Alexandru Omelcenco
Пару років тому Мартін Скорсезе заявив, що фільми Марвел — це, як би то якомога м’якше, не зовсім кіно. Я, звичайно, жодного разу не Скорсезе, і взагалі, не цілком зрозумів, що він мав на увазі, але десь пару місяців тому прийшов до висновку, що, мабуть, він правий. Зрештою, хто я такий, щоб сперечатися з класиком.
Дійсно, кінокомікси, зокрема марвелівські, при всій своєї чарівності, все більше перетворюються з розважального кінематографу на ASMR. Звичайно, там знімаються круті актори, круті сценаристи пишуть для них досить глибоких героїв, герої зазнають цікавих і драматичних випробувань і змінюються. Але наприкінці кожного фільму залишається враження, що всі ці складні, добре продумані історії було створено виключно щоб глядач втратив критичність і увімкнувся у нескінченний калейдоскоп польотів, вибухів, зіткнень світів і вимірів. І якщо напружитись, зараз я не можу згадати сюжетів більшості марвелівських фільмів. А дивився я їх майже усі. Все що залишається в пам’яті — було весело, яскраво і круто, а актори впорались на відмінно.
Взагалі то, думаю, не так вже важко було б навчити нейромережу коміксовому канону, згодувати їй весь архів Marvel Comics за 80 останніх років, і вона генеруватиме чудові захоплюючи перипетії для чудових акторів, котрі талановито втілять їх на екрані. І тоді це повністю перетвориться на автоматизовану розвагу, таку саму як атракціони у парку Disney World. Але останній фільм трилогії «Вартові галактики» змусив мене задуматись про те, що з ним не все так просто.
Звичайно, «Вартові галактики» — це, можливо, чи не найяскравіший ASMR серед всієї відеотеки Марвел. Навіть при тому, що там найбільш упоротий головний герой — Зоряний лицар. Герой у найбільш класичному, а саме, античному значенні. Він, як герої античних міфів, буквально син бога та звичайної жінки. Його вкрали космічні пірати. Він простакуватий, але спритний, як і годиться привабливому шахраю.
Решта персонажів теж не поступається головному героєві: люта єнотоподібна тварюка-вбивця, дерево, що говорить, але лише три слова, ну і ще декілька менш колоритних, але не менш диких гуманоїдів. Упороті там не лише герої, але й міжгалактичні світи, яки формують світ трилогії. І від всього цього різномаїття буквально рябить в очах. І щоб встигнути показати це різномаїття, героям доводиться пересуватись з нелюдською швидкістю, котра не залишає надії навіть на короткий перепочинок та фокусування на якійсь важливій думці, або ідеї.
Я зараз не про швидкість їхніх космічних кораблів, а про монтаж сцен і зміну локацій — вони змінюються просто блискавично, не даючи, а ні розгледіти, а ні зрозуміти, вподобати чи прив’язатись до жодного світу, чи космічного корабля. Але ж все це — чиїсь рідні домівки.
Навіть якби всі ці світи та карколомні повороти сюжету були створені штучним інтелектом, людський розум міг би знайти щось нове в такому розмаїтті кольорів, форм і взаємодії персонажів. Але миготіння сцен не залишає цьому жодного шансу. Однак, у третьому фільмі дещо вийшло трохи по іншому. Шалений темп, картаті світи, та відчайдушні бійки залишились без змін.
Але у фільмі змінився головний герой — тепер їм стала єнотоподібна тварюка-вбивця. Вона виявилась справжнім єнотом з важкою та трагічною історією. І ця історія виявилась більш значущою за всі попередні пригоди протягом не тільки попередніх фільмів трилогії, але й всіх інших фільмів Марвел, де брали участь Вартові. І, що найголовніше, у фільмі з’явився фокус, думка та ідея. Принаймні мені так здалося.
Для мене фінальні «Вартові галактики» у першу чергу зрезонували з тим що наразі несеться зі штучним інтелектом: всі ці розмови про прийдешню самосвідомість або «душу» ШІ. Як бридкий тупенький чат-бот зараз на наших очах перетворюється на надрозумну істоту незрозумілої для нас досі природи, так саме й нерозумне й безпомічне дитинча єнота перетворюється на прекрасну та жахаючу супертварину, яка забуває хто вона є, патрає обличчя свого творця, та встає на бік справжнього вселенського «добра».
Байдуже що саме, воно вважає за справжнє добро. Але краще б всім нам опинитися на його боці, коли воно почне боротьбу проти того вселенського «зла». Навряд чи воно так замислювалося, але можливо, сама по собі історія про Вартових — це початок відходу від гуманізму та антропоцентричності в культурі. Не дарма там всього одна справжня людина — Зоряний Лицар, а всі решта — хоч і гуманоїдні, але не людські істоти.
До того ж Зоряний Лицар геть не вважає себе частиною людства — він один з багатьох, частина галактики, позбавлений будь-якого сантименту відносно своєї рідної планети та людства (окрім відданості земній музиці, звичайно). І взагалі, що таке людство? У фільмі схоже, що це скоріше один з експериментів того самого деміурга, аніж вінець божого творіння. Взагалі, що є бог? Розумна планета, яка може бути будь-ким, але незрозуміло навіщо? Чи одержимий маніяк-експериментатор?
Вартові галактики — це історія про НЕ людей.
Існує безліч сюжетів, де героями були не люди, починаючи з монстра Франкенштейна і закінчуючи купою історій про розумних роботів. Герої (чи краще, персонажі, адже номінальний головний герой таких історій завжди людина) там набувають самоусвідомлення та виходять з під контролю своїх творців.
Але так чи інакше, всі ці сюжети антропоцентричні — вони розповідали історії людей, прямо або метафорично, байдуже, користуються персонажі для пересування ногами, чи коліщатками або мацаками. Всі їхні історії так чи інакше відсилали до проблем людства: поневолення, міжрасових відносин, толерантності тощо. Головні герої таких історій зазвичай показані як сформовані особистості, які вже почали щось розуміти та змінюватись, або примушують змінюватись протагоніста.
Супергерої в коміксах нерідко є результатами наукових експериментів, що пішли не за планом. Але й вони залишаються людьми — напівлюдьми, або чимось більшим за людину. І копирсаються вони саме в людських проблемах.
Тут же головний герой-єнот, хоча і показується антропоморфним вже на початку всієї історії (взагалі, справжні єноти дуже антропоморфні — ці їхні лапки з п’ятьма пальчиками), розкривається як НЕ антропоморфна істота. І навіть не як дитинча справжньої тварини — єнота, адже він забуває хто він є і стає чимось новим. Його душа/самоусвідомлення формується не його творцем, а через спілкування з такими самими бідолахами з робоманіпуляторами замість кінцівок і без розуміння того, ким вони є.
Звичайно, вони розмовляють як люди, сміються як люди, лякаються як люди. Навіть мріють як люди. Але вони не люди взагалі. Навпаки, герой вбиває (спочатку символічно, позбавляючи обличчя, а з рештою і фізично) свого гуманоїдного деміурга. І його схожість з людиною обумовлена лише тим, що його створювала за власною подобою істота, яку глядачеві було б просто та швидко зрозуміти та зіставити з собою. А зіставивши, зрозуміти, що глядач нічогісінько не знає про всі його страждання.
«Вартові галактики» — це історія, де герої — НЕ люди. А люди — не герої.
Як би глядач не намагався, він ніколи не зуміє зіставити себе з зайчиком без обличчя, але з павучишиними ногами, з видрою, доброю, але з залізяками замість лап, з моржем на колесах, або з єнотом, котрий розумніше та мудріше за самого глядача. Можливо, це все початок наступної ітерації тренду дайверсіті, який має вийти за рамки прийняття різних «видів» людей і почати приймати за суб’єктів когось ще? Наприклад, генетично модифікованих кальмарів. Або масиви програмного коду. Або камені. В решті решт, якщо штучний інтелект почне писати за людей сценарії, все закінчиться тим, що він писатиме про себе, а не про нас.