, та руки не розв´язав. Він виявився на диво легкий – кілограмів тридцять, тридцять п´ять.

– Пам´ятай, я за тобою слідкую. Одна думка проти мене і пошкодуєш.

Нічого не сказавши він плечем торкнувся консолі, затримався на секунду і навколо його тіла з´явилося ледве помітне світіння. Тільки тепер я зрозумів, що втрапив у халепу – це напевне якийсь захист. Не встиг мигнути оком як зі стіни вилетіло кілька струменів невідомої рідини. Потрапивши на мій одяг вона миттю перетворилася на кокон, паралізуючи всі рухи. Від здивування та безвиході аж заревів котячись по підлозі. Як би я не борсався субстанція все міцніше огортала моє тіло. Можна сказати що справа програна і мій ворог має святкувати перемогу, та гримаса болю перекривила його писок:

– Будь-ласка, не роби цього!

Я продовжував мов навіжений борсатися на підлозі, а істоту в кріслі коробило ще більше. Вибиваючись з сил, продовжував безуспішно боротися, але за мить субстанція сама мене відпустила. Ледве дихаючи встаю на ноги з одним бажанням – відкрутити голову тому покидьку. Піднявши погляд на нього розумію – той знову втратив свідомість. Не втрачаючи часу починаю швиденько обслідувати його та крісло з метою вимкнути те світіння навколо. Швидше всього це захисний костюм і невідомо ще які сюрпризи він приховує.

– Не роби цього, – прошепотів він знову

– Щоб ти знову викинув якусь витребеньку! – крізь зуби, прямо в його гидке обличчя просичав я.

– Обіцяю, нічого не робити, – жовті очі дивилися на мене покірно та злякано, прийшлося відступитися.

– Ти можеш своєю люттю рознести мені мозок, – відповів він на моє німе запитання

– Прийшов час все пояснити, де я і що означає цей спектакль?

– Ми на орбіті твоєї планети.

– Що, що? Ти взагалі з глузду з´їхав? Яка орбіта?

– Орбіта – це термін який означає…

– Без тебе знаю що він означає, якого милого ми тут робимо? – ледве стримуючи себе перервав я його

– Будь-ласка, контролюй свої емоції, ними ти робиш мені дуже боляче.

– Сука, а ти не робив мені дуже боляче коли я сидів у тій консервній банці?!

– Це експеримент, – без тіні сарказму парирував той

– Та я там ледве богу душу не віддав!

– Будь-ласка, контролюй свої емоції, – скривившись, попросив він

– Добре, що це за експеримент? Ти мені всі мізки випалив своїм експериментом!

– Ми не вивчали побічні ефекти сколуніса на гуманоїдах.

– Так ти тут ще й не один?!

– Є й інші, але не тут.

– Ти що, прибулець? Інопланетянин?!

– Зерк. Ми вивчаємо вас. В силу вашої надмірної агресивності, не можемо піти на прямий контакт і вимушені добувати матеріал для досліджень таким шляхом.

– Викрадаючи людей?!!

– Для тебе це дивно звучить? – зовсім спокійно додав він

– Ну нічого собі, яке ти маєш право просто так нагло викрадати людей, а потім ставити на них досліди – це кримінал!!!

– Кримінал – це відповідальність перед іншими чи що?

– Так, падлина ти інопланетна!

– А чому ви самі таким займаєтесь?

– Чим займаємось? Викрадаємо людей?!

– Ні. Інших біологічних істот, нижчих за вас в розвитку. Так само відловлюєте їх щоб проводити експерименти.

– Ну так.. Так це ж… Це ж не люди, це заради науки…

– Для мене людина – така ж тварина як і всі, нижча за мене в розвитку на якій я ставлю експерименти.

Цього витерпіти вже було неможливо. Швидкий удар в голову вибив співбесідника з крісла. Короткий зойк і він затих біля стіни. Легені жадно втягували повітря, руки ледь помітно тремтіли. Такої наглості я ще не чув.

– Ти бачиш, нижча за нього тварина! Та ти себе в дзеркало бачив?! Пацюк ти гіпертрофований! Досліди він на мені буде ставити! Доберуся до вас – усіх передушу!

Втома знову далася взнаки – безсило опустився в крісло, спочатку вузьке, та за мить воно набуло відповідного розміру. Це трохи відвернуло увагу і я почав роздивлятися навколо. Гола напівсферична сіра стіна огортала задню частину приміщення. Переді мною знаходився пульт – напевне пульт управління кораблем.

– Як він його увімкнув? – ніякі маніпуляції протягом хвилини не принесли результату.

– Гей, вища істото, зерк, чи як тебе там, що притих? Чуєш мене? – відповіді не по слідувало, та й його думок не відчував. Встав і направився до стіни де валялося невеличке сіре тільце. До речі, на ньому був якийсь одяг, швидше широкі стрічки також сірі, ледве помітні на фоні тіла. Взяв за плече і відразу відчув, що щось не так. Коли вперше його торкнувся він був теплішим. Тремтячими руками повернувши тіло, все зрозумів…

– Я його вбив!!! – стугоніло в голові, пекло розпеченим залізом…

Думки неслися з шаленою швидкістю – мозок ошелешено шукав виправдання, якого не було.

– Я вбив його!!! – вже вголос сказав, налякавшись власного голосу.

– Яке ти мав право лишати його життя, ти хто такий? Але ж він також хотів мене вбити. Та не зміг би він, я за нього в два рази більший та сильніший. А та павутина зі стіни! – одна думка переривала іншу і так далі…

Я сидів перед трупом мого кривдника і просто дивився вперед. Вперше в житті лишив життя іншу істоту. Гидке, смердюче відчуття провини прокотилося по всьому тілу. Це неприпустимо, забирати те чого не давав! Слова йому вже не допоможуть, ніщо не допоможе… Знову окинув оком каюту – нічого не змінилося. Пульт ледве-ледве світився і тиша – аж у вухах дзвенить. Не знаю скільки б ще так просидів якби не писклявий голос, що гучно заволав ніби нізвідки – пульт одразу ожив тисячею різнокольорових вогників, а посеред каюти з’явилася миготлива фігурка.

Разом з мурашками на спині зірвався на рівні ноги, тремтячи всім тілом. Писклявий голос знову заволав, та через секунду замовк дивлячись на бездиханне тіло. Хвилиною мовчання я скористався сповна. Напружуючи мозок, намагався впіймати думки другого зерка, та марно. Він знаходився десь далеко, хоча з‘явилися чиїсь інші «думки» – не людини, не зерка, а таке враження, що корабля!

– Корабель також живий?!! – вголос вигукнув я, чим примусив істоту посеред каюти звернути на мене увагу.

Він зиркнув на мене своїми жовтими очима в той час як чиясь думка торкнулася мого мозку – це був корабель. Словами це тяжко передати, але він просив у мене код доступу, так як нікого більше не міг засікти своїм полем. Я тільки зміг відкрити рот від здивування. Наказ корабля знову пролунав у мене в мозку. Що ж йому відповісти? Тим часом фігурка-голограма востаннє щось крикнула і пропала. Тиша знову огорнула каюту. Холодний піт неквапом збігав по спині та скронях, серце виривалося з грудей, думок корабля я майже не відчував, але точно знав що має статися щось погане. І це погане сталося буквально за хвилину. Корабель знову різко увірвався в мою голову, безцеремонно витискаючи звідти мої власні думки.

– У вас залишилося дві спроби активації бортових систем корабля. Система самоліквідації запущена – залишилося 42 секунди!

– Нічого собі, – невже за 42 секунди мані каюк? – кинувся до пульту, тепер він розблокувався і миготів усіма кольорами райдуги.

– Що ж робити, я в цьому нічого не тямлю, що робити? Так спокійно, якщо й помирати, то не як останній боягуз! Що можна зробити? Вивести з ладу систему самоліквідації, але де вона? Ні це не піде. А як взагалі активувати корабель? – напружився і послав цю думку у простір – відповідь не забарилася:

– Система активації – це секретний код з 68 цифр з координатами планетарної системи до якої приписаний даний корабель!

– 68 цифр?!! – мені точно каюк, за мить згадую як ми говорили з тим покійним зерком, він весь час намагався не думати про якісь цифри. Я їх прочитав у нього в мозку і тепер чітко бачив перед собою. Посилаю цю думку в простір, молячи Бога щоб це був код активації… Секунда, і пульт востаннє змигнувши знову погас.

– Активація бортових систем запущена – пролунало у мене в мозку.

Я просто впав на підлогу не вірячи цим словам. Тепер постійно відчував думки корабля, яким чином не знаю, але відчував. Всі маніпуляції стали досконально відомі, правда розумів з того всього може процентів п’ять. Але основну інформацію зрозумів. Серце корабля – це мозок, що продукує такі ж думки як і кожна жива істота, підключений до усіх систем корабля і займається повним контролем за ними, а також виконує накази капітана.

– Яка назва корабля – запитав, трохи відійшовши від хвилювання.

– Œœ²dž≠ǁɋɎɎ-3655-4598-9821ʂʣ – пролунало у відповідь.

– Нічого собі, а складнішого нічого не можна придумати?

– Це шифр планетарної системи…

– Стій, стій стій! – не потрібно пояснювати, – а капітан може перепрограмувати корабель?

– Так.

– Супер, був у мене персональний комп’ютер, а тепер персональний корабель! Та голограма, що з’явилася посеред каюти що це?

– Голографічний зв’язок з головним кораблем.

– Зрозуміло! А де зараз він знаходиться?

– Супутник планети ʘʊʌʍʤ – 354

– Не густо. На якій відстані знаходиться головний корабель в земних одиницях?

– 8,48 астрономічних одиниць

– Це в межах Сонячної системи! – вигукнув я, але знову знітився, отже вони зовсім поруч і невідомо як швидко зможуть сюди прилетіти!

– 48 годин, – перервав хід моїх думок корабель.

– Що 48 годин?

– Час польоту від головного корабля.

– А як називається цей супутник на планеті Земля?

– Титан.

– Ясно! Давай надалі всю інформацію ти будеш видавати на земних одиницях вимірювання!

– Добре! – отримав суху відповідь.

Весь час цього діалогу мене не покидала думка – невже це насправді? Невже і справді я спілкуюся з штучним інтелектом космічного корабля. А якщо зараз прокинуся і все зникне? Та ситуація вимагала негайних дій, а не сумнівів. Для початку потрібно було кудись заховатися. Перше, що спливло на думку – Венера.

– Обшивка корабля може витримати атмосферу Венери? – знову звернувся до корабля

– Так.

– Тоді курс на Венеру.

– Вносити коригування курсу може тільки капітан корабля. Надай код ідентифікації свого доступу – пролунало в голові

– Оце так!

– Протокол досліджень не містить пункту приземлення на Венері, – заперечив той.

– Тоді введи цей пункт у протокол! А нас можуть якось відслідкувати?

– Кожних 15 хвилин на базу відправляються точні координати місцезнаходження корабля.

– Негайно відключай всі системи зв’язку, все що може нас видати.

– Чекаю код ідентифікації – знову пролунало в голові.

– Та який код!!! Мене викрали і ледве не розмазали мозок по стіні!!! А тобі ще код подавай!!! – вже кричав я не стримуючи емоцій.

– Що сталося з капітаном? Я не можу зв’язатися з ним.

– Він помер! Припинив існування!

– Протокол консервації корабля запущений, формую негайний звіт про екстрену ситуацію для головної бази! – слова навігатора вмить вивели мене зі ступору.

– Чекай чекай, який звіт?!! Ти що з глузду з їхав? – вже верещав я. Яка головна база? Вони мене вмить в розхід пустять!

– Невідома істота, від тебе надходить дуже сильний потік ментальної енергії який перешкоджає роботі системам корабля. Я маю дезактивувати тебе до прильоту допоміжного транспорту.

– Ах ти ж іржава бляшанка!!! Вже один спробував дезактивувати! – вже не контролював свій гнів. Занадто багато подій сталося протягом години щоб спокійно це все сприймати. Кидаюсь до пульту щоб рознести його на друзки, за мить прямо переді мною він зник… Як і зникли думки корабля з моєї голови…

Гнітюча тиша навколо. Ні звуку… Навіть світло потьмяніло в каюті… Екрани погасли і я опинився знову як і спочатку в кімнаті з сірими стінами.

– Агов, бортовий комп’ютер, чи як тебе там? – відповіді не було… Нічого не було – відчув просто підсвідомо. Безвихідь та самотність накинулися на мене зі всіх сторін шматуючи свідомість на клапті неконтрольованих думок.

– Що робити? Що робити?!! – нічого путнього в голову не приходило. Та й що може прийти коли навколо твориться стільки подій, які ні в які ворота не лізуть. Надмірна емоційність та виснаження давалися взнаки – мить і відчуваю як підлога вислизає в мене з під ніг…

– Чорт, встиг! – тільки промайнула думка…

IІІ

Свідомість поволі поверталася… Ледве ледве відкривши очі знову побачив сірі непривабливі стіни. Сил вистачило тільки на кліпання повіками.

– Так, живий і це вже добре – спробував підбадьорити себе позитивною думкою.

– Гей, штучний інтелект – тиша у відповідь.

Я взагалі ніколи не відчував такої тиші. Це була навіть не тиша – вакуум, повний вакуум… Ну звісно ж вакуум, ти ж в космосі – навколо пустота, космічна пустота. Все свідоме життя мріяв про космос, космічні подорожі, інші планети. Ось і збулася твоя мрія!!! Насолоджуйся!!! Ох не такої насолоди чекав від цієї мрії, зовсім не такої. Опинитися на інопланетному кораблі під загрозою смерті, а потім ще й залишитися наодинці з тим самим довгоочікуваним космосом, якому абсолютно все одно на мене… Безвихідь, безвихідь… Невже отак закінчується життя? Сірі стіни, тиша і самотність… Свідомість знову поволі почала втікати від мене. Немов соломинка для потопаючого остання думка чіплялася за обривки свідомості, не хотіла відпускати її ні в якому разі. Ні, це не кінець, не може це все закінчитися так… Невідома сила стиснула груди видавлюючи останні крихти повітря з легень. Найгірше те, що я не міг поворухнути навіть пальцем. Спочатку страх, а потім апатія огорнули ледве живе тіло в свої слизькі обійми… Думки вперто крутилися в голові шукаючи хоча б натяк на вихід. Хоча, що це? Ледве помітна думка торкнулася мого мозку – не моя думка…

– Штучний інтелект – полегшено видихнув я. Радість вмить змила апатію та страх – я не один, я не один.

– Ти мене чуєш? – відповіді не послідкувало його.

Таке враження що він також був без свідомості. Комп’ютер зі свідомістю?! Що ти верзеш? Та не комп’ютер це, а швидше всього штучний інтелект чи щось подібне – хіба тих інопланетян розбереш?

Поволі картина почала вимальовуватись. Намацав ніби базу даних корабля де знаходилася повна інформація про корабель, його стан, можливості, завдання і таке інше. Як же її систематизувати щоб виділити основне? В цих терабайтах інформації буду розбиратися роки якщо не десятиліття. Не встиг про це подумати як невідома сила ніби втиснула цю всю інформацію мені в мозок. Нестерпний біль скував голову розриваючи її на шматки. Сірі стіни знову почали пропадати з поля зору розчиняючись в просторі, а на зміну їм увірвалася безмежна чорнота космосу з колючими зірками та нестерпним холодом…

– Ну це вже точно кінець – востаннє пробурмотів я собі під ніс.

Та кінець ніяк не приходив, натомість в пошматованому мозку почали з’являтися купа даних про навколишнє середовище… Це дані з датчиків корабля! Якимось чином я підключився до бази даних корабля і тепер в онлайн режимі зчитую всю потрібну інформацію! Оце так – я можу ним керувати!!! Так спокійно, без ейфорії.

Потік інформації накинувся на мене звідусіль, але, на диво, мозок з легкістю обробляв його та автоматично систематизував поволі вимальовуючи чітку картину реальності. Він ніби існував окремо від мене… Ситуація поки що стабільна – ніщо не віщувало біди, та інстинкт самозбереження не переставав попереджати про небезпеку. Нестандартні ситуації завжди виводять його з рівноваги, а сьогоднішня пригода тим паче.

– Це все добре, але треба діяти – вже вголос сам собі сказав я. Негайно треба сховатися щоб зібратися з думками. Та голограма все бачила і зрозуміла – однозначно в мій бік вже летить «допомога». Де сховатися? Яким чином? Відповідь прийшла ніби сама собою. Подалі від Землі, чим далі, тим більший об’єм простору прийдеться прочісувати моїм «знайомим». Знову спала на думку Венера. ЇЇ потужний шар хмар сховає набагато більший об’єкт ніж мій науково дослідний корабель. Я помітив що знаю про нього майже все, а найголовніше принципи управління та керування польотом. Той зерк зробив щось неймовірне з моїм мозком і тепер він працював у сотні разів швидше та ефективніше. Це неабияк насторожувало, хоча і страшенно підігрівало інтерес до всього нового навколо мене. З легкістю проаналізував стан двигунів, чи то пак силового поля, що приводило в рух корабель. На диво принцип неймовірно простий – чи, можливо, так мені тільки здавалося… Попри все це корабель плавно рушив геть від планети, моєї рідної планети – такої гарної та привабливої…

Мить і я вже проаналізував маршрут на Венеру – він складав всього дві години! Дві години і я на Венері! Поволі збудження проходило і я мимоволі замилувався аквамариновою сферою Землі, що поволі віддалялася на головному екрані. Тільки тепер відчув холод що почав дошкуляти моєму тілу. Виявилося, за всім цим спектаклем зовсім забув що продовжую лежати на холодній підлозі каюти не в змозі поворухнутися. Зібравши себе в кулак ледве підвівся, запаморочення не проходило – тіло настільки виснажене що не слухалося мене. Чого не можна сказати про мозок – миттєво зреагувавши він підняв з бази даних весь об’єм медичної інформації і за секунду над моїм тілом вже чаклували маніпулятори. Обслідування тривало буквально хвилину – маніпулятори зникли і силове поле огорнуло тіло навколо ніби немовля. Тепло та спокій поволі поверталося до мене кутаючи в сон…

– Треба слідкувати за польотом – спливла остання думка в голові….