Юрій Самусенко
Четверта «Матриця» починається з пошуків Нео – живого втілення пророцтва та обіцяного рятівника Сіона. Знаходимо його в розкішному офісі гейм-девелоперів, які пожинають славу від створення гри. До речі, гра повністю копіює трилогію Вачовські, а компанія Warner Bros. хоче ще подібних іграшок. І ось з’являється оновлений Морфей перед містером Андерсоном і знову пропонує прийняти червону пігулку. Лише цього разу й антураж інакший – замість похмурої кімнати маємо яскраву вбиральню – та й хлопці вже не такі бадьорі, які 20 років тому. Міста Сіон вже немає, Матриця вже не та, а рухає головними героями лише бажання «повернути все назад», нова стрічка Лани Вачовські добре ілюструє ідею змін сьогоднішнього світу, капіталізації на ностальгії та відмови від «вау-ефектів». І ось чому.
Режисерка зацікавилась продовженням, коли втратила батьків та близьку людину. Нео та Трініті – двоє персонажів, яких втрачати вона не хотіла, тому й повернулась до цієї історії. Але навіщо до неї повертатися, якщо вона цілком завершена? З фільму зрозуміло, що Лана не хоче продовжувати ідею месіанства, але її цікавить емпатійна сторона. У світі технологій вибір все ще найважливіша складова щасливого «жили-були», а власне «я» сильніше за будь-які ілюзії надиктовані суспільством. Це тези, якими керуються персонажі в ЛГБТК-кіно, коли мусять зробити особистий камінг-аут в кульмінації .
По суті «Воскресіння» найголовніше квір-кіно 2021 року, адже його аудиторія в рази більша за будь-який фестивальний фільм на подібні теми. Вачовські намагається тонко змоделювати історію про те, що ти можеш мати щасливу родину, оплачувану роботу, пити каву в хіпстерському кафе, але в душі тебе все одно буде тягнути до мотоциклів, швидкості та небезпеки. І це варто прийняти як належне. Те саме відбувається і з Нео, який з пристаркуватого та забудькуватого програміста пригадує, що існує й інше життя, в якому він принаймні не забув кунг-фу. На десерт Лана жартує про веселкове небо, запрошує до роботи ЛГБТК-акторів та замість зеленуватих тонів трилогії влаштовує свято світла в кадрі.
Прихильникам «Матриці» як техногенного бойовика таке явно не сподобається, адже бійок стало менше, а експозицій із розмовами-поясненнями більше. Втім, для авторів фільму такий хід схожий на те, що у 2017 році зробив Девід Лінч з «Твін Пікс». Замість справжнього повернення режисер вирішив відвідати та дослідити власний світ глибше та детальніше, ніж просто сиквел про вбивство Лори Палмер. У такому разі могла б вийти самопародія, але і Девід Лінч, і Лана Вачовські скоріше знімають найдорожчі фанфіки на своє минуле. Результат дивує креативністю, але тим, хто прийшов за подвійною дозою смаку з дитинства або юності, доведеться піти.
Найбільша перевага «Воскресіння» у його безкомпромісності. На відміну від нещодавнього «Людини-павука», який купався у глядацькій ейфорії, четверта «Матриця» – це закриття гештальтів не поганців з попередніх фільмів, але самих авторів фільму. Звісно, ностальгії сюди теж завезли і не варто розраховувати, що bullet time такий же вишуканий і ухиляння від куль таке ж естетичне. Ні, натомість отримаємо химерну мелодраму про те, що кохання перемагає всіх і все. Пам’ятаєте, що Нео та Трініті врешті-решт любили один одного? Відтепер це центральна тема продовження. І повірити у їхню спорідненість буде так само важко або легко, як колись в існування фантастичного світу. Точно переконливим звучить хіба що сміх Лани, коли в неї питають про можливі продовження «Матриці». Це фінальна частина, постскриптум, епілог, якщо хочете. Як би «Воскресіння» не називали, воно не хоче подобатися всім, а значить завдяки такому норову принаймні запам’ятається серед потоку однакових блокбастерів.