Alina Petliuk
З одного боку, нині люди уже в двадцять набувають не тільки значної популярності, а й визнання, і можна було до тридцяти з нормальним таким гаком зняти більше, ніж три фільми і серіал. Та кінематограф — надто глобальна галузь, що потребує багато грошей, людської праці та часу. Батько Сема, Баррі Левінсон, зняв «Доброго ранку, В’єтнаме» у сорок п’ять років. Хоча, звісно, це були зовсім інші часи.
Cем Левінсон
Зараз можна і на телефон знімати, але скільки ви знайдете подібних фільмів чи серіалів в умовного HBO? Адже, крім техніки, потрібно набувати власного голосу, навчатися сторітелінгу. Для справжнього митця, який напрацьовує візуальний стиль, послідовно стоїть на своєму і шукає правильні інтонації для втілення ідей, четвертий десяток — якраз той період життя, коли вже можна використовувати своє ім’я і творити з мінімальними компромісами. Та чи робить так Сем Левінсон? Чи є тут послідовність і еволюція?
Перший фільм, зрежисований Левінсоном, «Ще один щасливий день» віддалено схожий на «Серпень: Графство Осейдж», але старійшина сім’ї не помер на початку, тому замість похоронів усі готуються до весілля. В центрі історії — жінка, яка намагається дати раду трьом дітям та одружити четвертого, що весь цей час жив із батьком. Кожен діалог і вчинок героїв ще раз доводить: найбільшого болю завдають найрідніші люди.
Тут всі одне одному зобов’язані, завинили і ледве терплять. Вони разом, бо так треба, а не тому, що люблять. Герой Езри Міллера прямо говорить, що смерть їх об’єднала б краще, аніж весілля. Фільм гучний, гротескний та подекуди істеричний, та він містить кілька дрібних і настільки влучних деталей, заради яких варто витратити дві години свого життя.
«Нація убивць» — фільм прекрасний і огидний водночас, де останнє — не догана, а скорше відчуття від подій на екрані, взаємодії персонажів. Будьмо відверті: схожі змішані почуття викликає і світ, в якому ми живемо. Але в «Нації убивць» фейдери абсурду піднято до самісінького верху. Культура відміни, фейки й постправда, тонка межа між суспільним осудом і доведенням до самогубства, нормою для одних та девіацією для інших, сексуалізація чого завгодно — і все це красиво, стильно, з кров’ю, гліттером та оркестром у фіналі, який грає пісню Майлі Сайрус. Це для тих, хто витримає до кінця. Попередження й застереження на початку фільму важко не помітити.
«Нація убивць»
В 2019 році, ще до виходу, про «Ейфорію» вже багато говорили. За основу взято ізраїльський міні-серіал. Але, подивившись дві попередні роботи, ви зрозумієте, що це концентрований Левінсон, який нарешті дорвався до можливості говорити про те, що хоче, і так, як він це любить.
Фанат серіалу і за сумісництвом канадський режисер Ксав’є Долан назвав його «цукерковим декадансом». Всі дійсно по-своєму нещасні, але блискіток та неону ще більше, ніж у попередньому фільмі режисера. Нараторкою виступає головна героїня, яка бореться зі залежністю та психічними проблемами. Але на початку кожної серії нам розповідають коротку історію дорослішання основних героїв. Так ми можемо зрозуміти мотиви їх поведінки і побачити, що навіть найогидніші речі вони роблять через біль deep inside. А співчувати їм чи ні, це вже наша справа.
В одному з публічних обговорень серіалу режисер наголошував на тому, що намагався уникати естетизації вживання опіатів. Він розповів, що в юності після перегляду «Реквієму за мрією» вирішив перейти на щось важче. Хоча, здавалося б… Важливий аспект якості — автор знає, про що говорить. Він також був залежний, також бореться з тривожністю.
Окремо варто сказати про Зендею. Вихованка «Діснея» та дівчина Пітера Паркера видає перформанс, який заслуговує на те, щоб зробити її наймолодшою володаркою «Еммі» в історії премії.
«Малкольм і Марі» — це той випадок, коли режисер, створивши собі репутацію, може робити, що захоче на гроші стримінгу. Через пандемію він не міг видати повноцінний другий сезон «Ейфорії», тому зняв лише два спеціальних епізоди. Зйомки «Малкольма і Марі» тривали два тижні з дотриманням протоколів, карантином учасників групи до, під час і після роботи, щоденною перевіркою температури та санітарними заходами. За костюми та грим відповідали самі актори, щоб не залучати і не наражати людей на небезпеку. Співвласниками фільму виступають головні учасники знімальної групи, що ламає усталені традиції.
Так, сценарій тут не ідеальний. Хтось скаже, що не можна стільки сваритися. Можна. Якщо він думає, що все має обертатися навколо нього, а вона постійно шукає об що поранитися, якщо скрізь намагатися побачити себе і сприймати турботу як належне — якщо все це накопичувати, то потім і ночі буде мало, щоб з’ясувати, хто ж кого надихав і хто має бути вдячним.
Що вибивається з-поміж переконливих діалогів — промови, виголошені героєм Джона Девіда Вашингтона. Ні, каже він все правильно, але це наче лекції з історії кіно, які чомусь вклинюються в живе, пристрасне спілкування.
На IMDB зазначені серіал та фільм, які мають вийти в майбутньому, і в яких Сем Левінсон — автор сценарію та співтворець. Наразі йому цікаво препарувати сімейні стосунки, суспільні проблеми і ментальні порушення в дещо, можливо, гіпертрофованій манері. Про що і як він говоритиме далі — побачимо.
Будь ласка, візьміть участь у опитуванні. Це допоможе розвитку нашого проєкту: