Юрій Самусенко
Війна змушує інакше дивитися на буденні речі. Вона змінює оптику, розуміння та звички. Після війни нам доведеться прийняти нову дійсність та привчатися до того, що крім базових потреб, існують й інші, зокрема й культурно-споживацькі. У 2019 році про людську свідомість, яка пережила війну, зняв фільм Валентин Васянович. Його «Атлантида» відкривала світ України 2025 року, в якому ми здобули перемогу, але разом з нею й не придатні для життя території. Втім, навіть у похмурій українській драмі була надія на краще. І це саме те, до чого підштовхує українське кіно.
Здається, що після 2014 року авторські стрічки готували нас до посттравматичного синдрому, який зазнає вся Україна, а не лише її східні території. Наразі випрацьовується новий наратив — жорсткіший по відношенню до Росії та всього російського. Він же ставить і остаточну крапку у питанні інформаційної війни. Ще перед повномасштабним вторгненням здавалося, що ми її програли, але натомість маємо потужну зброю у вигляді фільмів та музики, що відкриває західному світу очі. Ба більше, такі фільми та музика існували ще й до 2014 року.
Дивитися кіно наразі вважається моментом, який називають «не на часі». Однак, у потоці новин потрібно давати собі перепочинок та повертатися до цивільного / мирного життя, коли на вулиці не лунає сирена, а телефон мовчить від нескінченних дзвінків та повідомлень. Інше питання, що дивитися у такий час, адже сучасне українське кіно вже якимось чином міфологізує війну, а ексапічні комедії по типу «Скаженого весілля» своєю відстороненістю навпаки змушують підняти смартфон та повернутися до читання новин.
Є компроміс у вигляді телевізйної екранізації роману «Тигролови» Івана Багряного. Стрічка Ростислава Синька створювалася для телебачення у 1994 році, тому тут варто зробити знижку на багато художніх речей, зокрема і режисуру. Кіно також відрізняється і від роману: часом змінені імена та події, але корінь розповіді залишився таким же. 25-річний юнак тікає з в’язничного потягу у тундру. Він ховається у полтавських переселенців, де в нього закохується донька господаря Наталка. Хлопця розшукує НКВДшник, який планує повернути його на каторгу.
Телеверсія «Тигроловів» спершу здається штучно накрученою до повного метру короткометражкою, якій бракує подій всередині — роман Багряного славився якраз протилежністю. Сюжет фільму тягнеться повільно, не поспішає та не прагне бути кінематографічною подорожжю, фокусуючись на обличчях акторів — найсильнішої сторони фільму, завдяки якій це кіно потрапило в рекомендації. Олег Савкін та Ольга Сумська грають пару закоханих українців, які всім серцем виступають проти сталінізму ще до того, як це поняття з’явилося на світ.
У часи демотивованості кіно може слугувати сильною пропагандою проти неприємних новин та виступати за позитивний настрой. Протягом перших двох тижнів відкритого вторгнення Росії в Україну я перебував у смт. Макарів, яке теж постраждало від війни. Між вибухами, авіанальотами та артобстрілами ми дивилися кіно, щоб відволіктися хоча б на годину від зарева за вікном. Без зв’язку та інтернету на домашньому комп’ютері віднайшлися фільми, які зовсім не були дотичними до війни, але повертали до життя, яке передувало 24 лютого. Це допомагало залишитися при своєму розумі та розмовляти не лише на тривожні теми.
Війна закінчиться, а кіно залишиться, тому цивільному населенню варто адаптуватися вже зараз — а зараз найкращий час, щоб зробити ревізію старому українському кіно. «Тигролови» не здаються очевидним вибором, але це той старт, який дає розуміння, звідки народжуються символи нації, якими керуємось і досі: сміливість, згуртованість та небайдужість.