Alexandru Omelcenco
Сильвестру Сталлоне 76 років. У такому віці кожна нова роль може виявитись останньою. Тому, коли така важлива для кінематографа людина продюсує та грає головну роль у новому серіалі, ти чекаєш від цього шоу чогось важливого. Якогось особистісного висловлювання. Якщо не нового слова у кіномистецтві, то хоча б якогось підбиття підсумків. Підсумків кар’єри та підсумків етапу кіноепохи.
Сталлоне, реально, і в Голлівуді, і у світовому кіно людина далеко не остання. Молодь, мабуть, не знає, але колись він разом зі Шварценеггером формували образ маскулінності для всієї планети. Це було ще задовго до того, як слово маскулінність почало римуватися тільки зі словом токсичність, тоді коли це слово було повним нормкором. Нагадаю, перший же його справжній фільм «Роккі» приніс йому номінації на Оскар і Золотий глобус за сценарій. Так, за сценарій — цей хлопець завжди шарив, як працює кінематограф.
З віком він, як і всі, вийшов у тираж, але жодна з його чергових необов’язкових ролей не була соромною. Незручно згадувати лише його ранні спроби в комедію, особливо мафіозну кіноп’єсу «Оскар» 1991 року.
Серіал Король Талси стартує як зліпок кіноепохи, в якій зростав і старів Сталлоне, а закінчується безглуздою карикатурою на італійського мафіозо, такого самого, як і його Снепс Проволоне з «Оскара».
Деградація жанрів
Серіал починається з того, що герой Сталлоне — літній, але бадьорий італієць Дуайт Манфреді виходить із в’язниці, де перебував останні 25 років. Це приблизно так само, якби Роккі Бальбоа не став чемпіоном з боксу, а вбив когось у вуличній бійці та надовго присів на нари. А потім раптом вийшов у постковідну Америку.
Герой презентується глядачеві однією з найкращих та найстильніших експозицій, яку мені доводилося бачити: тюремна бібліотечка Дуайта, яка показує, що Дуайт у нас тепер інтелектуал, а не бандит.
Потім проїзд Нью-Йорком на автомобілі в стилі заставки «Клану Сопрано», де показані прикмети часу: вуличні фітнес-клуби, електросамокатники, гравці у віртуальній реальності.
Все це без жодного слова, без охів і скиглення про те, що куди котиться світ. Але й героєві і глядачеві стає зрозуміло, що обом у цьому світі буде болісно шукати своє місце.
Само собою виникає відчуття, що й сам підстаркуватий дід Сильвестр озирається довкола і не розуміє, яким, трясця, чином світ перетворився на ось це все, і як він сам тут опинивсь?
Потім нам показують мафіозну братву Дуайта, яка схожа скоріше на день відкритих дверей у будинку для людей похилого віку. У порівнянні з респектабельною, але зів’ялою братвою, зек що щойно відкинувся виглядає найбільш актуальним, і стає зрозуміло, що цей світ за 25 років прогнив ще більше, ніж здалося при поверхневому огляді.
Коли героя відправляють трохи далі — в Талсу — розширювати бізнес (насправді ні якого бізнесу немає і розширювати нема чого, з тим самим успіхом його можна було б відправити в Алжир, чи на Закарпаття), він приймає це зі смиренністю — у Нью-Йорку, що прогнив, йому все одно немає місця.
У Талсі героя зустрічають тиха провінційна містика у стилі братів Коенів, нелякані лохи і неквапливі кримінальні схеми у темпі «Пуститися берега». Позначається особистісна трагедія героя — зруйновані стосунки з дочкою, які, схоже, приречені.
І нам здається, що ми потрапили до нашого улюбленого серіального канону 2010-х років, і далі на нас чекає щось прекрасне, на зразок «Краще дзвоніть Солу», або принаймні щось цікаве.
Але починається нова серія, і ми провалюємося в новий жанр та історичний пласт: кримінальну драму 2000-х, в один з не найкращих її прикладів. Відносини між героями спрощуються, події недбало мотивуються, нові герої та сюжетні лінії виникають, щоб одразу ж зникнути.
Нова серія — і ще глибше в історію — у кримінальну комедію 90-х. Так-так, саме туди, звідки родом Снепс Проволоне з «Оскара». Пам’ятаєте такого?
Сталлоне тут включає свої улюблені старі комедійні кривляння: мафіозні розпальцьовування, незграбне підсмикування піджака, ніби піджак це не є робочою уніформою стереотипного італійського бандита.
Ще глибше у минуле — у кримінальний бойовик 80-х із хітом Філа Коллінза 1981 року на саундтреку, щоб уже ніхто не сумнівався.
Схожий підхід використовувався у серіалі «ВандаВіжн» як художній засіб для експозиції, але у зворотній хронології: кожна нова серія — наступне 10-ліття ситкомів.
Але у «ВандіВіжні» все було дуже явно на всіх рівнях — від картинки до закадрового сміху. У «Королі Талси» десятиріччя бойовиків скоріше вгадуються, так що не зовсім зрозуміло, чи дійсно був такий творчий задум, чи це все просто здалося.
І коли ось-ось очікуєш, що все це не просто так, а має якийсь сенс, що історію закільцьовують у витоки — кримінальну сагу 70-x, туди, звідки пішли і Роккі, і Рембо, і власне сам Сталлоне — сезон достроково закінчується без великої надії на продовження.
Так, достроково! Спочатку в сезоні мало бути 10 серій, але вирішили раптово обмежитися дев’ятьма.
Крім жанрової деградації сюжету, драматургічно спрощується і головний герой. Не в тому сенсі, що падає морально дедалі нижче. Хоча його вчинки стають все більш брутальними, але й починав він не як бухгалтер мафії, а як вбивця, так що морально він цілком залишається на рівні.
Річ у тім, що замість героя трагедії давньогрецьких масштабів, який відчайдушно шукає прощення доньки і не знаходить його, він виявляється банальним провінційним бандосом. Чи є в цьому жанрова паралель із кар’єрою самого Сталлоне, чи це просто деградація сценарію – мені бачиться скоріше останнє.
«Король Талси» – це приємний такий собі серіал про один з аспектів історії кіно останніх 50 років. Представлений безпосереднім учасником цієї історії та її творцем. Написаний з любов’ю до епохи, сповнений переморгування з глядачем, який щось пам’ятає, посиланнями до великих творів (наприклад, про головного антагоніста-мафіозі у виконанні Доменіка Ломбардоцці кажуть, що він схожий на поліціянта — саме примітними ролями недолугих копів у «Дротах» та «Реї Доновані» він і зробив собі кар’єру).
На жаль, цю історію не вдалося розповісти до кінця, підбити її підсумок, логічно прояснити, звідки й куди рухається кінематограф останні 50 років. Здається, творці надто пізно зрозуміли, що це їм не під силу.
Хоча можливо, просто ще не час підбивати підсумки. І можливо, Сильвестру Сталлоне бог відміряв життя ще на кілька великих ролей.