Телеграф Авеню
Старе артхаусе кіно приваблює не тільки своєю атмосферою та сенсами, а й тим, що дозволяє відстежити джерела, які впливають на сучасну культурну або навіть на сучасних людей.
Крім того, завжди цікаво переповідати історії, про які майже ніхто не знає. Цього разу ми ділимося історією японського поета Шюджи Тераями та його твору Pastoral: To Die in the Country, а також намагається розібратися, як творець сформулював у одному фільмі увесь неосяжний японський менталітет та чому післявоєнне дитинство в їхній країні так схоже на українське дитинство.
Хайку перше. Сни/сини про Японію
Ви коли-небудь уважно дивилися на карту Японії? Є маленький шматочок, схожий на сокиру. Інший схожий на людську голову. Я народився в голові… до того, як сокира завдала удару.
Шюджи Тераяма
У будь-якій дискусії про японську культуру серед мого оточення завжди настає час софізму. Мешкаючи за тисячі кілометрів від кордонів «країни сонця, що сходить», не можливо знати напевно, що саме є уособленням цієї самої культури.
Для когось Японія назавжди залишиться країною самураїв, гейко та катани, для інших — телевізорів Sony, 5G та аніме. Лише один міф тісно переплітається в обох уявах про японську культуру: це країна меланхолічних поетів, що сумно вдивляються у незворотність руйнування суті речей. Це може звучати важко, але японці навіть вигадали слово, яке гарно аргументує мою тезу: 木漏れ日, що приблизно можна перекласти як «сонячне світло, що проникає крізь дерева».
Саме за поясненнями того, що таке є Японія, окрім хентаю та рамену, я пірнув до місцевих поетів та режисерів. Як і будь-яка країна, Ніппон породив безліч потужніших творців. Але серед тих, з ким я познайомився, мене найбільше зацікавив Шюджи Тераяма.
Тераяма народився в 1935 році й, здавалося, мав безмежну мистецьку енергію, створюючи авангардні поезію, драму, прозу, фотографію та фільми аж до своєї смерті в 1983 році. Його твори — це провокація тієї Японії, в якій він мешкав; критична сатира на старі правила суспільства, перемішана з максимальною ностальгією за минулими часами. Тераяма робив усе, але настільки непересічно, що краще характеризувати його поетом, ніж збирати довгий перелік видів його творчості.
Тераяма зацікавив мене особистістю: він влаштовував вуличні перформанси, керував власним незалежним театром під назвою «Носова кровотеча» та робив «бо-бо» традиційному японському суспільству, одночасно залишавшися лідером контркультури та андерграундного мистецтва.
Помер Тераяма так, як й належить поету — в 47 років від цирозу печінки, проте залишив свій зліпок у вигляді фундаментального Pastoral: To Die in the Country.
Хайку друге. Пасторальні схованки
Pastoral: To Die in the Country (田園に死す). Якщо дослівно перекладати цю назву — «помирати в сільській місцевості». Проте стрічка має ще й іншу назву: Pastoral Hide and Seek — й обидві назви влучно інтерпретують перший шар сенсів фільму.
Так про що сам фільм? Дія стрічки відбувається на початку 1950-х років. У головній ролі — маленький хлопчик, який росте в сільській місцевості Японії відразу після закінчення Другої світової війни. Усе його життя — це батько, що загинув на війні, матір, яка душить героя гіперопікою, та красива жінка, яка живе по сусідству, що стимулює хлопця збуджуватися та вперше міркувати про свою зрілість. Одного разу головний герой натрапляє на мандрівний цирк, повний абсурду, та людей, що обрали у своєму житті гедонізм та хтивість (все те, за що ми обожнюємо доросле життя).
Проте на цьому моменті фільм робить перший flip — й переносить нас в сучасність. Там виявляється, що усі ці події — лише сценарій дорослого режисера, який згадує своє особисте дитинство. Цей фільм (не Pastoral: To Die in the Country, а той, що знімає режисер) — спосіб режисера винайти момент, який сформував його. Й далі в Pastoral змішується усе: привиди дитинства, спроби дослідити своє минуле та сьогодення, зустрічі режисера та хлопчика як у сні, так і наяву. Все це триває, доки фінал не виламує четверту чи навіть усі стіни, залишаючи глядача в одному з двох станів: захоплення чи повного непорозуміння.
Ну звісно, що хлопчик, що режисер у фільмі — це альтер его та відображення самого Тераями. В титрах режисер підписаний як «я», а хлопчик — «я, як хлопчик». Це його історія, його сюрреалістичний погляд на сутність речей, проте Pastoral: To Die in the Country — не фільм про Тераяму.
Так, ми маємо історію, яку розповів нам відомий японський поет про своє дитинство, але мета цього фільму — не автобіографічний зліпок. Стрічка намагається поєднати між собою суперечності: гіперопіку та незалежність від батьків; спілкування з привидом загиблого на війні батька та життя у мегаполісі; дитячу невинність та нудну дорослість.
Пам’ятаєте, на початку цього тексту я казав, що у всіх різні погляди на культуру Японії? Й усі ці погляди однаково вірні. Це саме доводить й Тераяма, який сокирою у вигляді цього твору б’є по шиї японського суспільства: «суперечності зробили нас такими» — театральна пауза, удар сокири.
Також варто зазначити, що фільм полюбляє розмивати кордони між реальністю та вигадкою, а також руйнувати ті самі стіни між глядачем та Pastoral. Не треба шукати глибоко — достатньо подивитися першу сцену стрічки. У камеру дивиться хлопчик з заплющеними очима, поки діти позаду нього грають у схованки. На кладовищі, зникаючи за могильними надгробками — й замість дітей з них виходять офіційно одягнені дорослі, які зловісно йдуть до хлопчика.
Й смерті у творі теж багато, хоча майже ніхто й не гине. Смерть ходить поряд, хоча війна вже позаду. Смерть ходить поряд, бо попереду — невідоме майбутнє. Мешканці села кажуть молодій матері, що її дитину треба втопити, бо на дитині знак відьми. Молода мати приймає долю, але форматує її — й зустрічає головного героя вже у сучасному Токіо, щаслива через те, що їй вдалося залишити своє конформістське селище, буквально, вийшло «не померти в селі».
Хайку третє. Візуальне кіно
Я намагався оминати цю тему, бо їй взагалі треба присвятити окремий матеріал, але пройти повз цього не можливо — візуальна частина фільму.
Тераяма прекрасно розумів, що показати дитинство реалістично неможливо. Pastoral взагалі немає «чітких» візуальних оповідей — це одна суцільна галюцинація, інколи навіть дуже релігійна. В деяких місцях, якщо сюрреалістичне зображення і не розповідає історію, то хоча б грає з глядачем в атракціон.
Фільм повний символіки, яка здатна говорити без сценарію: навіть сцени з дорослим головним героєм зняті в чіткому чорно-білому кольорі, що контрастує із кислотними відтінками дитинства. Чи, наприклад, цирк, який представляє хлопчикові світ дорослого життя: страхітливий, сповнений розпустою, але водночас приваблює — й усі сцени там знімають за допомогою призматичного освітлювання.
Pastoral — спершу поетичне кіно, а вже потім смислове. Я б не зміг описати візуальну складову цього фільму краще, ніж моя знайома культорологиня. Дозвольте процитувати її:
Найкраще, що можна зробити під час перегляду поетичного кіно — розслабитись і просто дивитися. Необов’язково шукати символіку у кожному кадрі, хоч у фільмі її досить багато. Кожен епізод можна зупинити й роздивитися, як картину в музеї, поспостерігати за самим собою, що припадає до душі, а що — залишає байдужим чи викликає відразу.
Поетичне кіно чудово перекликається з фольклором та національною історією. Японське поетичне кіно виглядає, немов хайку — останній рядок може, на перший погляд, вибиватися із загального сенсу, що змушує перечитати вірш ще раз. Японське поетичне кіно виглядає, як вистава кабукі: герої нафарбовані гримом, а вистава не зупиняється навіть під час зміни декорацій.
Елементи японської культури у фільмі дозволяють усвідомити, що зрозуміти цю картину краще за японця — головного глядача для Тераями — у вас не вийде. Хоча стрічка містить багато «великодок», зрозумілих усім глядачам, незалежно від віку, статі та національності.
Хайку четверте. Gaijin
Що ж це виходить: якщо я не живу в Японії, остаточно зрозуміти Pastoral, та й зріз культури країни в мене не вийде?
На жаль, так. Під час роботи над цим текстом, я відчував себе головним героєм роману Жана-Крістоф Ґранжа «Кайкен». Там головний герой, що мешкає у Франції, настільки полюбив поверхневе відображення японської традиційної культури, що навіть умисно одружився з дівчиною з Японії. Як наприкінці книжки Олів’є розуміє, що він завжди буде чужоземцем для «країни сонця, що сходить», так і я після Pastoral отримав більше питань, ніж відповідей.
Тоді й почалася моя особиста пригода, пов’язана з Pastoral: я шукав людину, не підлітка, що народилася в Японії й зможе мені допомогти розтлумачити деякі сенси цього фільму. Й знайшов: мені випала честь провести півгодинний дзвінок з людиною, що народилася в Японії, але вільно спілкується українською.
Завдяки розмові з японцем, я дізнався, що білий грим на обличчі хлопчика — пряме посилання на грим гейко. Таким чином головний герой не вважав себе красивим, тому через цю поетичну деталь Тераяма натякав, що його в дитинстві турбував його вигляд.
Чи, наприклад, зображення цирку, як єдиної радості головного героя — це суто згадка Тераями. В Японії не розповсюджені мандрівні цирки, особливо, біля маленьких селищ чи міст. Та й загалом в Ніппоні не ставляться до цирків так, як в Україні.
Крім того, в Японії старіші покоління майже не розмовляють зі своїми дітьми про те, що є загиблі дідусі чи бабусі через війну. Тому ми заносимо ще один плюс до нестандартного підходу Тераями — бажання розмовляти про те, що не обговорює суспільство.
Під час розмови я помітив те, чого навчив мене Pastoral — японці дійсно поєднують в собі суперечності. Насправді я не згадую ім’я чоловіка, який зі мною говорив, через те, що це інтерв’ю було моїм суцільним провалом. Я не був готовий до дуальності менталітету: ми довго розмовляли про те, що японське суспільство нарешті приймає ЛГБТК+, проте наша розмова фактично закінчилася через питання про сексуальну освіту в сучасній Японії. Й ось про це кричав мені Тераяма через екран, а я так і не зрозумів.
Хайку п’яте. Українське дитинство
Тераяма не творив для гайджинів — він не Муракамі, який прожив пів життя в США та став автором з японсько-американською системою координат. Тераяма творив тоді, коли країна тільки-но входила в економічний бум, а сучасні японці шукали своє нове місце та призначення у світі — й були у цьому першопроходцями. Поет підіймав тему, яку ніколи не досліджували явно: Японія перебуває в процесі відновлення. Й про це розповідає фільм, де більша частина дії відбувається в маленькому селі.
Чи розуміємо ми, про що розповідає Pastoral? Так. Але ми не розуміємо, про що сам Тераяма розмовляв з японським глядачем. Не переймайтеся — ця мова стане доступною нам за декілька десятиліть після кінця війни в Україні.
Шюджи говорив з японським глядачем про наслідки війни — тому я дуже сподіваюсь, що за років 30 у нас з’явиться власний Тераяма, який настільки ж магічно, наскільки й різко дослідить тему дитинства після війни в Україні.
На мою думку, є один український фільм, який дуже схожий на Pastoral: To Die in the Country, хоча ці стрічки, я впевнений, ніколи не зустрічалися. Це «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Будь-який японець зможе зрозуміти події та візуальну мову цього фільму, але він ніколи не зрозуміє, чому персонаж Івана Миколайчука — насправді зло.
Але все ж таки є дещо, що поєднує умовного українця та умовного Тераяму — ми обидва до біса ненавидимо та одночасно обожнюємо село, в якому ми проводили дитинство.
Палаючі квіти червоної лілії, кинуті в бурхливий потік
З червоної квітки яка жертва?
Щоб краще бачити я відріжу собі повіки
Горизонт відбивається в лезі бритви.