Юрій Самусенко
З будинку у вогні виходить чоловік без імені, він сідає в автобус та приїздить до ярмарку із цирком. Поступово чоловік знайомиться із командою, вчиться їхніх трюків, дізнається про внутрішню кухню та відкриває в собі талант менталіста. Завдяки його вмінням ми дізнаємось, що звати його Стен, у нього непрості стосунки із батьком, але він буквально спалив мости та готовий почати нове життя. Коли Стен сміливішає, то втікає з ярмарку, щоб заробляти на імені без ноші циркових бізнесменів. Але навіть якщо у нього спершу все вдається, його особистість починає проявлятися сильніше, коли на горизонті з’являється гарна винагорода.
«Алея жахів» – перший фільм Гільєрмо дель Торо після «Форми води» і тому очікувано мав би стати ще одним претендентом на «Оскар». Втім, з проєктом режисера трапилася серія нещасних випадків. Зокрема, зі стрічки вибув Леонардо Ді Капріо, який мав би зіграти головну роль, потім сталася пандемія, а кіно не встигли закінчити до початку до Венеційського кінофестивалю, тому він оминув всі нагороди, діставшись різдвяного прокату. «Алея жахів» провалилося в США (недобре їй і в українських реаліях), що стало ще одним сигналом відсутності зацікавлення в нуарі, який й без дель Торо переживає не найкращі часи.
Глядачі йдуть на «Людину-павука» та «Крик» і їх не цікавлять історії, побудовані на непопулярній франшизі. І з рідкісними винятками, що підтверджують правило («Паразити» Пон Джун Хо), популярне кіно досі тримається на впізнаваних назвах, а не іменах. Тому попри каст із Бредлі Купера, Руні Мари, Кейт Бланшет та Віллема Дефо «Алея жаху» ледве зможе втримати інтерес підлітка, який щовечора засинає під відео з Тіктоків. Можливо тому Мартін Скорсезе знайшов у фільмі стільки цікавого для себе, що аж написав есе для Los Angeles Times. Він неодноразово висловлювався проти розважальних комікс-фільмів, а цього разу його змогли порадувати.
Насправді ж нове кіно дель Торо – зразковий представник старої школи сторітелінгу, коли ти намагаєшся щось показати, а не проговорити. Спершу здається, що персонаж Купера взагалі німий, адже він лише спостерігає та слухає, але режисер ламає це уявлення, коли доводиться стикати героя з більш зубастими людьми, ніж він сам. Звісно, у цій боротьбі хтось мусить програти і це очевидно від самого початку, але в «Алеї жахів», як і в будь-якому нуарі, процес цікавіший, ніж результат. Дель Торо сконструював настільки детальний, похмурий та переконливий світ, що у ньому кожна сніжинка або листок складають єдину композицію утопічних 1930-х. Ти або працюєш за долар, або спиваєшся міцним акоголем в перемішку з опіумом.
В цьому механізмі монстрів у шкірі людей вдало працюють й улюблені прийоми режисера: раптове та химерне насилля у кульмінації, політичний та соціальний контексти епохи й хибне відчуття вседозволеності, коли ж насправді все вже давно заборонили.
Ймовірно, це найкраща роль Бредлі Купера, який магнетично грає свою версію Шерлока Голмса. Попри довгі діалоги та експозиції кожен кадр з ним працює на глядацьку увагу. Всю інформацію, яку він всотує, доведеться почути знову з іншою перспективою (не на користь головного героя). І хоча «Алея жахів» вимагає бути уважним до деталей, вона все ж таки винагороджує аудиторію у фіналі катарсисом. Байдуже, навіть якщо ви бачили такий в іншому нуарі.