Олексій Куликівський
Йолопи на дорозі. Це щоденне явище, практично вже стало невіддільною частиною нашого життя, але що станеться, коли одного разу на дорозі зустрінуться два абсолютно неврівноважені психопати, які не мають поняття про те, як упоратися зі своїм власним гнівом? Відбудеться зіткнення двох світів, яке зачепить абсолютно всіх учасників цієї історії. Саме така зав’язка у свіжого десятисерійного серіалу на Netflix від відомої студії A24.
На головних ролях тут практично одні азіати, але ні, це не дорама. Дует головних героїв складається зі Стівена Юна та Елі Вонг. Це актори, за яких я безумовно вболіватиму на які б нагороди їх не номінували. А їх повинні номінувати.
Емі робить все можливе, щоб вдало продати свій власний маленький бізнес, а Денні живе на дірку від бублика і ледве зводить кінці з кінцями. Один не може порозумітися зі своїм молодшим братом, а інша переживає важкий період у стосунках з чоловіком. Такий депресивний опис профайлів головних героїв може ввести в оману і змусити повірити, що перед вами типова соціальна драма, яких останнім часом виходило ну вже непристойно багато.
Насправді це трагікомедія, яка сковує вас ланцюгами емоційного екстазу, від яких неможливо позбутися — ти не можеш поставити серіал на паузу, ти не можеш закрити сторінку з Netflix. Спочатку ти сидиш з абсолютно кам’яним обличчям, потім ти смієшся, сумуєш, далі йде шок, після чого ти пускаєш сльозу щастя — це мої власні емоції від фінального епізоду серіалу (історія з жирною точкою наприкінці). І кожна серія пропонує свій власний унікальний сет подій, який змушує глядача переживати абсолютно різні почуття. Автори Beef грають з вашими емоціями, і роблять це як одні з найкращих диригентів на планеті.
І, о Боже, як же я сумував за 30-хвилинним форматом, коли кожну хвилину хронометражу використано правильно, розумно, без зайвих сцен і безглуздо довгих планів. У мене є особиста проблема із серіальним форматом: мені важко ось прям сісти та капітально переглянути всі епізоди шоу від початку і до кінця, проте від Beef неможливо відірватися. Персонажі на екрані поводяться як бомби з підпаленим гнотом, який ось-ось згорить вщент і на екрані станеться щось — щось абсолютно божевільне, за чим неможливо не спостерігати.
Серіал очевидно не сподобається людям, які хочуть від будь-якого проєкту «логічного ходу» думок у персонажів. Вони не можуть навіть припустити, що герої на екрані можуть діяти як справжні люди — нераціонально, імпульсивно, безглуздо, без усвідомлення наслідків. Каталізатором всіх подій у Beef одночасно є всі перераховані вище речі.
Головні герої готові займатися сталкінгом, переслідувати та псувати життя один одного аби помститися за попередню, фіг знає яку, підлянку. І вони щиро насолоджуються цим, спостерігаючи за кінцевим ефектом своїх дій, не розуміючи, що опинилися в закритому колі помсти, яке не може призвести до нічого хорошого.
Наскільки все ж таки нерозривна ненависть і любов: як так виходить, що сьогодні ми без жодної причини дуємося один на одного, а вже наступного дня, знову таки, самі не знаючи, чому поводимося як ні в чому не бувало. Яке все ж таки швидкоплинне наше життя і наскільки важкий устрій людського сприйняття світу. Та як цей самий світ зводить нас з розуму, змушуючи щоразу переживати одні й ті самі страждання.
Якщо вам сподобався текст, будь ласочка, підпишіться на “Штуку” у Telegram.